Стійкість у часі війни: Історії та свідчення про те, що допомагає українцям триматися

Війна ― тривале випробування. Це час піднесень і боротьби, але також жаху, смертей, апатії, втоми. Українці в цьому всьому все ж намагаються залишитися собою: вистояти, творити нові ініціативи, будувати краще суспільство, допомагати, ділитися, любити. Про те, що дозволяє нам не втрачати віру, говорили під час дискусії «Історії та свідчення стійкості в час війни» в межах XVII Екуменічного соціального тижня в Українському католицькому університеті.

Модератор дискусії о. д-р Андрій Шестак, директор Школи журналістики та комунікацій УКУ, влучно зазначає, що незалежно від спільноти, до якої ми належимо, на нас так чи інакше впливає період античності.

― Один з філософів того часу Платон у «Федрі» робить рекомендацію, яким чином вчитися мудрості, любові до мудрості. Він говорить про те, що любов до мудрості, або філософія, починається з подиву. Філософія приводить до пізнання істини. А істиною Платон окреслює знання речей. Тільки комунікація через правду може змінити душу людини і, як наслідок, її поведінку. Історії стійкості є презентацією правди, зіткненням з реальністю, з її викликами, з намаганнями та спроможністю до творення добрих ініціатив, навіть коли це виглядає маломожливим, нерелевантним, нікому не потрібним чи не цікавим. Та ставлення змінюється з часом імплементації конкретної ініціативи.

Роман Гром ― греко-католицький священник та голова громадської організації «Магура» в селі Мшанець на Львівщині. Це населений пункт на Бойківщині, за два кілометри від польського кордону. Спільно з дружиною Наталею отець здійснює тут служіння з 2017-го року. Каже, ще й до повномасштабної війни було непросто, адже громада мала низку викликів: бездоріжжя, немає робочих місць, дуже скорочувалося населення. Якщо наприкінці 1980-их до тутешньої школи ходили близько 600 дітей, то станом на 2017-ий рік у Мшанці мешкало всього 140 осіб, середній вік яких ― 68 років. П’ятеро школярів їздили до школи в іншому селі.

― Найбільшою проблемою, через яку село вимирає, як на мене, була відсутність дороги. Ми боролися за нормальну дорогу майже три роки. Це були різні медійні, інколи навіть революційні, продукти, які допомагали створити розголос. І на нашу проблему таки звернули увагу. Сьогодні я проїхав 15 км за 13 хвилин. Раніше на те, щоб проїхатися бездоріжжям, пішло б приблизно півтори години.

Окрім того, 2019-го року в селі запустили соціальне підприємство ― «Мшанецькі колиби». Це місце, де можна відпочити в контакті з природою. Головною аудиторією були молоді люди старшого шкільного віку та студенти. Отець Роман сміється, що для молоді квестом могла бути вже сама спроба дістатися до колиб, коли ще не було дороги. Зараз «Мшанецькі колиби» ― це відпочинковий комплекс, який може прийняти 56 людей. Підприємство є власністю парафіяльної громади села. Наразі прибуток реінвестують у продовження будівництва, але згодом планують використовувати на інші соціальні проєкти. Крім того, відпочинковий комплекс частково вирішує проблему безробіття, адже місцеві можуть працювати в колибах.

― Та коли почалося повномасштабне вторгнення, про туризм годі було й думати. Тоді ми вирішили переформатувати свою діяльність. У «Мшанецьких колибах» започаткували проведення реабілітаційних таборів для дітей, які постраждали внаслідок війни. Спочатку це були діти-переселенці, яких прийняла наша громада. Ми писали проєкти, подавали їх у різні організації, шукали кошти та робили психореабілітаційну програму з психологами, виховниками, священником і забезпечували повноцінний десятиденний відпочинок. За два роки прийняли понад тисячу дітей. Часто ці табори змінювали дітей, адже вони, бувало, боялися бандерівців, які будуть ховатися за кожним рогом. Тепер не бояться. Це для нас цінний досвід, ― ділиться священник.

З допомогою УКУ та БО «Українська освітня платформа» у громаді вдалося придбати два будинки для внутрішньо переміщених багатодітних сімей. Вони залишаться жити в селі. Ще одна сім’я з Донеччини звернулася по допомогу цього року. Громада Мшанця вирішила подарувати їй колишній парафіяльний будинок зі землею.

― Вони тепер мої нові сусіди, і додалося п’ятеро малих дітей, які бігають по вулиці. Це нас дуже тішить, ― каже о. Роман.

Минулої осені у «Мшанецьких колибах» проводили також реабілітаційні вікенди для сімей ВПО. Приїхала жінка зі сімома дітьми (дитячий будинок сімейного типу). Коли вони виїжджали з Донецької області, п’ятирічний хлопчик перестав говорити внаслідок психологічно травми. А після трьох днів у спокійному селі на Заході України знову заговорив. Сім’я придбала тут будинок, закінчила ремонт. Тепер у Мшанці поповнення.

― Ще одним проєктом, який реалізовуємо, є «БойкоМандри». На нього ми вже двічі вигравали грант від Українського культурного фонду. Цьогоріч у нашій Стрілківській громаді спільно з ГО «Магура» реалізовуємо музичний парк імені о. Михайла Вербицького ― автора музики нашого гімну. Колись він служив короткий час на цій парафії. Парк музичний, бо в ньому будуть стояти інструменти, на яких може зіграти кожен охочий. Це унікальна історія, що, сподіваємося, стане туристичним магнітом і візитівкою нашої громади, ― розповідає о. Роман Гром.

Також минулого року у Мшанці виникла ідея об’єднати найбільшу кількість вертепів і коляд довкола збору на дрони для 80-ої окремої десантно-штурмової Галицької бригади. Цей проєкт під назвою «Різдвяні пташки» реалізовували спільно з капеланом 80-тки о. Іваном Гальо. Вертепи з різних областей України та з-за кордону отримували різдвяні зірки, які виготовляла мшанецька молодь. Це був знак приналежності до збору.

― Ми виготовили понад 170 таких зірок. Але фактично учасників акції було значно більше ― понад 260. Хтось просто долучався коштами. Вдалося назбирати понад 5,5 мільйонів гривень, на які закупили дрони та РЕБи. Все це доставили до Краматорська. Кульмінацією був з’їзд усіх вертепів і коляд, які брали участь у акції, у Мшанці. Ми встановили рекорд України з виконання коляди найбільшою кількістю вертепів ― їх було 106. Це теж сприяє туризму та вливанню життя в громаду навіть у зимовий час, ― пояснює парох.

Та зараз всі ініціативи, які вже вдалося реалізувати в селі, під загрозою. Мшанець входить до прикордонної п’ятикілометрової зони, в якій все потрібно погоджувати з Державною прикордонною службою: приїзд, перебування, проживання, ведення економічної та господарської діяльності тощо.

― Тобто люди, які живуть за 5 км від кордону, мають брати дозвіл на проживання у своїй хаті. Ті, хто хоче заїхати до нас у село, за 10 днів до в’їзду мають звертатися до прикордонної служби по дозвіл. Це зона гетто, до якої найближчим часом ніхто не їхатиме, не започаткує тут якоїсь справи і так далі. Села просто повимирають з часом. А ми якраз роками боремося з цим явищем. Зараз нам вдалося трошки призупинити цю постанову Кабміну через медійний розголос, різні публікації. Та найбільше в історії допоміг…реп! Його написала й виконала моя дружина Наталя.

Повномасштабна війна ще більше засвідчила, яким нетривким є все, що нас оточує. Будинки згорають за лічені хвилини. Справа життя залишається в окупації. Навіть життя близьких можуть забрати в один момент. Але й у таких умовах ми залишаємося людьми. Допомагаємо іншим, слухаємо, розраджуємо, співпереживаємо.

Олена Джеджора, професорка УКУ й авторка проєкту «Малі історії великої війни», згадує, як усе починалося. Перші дні повномасштабного вторгнення. УКУ за кілька годин перетворився на величезний гуманітарний хаб: збирали гуманітарну допомогу, приймали людей, надавали психологічну допомогу,

Виникла ініціатива розмовляти з тими, хто погоджувався, і збирати їхні свідчення. Нам ішлося про те, щоб це були історії звичайних людей. Нас не цікавили політичні аналізи, військові коментарі, свідчення злочинів. Нас цікавили історії звичайної людини: як вона дає собі раду в нелюдських умовах, як вона це переживає.

Проєкт почався з маленької команди з п’яти осіб, більшість з них продовжують у ньому працювати. У різний час приєднувалися до 50 волонтерів. Проєкт був і залишається практично повністю на волонтерських засадах. Згодом знайшли інформаційних партнерів. З часом змінювалася військова ситуація й акценти проєкту. Інтерв’юери почали не лише спілкуватися з тими, хто був у Львові або туди приїжджав, а й здійснювали експедиції на місця: Буча, Ірпінь, Вінниця, Дніпро, Житомир, Одеса, Запоріжжя, Київ, Миколаїв, Херсон, Харків тощо. Остання з експедицій тривала в зоні бойових дій ― маленька група людей виїхала записувати інтерв’ю тих членів спільноти, які зараз виконують своє бойове служіння.

― Під впливом проєкту зародилася ініціатива Павла Дідули, який сам є військовослужбовцем, але за згодою командування почав збирати інтерв’ю своїх побратимів прямо на місці проходження служби. Він сам записав їх уже сорок. Ми наразі маємо близько 300 історій, з них 54 опубліковані в медіа, 18 ― перекладені англійською, деякі ― німецькою та італійською.

Проєкт має два фокуси: одна частина ― медійна, а друга (важливіша) ― документальна. Ми збираємо свідчення. Сенсовність цього проєкту полягає в тому, що теперішня російсько-українська війна, очевидно, є поворотним пунктом у глобальній історії світу. Тому цих документів не може бути забагато. Їх треба як слід законсервувати, зберегти та дозволити ними пізніше користуватися. Сенситивність проєкту полягає в тому, що дуже багато свідчень зараз просто не можна оприлюднювати з різних причин і міркувань, ― пояснює пані Олена.

Назва «Малі історії великої війни» зародилася власне з фокусування на людині. На розумінні того, яким важливим і великим насправді є мале в нашому житті. Першу збірку історій вже вдалося опублікувати. Всі клопоти з підготовки та витрати на друк на себе взяло «Видавництво Старого Лева».

― Коли ми починали про проєкт, то найменше думали про стійкість. Але стійкість ― це і є те, що ми бачимо в кожній історії. Вона допомагає нам через пережиття болю відчути чуйність, через страх дійти до мужності, а через страждання вийти сильнішими. Є спільні риси, які можна відчитати в усіх наших інтерв’ю. Зокрема це уявлення про початок і завершення війни. Відчуття стану заціпеніння, дуже високий рівень емпатії, захоплення іншими. Багато людей суголосно говорили, що ми вже перемогли, бо не втрачаємо своєї людяності, не уподібнюємося до нашого ворога. Відчуття, що особисто я роблю замало. Шок від рівня людиноненависництва в нашого ворога.

Зараз, на третьому році повномасштабного вторгнення, змінюються акценти. Від Ноєвого ковчега ми рухаємося до Книги Йова і відповідно себе відчуваємо. Очевидно, діє втома. Але все одно в історіях з’являється спільне, яке є основою нашої стійкості ― це вміння любити. Сім’ю, країну, побратимів, природу ― будь-що. Українці цінують своє життя, вони його люблять. Мені здається, цього не розуміє Захід. Там часто кажуть, що українці воюють, бо хочуть воювати. Ми не хочемо воювати, але дуже любимо й цінуємо те, що маємо, і готові це захищати. В основі ― любов.

Перше інтерв’ю ми взяли в мешканки Харкова, яка в лютому 2022-го тікала з двома малими дітьми на руках з Північної Салтівки, намагаючись їх врятувати. Вона встигла винести з хати дітей, документи, ключі від машини і торби з українськими строями та вишивкою. Бо вона їх любить. А решта хай горить.

Інший приклад великої любові ― історія військового, який пережив складне поранення і смерть свого побратима. Вони потрапили під обстріл і він єдиний вижив. Чоловік довго був у комі, пережив транспортування, сім тяжких операцій, втратив обидві ноги. Коли він отямився, першою емоцією була не ненависть, не бажання помститися, не розпач, не думка, що я буду робити, за що, як так. А щастя. Бо нарешті побачить своїх дружину та доньку. Таке буває тільки з любові.

Нам треба якомога більше таких свідчень зберегти і поширювати. Вони мають звучати не лише в Україні, але й серед наших закордонних друзів і не дуже. Бо це головне в змісті про війну. І це нам має допомогти, ― підсумовує авторка проєкту «Малі історії великої війни».

У час випробувань і життя в постійній напрузі людина зустрічає свою вразливість. Тоді стає очевидно, чого боїмося, за що переживаємо. Відчуття провини, відчуття того, що робимо недостатньо, намагання постійно бути залученими в різні справи без відпочинку ― усе це впливає на наше ментальне здоров’я. Українці не звикли піклуватися про свій психічний і духовний стан. Але живемо в умовах, коли це не забаганка, а обов’язок.

Отець Юрій Остап’юк, керівник Центру студентського капеланства Львівської архиєпархії УГКЦ та співзасновник хабу ментального здоров’я «ДіяТи», ділиться власною історією. На початку повномасштабної війни створювалися різні волонтерські центри по всій Україні, нарешті ніхто не ділився на захід, схід, північ, південь і центр. Усі стали сім’єю. За словами о. Юрка, тоді ще гостріше відчувалися переживання за тих, з ким ти мав контакти. Його близький друг владика Максим Рябуха залишався на лівому березі Києва разом з мамою. Поруч школа, діти. Він сказав, що не виїде звідти за жодних обставин.

― Ми разом з 2009-го року. Колись він учив мене працювати з дітьми-сиротами й дітьми, позбавленими батьківського піклування. Те, що він не виїде, було для мене шоком. У той момент я розумів, що можу назавжди втратити свого друга. Так, він житиме в пам’яті та історії, але фізично може загинути. І тут виявилася вразливість. Ми з дружиною багато говорили про те, які ми у війні буваємо сильні, непорушні, бойові, а з іншого боку ― дуже вразливі. Ця історія навчила цінувати людей, яких любиш, ще більше.

Ця історія стала одним з витоків хабу ментального здоров’я.

У 2022-му Центр опіки сиріт, Центр студентського капеланства й БО «Українська освітня платформа» спільно приймали людей, які рятувалися від війни. Чимало з них були знайомими для о. Юрія, бо разом зі студентами волонтерського простору «DoBro» ще з 2015-го року їздили прифронтовими містами й селами, які тепер повністю зруйновані росіянами.

― Тоді в нас уже працював один проєкт, що поєднував психологію та духовність. І друзі з УОП запропонували нам зробити щось масштабніше, де ми могли б надавати психологічну та моральну допомогу людям. Це було б добрим інструментом для стабілізації стійкості та опрацювання своїх невидимих ран. І так у червні 2022-го запрацював хаб ментального здоров’я, ― пояснює священник.

Тут будь-хто може отримати кваліфіковану допомогу психотерапевтів і духівників. До фаховості в хабі ставляться вкрай відповідально, адже в Україні є чимало так званих психологів, які надають послуги, маючи за спиною курси й дуже поверхове розуміння проблем. Такі здатні лише нашкодити.

Духівники також проходять спеціальну підготовку, до священників є високі вимоги. Зокрема вони мають пройти свою терапію, також мати духівника. Є супервізії для духівників, які стикаються з різними викликами в духовному супроводі.

Головна місія хабу ― відновлювати гідність українців шляхом психотерапії та плекання цінностей. А візія: турбота про ментальне здоров’я є нормою для кожного українця. Це важливо, адже серед українцям робота з психічним здоров’ям, духовністю часто залишається табу.

― Наші цінності ― компетентність. Ми хочемо йти на глибину та якісно опрацьовувати невидимі рани. Наша робота для людей і про людей. Насамперед ми бачимо перед собою людину, яка є зранена. Переконані, що немає здоров’я без ментального благополуччя. Як і немає ментального благополуччя без особистого зростання, ― каже о. Юрко.

У хабі ментального здоров’я «ДіяТи» є й соціальне служіння. Безкоштовну терапію можуть отримати військові, їхні родичі по першій лінії, діти-сироти чи напівсироти, малозабезпечені сім’ї, особи з інвалідністю, особи, які пережили різні види насильства, тощо. За час роботи до хабу звернулися понад тисяча людей, з яких 200 ― діти. Усього фахівці провели понад 11 тисяч консультацій для людей в Україні, Ісландії, США, Великобританії, Італії, Канаді, Франції, Німеччині, Бельгії тощо.

«Українська освітня платформа» ― організація, яка підтримує багато різноманітних ініціатив у громадах. Працюють як із секулярними, так і з релігійними донорами, партнерами, бенефіціарами. Програма «Лідерство і Служіння», яку очолює Дмитро Федорчак, співпрацює саме з релігійними ініціативами та організаціями задля підвищення ролі та впливу церкви в суспільстві.

― Ми працюємо у дві сторони: стараємося показувати священникам, пасторам, парафіям, що вони здатні творити зміни, розвивати соціальне служіння; а також намагаємося пояснити нашим міжнародним партнерам, чому це важливо. Коли подаємо гранти в організації, то зазвичай є три категорії, у яких їх не видають: політика, релігія, терористи. Стараємося доносити, що терористів і релігійні організації не треба ставити в один рядок. Є чимало кейсів наших партнерів, які працюють на різних територіях і в різних умовах: на звільнених з окупації землях, на тих, що ще окуповані, у прифронтових громадах. Особливість якраз у священстві: священники й пастори ― ті, хто залишається там, де вони є, через свої цінності. Не тому, що не змогли чи не встигли виїхати, а тому, що це їхнє християнське переконання. І до них насамперед, як правило, варто звертатися по допомогу, ― розповідає Дмитро Федорчак.

УОП має низку цінностей, довкола яких формується спільнота. Перша ― віра в Бога. Це про адекватне християнство: віра може проявлятися через соціальні та інноваційні проєкти, які приносять користь громаді. Друга цінність ― віра в Україну. Тому організація працює по всій Україні й допомагає тим, хто розділяє цю цінність. Третя цінність ― повага до гідності людини. Четверта ― синергія через співпрацю.

― Останній принцип цікавий тим, що інколи можна знайти допомогу або співпрацю там, де не очікуєш. Якось ми їздили в Бучанський район з волонтерами з Норвегії. Вони виглядали як справжні вікінги, були цілі в татуюваннях. Я боявся, як хлопців сприймуть у наших громадах, бо маємо ще радянський досвід негативного сприйняття людей з татуюваннями. І коли ми приїхали, я представив жіночці, у якої був зруйнований будинок, одного з волонтерів з Норвегії. Вона обійняла його й кілька хвилин плакала, бо світ про нас не забув. Він теж розплакався і раптом з велкиого вікінга перетворився на малого хлопчика. І це зруйнувало мої стереотипи.

А ще нещодавно в Дніпрі у єврейському центрі «Менора» ми проводили подію, яка була присвячена Митрополиту Андрею Шептицькому. Це екуменічна фігура, адже він переховувала євреїв, контактував з єврейськими спільнотами, але при цьому великий християнин, греко-католик. Це для нас такий приклад співпраці, коли ми можемо зближуватися, допомагати й підсилювати, ― каже керівник програми «Лідерство і Служіння».

Спроможність громади, парафії, команди часто залежить від лідера. Власне, повномасштабне вторгнення показує, що просто лідерство в українських умовах більше не працює. Потрібні відповідальні лідери. Це ті люди, які брали на себе дуже багато серйозної роботи, розбудовували маленькі ініціативи до великих проєктів.

У критичних ситуаціях роль лідера може бути дуже різною. Олена Джеджора вважає, що він має вміти слухати та любити. Адже це те, що підносить гідність інших людей.

― Ми стараємося шукати тих, хто взяв відповідальність за якесь служіння. Це може бути та людина, яка багато робить, але недостатньо професійна. І тоді ми допомагаємо розвинути служіння, набути потрібних компетенцій тощо.

Велике завдання лідера ― не створити зі себе кумира, бо в умовах війни настане час, коли лідер втомиться і потребуватиме відпочинку. Якщо показувати себе лише як сильного і незламного, то втома лідера зламає команду. Але коли лідер людяний, допомагає, слухає, але в певний момент дає собі право віддалитися, то це якраз те, що потрібне, і буде прикладом для інших, ― додає Дмитро Федорчак.

Отець Роман Гром переконаний, що дуже цінно бути лідером у критичній ситуації. Коли всі зневірилися, лідер має вистояти. Потім, звісно, муситиме відпочити, відійти. Але головне не підвести людей у найбільш критичний момент ― тоді вони не зневіряться й ітимуть далі.

― «Завжди поруч» ― це лозунг нашого військового, сирітського, студентського капеланства. Моя викладачка психотерапевтка Лариса Дідковська завжди каже: «Є дві хороші новини: Бог є. Друга ― це не ви». Лідер має пам’ятати, що він ― не Бог. У моєму розумінні, він має вміти не все, а довіряти та делегувати, почути свої сильні сторони й прийняти свої темні сторони, адже вони є в кожної людини. Я їх називаю вразливостями. Важливим є горизонтальне розуміння лідерства ― бачити людину в людині, ― підсумовує о. Юрко Остап’юк.

Повне відео зустрічі:

Нагадуємо, панельна дискусія «Історії та свідчення стійкості в час війни» відбулася в рамках XVII Екуменічного соціального тижня, який має на меті створити платформу для діалогу та пошуку спільних рішень для відбудови країни та зцілення суспільства. Триватиме він 4 дні. Учасники обговорять теми реінтеграції громад та ветеранів, переслідування релігійних спільнот на тимчасово окупованих територіях та інші актуальні виклики, з якими стикається українське суспільство у цей непростий час.

Організатори: Інститут екуменічних студій УКУ, Український католицький університет, Фонд Конрада Аденауера в Україні та Євангелічна Церква Німеччини.

РІСУ є ексклюзивним інформаційним партнером Екуменічного соціального тижня.