Знаки подій минулого року
І.
Огляд подій цілого року здатний «схопити» більш або менш важливі тенденції у політичних, економічних або, скажімо, культурних процесах. Інакше стоїть справа з релігійними процесами. Річний відтинок може увібрати певну, іноді величезну, кількість подій, котрі, однак, виявляються цілком поверховими. А проте релігія — це якраз та сфера, де найважливіше рідко буває видимим, а видиме зовсім не обов’язково є прозорим. Оглядачі вдивляються в калейдоскоп соборів, синодів, заяв і свячень, намагаючись побачити знаки. Що означає, наприклад, очевидний сплеск чудес, прощ, оновлень і жаги доторкнутися до священних реліквій?
Навесні сотні тисяч прочан з усього світу вирушили в італійське місто Турин, аби впродовж трьох хвилин помолитися біля знаменитої Плащаниці, чудо якої дотепер не підвладне науці. Понад 15 тисяч вірних взяли участь у прощі до чудотворної За-рваниці на українському Поділлі впродовж лише 10 травня; тисячі юнаків і дівчат зібралися на Ясній горі у Гошеві, аби вклонитися Божій Матері; масу людей зібрала в Чернігові чудотворна ікона «Презри на смирення з київського Свято-Введенського храму. Звідусіль ми чуємо про оновлення ікон (причому в деяких випадках, як от у Харківській єпархії УПЦ, ці чудеса визнаються священноначаллям), про дивовижні джерела, чудотворні властивості зображень Богородиці, зцілення й об’явлення. У Вінниці люди йдуть і йдуть до зрізу велетенського дерева, на якому проступив хрест, а в Луцьку сподіваються одужати біля ясеня, на стовбурі якого вимальовуються чотири хрести та куполоподібне півколо.
Що це все означає? Звичайнісіньке марновірство? Чи брак справжньої віри, яку необхідно повсякчасно живити чудесами? Або ж справжню жагу вийти за межі людського досвіду, доторкнутися до надприродного, вирватися з кола дріб’язкового повсякдення? А може, те, що ми спостерігаємо, і є тим самим чистим, наївним на поверхні і глибоким у своїй суті «народним християнством», яке час від часу картають за невігластво й поза яким дух Христової науки навряд чи дійшов би до нас?
Хтось вважає, що відповідей на ці запитання взагалі неможливо віднайти, бо вони лежать поза тим предметним полем, де панує наука. Однак соціологи та психологи релігії вперто шукають ці відповіді, і їхній доробок не може не викликати поваги. Кілька років тому в Нью-Йорку було видано бібліографічну розвідку з соціології релігії, до якої увійшло понад 3,5 тисячі праць. Прикметно, що більше 500 з них присвячено психології індивідуальної релігійності, ще 400 — особливостям релігійних уявлень і практик віруючої особи; у 700 йдеться про роль мирян і духовенства в релігійних інституціях; у 600 — про структурні й інші особливості церков і релігійних спільнот. Більш як у 200 розглядаються різноманітні релігійні рухи і ще у стількох же запропоновано теоретичні підходи до вивчення релігії.
В Україні релігієзнавство не може відтворити подібну дослідницьку ієрархію, — вона передбачає масштабні й, відповідно, регулярно фінансовані дослідження. Ті, хто здатні їх замовити, цікавляться коливанням політичних настроїв, ставленням до політиків і партій або попитом на певні сорти сигарет чи горілки. А відповіді на питання, які дакгп змогу по-справжньому осягнути сучасні вектори розвитку людства, зрозуміти, якою саме є людина на зламі тисячоліть і який шлях вона обере в майбутньому, — ці відповіді не обіцяють ані швидких грошей, ані владних позицій.
II.
Упродовж року «ЛіС» здійснював щомісячний моніторинг подій релігійного життя. І це позбавляє необхідності докладно зупинятися на окремих подіях, фактах й особах, котрі опинялися у фокусі громадської уваги та ЗМІ в тому чи іншому місяці. Але про деякі явища поговорити варто саме в щорічному огляді. От, скажімо, кількість релігійних громад в Україні продовжує зростати. Їхній абсолютний приріст у 1998 р. склав понад 1300 громад (практично стільки ж було в позаминулому році), і тепер у країні діє понад 21 тис. громад різних церков і релігійних організацій. Бурхливе зростання кількості релігійних громад упродовж 1988-1991 рр. було цілком зрозумілим: отримали право на їхнє створення ті, хто роками, навіть десятиліттями цього безуспішно домагався, вийшла з підпілля Українська греко-католицька й постала Українська автокефальна православна церкви, в багатьох поселеннях утворилися паралельні православні громади. За ці 4 роки кількість релігійних громад зросла в 2,3 раза. Але і в наступні сім років динаміка зростання залишилась високою: понад 1150 громад щорічно! Причому минулорічний показник був навіть більший у порівнянні, наприклад, з 1992 р. Зазвичай медіа пояснюють це «експансією» протестантських місіонерів і поширенням новітніх релігійних рухів. Але це цілком умоглядне пояснення, яке не витримує елементарної перевірки. Достатньо сказати, що в минулорічному зростанні питома вага православних громад складала 63,7%. Звичайно, міжправославний і міжконфесійний конфлікт в Україні продукує появу певною мірою штучних громад, що згодом дає можливість конкуруючим конфесіям претендувати на церковні будівлі та майно. Але хоча за моїми підрахунками — дуже приблизними, звичайно, — виключно на папері діє щонайменше 300-350 православних громад (тобто стільки ж, скільки мають деякі поважні помісні церкви — Грузинська, Польська, Чехії і Словаччини), це не пояснює причин динамічного зростання. Доцільніше подивитися на питання в регіональному вимірі. Тоді з’ясується, що в перші роки ще радянської лібералізації церковної політики (1988-1991 рр.) майже дві третини всіх новопосталих релігійних громад припадало на сім західноукраїнських областей. Рівень релігійної культури регіону, який істотно пізніше було піддано антирелігійному експерименту, і роль церкви в його історії були й лишаються принципово більшими й важливішими, ніж у Великій Україні. Тепер ситуація дуже повільно вирівнюється. Минулого року на вже дуже насичений релігійними інституціями захід країни припадало тільки 13% загальноукраїнського зростання числа релігійних громад, натомість на Донбас і Дніпропетровщину 14,5%, на південь — 18% і т. д. Очевидно, саме освоєння церквами та релігійними спільнотами простору, який вважався «релігійною пустелею», і підтримує високу динаміку зростання впродовж уже доволі тривалого часу.
III.
Отже, кількість православних громад в Україні зростає. Більшає монастирів, духовних навчальних закладів та братств, не міліє ріка чернечих покликань і лишається солідним конкурс на вступ до семінарій та училищ. Повсюдно зводяться — часом ударними темпами — храми й каплиці. Освячення церкви Богородиці Пирогощі та дзвіниці Михайлівського Золотоверхого монастиря, а також початок відбудови Успенського собору Києво-Печерської лаври стали помітними подіями року. Щоправда, «недоброзич-ливці» стверджували, що відбудові національних реліквій мало б передувати по-справжньому широке й відкрите громадське обговорення та висновки декількох незалежних команд експертів, що для відбудови Успенського собору обрано далеко не найоптимальнішу технологію і що не годиться займатися новотворами, коли стільки пам’яток сакральної архітектури по всій Україні гине без реставрації. Йшлося також про те, що неморально будувати храми, коли люди місяцями не отримують заробітну платню та пенсії.
Владна й церковна еліти, втім, послуговувалися іншими аргументами. Відчуваючи постійний брак консолідуючих ідей, символів і загальнонаціональних міфів, що їх легко викривають високочолі інтелектуали, які, проте, далеко не в останню чергу творять з населення націю, ці еліти повсякчасно шукають твердого опертя у фрагментарному українському довкіллі. Можливо, київському мерові 0. Омельченку справді не дає спокійно спати слава московського мера Ю. Лужкова. Але те, що впродовж року український Президент закарбував себе і на тлі відбудованої дзвіниці, і біля руїн Успенського собору, і в інших пов’язаних із церквою ситуаціях, – теж елементи такого пошуку.
Що ж до власне українського православ’я, то в 1998 р., як вже кілька років поспіль, «позацерковне» суспільство розглядало його крізь призму конфлікту, багатобічних звинувачень та інтриг. Така ситуація по суті справи блокує, якщо не зводить нанівець, будь-які значущі православні ініціативи загальнонаціонального масштабу. Минулого року ми неодноразово бачили, як науково-богословські конференції, угоди з армійським керівництвом про душпастирювання у війську, спроби створення мінімально прозорої зони для міжправославного спілкування, та ж відбудова храмів тощо ставали подразниками для посилення конфронтації і неодмінно знаходили продовження в політичних змаганнях. Усі звикли — якщо утворюється нове громадсько-політичне об’єднання на захист православ’я, то воно неодмінно буде спрямоване проти певної церкви, а будь-яке владне рішення про повернення майна і співпрацю, ті чи інші знаки поваги до ієрархів обов’язково викличуть протести у супротивної сторони. Той, хто каже, що володіє «єдиноправильним» рецептом розв’язання ситуації, або просто не розібрався в ній, або не має звички до думання, або свідомо говорить неправду. Простих рішень тут немає, і поділеним українське православ’я може простувати наступним тисячоліттям дуже Й дуже довго. Лукавлять ті, хто говорить про об’єднання, бо йдеться насправді про приєднання; лукавлять і ті, хто говорить про повернення, усвідомлюючи всю його неможливість. Лукавлять навіть ті, хто обстоює застосування суто церковних засобів розв’язання конфлікту. По-перше, що вважати «суто церковним» засобом: спеціальні богослужіння, піст чи анафему? А по-друге, за своєю природою конфлікт є не церковним (якщо під Церквою розуміти не лише організацію), а громадсько-політичним, суспільно-психологічним та соціокультурним, і до його опису більш придатна конфліктологія, аніж догматичне богослов’я.
Втім, українські газети дивилися на православну проблему минулого року саме «політологічними» очима (з ритуальними вкрапленнями псевдоправославної патетики). Жваво обговорювався скандал в українській православній діаспорі, коли частина громад Української православної церкви у США вирішила вийти з-під омофору Вселенського патріархату і прийняти юрисдикцію Київського патріархату. Православну діаспору США послідовно відвідали патріархи Філарет та Димитрій, і обидва, очевидно, отримали підстави для оптимізму. УПЦ КП здобула у США нових прихильників, а УАПЦ, яку сім років у діаспорі «не помічали», тепер може розраховувати на підтримку тамтешнього єпископату. Найбільш очевидний, однак, результат усього цього — поширення «материкового» розколу на православну діаспору, яка і без цього не вирізнялася особливою згуртованістю.
IV.
Упродовж року українські православні церкви святкували різноманітні ювілеї, проводили конференції, ієрархи освячували храми, вручали іншим і приймали самі ордени та грамоти — і все це отримувало насамперед політизовану оцінку.
Але одна акція стояла якщо не зовсім поза політикою, то принаймні на її глибокій периферії. Йдеться про кампанію проти впровадження ідентифікаційних номерів для фізичних осіб — платників податків, яка в минулорічних числах «ЛіС» отримала достатнє висвітлення (див. «Моніторинг подій» у № 5-6 та 7, а також статтю «Апокаліпсис відкладається» у №11-12).
Есхатологічні настрої у зв’язку із впровадженням ідентифікаційних номерів з’явилися серед православних не минулого року і не в Україні — свого часу афонські ченці на цій підставі рішуче протестували проти Шенгенських угод. Але саме в Україні сприйняття цих номерів як здійснення апокаліпсичного пророцтва, про яке йдеться в Одкровенні Івана Богослова, вийшло за обмежене монастирське коло. Послання Священного Синоду УПЦ в єдності з Московським патріархатом підкреслило з одного боку, що вірні небезпідставно вбачають у номерах загрозу, але з іншого — не ототожнило присвоєння номерів з прийняттям печатки антихриста. Попри це в єпархіях було зібрано велику кількість підписів під «антиідентифікаційними» заявами. Ця проблема перебувала в центрі уваги священноначалля майже цілий рік і дотепер ще не може вважатися розв’язаною. Аргументи «протестантів» суперечать формальній логіці: адже номер присвоюється не людині замість її імені чи прізвища, а, сказати б, звичайній течці, де зберігаються матеріали про платника податку. Та й взагалі, якщо подивитися на справу неупереджено, людина і так наскрізно пронумерована від пологового будинку аж до могили. Немає в цих аргументах і вагомих євангельських підстав. Але в даному разі ми маємо справу не з вмотивованим протестом, а з різновидом соціальної епідемії, що в деяких вимірах не піддається раціональному поясненню. Очевидно, вогнище цієї епідемії у найбільш замкнених, ксенофобських шарах групової свідомості, які захоплені ідеями світової ан-типравославної змови, фортеці у ворожому оточенні й усю зовнішню інформацію відфільтровують саме з таких позицій. За великим рахунком це суто сектантська парадигма мислення. Але як сталося, що в цю парадигму було затиснуто життя церкви, яка втішається найбільшою в Україні кількістю релігійних інституцій?
Причин тут напевно декілька. Насамперед очевидно, що обличчя багатьох і багатьох парафій визначають саме носії такої свідомості. Напевно, вони не складають більшості, але діють агресивно та сконсолідовано, долаючи не дуже рішучий опір людей тверезомислячих і звинувачуючи всіх, хто стоїть на їхньому шляху, в неправославності (жидомасонстві, уніатизмі, розкольництві — перелік нескінченний). Порівняно з Росією цей прошарок в Україні набагато слабший в ідейному й організаційному відношеннях. Але на відміну від Росії в Україні йому не протистоять хай і прикро малочисельні, але інтелектуально й духовно багаті групи воцерковленої інтелігенції, які знайшли у Православ’ї не імперську апологію, а джерельну чистоту неушкодженої віри. Поза сумнівом, такі православні в Україні є, їх не може не бути, але вони не заявили ще про себе як церковна громадськість. І це розв’язує руки виразникам психології гетто, їм вдається «ламати» і незгодних з ними священиків, і навіть архиєреїв, та, що найстрашніше, спотворювати образ Православ’я в очах, позацерковної людності.
Поза сумнівом, особлива провина за виплеканий ізоляціонізм і нехристиянське ставлення до «світу цього» — на пастирях і архипастирях. Саме вони відповідальні за те, що церква захвилювалася тільки з нагоди введення ідентифікаційних кодів, але робила й робить вигляд, що її не стосується хижацьке розкрадання країни, безпритульні діти, зведене в норму хабарництво й багато-багато іншого. Україна не має загальнонаціональних авторитетів, які б могли говорити неприємні речі і владі, і народові й до яких би прислухались. То ж хто, як не Церква, мала б сказати про аморальність нескінченних презентацій і бенкетів на тлі непристойної вже бідності? Чому вона хоча б не вкаже на брутальні порушення Христових заповідей? Чому не застереже юнацтво від наркотиків? Не нагадає про святість п’ятої заповіді? Невже ідентифікаційні номери й майнові питання -це все, що цікавить церкву у світі по-справжньому, так, що вона готова мобілізувати на боротьбу серйозні сили? Якщо церковним ієрархам дістане відповідальності поставити собі ці запитання, то відповіді обов’язково будуть віднайдені. Але, знов-таки, Церква – це не лише ієрархія.
V.
Очевидно, усвідомлення цього і спричинилося до теми II сесії Патріаршого собору, яка стала, на загальну думку, головною подією року в житті УГКЦ. Тема «Роль і місце мирян в Церкві» — є не просто актуальною. Це проблема, від якої величезною, якщо не вирішальною мірою залежатиме успішність християнської місії у наступному столітті. Чи вдасться християнській Церкві уникнути загрози перетворення на корпорацію професійних священнослужителів, які промовлятимуть один до одного? Чи зможуть християни свідчити серед програмістів і менеджерів, серед банкірів і астронавтів? Хто здатен виопрацювати християнську відповідь на виклики й загрози самій людській природі, що їх сучасні суспільства продукують у геометричній прогресії?
Втім, як було доведено під час передсоборних приготувань і соборної праці, роль мирян в УГКЦ була і є набагато суттєвішою, ніж зазвичай вважається. У другій половині XX ст. саме миряни зберегли церкву, її свідомість і тотожність, підкреслив на відкритті сесії єпископ-помічник глави УГКЦ Любомир Гузар. Делегати Собору обговорили направду велике коло гостроактуальних питань: завдання й обов’язки мирян, співпраця і взаємовідносини між ієрархією й мирянами апостолат і служіння мирян, організація життя мирянських спільнот і рухів, сім’я та її завдання в ділянці християнізації народу тощо. Не бракувало і яскравих, часом парадоксальних думок і дискусій та гостроти в обговореннях (з міркуваннями Мирослава Мариновича щодо проблеми мирянського руху і внеску сесії Собору 1998 р. в їхнє розв’язання наші читачі мали змогу ознайомитися у жовтневому числі «ЛіС»).
Поза сумнівом, Собор не здатний був доконечно відповісти на всі запитання й дати непомильні орієнтири мирянському рухові. Але очевидним є його «будительський» імпульс, виразно скерований у майбутнє. Відповідальність мирян за церкву, повернення від «адміністративної» моделі відносин до дійової та усвідомленої співпраці між трьома її рівнями (єпископат — клір — миряни), служіння мирян «у цьому світі» (і для «цього світу», між іншим, теж) — ці виміри раніше чи пізніше неодмінно стануть ключовими для всіх історичних церков. Звичайно, без осягнення мирянами природи Церкви як бого-людського феномена й місця в ній ієрархії її місія ставиться під загрозу. Водночас без мирян – згуртованих і свідомих свого призначення, творчих і самовідданих Церкві загрожує маргіналізація.
VI.
Більшість політичних оглядачів вважають парламентські вибори головною подією громадського життя України 1998 р. Умови, в яких вони відбувалися, важко визначити як атмосферу політичної боротьби, хай навіть найгострішої. Радше це була війна, війна без правил, яка брутально трощила навіть обережні сподівання та всілякі ілюзії. У цій війні було все: підкуп виборців, погрози й відвертий терор, ув’язнення кандидатів у депутати та розгроми газет, безмежна, фантастична брехня в перетворених на такі собі довбні медіа й суто кримінальні політичні технології. Все це розгорталося на тлі подальшого погіршення економічного становища, падіння престижу країни на міжнародній арені й виразного браку скільки-небудь прийнятних ідей, осіб і волі змінити ситуацію на краще. Природно, що Церква не мусила й не могла за таких умов почуватися затишно за храмовими та монастирськими мурами. Попри досить відчутний розрив між мирянами історичних церков і їхньою ієрархією він не перетворився ще на ту прірву, яка відділяє робітників непрацюючих підприємств і беззарплатних вчителів від тих благополучних і, здається, цілком собою вдоволених осіб, котрих щодня демонструють по Українському телебаченню. Біди, відчай і зубожілість часом достукуються до єпископських резиденцій, і Церква нерідко стає останнім прихистком для людини, від якої всі вже відмовилися. До того ж до «князів Церкви» йдуть у надії вимолити дозвіл на християнське поховання самогубців, а в Україні минулого року їх було близько 15 тисяч, на 50% більше, ніж десятиліття тому (!).
Отже, єпископ-помічник глави УГКЦ Любомир Гузар одним з перших серед релігійних діячів заявив напередодні виборів, що церква формулюватиме свої виборчі рекомендації вірним, виходячи з політичного й соціально-економічного спрямування кандидатів до Верховної Ради, а не лише з їхньої позиції у вузькоцерковних питаннях. Але назагал важко не помітити, що українським церквам не вдалося впоратися з виборчою стихією і зберегти в ній власне обличчя та чітку лінію поведінки. Проблему «Церква і вибори-98» було докладно розглянуто в моніторингу подій «ЛіС» (див. З та 4 числа за минулий рік). Зараз зупинимося лише на головних тенденціях. Отже, насамперед, попри надактивні спроби політиків розіграти «релігійну карту», церкви не відіграли серйозної ролі у виборах. Механізм, за допомогою якого Церква реально здатна впливати на суспільно-політичну ситуацію в значних масштабах, докорінно відрізняється від запропонованого їй у березні 1998 р. (і, між іншим, у жовтні 1999 р. теж).
Іншими словами, Церква може сформувати уявлення про те, що є суспільне добро, справедливість, які погляди, дії і політичні позиції є більш відповідними Божому задумові про цей світ, а які з цим задумом абсолютно несумісні. (Зрозуміло, що ці уявлення формуються не за два-три тижні до виборів.) І, відповідно, Церква не здатна мобілізувати значну кількість голосів на користь певних партій та осіб, за яких пропонується голосувати лише тому, що на них «поставила» Церква. Результати спроб піти «широким», говорячи євангельською мовою, шляхом відомі: єпископ Білоцерківський і Бо-гуславський УПЦ в єдності з Московським патріархатом Серафим (Залізняк) вибори програв; Партія регіонального відродження, другим номером виборчого списку якої був єпископ Вишгородський цієї ж церкви Павло (Лебідь), не набрала й 1% голосів; два протестантських пастори потрапили в парламент тільки завдяки присутності у партійному списку «Громади».
«Релігійні блоки» передвиборчих програм партій і об’єднань заслуговують на безсумнівну увагу. Хоча б тому, що вони засвідчують рівень усвідомлення політиками прагнень виборців у цій сфері і їхнє власне розуміння проблем, які тут накопичилися. Найбільше в цих блоках, мабуть, все ж таки риторики, наміру «охопити» також і релігію: «Тільки разом, спільною працею і з вірою в Бога» (блок «Вперед, Україно!»); «захист релігійних і загальнолюдських цінностей» (блок НЕП); «подолання культурної та духовної кризи» (блок СЛОН); «сприяння утвердженню... духовності, людяності» (соціалісти й селяни); «відродження духовності, моралі та культури» (СДПУ(о)) тощо.
Деякі пасажі передвиборчих програм взагалі не дуже зрозумілі. Наприклад, що означає «гармонізація загальнонаціонального й регіонального інтересів у становленні сучасної мережі релігійних організацій» (блок «Трудова Україна» і «Громада»)? Що держава має регулювати — кількість громад певної конфесії у тому чи іншому регіоні країни? І що означає «забезпечення всіх умов для вільного розвитку традиційних українських церков» у програмі Національного фронту? Що нетрадиційні церкви не матимуть свободи — і хто тоді ці «нетрадиційні»?
Або як узгодити з українською Конституцією заяву Руху про те, що «катехизація суспільства повинна стати справою державної ваги»? Чи, наприклад, намір Народно-демократичної партії надати «всім релігійним громадам пільгового режиму оподаткування»: або в НДП не знають, що доходи релігйних організацій не оподатковуються, або жадають розширити «пільгову зону» за рахунок, скажімо, ввізного мита, але тоді у «партії влади» були можливості зробити це до виборів. Втім, на великому ярмарку під назвою «вибори» продавці воліють сподобатися покупцям за будь-яку ціну.
Тим більше, що вибори в Україні практично єдиний спосіб зворотного зв’язку у відносинах «еліти — маси», і товар, знову ж таки мовою ярмарку, поверненню не підлягає яким би гнилим він не виявився вже наступного дня.
Але не всюди в «релігійних блоках» партійних програм ми натрапляємо на загальники. Часам вони декларують доволі конкретні наміри. Насамперед — це об’єднання церков України в єдину Православну церкву, яке обстоюють такі різні політичні сили як Рух, Компартія України, Народно-демократична партія, Республіканська християнська партія і Українська національна асамблея. Щоправда, об’єднавчий процес ці партії уявляють по-різному. Для комуністів це об’єднання в «єдину православну канонічну церкву», тобто навколо УПЦ в єдності з Московським патріархатом. Для РХПУ об’єднання має супроводжуватися протидією «імперському вливові через церковно-релігійні структури», а УНА обіцяє працювати «над створенням політичних умов, за яких стало б можливим об’єднання православних і греко-католиків в єдиному Патріархаті». Іншими словами, позиція у «православному питанні» зайвий раз вказує на політичну ідентичність її (позиції) виразників, а також на готовність підтримувати когось із суб’єктів міжцер-ковного протистояння (що, відзначимо, важко узгоджується з декларованим бажанням сприяти міжконфесійному мирові). Частина українського політичного спектру напередодні березневих виборів задекларувала повагу до свободи совісті та релігійної свободи. Однак значно більша частина проголосила свій намір поборювати тих, хто цієї свободи не гідний.
Прагнення викорінювати «секти» та «культи» не залежить від політичного забарвлення, їх не люблять ні праві, ні ліві, вважаючи, що така нехіть обов’язково сподобається електоратові. Жупел ворога — непомильний прийом передвиборчої пропаганди. Тож «Громада» обіцяє «протидію проникненню в Україну деструктивних культів», комуністи виступають «проти американізації, чужинецького сектантства, яке безперешкодно насаджується в Україні». Рух про «американізацію» не згадує, але теж не збирається миритися із «засиллям тоталітарних сект, які насаджують чужі українському народу вірування й порушують права людини.
«Трудова Україна» виступила «проти поширення деструктивних, псевдорелігійних культів», а НДП вимагала заборонити «псевдорелігійні войовничі секти». Визначати, хто саме ховається за «деструктивними, тоталітарними, псевдорелігійними, войовничими, чужинецькими і т. д. сектами й культами», — справа особистого політичного смаку (або його відсутності). Одна газета навіть зарахувала до них УПЦ Київський патріархат, інша навзаєм обізвала «сергіанською сектою» всю Російську православну церкву. Під час передвиборчої кампанії проурядові ЗМІ нескінченно звинувачували «Громаду», у списку якої, як згадувалося, були пастори харизматичних громад, у спілці з «культами». Але це не завадило самій «Громаді» оголосити про намір боротися з ними. Отже, мішень для поборювання виявляється дуже розмитою, і вже це мало б насторожити поборювачів: втілення в життя усіх цих «проти» може не лише підірвати релігійні свободи (що в нас, здається, мало кого по-справжньому непокоїть), але й боляче вдарити по їхніх союзниках.
VII.
Особливих несподіванок у підтримці ієрархією історичних церков політичних сил у загальноукраїнському багатомандатному окрузі, мабуть, не сталося. Навряд чи хто сподівався, що єпископат УПЦ в єдності з Московським патріархатом закликатиме голосувати за Рух чи Національний фронт, а лідери компартії підтримають Київський патріархат або УГКЦ. Хоча передвиборчі звернення ієрархії були здебільшого загальними й не згадували конкретну партію чи особу, ті, за кого не слід віддавати свої голоси, в них вираховувалися без зайвих проблем (греко-католицькі владики, певні, що їхні вірні не .помиляться з кольором політичного спектру, все ж прохали їх не розпорошувати сили й не ставити на заздалегідь «непрохідні» партії). Священноначалля УПЦ в єдності з Московським патріархатом, окресливши електоральні переваги колом тих, «хто дбатиме про наші інтереси», очевидно залишило конкретний вибір на місцевий розсуд. Іншого виходу для церкви, яка за кількістю парафій домінує в регіонах з дуже різними політичними смаками більшості, мабуть, і немає.
Але іноді здавалося, що ця (і не лише ця) церква прагне розміняти власний авторитет у суспільстві на щось більш матеріальне: нерухомість, пожертви, сприятливі для себе адміністративні рішення, конкретні дії властей у поборюванні конкурентів тощо. При цьому зацікавленість місцевими Радами з боку церков виявляється більшою, аніж парламентом. Очевидно, те, що відбувається на місцевому рівні й вимагає лоббістських зусиль на користь церков (повернення майна, розподіл земельних ділянок під будівництво, податки і звільнення від них тощо), є для них важливішим, аніж участь у реалізації загальноукраїнського проекту. До того ж «узяти» крісло в місцевій Раді легше, зрозуміло, ніж у парламенті. Зрештою до місцевих Рад — від обласних до сільських увійшли понад 60 священнослужителів (36 з них — священики УПЦ, 12 — УПЦ КП, 6 — УГКЦ, 4 — УАПЦ і троє протестантів). У селі Яблунів на Тернопільщині священика УАПЦ Ілька Левенця обрали головою сільської Ради. Майже третину всіх депутатів-священнослужителів обрано на Закарпатті, де сільський священик дотепер ще виконує не лише духовні, а й громадські функції.
Якщо говорити про тенденції, то необхідно визнати, що релігійний чинник перебував на глибокій периферії березневих виборів — попри настирливі й зусібічні спроби його активізувати. Партії, які визначили себе в назві як «християнські», всі разом набрали менше омріяних 4%; жодна з політичних партій і жоден з кандидатів (у т. ч. священнослужителів) не наважилися висунути релігійні проблеми на чільні місця у своїх програмах. Навіть пастор харизматичної громади «Слово життя» В. Шушкевич (він став депутатом Верховної Ради за списком «Громади») запам’ятався виборцям не євангельською риторикою, а твердою обіцянкою вибороти їм мінімальну пенсію в 98 гривень уже у травні 1998 р.
Політологи й соціологи стверджують, що електоральна поведінка складається з дуже значної кількості чинників, часом просто ситуативних. Тому ставити успіх чи програш тієї чи іншої політичної сили в залежність від сприйняття або відторгнення виборцями проголошеної нею ідеї було б не зовсім коректно. Але результати блоку «Вперед, Україно!’’, до якого увійшли Християнсько-демократична партія і Християнський народний союз (1,74% голосів виборців), Християнсько-демократичної партії України (1,3%) та Республіканської християнської партії (0,54%) важко віднести лише на рахунок помилок у виборчих стратегіях. Очевидно, ідеї християнської демократії, які грунтуються на принципах беззастережної поваги до людської гідності та прав людини, не сприймаються як аксіоматичні засади суспільного поступу. Можна довго й справедливо критикувати ці партії, але навряд чи їхні опоненти, котрі експлуатували ностальгію за минулим (як ліві) чи тему незабрудненого повітря (як зелені), були принципово більш вправними й досконалими.
За умов нескінченного міжконфесійного протистояння будь-яке загострення політичної боротьби майже автоматично веде до посилення напруги на релігійному грунті. Вибори-98 не могли стати в цьому сенсі винятком. Цькування «неканонічних» або «безблагодатних», «філаретівців» чи «промосковських попів» здійснювалося під час виборчої кампанії повсякчасно й агресивно. Деякі виборчі «технології» були прямо розраховані на зіткнення між прихильниками різних церков, руйнацію навіть крихкої стабільності на рівні парафії чи цілого регіону. Однак у багатьох випадках спрацьовував якийсь внутрішній запобіжник, якесь ментальне табу, що досі убезпечувало Україну від міжцерковних кривавих бойовищ і присоромлювало тих західних експертів (часом досить авторитетних), які пророкували їх ще кілька років тому.
VIII.
Форумом 1998 р. все ж варто визнати VIII Асамблею Всесвітньої Ради Церков, яку в Україні майже визивно не помітили. Вона зібрала у столиці Зімбабве Харарє понад 5000 делегатів, оглядачів, радників, гостей і журналістів. Форум, який відбувся у 50-ту річницю ВРЦ, не міг, однак, зосередитися на ювілейній тематиці. Атмосферу форуму визначили усвідомлення нагальності змін, необхідності нових рішень і відмови від застиглих стереотипів. Модератор центрального комітету ВРЦ Католикос Кілікійський Вірменської апостольської церкви Арам І прямо визнав, що «інституційний екуменізм у кризі... Християни, насамперед молодь, більше не бажають бути заручниками структур».
ВРЦ з часу своєї І Асамблеї в Амстердамі перетворилася на величезну структуру, до якої увійшли 339 церков. Але поза межами ВРЦ лишається мільярдна Римо-Католицька церква й більшість головних євангелічних та п’ятидесятницьких спільнот. З іншого боку, напруга всередині самої ВРЦ, спричинена дуже відмінними еклезіологічними, культурними й соціологічними поглядами членів Ради, досягла апогею. Православні церкви рішуче оголосили, що співробітництво в зібранні, де обговорюються питання висвяти жінок й одностатевих шлюбів, абсолютно неприйнятне для них. Вони також заявили про свою незгоду з принципами членства у ВРЦ, які залишають багатомільйонні православні церкви в меншості. Церкви бідного Півдня, у свою чергу, часто інакше, ніж їхні одновірці із заможної Півночі дивляться на процес глобалізації, а борг африканських, азійських і латиноамериканських країн багатим державам непокоїть їх більше, аніж місце жінки в церкві. Вітаючи Асамблею, Президент Зімбабве Роберт Мугабе нагадав, зокрема, що на кожного африканця — від старого до немовляти — припадає 379 доларів зовнішнього боргу, і закликав ВРЦ допомогти покласти край «глобальній змові проти бідних націй». На Асамблеї побував і легендарний Нельсон Мандела (він відвідує зараз різні країни, прощаючись з лідерами й народами та підводячи підсумки свого політичного життя, бо 1999 р. полишає президентство). Південноафриканський лідер подякував ВРЦ за внесок у боротьбу проти апартеїду и закликав її повернутися обличчям до Африки.
На «православний» і «африканський» виклики Асамблея відповіла так, як тільки й може відповісти структура. Вирішено створити комісію, яка наполовину складатиметься з православних і наполовину — з членів виконкому ВРЦ. Упродовж трьох років ця комісія вивчатиме проблеми, які викликають невдоволення православних. До ЦК ВРЦ обрано також 24,6% представників православних і давніх східних церков — тобто до уваги взято не питому вагу цих церков у складі ВРЦ (вона становить кілька відсотків), а їхню чисельність. З 17 членів виконкому ВРЦ четверо — православні і двоє, включно з модератором, — представники стародавніх східних церков.
Що ж стосується Африки, то Асамблея заявила про свою солідарність з Чорним континентом. До Ради прийнято ще 6 африканських церков, у виконкомі ВРЦ буде четверо африканців.
Узагалі Асамблея була виповнена (на думку декого — навіть перевиповнена) подіями, заявами, виступами, деклараціями тощо. Учасникам і гостям було запропоновано понад 600 (!) секцій, виставок і дискусій; вони брали участь у п’яти головних слуханнях: Справедливість і Мир, Єдність, Спільний Поступ, Вивчення, Свідчення і Солідарність. Асамблея ухвалила п’ять головних заяв: з приводу боргів, глобалізації, прав людини, статусу Єрусалима та втягнення дітей у військові конфлікти. А взагалі на ній було обговорено направду величезне коло проблем. Деякі з них вважаються в Україні гос-троактуальними: прозелітизм (в доповіді модератора підкреслювалось, що екуменізм і прозелітизм не можуть співіснувати; лишилося тільки дійти згоди у визначенні прозелітизму); євангелізація і культури; церква і молодь; соціальне служіння тощо. Інші питання з багатьох причин виявляються на маргінесах українських дискусій, але від того не втрачають важливості: права людини та екуменічний рух, місце жінки в церквах, церкви і подолання насильства у світі, медицина і богослов’я (впродовж трьох років ВРЦ проводила масштабне дослідження проблем, пов‘язаних зі СНІДом, і продовжує здійснювати програму в цій галузі).
Можливо, головним інституційним результатом Асамблеї стало рішення створити Форум Християнських церков і екуменічних організацій, який має «м’яко» об’єднати нинішніх членів ВРЦ, Римо-Католицьку церкву, головні євангелічні та п’ятидесятницькі рухи, а також міжнародні й регіональні екуменічні організації та міжнародні конфесійні об’єднання.
За словами генерального секретаря Ради К. Райзера, Асамблея не справдила очікувань як її друзів, так і критиків. А проте ВРЦ не розпалася, делегати виявляли зваженість і мудрість навіть під час найгостріших дискусій. З іншого боку, саме спокійний погляд на цю екуменічну організацію виявляє все безмежжя її проблем. Цілком очевидно, що головна мета екуменічного руху — єдність християн — виглядає через 50 років після створення ВРЦ більш недосяжною, ніж це здавалося колись в Амстердамі. Власне, вона намагалася займатися головно доктринальними й еклезіологічними перешкодами на шляху до єдності приблизно до часу Асамблеї в Упсалі (1968 р.); потім пріоритети змістилися в бік соціальних, економічних і політичних аспектів життя людини. Зараз речники Ради погоджуються з тим, що питання єдності та соціальні проблеми дуже важко роз’єднати. Але як зробити, аби ВРЦ не перетворилася на неповоротку «церковну ООН» або на богословський дискусійний клуб? Як діяти Раді Церков, що об’єднує головно респектабельні, добре інституйовані церкви за умов, коли християни дедалі частіше обирають інші форми об’єднань і нові структури? І нарешті: чи вірять члени ВРЦ у саму можливість християнської єдності, а чи змирилися з гріхом розділення й лише прагнуть більш-менш успішно співробітничати в суспільних сферах? Це лише контури тієї безлічі питань, які стоять перед ВРЦ і яких явно більше, ніж відповідей.
IX.
Якщо 1997 р. «законом року» у сфері свободи совісті була нова редакція російського закону «Про свободу віросповідання», яка зібрала трохи не рекордну кількість критичних стріл на свою адресу, то 1998 р. місце «головного» законодавчого документа в означеній царині впевнено зайняте Актом про міжнародну релігійну свободу. Акт ухвалено Конгресом і Сенатом США з метою захисту Сполученими Штатами переслідуваних за релігійні переконання за кордоном.
У преамбулі документа підкреслюється, що релігійна свобода є наріжним каменем американської нації; від свого народження й дотепер США стояли і стоять на її захисті, пропонуючи притулок тим, хто страждав від релігійних переслідувань.
Отже, Акт зобов’язує Президента США застосовувати санкції проти урядів країн, які порушують релігійні свободи. Причому рівень санкцій може бути дуже серйозним: позбавлення статусу найбільшого сприяння в торгівлі; заборона фінансовим інституціям США надавати кредити понад 10 млн. доларів країнам — винуватцям релігійних переслідувань і підписувати з ними ділові контракти; скасування або обмеження допомоги таким країнам, а також культурних і наукових обмінів з ними тощо.
Акт передбачає реформування системи надання політичного притулку (тепер на нього можуть претендувати особи, які зазнали переслідувань за релігійними мотивами), створення спеціальної сторінки з релігійної свободи в Інтернеті, обов’язкові контакти американських місій з неурядовими організаціями, захисниками релігійної свободи в різних країнах, навчання дипломатів з цієї проблеми. Варто також звернути увагу на розділ 107 Акта. Він вимагає від американських дипломатів забезпечити вільний доступ до дипломатичних місій громадян США, які займаються релігійною діяльністю. Посольства і консульства відтепер повинні знати число американських громадян, зайнятих релігійною діяльністю, та їх проблеми, зокрема конфлікти з місцевою владою, і в разі необхідності надавати співвітчизникам захист.
Акт створює цілу систему відстеження стану релігійних свобод за кордоном, що спирається на три новостворені інституції: офіс Міжнародної релігійної свободи у Держдепартаменті (зовнішньополітичному відомстві) США, який очолюватиметься спеціальним послом; Комісія США з релігійних переслідувань за кордоном (двох її членів призначатиме особисто Президент, ще двох — він же за рекомендацією лідерів більшості й меншості Сенату, та двох призначатиме спікер Палати представників); спеціальний радник Президента у складі національної Ради безпеки. Тепер щороку у відповідні комітети Конгресу надходитиме доповідь про релігійні переслідування у світі. Президент, після консультацій з новоствореними інституціями, буде зобов’язаний застосовувати санкції до урядів, які винні у переслідуваннях на релігійному грунті, і повідомляти про це Конгрес. Словом, усе дуже серйозно, і можна собі уявити, як підбадьорить новий закон переслідуваних по всьому світі.
Однак, хоч як це дивно, Акт уже викликав невдоволення не лише з боку урядів, які постійно й брутально порушують релігійні свободи, але й у самих Сполучених Штатах. Перш за все, за ним стоять фундаменталісти та «релігійні праві», котрих назагал у США не люблять. Звідси Акт захищає лише релігійні свободи, а не свободи совісті й думки.Він надаватиме певні нові можливості американським місіонерам, але не захистить тих, хто страждає через відсутність релігійних переконань.
По-друге, Акт має виразно «каральний» характер. Така зорієнтованість документа, який зобов’язує Президента застосовувати цілих 16 санкцій проти порушників, непокоїть, до прикладу, Держдепартамент США. Його речники стверджують, що такий підхід може виявитися контрпродуктивним, і навіть побоюються, що санкції призведуть до посилення репресій. Зовнішньополітичне відомство США непокоїть негнучкість нового закону, що ставить американську дипломатію у складне становище. За дуже широкої дефініції «релігійних переслідувань» деякі країни, що поважають права людини, можуть підпасти під дію нового Акта (наприклад, Німеччина або Австрія). В інших країнах ситуація щодо релігійних свобод покращується, але все одно ці країни, згідно з Актом, мають бути покарані.
Далі. Внаслідок компромісу між законодавчою і виконавчою гілками влади Акт надає Президентові США змогу не застосовувати санкцій до країн-порушників, якщо ті беруть участь у виконанні стратегічно важливих для Сполучених Штатів контрактів. Це викликає побоювання: чи не стануть головною мішенню санкцій слабкі країни, які не є найбрутальнішими порушниками релігійних свобод (наприклад, балканські)? Чи не уникнуть відповідно санкцій країни, відносно яких про релігійну свободу говорити не доводиться (Китай чи, скажімо, Саудівська Аравія)? Очевидно, вже найближчим часом стане зрозуміло, наскільки ефективним є новий закон і наскільки справедливим буде його застосування.
Що ж стосується України, то її реноме у сфері релігійної свободи виглядає більш-менш пристойним, особливо на тлі Росії, з якою Україну не можуть постійно не порівнювати. В урядовій доповіді Держдепартаменту США «Релігійна свобода: фокус на християнах» стверджується, що уряд України поважає конституційний принцип відокремлення церкви від держави і що в Україні немає державної релігії. Водночас доповідь вказує на те, що українське законодавство обмежує діяльність нетрадиційних релігійних організацій, вимагаючи від іноземців, які займаються релігійною діяльністю, прибувати у країну лише на запрошення вже наявних релігійних інституцій і за погодженням з державним органом, що реєстрував статут цієї інституції. Доповідь також картає місцеву владу, яка час від часу перешкоджає діяльності іноземних релігійних працівників.
Такі зауваження видаються незначними порівняно з тими, які можуть бути висунуті проти України в галузі свободи преси, прав на справедливе судове розслідування, на захист життя, людської гідності, майна тощо. Релігійні свободи лишаються одним з дуже небагатьох досягнень української демократії. Але те, що це досягнення не може бути незворотнім за умов згортання інших свобод, видається очевидним.
X.
Релігійне життя 1998 р. з річної відстані виглядає строкатим, виповненим різними за значущістю символами. Ніколи раніше, здається, ми не чули про таку кількість свято-татств і глумлень над реліквіями. У Катеринбурзі єпископ Нікон наказав спалити перед єпархіальним училищем книги трьох найбільш світлих православних богословів другої половини нашого століття — Олександра Шмемана, Іоана Мейєндорфа та Олександра Меня.
Ще не минув шок від катеринбурзького аутодафе, як вандали сплюндрували церкву Св. Миколая на Аскольдовій могилі в Києві. У Луцьку пограбували каплицю й поглумилися над престолом, у Хмельницькому спиляли хрест зі статуї ангела на пам’ятнику жертвам репресій, полтавські школярі повалили 15 надмогильних хрестів на кладовищі й понівечили 20 пам’ятників. Якщо додати до цього систематичні пограбування сільських храмів, то виходить направду апокаліпсична картина, якась пандемія зла.
Знов палали у світі католицькі храми, мусульманські мечеті й молитовні будинки чорношкірих протестантів. У Гватемалі було вбито єпископа Хуана Конендру, який підготував доповідь про злочини проти мирного населення під час громадянської війни. У Пакистані католицький єпископ Джон Джозеф покінчив життя самогубством на знак протесту проти смертного вироку юнакові, звинуваченому в «обмові ісламу».
Але були впродовж року й сотні, якщо не тисячі знаків щирої християнської самопожертви, милосердя й мужності у відстоюванні віри й справжньої принциповості. Не може, наприклад, не вразити вчинок нікарагуанського єпископа Абелардо Мата Естелі, особливо якщо «приміряти» його до української ситуації. Запрошений освятити новозбу-довану лікарню, на відкриття якої прибув сам Президент країни, єпископ заявив, що не може благословити цей очевидний символ корупції, і звернувся до Президента з вимогою призначити розслідування цього відвертого пограбування країни місцевими властями.
1998 р. пішли з життя особи, які самі були символами, — кардинал А. Казароллі, один з будівничих «нової» східної політики Ватикану, колишній киянин Г. Вінс, лідер бап-тистів-дисидентів, який став на чолі маленької групи одновірців, що кинули виклик радянському режимові. Були й символічні ювілеї.
20-ліття понтифікату папи Івана Павла II, яке відзначалося в усьому світі , не лише зайвий раз продемонструвало вимір цієї постаті, але й нагадало, що Церква, мов та крапля з латинського прислів’я, здатна довбати каміння зла й ненависті в цьому світі не силою, а частотою докладання своїх зусиль. У рік свого ювілею 78-річний, явно вже не дуже здоровий понтифік наново відкрив для своєї церкви Кубу, благословив ватиканське послання «Ми пам’ятаємо. Роздуми про Катастрофу» — найвідповідальніший з католицьких документів у християнсько-іудейському діалозі й оприлюднив енцикліку «Віра й Розум», свій власний внесок у відновлення гармонії віри й розуму, теології і філософії.
Інший ювілей — 50-річчя Всесвітньої декларації прав людини — теж став нагадуванням й апеляцією до людської гідності. Саме гідність людини, категорія, якою нехтували юристи, увійшла в міжнародне право й під зливою песимістичних коментарів і цілковитої зневіри повалила апартеїд і зламала Берлінський мур. І якби й можна було винести звідси лише один урок для нашої країни, то він міг бути таким. Жодна дія, жодна акція, жоден документ на захист людської гідності і свободи не пропадає марно. Хай сьогодні в суспільстві (і в церковних колах не в останню чергу) найбільше поціновуються сила, влада й багатство, хай глузують над тими, хто щиро вірить і знає, що Бог не в силі, а в правді, й над тими, для кого гідність і свобода — переконання, а не риторика, — все одно майбутнє за ними.
Людина і світ. — 1999. — №1. — С. 2-15.