Філософія в Литві бере початок із XVI століття, коли її викладали у Вільнюському університеті, колегіях та монастирських школах. Попри це, литовські мислителі залишаються менш знаними, ніж письменники, художники чи музиканти. Причина очевидна: філософія потребує умов свободи, безперервності університетського життя та відсутності тривалих окупацій. Та навіть у тіні культурних постатей, їхні праці суттєво вплинули на національне, політичне й культурне життя країни.

В історії литовської думки є самобутні риси: від Мотієуса Стрийковського походять роздуми про історію, національність, державність, свободу, світогляд та ідеологію. У XVI-XVII століттях важливу роль відігравали богословські дискусії між прихильниками Реформації та Контрреформації. У XX столітті сформувалася оригінальна філософія культури, яка намагалася поєднати національну ідентичність із загальноєвропейським інтелектуальним контекстом. Поряд із професійною філософією значення мала й непрофесійна – вона доповнювала академічну традицію, підкреслюючи актуальність філософських проблем у суспільному житті [3].

Український контекст має подібні риси. Як і в Литві, розвиток філософії в Україні часто переривався окупаціями та політичними катаклізмами. Водночас українські мислителі – від Києво-Могилянської академії до сьогодення – формували власну традицію, що поєднувала богослов’я, національну ідею та філософію культури. Подібно до литовців, українські інтелектуали прагнули створити оригінальні концепції культури й свободи, а не лише відтворювати західні ідеї. І в Литві, і в Україні філософія стала не лише академічною дисципліною, а й інструментом формування національної свідомості та опору імперським впливам.

Якщо говорити про литовських філософів, то найчастіше згадують Антанаса Мацейну – католицького християнського мислителя, представника екзистенціалізму. Однак цим коло не обмежується. Варто звернути увагу на цілу низку постатей, які формували самобутню литовську філософію: Бенедикт Добошевич – філософ і теолог XVII століття, Юозас Гірнюс – християнський філософ, учень Гайдеґера, Вінцас Вічінас – учень Ойгена Фінка та послідовник Гайдеґера, Стасис Шалкаускіс – вчитель Мацейни, Фабіойонас Кемяшіс, Леонідас Донскіс та інші. Їхні праці поєднували богослов’я, соціальну філософію, філософію культури та пошук національної ідентичності, що було особливо важливим у міжвоєнний період та в умовах радянського тиску.

Таким чином, історія литовської філософії, як і української, свідчить: навіть у складних політичних умовах мислителі здатні творити інтелектуальні традиції, що стають фундаментом культурної ідентичності та духовної стійкості народу. Як писав Фабіойонас Кемяшіс: «Сьогодні очевидно, що неможливо відірвати людську економіку від її духовного виміру; існує цілісну людина, яка формує моральні та матеріальні уявлення про економіку, а також про науку, мистецтво й релігію» [1]

Фабіойонас Кемяшіс не був систематичним філософом у вузькому сенсі – його думка поєднувала економічну теорію, соціологію і католицьке богослов'я в єдиний проєкт християнського суспільного оновлення. Він критикував «усі політичні ідеології, закликав розвивати виробництво і торгівлю та вбачав у кооперації шлях до досягнення християнської єдності» [4, с. 170]. Литовський мислитель був каноніком, економістом, професором і викладачем християнського соціального вчення. Його економічна думка формувалася в руслі католицької соціальної доктрини: ринкові відносини мають підпорядковуватися моральним принципам, а кооперативний рух є практичним втіленням солідарності й братерства.

Доля Кемяшіса – це доля литовського інтелектуала, зламаного радянською машиною, але не скореного нею. Ще в роки війни він розпочав роботу над головним твором свого життя – «До християнської економіки» – і продовжував писати навіть у часи другої більшовицької окупації. 1946 року його заарештували під час Святої Меси; 1954 року він загинув у сибірських таборах. Рукопис книжки друзі берегли впродовж п'яти десятиліть окупації як свідчення думки, яку не вдалося знищити разом із її автором.

Книжка постає як підсумок і синтез усього попереднього інтелектуального шляху Кемяшіса– його ранні теоретичні переконання тут набувають систематичної форми і точнішого концептуального окреслення. Левова частка тексту присвячена історії соціальних ідей та критиці економічних і політичних теорій суспільства. Однак твір лишився незавершеним: найважливіша його частина, авторська позитивна візія суспільного устрою, так і не була написана, або безслідно зникла.

Те, що збереглося, – методологія, історичні оцінки, соціальні спостереження, гостра реакція на суспільні потрясіння сучасності та внесок у розвиток литовської соціальної філософії, і досі не втратило своєї актуальності й звертається до нагальних проблем сьогодення.

Інтелектуальним підґрунтям Кемяшіса слугувала католицька соціальна філософія з її орієнтацією на позачасові ідеали – соціальну справедливість і соціальну любов, які, на його думку, є незмінними засадами справжнього людського співбуття. Вищим історичним втіленням цих ідеалів він вважав середньовічне суспільство; їх сучасним переосмисленням – соціальне вчення, викладене в енцикліці папи Лева XIII [3]. Звідси й опора на святого Авґустина, святого Тому Аквінського та Лева XIII як на концептуальний фундамент, спільний для Кемяшіса й багатьох інших литовських католицьких соціологів: середньовічна і новочасна соціальна доктрина слугувала їм інструментом осмислення реалій XX століття.

Проте Кемяшіс вирізнявся серед своїх однодумців широтою інтелектуального кругозору. Він уважно читав світських теоретиків свого часу, і особливо відчутним у його працях є вплив Макса Вебера. Фахова економічна освіта і практичний досвід надавали його судженням конкретності й аналітичної гостроти, яких бракувало суто богословським соціальним теоріям.

В основу своєї соціальної концепції Кемяшіс поклав три принципи, укорінені в християнській традиції і претендуючі на універсальний, позаісторичний статус: соціальну справедливість, працю і соціальну любов. Принцип соціальної справедливості стосується насамперед приватної власності – невід'ємного виміру людської природи і передумови вільної волі [2]. Соціальна нерівність постає тут не як природний стан речей, а як наслідок несправедливого розподілу власності, що суперечить самій природі людини. Подолання цієї диспропорції – через обмеження земельної ренти, доходів і матеріальних привілеїв – Кемяшіс розглядав як практичний вимір соціальної справедливості.

Принцип загальної любові спирається на розуміння людини як творіння Божого: любов має бути єднальною основою всіх людських стосунків. Принцип соціальної любові покликаний вести людей до подолання нерівності, суперечностей і конфліктів, а також слугувати підґрунтям для творення християнської соціальної солідарності.

Кемяшіс стверджував, що «основні принципи людського суспільного життя були відкриті людям Ісусом Христом, однак із самого початку були неправильно зрозумілі» [3]. Він дорікав раннім християнам і середньовіччю за те, що вони нехтували економічними проблемами і труднощами свого часу й тому не застосовували вчення Ісуса Христа до економічної сфери. Наслідки виявилися далекосяжними: ідеал соціальної справедливості поступово вивітрився з християнської свідомості, а економічна несправедливість отруїла не лише політичне, а й духовне життя суспільства в цілому.

Джерела:

1. Kemesis, F. Krikscioniskosios ekonomijos linkme. Manuscript, 1940-1946, Archive of the Lithuanian Catholic Academy of Sciences.
2. Kemesis, F. Socialinės bei politinės ekonomijos įvadas. Žemės Ūkio Akademija, 1938.– 426 s.
3. Lietuvos filosofinė mintis: chrestomatija. Sudare ir parenge Gediminas Mikelaitis. Vilnius: Aidai, 2002. – 434 s.
4. Lietuvos filosofinės minties istorijos śaltiniai. Vilnius: Lietuvos MA, 1991. – 421 s.