«Підтримка друзів і прохання про допомогу ― надзвичайно важливі», ― о. Юрко Остапюк про молодь і роботу Центру Студентського Капеланства в часі війни

Про те, як діяти в кризових ситуаціях, що потрібно молоді, як студентське середовище проявило себе в час, коли країні найбільше потрібна допомога, і запуск хабу ментального здоров’я читайте в розмові з о. Юрком Остапюком, головою Центру Студентського Капеланства ЛА УГКЦ та капеланом НУ «Львівська політехніка» для Релігійно-інформаційної служби України.

Отець Юрко, як його переважно кличуть, ― священник, який завжди «на одній хвилі» з молодими людьми. Уже дев’ять з десяти років свого священства він є студентським капеланом і настоятелем храму блаж. Олексія Зарицького у студмістечку «Львівської політехніки». Власне, тут ми й зустрічаємося. До початку пандемії коронавірусу біля храму завжди було гамірно: хтось поспішав на пари, хтось ― уже з університету на роботу, гуртом ішли за покупкам, з вікон гуртожитків поблизу лунала музика, сміх, розмови. Зараз значно тихіше. Студенти майже два роки вчаться переважно дистанційно. Змінилася й робота Центру Студентського Капеланства. Священник каже, що втратилося живе спілкування зі студентами в гуртожитках. А це, так би мовити, фонд волонтерів, керівників і творців нових проєктів.

― Від початку ковіду було досить нелегко. Це був для нас виклик, як і для всіх закладів освіти. Зустрічі перейшли в онлайн. Однак влітку, коли був спад епідемії, ми вирішили, що повертаємося до живих зустрічей і походів у гори. Навіть зробили табір. Звісно, з тестами на виявлення коронавірусу й дотриманням усіх норм. Потім ми й далі слідкували за ситуацією: рівень захворюваності зростав ― переходили в онлайн, зменшувався ― робили зустрічі у дзвіниці, у Центрі. Але студентів майже немає. Проте ми створювали нові проєкти, підлаштовувалися до ситуації й продовжували роботу.

— Повномасштабне вторгнення росії ― ще серйозніший виклик. Ми жили у війні вже восьмий рік, але все було не так. Якими були перші потреби, що виникли у вашій спільноті? Як довелося реагувати?

— 24 лютого, у четвер, у нас мав бути престольний празник в Українській академії друкарства. Я йшов зранку на Літургію, почув сирени й не зрозумів, що це. А тоді дуже різко пробудився, зателефонував дружині, щоб брала тривожні рюкзаки та їхала на роботу, бо там безпечніше, ніж удома. Ми з отцями почали передзвонюватися з нашою командою і з'ясовувати, хто де є. Деякі наші студенти та вихованці виїхали за кордон. Дехто був у Львові. Ми щодня питали в них, яка ситуація й у чому є потреба. Так само робили всередині команди, бо ж наші капелани мають по кілька дітей. Бувало, що вивозили сім’ї. Ми склали декілька пунктів, що ми робимо, якщо б раптом прилетіли ракети або почалося вторгнення в область, визначили точки збору.

Усюди був хаос. Кілька днів, звичайно, був ступор. Було дуже багато запитів від наших друзів зі Сходу, Півночі, до яких ми з волонтерським простором «DoBro» з 2015-го року їздили з освітніми проєктами й таборами. Були запити від студентів Харкова, від священників і знайомих з Києва тощо. Тобто ми спочатку налагодили комунікацію: хто, де й що робить. Нам потрібно було кілька днів, щоб стишитися й зрозуміти, що відбувається принаймні у Львові. І тоді почало динамічно, хоча й хаотично, розвиватися волонтерство. Наші студенти були в різних центрах допомоги.

— Знаю, що ви співпрацюєте з Центром Опіки Сиріт і Домом Милосердя Святого Миколая, які також отримують багато запитів. У який момент ви зрозуміли, чим саме ви маєте займатися, де потрібно найбільше зосередити зусилля?

— Отець Роман Прокопець запропонував зробити єдиний центр волонтерства, щоб не було хаосу. Був мільйон запитів. Пізно ввечері він ще на вул. Короленка, у Домі Милосердя, а в нього ж теж діти, хвилюються. Перші сім днів були вирішальними, а тоді ми справді почали розуміти, де наша ніша ― це волонтерство. Тоді вирішили об’єднати наших волонтерів. Спільні проєкти завжди були, люди знайомі. Розвинувся штурмовий центр, різні напрямки праці: хтось вивозить дітей, хтось допомагає з документами, хтось займається гуманітаркою та завантаженням фур, хтось приймає ліки, хтось мусить дбати про добру внутрішню комунікацію, хтось займається зовнішніми зв’язками й можливостями допомоги, хтось приймає вимушено переміщених осіб. Власне, людей приймати потрібно було постійно ― і вдень, і вночі.

Але люди вигорають. У той час у нас був мій добрий колега Олександр Гельчинський. Він психотерапевт у Ізраїлі, працює у війську. Ми з ним і з Марічкою Тракало ― нашою вихованицею і теперішньою психологинею ― говорили про те, що з нами всіма може бути в часі затяжної війни (то лише спочатку була надія, що все скоро закінчиться). І вони сказали, що і діти, і дорослі переживатимуть посттравматичний стресовий розлад (ПТСР). Потрібен психотерапевт, який міг би підтримати ВПО, продзвонити волонтерів і відправити їх додому поспати, пояснити дітям, що відбувається. І тоді ми вирішили за це взятися ― ще одна ніша нашої діяльності.

За декілька місяців ми почали створювати хаб ментального здоров’я «ДіяТи» (офіційно відкриється 9 вересня ― ред.). У Домі Милосердя є приміщення, у яких люди можуть приходити на психотерапію, на розмови з духівником. Це простір, де можна говорити без страху. Окрім того, запустили онлайн-курс «Дій-Ти» з програмою «Лідерство і служіння» благодійної організації «Українська освітня платформа». У ньому я і Марія Тракало говоримо на різні теми, які зараз турбують людей різного віку.

Третя ніша нашої роботи ― підтримка студентів, які залишилися. Ситуація постійно змінювалася: тут усі окрилені й працюють, а тут уже зневірені. Я зрозумів, що молоді потрібна підтримка. Ми почали онлайн-зустрічі з терапевтами, на яких кожен студент міг виговоритися. Думаю, це допомагало молодій людині зрозуміти, де вона перебуває, що вона може робити. Було надзвичайно багато провини. Людина працює цілодобово, але в неї є провина й враження, що вона робить недостатньо. Хтось утікав у волонтерство й не знаходив часу на себе. А впадання у крайнощі ніколи не будуть добрими. І з цим треба було працювати. Також у нас стартувала «Школа особистісного зростання» ― це таке поєднання духовності та психотерапії. Вона допомогла стабілізувати простір молоді.

— На початках ніхто не звертав уваги на свій ментальний стан, бо виникало питання «як я можу допомогти?»

— Так, і був адреналін. Ми робили різні терапевтичні й духовні вправи, щоб виловити, чого кому бракує, хто в якому стані. Було багато сліз і в дівчат, і в хлопців. Дуже добре, що вони плакали, бо це вивільнило емоції. Було й немало класних відкриттів, бо ми пізнавали людей, хто вони, які вони, багато чого переосмислювали в цей час. Студенти зверталися за особистими розмовами зі священниками. Це також важливий момент, бо молода людина не відчувала себе покинутою в часі війни.

Цього літа ми організували багато таборів і походів у гори. Ще попереду є. Ми не здалися з волонтерським простором. На Схід вже би точно не поїхали, це зрозуміло, але змогли на Київщину, де за нашою інформацією мешкали близько 300 дітей. Ми зробили табір на понад 70 осіб ― це діти, яких батьки не побоялися нам довірити. Добре, що військова адміністрація розуміє, що малечі треба перезавантажитися. Нам дозволили працювати, звісно, з охороною, з «бункерами». Діти були дуже задоволені. І зараз ще один табір маємо в Чернігові.

Життя, попри все, рухається. Ми зрозуміли, що треба повернути й переосмислити ті проєкти, які в нас були, і далі їх вводити в життя.

— У різних середовищах у перші дні війни люди поводилися по-різному. Серед волонтерів були люди усіх вікових категорій. Як проявляла себе молодь, зокрема студентська? З одного боку, це нове прогресивне покоління, з іншого, ― це люди, які не дуже давно вийшли з батьківського дому, інколи ще не готові брати на себе відповідальність. Як вони поводилися в такій критичній ситуації?

— Усім було страшно: священникам, молоді, старшому поколінню. Це треба визнати. Я не вірю, що комусь було не страшно. І це добре, бо страх дає можливість людині зберегти життя, відповідати на ті запити, які є в реальності. Тому був такий спалах волонтерства. Усі розуміли, що потрібно принаймні щось робити, щоб зберегти, врятувати, допомогти. Молодь шукала все: броніки, каски, тепловізори, харчі, гуманітарну, можливо, хтось намагався шукати і зброю. Страх дав поштовх об’єднатися. Після страху приходить усвідомлення «я важливий, щоб я не робив». Тоді люди починають спокійно думати, у чому вони сильні, що справді можуть зробити, а не хапаються за все й одразу.

Я до кінця не вірив, що буде повномасштабна війна. Не хотів вірити. Однак згодом усе стабілізувалося і кожен шукав конкретну нішу, у якій може бути корисним. Бувало, волонтерів було аж забагато. Зараз дехто від цього трохи відійшов. І це нормально, коли внутрішньо відчуваєш, що треба призупинитися, перепочити.

— Знаю, що часто психотерапевти теж ходять на психотерапію, щоб пропрацьовувати власні емоції й могти фахово надати допомогу тим, хто до них звертається. До капеланів люди також приходять, щоб знайти підтримку, сили. Чи маєте ви своїх духівників, з якими намагаєтеся встановити рівновагу?

— У найперші дні я зустрічався зі своїми друзями. Кожен день ми говорили, хто що переживає ― не тримали це все в собі. Серед капеланів ми є підтримкою один для одного. Війна показала, що без підтримки та прохання про допомогу ти не зайдеш нікуди. Це як самому собі зуби лікувати. Стоматолог іде до стоматолога, якому довіряє. Так само і з духовним боком життя. Священник теж має осіб, які підтримують, допомагають об’єктивно оцінювати ситуацію. У ЦСК було дуже важливо, що переживає кожен з команди. У священників є сім’ї, діти, яких інколи доводилося везти в безпечніші місця. Ми одне одного підтримуємо, бо людина збоку потрібна завжди.

У критичній ситуації суспільство має можливість трансформуватися. Коли відбулася перша велика фаза війни 2014-2015 року ― трансформувалися. Зараз повномасштабне вторгнення ― трансформуємося. Головне не забувати, що друзі та прохання про допомогу є надзвичайно важливим культурним, ментальним і духовним моментом. Тому в нас і виникла ідея хабу ментального здоров’я, а тема духівництва все більше обговорюється. Багато є запитів про те, де ж Бог у тій війні. Хтось розчарувався, хтось відійшов від церкви, але хтось і знайшов Бога. Критичність допомагає людині переосмислювати сенси в житті: де я, хто я, на чому я стою. Уже не кажу про цінності, які є орієнтирами.

Окрім того, потрібен час для себе. У тому числі на пережиття, особливо, коли є виклики, біда, трагедія, смерті, розстріли, зґвалтування, про які ми дізнаємося. Те, що ми бачимо, ― це неприродні речі. Я особисто досі не можу читати ділення людей. Не маю сили. І це не применшує мене як священника, не робить мене поганим, я не маю в усьому бути. Ні, я просто зараз цього не можу. Мені потрібен час, можливо, не один рік, щоб потім влізти в ці історії, переосмислити, пережити. І потрібні ті, хто підтримає збоку. Зараз знову переоцінюю ціну друзів. Буду відвертим.

— Інколи буває, що дружба здається справжньою, але в такі переломні, надзвичайно складні моменти люди розходяться.

— Бо ми дружбу сприймаємо тільки в радості або кризах. А зараз усвідомлюєш, що друзів можеш не побачити. Наша вихованка вийшла заміж, чоловік став священником і йому дали скерування в Чернігів. Місто було в облозі, вона тільки народила, дитині кілька місяців. Слава Богу, жінці вдалося виїхати. Але чоловік категорично відмовився їхати. Я розумію його. Він молодий священник, але був біля людей. Я пишаюся його вчинком. Так формують парафію. Ще один мій друг на Київщині ― з їхнього боку був наступ росіян. І він теж відмовився виїжджати, бо не міг залишити своїх людей. Тому постійним було усвідомлення, що, можливо, ти вже не зможеш побачити близьких. Але вони молодці. Я розумію їх. Наше священство ― це не зручність.

— Ви згадали, що не можете читати свідчення людей. Але є багато історій, коли людина затискається, може все це слухати й читати, але не здатна ділитися, бо розуміє, що не дасть ради з емоціями. Що робити в такій ситуації?

— Тут можливі різні варіанти, деякі спробую озвучити. Можливо, людина не має вже довіри й тримає все в собі. Або відчуває, що вона з усім упорається, бо дуже сильна й не має потреби ділитись. Або ж людина, можливо, не вміє ділитися, не має цієї навички. Є значно більше варіантів. Що робити з тими людьми? Бути з ними, створити площину довіри. Це не один день разом, не одна година розмови. Стіна, яка стоїть між нею й іншими людьми, обов’язково розіб’ється.

Власне, що цінного я взяв з капеланства з молоддю: бути біля людини ― це все. Бути біля людини ― це апостолят, коли Іван з Марією просто був біля хреста. Ні слова не промовив, але був. І це те, що потрібно людині. Просто бути ― це буде дуже багато. І треба, звичайно, усвідомлювати, що їй непросто. У тому проявляється людяність, любов, милосердя. Людина, коли закрита, не чує й не бачить, але відчуває. Бути ― те, чого потребують ВПО, волонтери, захисники, діти, те, чого потребуємо ми з вами. І треба часу. Хтось каже, що він лікує, хтось ― що ні. Але мені, наприклад, час показує, де в усьому цьому є Бог і Його воля.

— Що ви переосмислили у власному житті, служінні? Що інакше сприймається після шістьох місяців війни?

— Я переосмислив, що я є цінним для себе. Може, це дивно трохи звучить. Але поки ти не будеш працювати над собою, над своїм серцем, поки не будеш мати в собі кристалізовані тези, що для тебе, наприклад, є любов, то не зможеш дати людям нічого. Мені подобаються духовні практики отців-єзуїтів, їхні реколекції про особистий досвід і твердження, що ми починаємо будувати стосунки від себе. Якщо я є багатий чимось, то точно можу дати комусь щось. Якщо пустий, то нічого не зможу дати. Кожна людина є багата своїми дарами. Але є затисненість, закритість. Якщо їх не пропрацьовувати, виникають кризи, постають питання на кшталт чого я досягнув, чого вартий і т. д.

Другий момент, який я переосмислив: усе, що ти бажаєш зробити, не треба відкладати на потім. Це не про прагматизм. Це про те, що не треба боятися робити вибір, надто довго розважати над тим, що скажуть, що буде.

— Попросту кажучи, жити.

— Так. Не існувати, а жити. Чи вдається це кожен день? Звичайно, ні. Є гойдалки духовні, емоційні, фізичні. Але коли ти знаходиш бодай п’ять хвилин упродовж дня для молитви, то розумієш, що маєш, що можеш дати, що взяв для себе, чи наблизився сьогодні хоч на крок до однієї цілі, місії, мрії.

Третій момент переосмислення ― священство. Для мене це не боятися запхати руки в біль людини. Бути біля людини ― це також не боятися. Я почув слова від психотерапевти Лариси Дідковської, які перефразую, але вони мені дуже подобаються: є дві речі, які варто пам’ятати. Перша ― Бог існує. Друга ― це не ви. Важливо розуміти, що можеш зробити все, що від тебе залежить, але ти не всесильний. Я думаю, що це класна співпраця з Богом: ти робиш усе можливе і також даєш можливість творити Богові. Часто ми перебираємо роль Господа й від того отримуємо рани. Ми, священники, можемо цим страждати. Але у війні з’явилося переосмислення того, що я священник, який покликаний бути біля людини.

— Буває, священники десь «поза» людьми, «над» людьми. Вони говорять про високе: істини, цінності, ідеали, Бога, але не беруть до уваги буденні потреби та проблеми звичайної людини. Тому, мабуть, справді важливо бути поруч, щоб спрямовувати догори.

— Я вважаю, що ми є покликані до цього. Для себе дуже чітко окреслюю, що ми говоримо про Христа як про Бога і як про людину. Ми не можемо говорити лише про Його божество. Має бути баланс, тому про людськість Христа також треба говорити. Він також відчував, холод, голод, виявляв емоції.

— Що для вас є радістю зараз?

— Для мене радість ― це коли я приходжу додому і є дружина. Просто побачити її, поспілкуватися. Отже, цей день пройшов немарно, а заради когось, заради чогось. Радість ― це не тільки емоційне піднесення, це завжди споглядання від криз до вдалих дій.

Також асоціюються з радістю гори. Ти прешся на ту гору, мільйон разів питаєш, нащо воно здалося, спекотно або дощ падає, незручно, ноги набрякають. Але коли ти виходиш, дивишся на цю красу і в ній заспокоюєшся ― це радість.

А також вбачаю її у відпочинку. Напевно, це ще одне переосмислення, наскільки він важливий попри війну й купу справ. Коли відпочиваєш, то відновлюєш ресурси. Слухаєш музику, читаєш книжку, щось красиве бачиш, кудись їдеш. Це звичайні речі, але в них і є радість.

— Хтось зараз боїться будувати глобальні плани глобальні й думає лише про наступний тиждень. Інші ж навпаки кажуть, що поки плануємо і мріємо ― то живемо. Де ви в цьому питанні?

— Планую на далеко, мрію. Хотілося б, щоб якнайшвидше закінчилася війна. Це одна мрія на всіх. Попри все, я мрію далі бути зі студентами настільки, наскільки це буде можливо цього навчального року, закріпити проєкти, які ми маємо.

Здійснюється ще одна моя мрія ― проєкт «Школа особистісного зростання», яка підтримується жертводавцями з-за кордону, виходить на всеукраїнський рівень. Вона мала б стартувати у Києві, якщо все буде добре. Уже маємо команду священиків і психотерапевтів. Це дуже велика мрія, бо Школа покликана бути відкритою до різних людей ― не лише воцерковлених, але й тих, що шукають Бога. Вірю, що вона буде в Харкові й у Донецьку. Можливо, не зараз. Можливо, уже не я втілюватиму. Але головне, щоб цей проєкт жив і розвивався.

— Фактично одним з таких доторків до цієї мрії можна назвати хаб ментального здоров’я, бо на онлайн-курс люди можуть підключатися звідусюди.

— Так. Хаб діє і важливо, щоб люди не боялися психотерапії, духовності, не боялися для себе визначати образ Бога, який дуже часто викривлений.

Я ще я мрію, щоб ми більше акцентів ставили не на слухання, а на буття. Наприклад, часто священники кажуть, що треба слухати молодь. Але з нею треба бути. Бо бути ― означає залишатися біля людини, яка може думати зовсім по-іншому. Хочу, щоб ми не ставили оцінки молодій людині. Ніхто не любить, щоб йому їх ставили. Бути біля людини, без оцінювання її ― це зовсім інший вимір. З цього починається дуже класна дружба.

— Це момент прийняття такими, якими ми є.

— Так. Це те, що робив Христос. Він був біля тих людей, яких тогочасна духовна еліта відкидала. Думаю, що слухати, чути, радити, направляти й усі інші пафосні слова не працюють без першопочаткового ― бути. Бо ми не рухаємося до джерела. Ми даємо одразу тверду їжу, а людині спочатку треба випити води. Тому я мрію, щоб попри цю війну ми не забували, до чого покликані, не побоялися шукати себе. Це не про егоїзм, а про те, що коли я віднаходжу себе, то віднаходжу людину. І в тому відкривається Бог.