Сучасний розвиток УГКЦ: стан
Сучасні структури УГКЦ нині являють собою досить розгалужену мережу, діяльність якої фактично виходить далеко за суто пасторальну сферу й спрямовується на охоплення багатьох потреб віруючих (та шукаючих “хліба духовного”) – потреб культурного розвитку, соціальної адаптації й реалізації, освіти, спілкування тощо, які можуть і мусять мати духовне наповнення
Перша частина
Феномен сучасного греко-католицизму в Україні є помітним явищем в духовному полі нашої держави. Відповідно, він є предметом прискіпливої уваги релігієзнавців. Після чималої кількості розвідок з історії українського греко-католицизму науковці, особливо представники західної України, вивчають окремі вияви його сьогоднішнього буття. З’являються праці, де під різними кутами зору аналізується суспільно значуща робота УГКЦ. Однак серед останніх поки що бракує комплексних досліджень, неупереджених конфесійно чи “постатеїстично”. Між тим саме такі роботи потрібні нині, коли перед УГКЦ, як і перед іншими Церквами в нашій державі, постають нові завдання у нових обставинах суспільного й духовного життя. Адже аналіз відгуків Церкви на актуальні виклики сьогодення дозволяє найбільш адекватно оцінити її здобутки, проблеми й потенції з огляду на фундаментальні націєдержавні інтереси українців.
Сучасний український греко-католицизм характеризується відносною стабілізацією розвитку після бурхливого відродження своєї легальної діяльності по періоді підпільного існування у радянській Україні. Нині УГКЦ, за її офіційними даними, налічує 5,5 млн. членів, має 3765 громад, 106 монастирі з 1250 ченцями й черницями, 15 навчальних закладів з 1539 слухачами, 2303 священнослужителів, 1163 недільних шкіл, 28 періодичних видань, 3581 храмів та каплиць [1]. В Україні УГКЦ складається з Київської та Львівської архиєпархій, єпархій Івано-Франківської, Коломийсько-Чернівецької, Самбірсько-Дрогобицької, Тернопільсько-Зборівської, Бучацької, Стрийської й Сокальсько-Жовківської, та екзархатів Донецько-Харківського, Одесько-Кримського та Луцького. Автономний статус зберігає Мукачівська єпархія ГКЦ, яка формально є окремою Церквою свого права і не підпорядкована главі УГКЦ.
Кадри для роботи Церква нині готує сама й на вітчизняних теренах. У 1990 році офіційно відновила свою діяльність Львівська Духовна Семінарія, відроджено також і давню традицію навчальних закладів при монастирях ЧСВВ і ЧНІ. Нині діють у Львові – Вищий духовний інститут філософсько-богословських студій імені єпископа Миколи Чарнецького Львівської провінції Чину Найсвятішого Ізбавителя, на Львівщині - Василіанський інститут філософсько-богословських студій імені митрополита Рутського, в м.Бучачі Тернопільської єпархії УГКЦ - історико-філософський ліцей (з 1995 року) при монастирі ЧСВВ, Вищий Духовний інститут ім. Миколая Чарнецького ЧНІ у Львові (з 1997 року) та ін. [2]. Прикметно, що відкрита низка спеціальних навчальних закладів, в яких здобувають богословську освіту як духовні, так і світські особи, як, зокрема, Єпархіальний катехитичний інститут Пресвятої Тройці в Дрогобичі (з 1994 року). Відновлюється практика дяківсько-регентських училищ: вони нині функціонують в містах Коломия та Чортків. Засноване Львівське Музично-Богословське училище (1991 року).
Освітня й наукова діяльність Церкви віднесена до пріоритетних напрямків її розвитку. Відтворення і творення освітніх і наукових інституцій відбувається з урахуванням того, що в майбутньому це має бути система від початкової навчально-виховної ланки до університетських академічних навчальних та наукових установ світового рівня. Тому увага приділяється організації й розбудові як християнських дитячих садочків (перший почав працювати 1995 році при монастирі Сестер Студійського Уставу у Львові) та греко-католицьких ліцеїв (Ліцей св. Климента Шептицького був створений 1991 році), так і відбудові й розвитку Львівської Богословської Академії (відновлена 1994 році). В ЛБА почали функціонувати й інститути (серед них – Історії Церкви, Неолатиністки, Богословської Термінології та перекладів, Релігії та суспільства, Родини та подружнього життя, Катехитично-педагогічний), які займаються науково-дослідницькою та видавничою діяльністю.
Напрямки наукових студій відображені в назвах інститутів, загалом це десятки досліджень щорічно. До наукової праці активно залучаються студенти, в тому числі і з інших ВНЗ України, інших європейських країн, проводяться наукові конференції. У розпорядженні охочих дослідників знаходиться найбільша на сьогодні в Україні бібліотека богословської літератури та періодики, скористатися фондами якої можуть не лише студенти та викладачі, а практично й будь-яка зацікавлена особа.
ЛБА стала основою Українського Католицького Університету (УКУ), відкритого у 2002 році та поповненого гуманітарним факультетом. Серед студентів – випускники шкіл Львівської, Тернопільської, Івано-Франківської, Волинської, Хмельницької та Донецької областей, а також громадяни Аргентини і Бразилії [3], причому не лише католики. УКУ амбітно позиціонується як одна з провідних навчальних інституцій, яка виховує нову українську еліту і в якій студенти здобувають якісну освіту за найвищими міжнародними стандартами, зростаючи інтелектуально і духовно [4]. В рамках академічних програм університет пропонує такі акредитовані напрямки і спеціальності, як богослов’я, історія та соціальна педагогіка, серед інших програм: ліценціат з богослов’я, вища релігійна освіта та магістерська програма із релігійних наук, магістерська програма з екуменічних наук, магістеріум з бізнес-адміністрування. Свою основну освіту в УКУ можна доповнити також знанням із сакрального туризму, церковного співу, європейських студій, етики й публічної політики, релігійної журналістики та ін. Функціонують такі додаткові програми, як літні школи з вивчення іноземних мов та поглиблення знань з філософії, богослов’я та мистецтва, із здобуття навиків менеджменту соціальних та пасторальних проектів, а також такі сертифіковані програми, як суботня школа з іконопису, короткотермінові вечірні програми, підготовчі курси для абітурієнтів [5].
В УКУ проводяться фундаментальні та прикладні наукові дослідження у царині східного богослов'я. Важливо, що посилена увага приділяється дослідженню таких його аспектів, які сприяють діалогу зі східними християнами. Також розвиваються дотичні до богослов'я та філософії наукові дисципліни. Нині в УКУ діє шість інститутів, котрі займаються науково-дослідницькою та видавничою діяльністю, творячи в такий спосіб базу для навчання, формують перспективу богословської та гуманітарної освіти в Україні. До наукової праці активно залучаються студенти, в тому числі й з інших ВНЗ України, інших європейських країн, проводяться наукові конференції, зокрема спільно з науковцями НАНУ. У розпорядженні охочих дослідників знаходиться найбільша на сьогодні в Україні бібліотека богословської літератури та періодики (понад 110 тисяч видань), скористатися фондами якої можуть не лише студенти та викладачі, а практично й будь-яка зацікавлена особа.
Від свого заснування УКУ пройшов шлях хоч і недовгий в часі, однак досить успішний. Проте поки залишається в планах відкриття філіалів в інших містах України, зокрема в Києві.
Натомість катехичну освіту УГКЦ вже організувала практично в кожній єпархії: насамперед – катехичні курси для підготовки катехитів. Крім того, УГКЦ спільно з Інститутом освіти (м.Львів) вже чотирнадцять років готують вчителів предмету "Християнська етика". При більшості храмів працюють недільні школи та ведеться катехизація. В Парафіяльному правильнику УГКЦ [6] підкреслюється: недільна школа – обов’язковий атрибут кожної парафії та сфера її особливого піклування. Втім, для того, щоб в кожній парафії функціонувала недільна школа, треба прикласти ще чимало зусиль й, насамперед, забезпечити школи приміщеннями та достатньою кількістю викладачів-катехитів.
Нині катехітами та опікунами різних мирянських прицерковних рухів в багатьох греко-католицьких парафіях працюють черниці та ченці. Це можливо завдяки тому, що сучасні чини і згромадження УГКЦ відносяться у своїй переважній більшості до спільнот активного апостольського життя, де брати або сестри живуть в невеликих домах по декілька осіб, є мобільні в пересуванні згідно потреб свого служіння. Мироносиці поєднують апостольське життя з контемплятивним. В Україні нині діють 12 чоловічих чинів та згромаджень та 19 жіночих монарших спільнот [7]. Кожен чин та згромадження реалізовують серед своїх покликань особливе служіння, пов'язане з вирішенням тих чи інших проблем духовно наповненого розвитку суспільства. А це, крім характерного для багатьох чинів служіння з катехизації дітей і молоді та опіки знедолених, немічних і старих, - праця в редакціях ЗМІ, видавництвах, друкарнях, праця на професійних посадах в лікарнях та інших місцях згромадження немічних та особливо потребуючих, в гуманітарних установах, організація прицерковних товариств: Апостольства молитви, марійської дружини, євхаристійного лицарства, викладання християнської етики та іноземних мов, екуменічна співпраця, місії у Східній Україні та серед української діаспори на теренах колишнього СРСР.
Розгортання просвітницької діяльності УГКЦ покликані забезпечувати її видавництва: “Місіонер”, “Свічадо”, “Нова зоря”. З них найстаршим є видавництво “Місіонер”, засноване 1897 року Галицькою провінцією Чину Святого Василія Великого. Серед книг "Місіонера" - катехитичні, літургічні та історико-пізнавальні видання. За останні роки у цьому видавництві видрукувано більше 600 найменувань книжок загальним накладом понад 2 200 000 примірників. Видавництво “Свічадо” з другої половини 1992 року провадить свою діяльність як видавничий відділ Монастиря Монахів Студитського Уставу. Щомісячно у видавництві з'являється друком 7-8 нових видань. Асортимент книжкового виробництва “Свічадо” досить широкий: релігійні, філософські, психологічні видання, молитовники, богослужбові книги, науково-популярні праці про літургію, обряд, традицію, літературно-художні та мистецькі видання, альбоми. Популярно представлена тема приготування до подружнього життя, сім'ї та виховання. Цінно, що свічадівські видання можна замовити поштою чи за допомогою Інтернету — на сайті видавництва [8] працює інтернет-книгарня. Видавництво "Нова зоря" створене наприкінці 1995 р. на базі редакції однойменного часопису, заснованого ще 1925 р. як орган Української Католицької Організації, а згодом - Української Національної Обнови. Часопис відродився на початку 90-х років минулого століття як офіційний орган Івано-Франківської Єпархії. Із початкових двох тисяч наклад часопису зріс до п'ятнадцяти тисяч примірників. Нині він розповсюджується по всій Україні. Потенціал редакції переріс рамки часопису, постало видавництво, за час існування якого вийшло у світ більше ста книг загальним накладом більше 200 тисяч примірників. Окрім релігійних видань, "Нова Зоря" видруковує книги художньої, мистецької та науково-краєзнавчої тематики.
Відповідно, УГКЦ має чимало власних друкованих ЗМІ. Кожна з її єпархій має своє видання: як от “Нова зоря”, “Божий сіяч”, “Джерело життя”, “Жива вода”, “Християнський вісник”, “Благовісник”. Це – місячники, крім “Нової зорі”, яка виходить щотижня і є в загальноукраїнській передплаті. Доволі багато також парафіяльних видань, що виходять з непостійною періодичністю, тиражем від сотні до декількох тисяч й поширюються в основному в межах своєї парафії. Треба відзначити, що останніми роками ситуація з паперовими виданнями в УГКЦ була не досить стабільною, але їх загальне число не зменшилось, а навпаки. УГКЦ належить чи не найбільша кількість молодіжних видань. На загальноукраїнському рівні до останніх років виходили газети “Вірую” та “Арка”, з матеріалами, присвяченими суспільно-політичній тематиці та богословсько-моральними проблемами, новинам життя Церкви. Свої видання мають комісії у справах молоді у Львові та Івано-Франківську (відповідно – “Храм” і “Світло правди”), а також деякі молодіжні організації, студентські спільноти духовних семінарій – “Наша газета”, “Простір”, “Надія Церкви”, “Солідарність”. Для своїх парафій газету “Дзвіниця” видають отці Чину святого Василія Великого. В ній переважають статті катехитично-повчального, суспільного та історичного змісту. ЧСВВ також видає журнали “Місіонар” (катехитично-богословський місячник) і “Світло” (спільне видання разом з українцями в діаспорі), та науково-культурологічний альманах-двомісячник “Київська Церква”, де вміщуються наукові розвідки досить високого рівня в галузі історії Церкви, української культури і богослов’я. Знаний в Україні та далеко за її межами журнал «Патріархат» представлений як в паперовому варіанті, так і в інтернеті. У "Свічаді" виходить щоквартальний варіант міжнародного богословського часопису "Сопричастя". Проте, більшість із перерахованих греко-католицьких видань мають невеликі тиражі – максимум до 4 тисяч примірників. З «молодої» періодики УГКЦ слід особливо відзначити журнал “Християнин і світ” з його ґрунтовними статтями про різноманітну духовно небайдужу суспільно значиму проблематику.
УГКЦ має велику кількість дитяче-молодіжних видань: від книг до календариків. Серед загальноукраїнських передплатних журналів представлені два греко-католицьких: для менших – «Зернятко», а для підлітків – «Сто талантів». Перший на тлі інших дитячих журналів виділяється переважно лише, зрозуміло, християнською спрямованістю, й на відміну від православних та протестантських видань менш відчутна його конфесійність. «Сто талантів», крім того, що також не складається як вузько-конфесійний, є приємним винятком серед церковних пропозицій для старших тим, що є журналом для звичайних сучасних підлітків, де з християнським підходом обговорюються пересічні вікові проблеми й ситуації українських школярів. Рубрики висвітлюють сьогоднішні захоплення та моду підлітків, тут немає табуйованих тем. Разом з тим, історична тематика, культурна скарбниця України і світу подаються не спрощено-попсово. Подібний підхід є досить перспективним, адже він виводить читачів не лише на ширший за окремо-конфесійний обрій, але й робить патріотичне, розраховане на виховання підростаючих українців видання – корисним у всеукраїнському масштабі.
Прикметно, що друковану продукцію УГКЦ можна побачити не лише у прицерковних кіосках та бібліотеках цієї Церкви, її навчальних закладах та парафіяльних світлицях. Греко-католицькі видання, особливо «Свічада», широко представлені і в книжкових кіосках та читальнях РКЦУ, трапляються часом і в православних парафіях та на цілком світських книжкових розкладках.
УГКЦ має своє радіо - "Воскресіння" [9]. Радіопрограми складаються з трьох частин: блок релігійних новин, актуальна стаття та тематичний цикл, що може висвітлювати будь-яке питання, пов'язане з історією Церкви, духовним життям християнина, взаємовідносинами Церкви і науки та ін. У своїй роботі "РВ" керується принципами позаконфесійності й екуменізму. Програми Радіо "Воскресіння" розраховані на слухачів різних вікових та соціальних категорій, віросповідань та суспільних верств. Це - репортажі та інтерв'ю про непересічні події в Українських Церквах, радіопроповіді священиків та виступи єпископів різних конфесій, розповіді про візантійський та латинський церковні обряди, радіоверсії сучасних богословських праць, знайомство з літургійним роком у церковному календарі, розповіді про мистецтво іконопису, сакральну архітектуру, церковний спів та музику. В редакційному доробку Радіо "Воскресіння" - художнє читання популярної та класичної християнської літератури, повчань, повістей та дитячих казок вітчизняних та зарубіжних християнських авторів зі світовими іменами. Розширення аудиторії спонукало Радіо "Воскресіння" до розширення рубрик: з’явилися екуменічні діалоги, безпосереднє надання слова представникам різних конфесій.
В УГКЦ працюють різноманітні церковні і прицерковні мирянські організації, створені за ініціативою Церкви чи мирян. Серед них помітне місце посідають, зокрема, благодійні. “Карітас України” [10] приходить на допомогу тим, хто потерпає від економічних негараздів, від невдач соціалізації, самореалізації в складних сучасних умовах перебудови суспільного життя. “Карітас” збирає, отримує з-за кордону і розподіляє гуманітарну допомогу – їжу, вживаний одяг, медикаменти та медичне обладнання. Він організовує благодійні кухні, опікується літніми громадянами, психологічно підтримує сім’ї, в яких виникли проблеми. З 1998 р. реалізується всеукраїнський проект “Опіка вдома”, за яким надається медична, соціальна та інша допомога особам похилого віку, які залишились без родинного піклування. Особливий пріоритет діяльності організації – діти. “Карітас” опікується спеціалізованими школами-інтернатами, дитячими будинками, дітьми з багатодітних родин. З вересня 2000 р. у Львові відкрито і взято під патронат організації дитячий садок – “Діти вулиці”, де виховуються діти, що опинилися в кризовій ситуації. Подібний садок функціонує і в Ізмаїлі Одеської області. У Тернополі та Харкові при “Карітасі” діють сиротинці. При організації працюють юридична допомога для малозабезпечених, центри анонімної духовно-моральної підтримки та соціальної допомоги узалежненим від алкоголю та наркотиків. “Карітас” постійно надає допомогу дітям-сиротам, Українському товариству сліпих, Українському товариству глухих, приймальниками-розподільникам МВС України, виправним закладам. За допомогою західних партнерів медичні установи Львівщини отримали необхідні медикаменти та устаткування.
УГКЦ прилучилася також до такої випробуваної часом католицької акції, як Мальтійська служба допомоги. Ця служба була створена для продуктивного втілення 900-річного гасла Мальтійського лицарського ордену: “Збереження віри і допомога потребуючим” [11]. Перший осередок Мальтійської служби допомоги (МСД) в Україні був зареєстрований 1993 р. (у Львові). При ньому організовано Благочинну кухню, яка донині обслуговує 430 нужденних мешканців міста протягом п’яти днів на тиждень. Для відвідувачів Благочинної кухні щороку організовується Поріздв’яна вечеря, а до Великодніх свят кожен отримує пасхальний подарунок.
Від 1994 р. діють курси з надання Першої долікарської допомоги, на які запрошують всіх бажаючих (віком від 14 років). Сьогодні понад 2000 слухачів долучилися до курсів Першої допомоги. Запроваджено консультації з Природного планування родини, які Мальтійська служба допомоги проводить у співпраці з Львівським обласним центром планування сім’ї і репродукції людини. Від 1995 р. МСД обслуговує Молодіжну Прощу до Святоуспенської Унівської Лаври, забезпечуючи прочан харчами, медичною допомогою, підтримуючи інвалідів. Наприклад, 2000 р. у прощі взяло участь близько тисячі прочан, серед них 16 неповносправних на візках. МСД провадить молодіжний навчальний табір, програма якого складається з духовних бесід, занять з Першої допомоги і навчальних зустрічей з гостями табору, як-от: “Психологія неповносправних осіб і їх реабілітація”, “Проблеми спінальників”, а також чування і прощі до Почаєва. Мальтійська молодь опікується дитячим будинком-інтернатом с. Розділ, де проживають діти із вадами розумового розвитку. Крім духовних бесід, реколекцій, праці з нужденними, молодь активно студіює програму з Невідкладної допомоги, готуючи своїх перших інструкторів для молодіжних груп. Вже стала традиційною акція “Святий Миколай – дітям шкіл-інтернатів і будинків сиріт Львівської області”, ініційована МСД з благословення Курії Львівської архиєпархії, за сприянням Львівського обласного управління освіти. Загалом близько 3178 дітей-сиріт, напівсиріт, з малозабезпечених родин у 30 дитячих і шкільних закладах отримали подарунки від Св. Миколая.
Від 1992 р. в Україні розгортається міжнародний рух спільнот “Віра і світло” [12]. Він об’єднує у християнські спільноти при парафіях УГКЦ осіб розумово неповносправних, їхніх батьків та молодь (приятелів) для взаємної дружби та підтримки. Рух “Віра і світло” заснований Жаном Ваньє та Марі-Ейлен Матьє у 1971 р. й нараховує більше 1 400 спільнот у 74 країнах світу. На даний час в Україні існує 14 таких спільнот, у тому числі в Києві, Львові, Тернополі, Тячеві, Хусті, Кам’янець-Подільському, Жовкві. Члени спільнот регулярно дружньо зустрічаються, діляться своїми труднощами і радощами, спільно моляться, беруть участь у прощах та літніх таборах. У “Вірі і світлі” неповносправні особи мають можливість любити і бути любленими, ділячись багатством своїх сердець, своєю ніжністю та вірністю. Батьки відчувають тут підтримку і можуть по новому побачити особливу внутрішню красу своєї дитини. Молодь-“приятелі” через вірну дружбу з неповносправними можуть пізнати нові життєві цінності, відкрити для себе сенс життя.
Варто підкреслити, що благодійні (як і більшість просвітницьких) програм УГКЦ також спрямовані на українську, а не вузько конфесійну аудиторію.
При УГКЦ діють багато молодіжних об’єднань, програм. Молодіжні мирянські організації представлені найповніше на території Львівської архієпархії УГКЦ, але останніми роками спостерігається тенденція до виходу їх діяльності на інші терени України, та створення нових, часом аналогічних, організацій в багатьох місцях присутності греко-католиків (зокрема і в співучасті з римо-католиками). Такі молодіжні мирянські організації, як Молодіжний український союз, Молодіжна християнська організація "Просвіта", Молодіжна християнська організація "Витанія", організація республікансько-християнської молоді, спілка християнсько-демократичної молоді України, Студентське братство державного університету "Львівська політехніка", Товариство українських студентів-католиків "Обнова", Студентське братство державного університету ім.І.Франка, Марійська молодіжна дружина (церква святого Онуфрія у Львові) мають тематичне поле діяльності, а прикладом організації, що працює в різноманітних ділянках зацікавлень молоді християнської орієнтації – від навчання до дозвілля, від харитативних акцій до спортивних, є молодіжна спільнота “Українська молодь – Христові”. Діяльність УМХ регулярно висвітлюється в церковній пресі, повідомляється про нові оригінальні проекти УМХ, серед яких чимало сучасних “продвинутих”, як, наприклад, школа лідера [13].
УГКЦ активно співпрацює з Українською скаутською організацією "Пласт". Що характерно, зокрема, для такої співпраці – вона відбувається незрідка також з участю священиків інших християнських Церков (УПЦ КП, УАПЦ та РКЦ). Практично це означає, що на молебнях, панахидах, освяченнях, різних святах, що їх відзначають пластуни, священики цих Церков співслужать та спільно настановляють українську молодь. Такий підхід вітається як самими пластунами, так і їх батьками, зважаючи на поліконфесійність пластового товариства, та суголосну патріотичність пастирських настанов.
Крім названих вище, при УГКЦ діють різноманітні організації й об’єднання, які працюють в тому чи іншому проблемному полі з різними категоріями віруючих, часто у співпраці чи як складова частина всекатолицьких аналогів. Це - жіночі організації, сімейні рухи, професійні об’єднання (викладачів, лікарів тощо).
Таким чином, сучасні структури УГКЦ нині являють собою досить розгалужену мережу, діяльність якої фактично виходить далеко за суто пасторальну сферу й спрямовується на охоплення багатьох потреб віруючих (та шукаючих “хліба духовного”) – потреб культурного розвитку, соціальної адаптації й реалізації, освіти, спілкування тощо, які можуть і мусять мати духовне наповнення
Проте умови діяльності УГКЦ в незалежній державі по своєму також далеко не є простими. Спершу не справдилися всі надії на рідну владу по здобуттю державного суверенітету України. Функціонування за свободи совісті й релігії в постатеїстичному, постколоніальному суспільстві затребувало інакших підходів, ніж героїчні “катакомби”, де все було однозначно (“ми” – “вони”). За роки незалежності владу теж нерідко доводиться критикувати. А моральний авторитет конфесії в регіоні переважного розповсюдження вже не спирається на яскраву праведну альтернативність комуністичному режимові. Водночас спроби виходу поза “західняцькі” межі зобов’язують до підсилення такого авторитету, який в “нових” теренах не лише не спирається на пієтет, але й має напрацьовуватися в доланні ряду негативних стереотипів. З огляду на нові виклики світоглядного та конфесійного плюралізму у демократичній спільноті – частині глобального світу, певне моральне “замішання” чи й кризу в постатеїстично-постсоціалістичному суспільстві, все це - досить складні завдання.
Вони спонукають до активізації пошуку УГКЦ своїх актуальних місця й ролі в українському духовному полі.
[1] Сучасний стан // Українська Греко-Католицька Церква (офіційний сайт) http://www.ugcc.org.ua/36.0.html.
[2] Освітні заклади УГКЦ в Україні // Українська Греко-Католицька Церква (офіційний сайт) http://www.ugcc.org.ua/44.0.html.
[3] Перший навчальний рік в Українському Католицькому Університеті // Парафіяльна газета. – 2002. - № 34. – С. 2.
[4] Освітні заклади УГКЦ в Україні // Українська Греко-Католицька Церква (офіційний сайт) http://www.ugcc.org.ua/44.0.html.
[5] Брошура УКУ // Український католицький університет (офіційний сайт) http://ucu.edu.ua/files/2010/02/ucu_2b.pdf
[6] Додаток до газети “Жива вода”. – 2002. - № 5 (87).
[7] Монаші чини та згромадження УГКЦ // Українська Греко-Католицька Церква (офіційний сайт) http://www.ugcc.org.ua/41.0.html.
[8] Видавництво Свічадо. Християнська література // http://www.svichado.com.
[9] Радіо Воскресіння // http://www.rr.lviv.ua.
[10] Що таке Карітас? // Карітас України. Міжнародний благодійний фонд // http://caritas-ua.org/index.php?option=com_content&task=view&id=32&Itemid=53.
[11] Мальтійська служба допомоги // http://www.malteser.lviv.ua.
[12] Віра і світло в Україні // http://www.faithandlight.faithweb.com.
[13] Вірую. - 2002. - №10-11. - С.14.
Друга частина
У незалежній Україні продовжуються й потребують подальшого вивчення перманентні для українського греко-католицизму шукання власної ідентичності, які проходять небезпроблемно, про що свідчать періодична гаряча полеміка «восточників» й «західників», традиціоналістів та модерністів в лоні Української Греко-Католицької Церкви. У цьому процесі можна виділити декілька зрізів, зокрема – це офіційні й неофіційні дискусії про природу, сутність та форми функціонування греко-католицизму на рівні фахівців з кліру та професійно обізнаних мирян, зацікавлені обговорення[1] тієї ж тематики в західноукраїнському та діаспорському середовищі активніших вірних, та місцеві вияви того чи іншого бачення належного розвитку своєї Церкви на рівні громад, парафій тощо, аж до енергійного захисту цього бачення в конкретному храмі. Тут дається взнаки як проблемний історичний спадок УГКЦ - Церкви між християнськими Сходом і Заходом, так і особливості її новітньої історії, з різним рівнем, а частково й змістом освіти й формації теперішніх (крім молодших) її провідників – і то не лише священиків, але й церковного активу загалом. Якщо остання причина поступово знімається уніфікованої підготовкою кліру, то «межова» природа греко-католицизму в осяжному майбутньому живитимуть його подальші пошуки самоідентифікації.
Нинішній стан ідентичності УГКЦ в цілому можна оцінити як такий, що включає як східні, так і західні елементи, але загалом провідною продовжується історична тенденція – розвитку як католицької конфесії східного обряду. Попри, можливо, різне розуміння вітчизняними творцями Берестейської унії подальшого поступу їх Церкви та, очевидно, різні сучасні оцінки тодішніх намірів уніатів та їх наступної реалізації, навряд чи можна було реально сподіватися іншої еволюції. Питання полягає в тому, чи корисна остання самим греко-католикам та як відбивається на духовному полі України в цілому.
Адекватну відповідь на це питання дає скоріше не полеміка навколо теорії, а практика, котра, як відомо, є надійним критерієм істини (достатньо хоча б заглянути в результати ґрунтовних соціологічних досліджень релігійності українців[2] та згадати всі регіональні особливості всеукраїнських голосувань на виборах, котрі відбивають ставлення громадян України до національно-демократичних вартостей). Однак, задля кращого розуміння сьогоднішнього перебігу самовизначення УГКЦ, котре є динамічним процесом, варто уважно досліджувати діяльність сучасних «західників» та «восточників», «лефевристів» та «модерністів» в цій Церкві.
Насамперед слід відзначити, що певний парадокс, який закладений самим фактом існування католицької Церкви східного обряду, східної Церкви за походженням та у єднанні в Апостольським Престолом, спонукає звернути увагу на перипетії «стосунків» змісту й форми. Якщо брати обрядові вияви літургії та різних інших форм (молебні, хресні ходи, здійснення таїнств, приватних практик тощо), то в сучасній УГКЦ справді назбиралася певна кількість таких, котрі або запозичені з римо-католицизму (з тією чи іншої мірою їх адаптації, з ініціативи як священиків, так і мирян), наприклад, Хресна дорога, фігурки Божої Матері, або котрі мають місцеве авторство, але подібні до римо-католицьких, наприклад, менше «співаних» уривків літургії, більше чітко промовлюваних, особливо на службах для дітей. Тому «пересічна» служба в греко-католицькому храмі дійсно відрізняється від православної: в греко-католицькій залишається значна «пожива» для емоційного сприйняття, але помітно посилюється раціональність «пропозицій». Однак насправді більше відмінностей спостерігається в організації церковної роботи в цілому.
І тут справа навіть не стільки в тому, з якою – православною чи католицькою – структурою зовнішньо більш подібна греко-католицька, а як та структура функціонує (нагорі та, особливо, знизу). Не завжди можна однозначно визначити, чи є та чи інша особливість православною чи католицькою, як зумовлена відповідними теологічними відмінностями. Скоріше йдеться про типові для православ’я та католицтва сучасні вияви їх буття. На рівні парафій теж наявні елементи як «православності» (парафіяни вважають свою громаду, храм своєю справою та господою, наприклад, намагаються впливати на кадрові персоналії священика-настоятеля), так і «католицькості» - наприклад катехітичні групи мирян, українські аналоги «тематичних» мирянських об’єднань (Коло родин, Круціата й под.). Така сучасна еволюція викликає часом неоднозначні оцінки як «західників», так і «восточників», котрі не є якимись формальними групами: радше йдеться про симпатії щодо того чи іншого акцентування в діяльності Церкви.
Проте, внутрішньо-церковні тертя з приводу спрямування розвитку УГКЦ не зводяться до спрощеної схеми опонентних «восточників» та «західників». Католицькі (активні) методи і форми роботи, в тому числі й поза храмом чи монастирем, використовують – і з успіхами – такі «восточники», як, наприклад, студити (а навіть і ті православні священики, які вчилися на Заході чи перейняли типовіші для західнохристиянських Церков методи й прийоми). Дискусії «восточників»-«західників» трапляються більше в теоретичних обговореннях в середовищі теологів, церковних та світських, а також на офіційних зібраннях УГКЦ, на шпальтах її преси, зокрема в журналі «Патріархат»[3], тощо. Зрештою, підкреслення того, що ця Церква є східної Церквою, яка визнає примат Папи Римського, відстоювання перспективи Патріархату для УГКЦ та апеляція до колиски Володимирового хрещення – такі само факти церковного життя, як і по-західному активна її практична розбудова.
В сучасній УГКЦ більш помітні суперечки традиціоналістів супроти офіційної «лінії» ієрархії цієї Церкви. Власне, традиціоналісти – це більш-менш точна, як для українського ґрунту, назва тієї частини священнослужителів та вірян, котрі відстоюють традиції такими, якими вони плекалися в катакомбній Церкві, й котрі не хочуть модернізаційних змін, що відбулися в УГКЦ, як і в цілому в католицькій Церкві після ІІ Ватиканського Собору. Традиціоналістів називають ще ковпаківцями (екскомунікований о.Ковпак вважається їх лідером), вони групуються в Товариство священномученика Йосафата, пропагують свої погляди в журналі «Дзвін з Фатіми».
Оскільки, з одного боку, не можна сказати, що збережувана в підпільній Церкві обрядова традиція була «більш східною» (самі традиціоналісти заперечують православність у самовизначенні, зокрема й у молитовних зверненнях), а, з іншого боку, вони не погоджуються з еволюцією католицької Церкви останніх десятиліть, то «лінія конфлікту» не співпадає з суперечками «восточників» та «західників». Не йдеться також про якісь базові доктринальні розбіжності, радше – про інтерпретації та висновки з доктрини (відкидається більша «ліберальність» католицизму після ІІ Ватиканського Собору). Практично, поза відстоюванням традиції, наголошується суворіше дотримання церковних приписів. Межа ж суворості й лібералізму тут дуже відносна. Так, традиціоналісти, аналогічно офіційній позиції УГКЦ, засудили демонстрацію фільму «Код да Вінчі» за однойменною книгою американця Дена Брауна (включно з проведенням акцій протесту під кінотеатрами, де він демонструвався[4]). Вони не підтримують модерних прийомів прицерковної роботи (наприклад, організацію ігрових майданчиків в приміщеннях, де проходить катехизація), елементів молодіжних форм відпочинку як складову паломництв (як, наприклад, дискотеку під час цьогорічної прощі до Зарваниці), участі священнослужителів у невластивій для їх чину діяльності, навіть задля привертання молоді, подання їй в чомусь доброго прикладу (наприклад, священики як організатори та учасники спортивних змагань)[5].
Відтак, традиціоналісти пропонують більший практичний консерватизм у дотриманні віри, в церковному житті. Його міру, мабуть, визначають для себе самі віруючі, відповідно підтримуючи чи не підтримуючи традиціоналістів. Можливо, для старших людей пропозиції останніх не становлять особливих проблем. Що стосується молоді, то тут питання неоднозначне. З одного боку, застосування в УГКЦ модерних практик має видимий успіх, а з іншого – певний пуризм традиціоналістів, принаймні для частини вірних, не здається зайвим з огляду на проблеми моральності в суспільстві в цілому та, зокрема, в поведінці підлітків та молоді.
Керівництво УГКЦ, називаючи традиціоналістів «лефевристами», чи то «українськими лефевристами» (від чого відмежовується о.Ковпак), має формальний привід так робити з огляду на контакти із західними представниками цієї церковної течії. Відтак приймаються дисциплінарні міри, лунають дорікання в нерозумінні українськими лефевристами актуальності певних змін в католицизмі після ІІ Ватиканського Собору, також – в несуголосності пріоритетів традиціоналістів сучасним викликам, що стоять перед Церквою[6]. Разом з тим варто зауважити на ще одну можливу причину «подвійної незручності» традиціоналістів для очільників УГКЦ: по-перше, традиціоналісти мають бути оцінені як «лефевристи» (з усіма відповідними наслідками), як це робиться в усій Церкві, що визнає керівний авторитет Апостольської столиці; по-друге, вони є додатковим «каменем спотикання» у спробах екуменічного діалогу з православними Церквами.
З 2004 р. розгорнули свою діяльність так звані догналівці (о.Догнал – їх лідер) – прихильні лефевризму ченці, які прибули в Україну з Чехії, Словакії та Польщі, після певних там непорозумінь з Василіанським орденом. Догналівці вважають, що УГКЦ останніми роками розвивається в хибному напрямку («ухил» в схизму), а Український Католицький університет заражений ідеями «Нью-Ейджу». Також вони піддають сумніву законність посідання Глави УГКЦ Блаженнішим Любомиром Гузаром, бо, мовляв, його висвятив митрополит Йосиф Сліпий без затвердження Папою (і це – без огляду на те, що в Артикулах Берестейської унії не передбачається подібного затвердження). Натомість самі догналівці повідомили Папу Римського, що їх висвячено на єпископів - підпільно, як це робилося і в катакомбній Церкві, оскільки зараз, на їх думку, в УГКЦ так само склалася надзвичайна ситуація. Догналівці намагаються добитися реєстрації Української Правовірної Греко-Католицької Церкви під власним проводом, а пастирям УГКЦ заборонено здійснювати з ними будь-які співслужіння.
Хоча наголос на традиційності начебто ріднить догналівців з традиціоналістами (ковпаківцями), але реколекційна та катихітична практика, яку перші пропонують охочим віруючим, нагадує скоріше модерні харизматичні прийоми.
Особливою є ситуація з Мукачівською ГКЦ. Її історично обумовлений окремий статус певною мірою позначається на її місцевій специфіці, однак доступний аналіз практичної діяльності не виявляє, з одного боку, принципових відмінностей, а з іншого боку – там в цілому менше проявляються згадані опонентні напрямки.
Отож, в сучасній УГКЦ наявні кілька акцентувань бажаного вектору еволюції ідентичності, які й відображають можливий її спектр.
Але, крім внутрішніх проблем суперечливої спадщини, дещо різного бачення подальшого розвитку конфесії, саме наявні успіхи та плани УГКЦ пролонгують та породжують «зовнішні» проблеми, зокрема – ще більше фактичне розходження у форматі, спрямуванні та темпах розвитку з низкою інших традиційних Церков, а звідси – й ще більше сприяння масштабній (західна Україна – південно-східна, де переважає російська та малоросійська ментальність) та локальній регіоналізації. Справді, скільки б сумлінні греко-католицькі фахівці – історики й теологи – не захоплювалися вивченням та популяризацією скарбів східнохристиянського коріння, фактичне зростання УГКЦ в душпастирському служінні відбувається переважно за рахунок енергійного впровадження нею західнохристиянських різноманітних та гнучких практик активного соціального служіння в миру, в тому числі й далеко за церковними та монастирськими стінами. Й це – подобається комусь чи ні – віддаляє цю Церкву не лише за формою, але й, певною мірою, за змістом духовних пропозицій від православних, що об’єктивно є серйознішою проблемою більше для останніх (і для тих мешканців України, які є в регіоні чи ареалі відповідного впливу), а не для УГКЦ. Якщо вона своєю активнішою діяльністю в такий спосіб чином посилює регіоналізацію, то ті Церкви, які це здійснюють своєю бездіяльністю (не кажучи вже про ворожу для України діяльність), несуть, як мінімум, не меншу відповідальність. А відповідальність всіх Церков, зокрема й за підтримку чи поглиблення регіональних відмінностей, варто оцінювати в першу чергу з огляду на те, які ж риси як громадян української держави відрізняють українців у сфері їх пріоритетного або хоча б помітного впливу.
Цікаво, що вивчення наявних регіональних особливостей в бутті греко-католицизму засвідчує: вони, певною мірою, відображають спектр можливого втілення потенцій цієї конфесії, висвітлюють її різні характеристики. Так, в західній Україні відновлюються масові поклоніння чудотворним святиням, мощам, вшанування «нових чуд», що можна порахувати за практичний консерватизм чи навіть елементи язичництва. Взагалі, ці явища є неоднозначні й мають досить відмінну мотивацію учасників та різне змістовне наповнення для них: від продовження майже неможливих за радянських часів, дорогих практик для старшого покоління простих віруючих (переважно селян та мешканців невеликих західноукраїнських містечок) – і до відтворення й розвитку традицій у їх сучасному осмисленні для дітей та молоді. Слід наголосити, що особливо для останніх організовувані Церквою паломництва не обмежуються (і, власне, не є) поклонінням, так би мовити, середньовічного зразку.
Стосовно нових чуд, зокрема явлень Богородиці чи святих, то до них керівництво УГКЦ ставиться з увагою, а повага до подібних феноменів в принципі поєднується з їх критичним вивченням й відповідними настановами та розпорядженнями. Зокрема, визнаючи право вірних на ініціювання побожних практик, вони застерігаються щодо можливих неадекватних аспектів[7]. Загалом, можна припустити, що поклоніння новим святиням (а також і вшанування реліквій, включно навіть з копіями Плащаниці тощо), оскільки воно не завжди відбувається з ініціативи греко-католицького священства, а буває й місцевою творчістю вірних, ґрунтується на внутрішніх потребах певних категорій віруючих. Серед них – далеко не лише старші люди, а часто й молодь. Якщо навіть оцінювати подібні прояви релігійності як примітивні та дивні для сучасного світу, то все одно особа, котра їх дотримується, напевно є симпатичнішою людиною та кориснішим членом суспільства, ніж розбещені споживачі з неморальними зацікавленнями, якими, на жаль, є велика частина українців. Крім того, стороння оцінка маси молільників буде неповною без включеної подорожі з гуртом мандруючих паломників, котрі весело співають сучасні українські пісні під акомпанемент гітари священика чи брата. Характерно, що такі паломництва дуже швидко полюбилися і вже стали власною традицією для дітей, підлітків та молоді УГКЦ в усіх регіонах України.
Відтак, в УГКЦ паломництво використовується в якості одного з можливих засобів як у відтворенні й поглибленні релігійності, так і у загально-виховних цілях (наприклад, стимулювання згуртованості вірних, прищеплення практичної християнської позиції у спілкуванні дітей, активнішої духовної діяльності молоді й т.д.)
Намагання УГКЦ охопити своїми настановами всі сфери життя віруючих, принаймні традиційного контингенту, може видаватися тоталітарністю, як і наполягання на викладанні у світських школах християнської етики[8]. Перше, звісно, більш помітне саме в Галичині як у регіоні найбільшого розповсюдження греко-католицизму. Ставлення до цього явища залежить в першу чергу від призми, через яку на нього дивитися: нерелігійні чи принаймні нецерковні люди, особи ліберально-демократичних поглядів, прихильники чистого секуляризму, а також ті, хто симпатизує іншим, фактично слабшим у своїх впливах Церквам, говорять про тоталітаризм, про посилення клерикалізму в УГКЦ, навіть про атавістичні й заздалегідь приречені спроби поновлення середньовічної ментальності. Натомість для самих греко-католиків (й не лише кліру, але й ревніших мирян) це є послідовність Церкви у своїй виховній та просвітницькій функції. В цілому, навряд чи це є проблемою більшою, ніж навала споживацької аморальності в постсоціалістичному й постатеїстичному суспільстві.
В цьому контексті часто розглядається й питання введення чи невведення у загальноосвітніх школах обов’язкових або факультативних уроків християнської етики чи етики віри. Проте, складність та «підводні камені» цього питання обумовлюються не тільки (а можливо, й не стільки) побоюванням тоталітарності чи «засильного пуританізму» відповідних греко-католицьких пропозицій, але й проблематичністю з огляду на кадрове, методичне, комплексне забезпечення реалізації такого проекту в багатоконфесійному й полірелігійному, а також і позацерковному та позарелігійному середовищі.
Слід відзначити, що якраз освітні напрацювання греко-католиків не можна на загал характеризувати як назадницькі та примітивні. Вони є різні: і простенькі, можливо, поспіхом, з огляду на нагальність, зроблені, й новаційний доробок високого, часом навіть світового рівня. Наприклад, в досі сконцентрованих у західноукраїнському регіоні навчально-дослідницьких інституціях, насамперед – в дослідницьких інститутах Церкви, в Українському Католицькому Університеті впроваджуються найсучасніші, науково обґрунтовані, «продвинуті» навчальні технології, провадяться наукові (й не лише суто теологічні) дослідження. Зрештою, певним офіційним визнанням цього стало надання УКУ державної акредитації. Очільники Церкви, втім, самі адекватно оцінюють рівень досягнень та наявні проблеми, зокрема й у цій сфері, критикуючи недопрацювання і прогалини та намагаючись їх виправити. А в цілому, напевно, у різноманітності освітянських пропозицій виявляється гнучкість греко-католицизму стосовно потреб різних категорій віруючих.
Цікавим новим предметним полем дослідження місцевих рис греко-католицизму є регіональні інтернет-сайти УГКЦ. Останніми роками вони примножуються досить активно (їх вже близько сотні[9]). Ці сайти також висвітлюють локальну специфіку конфесії, причому виражається це не лише у посиленому висвітленні локальний подій, акцій, ініціатив, але й у більшому наголошення тих чи інших сторін буття греко-католиків. Наприклад, якщо на західноукраїнських сайтах левова частка місця присвячується суто духовним його аспектам, то на шпальтах сайту столичного Патріаршого собору[10] багато уваги приділяється подіям, пов’язаним з суспільною діяльністю Церкви. Те ж саме характерно і для форумів чи інших форм інтерактивного спілкування на греко-католицьких сайтах. Крім того, деякі з тематичних сайтів, котрі поки що є фактично регіональними, демонструють потенційні можливості розповсюдження досить корисного досвіду церковної чи прицерковної (мирянської) активності, яка явно незайва в усіх українських теренах. Це, зокрема, сайти Школи для вагітних, Спільноти молодих подруж «Сім'я», Біблійного товариства сприяння екуменічному та міжрелігійному діалогу «Еффата» ЛДС, Товариства українських студентів-католиків «Обнова» та ін.
В греко-католицизмі поза Західною Україною спостерігається низка регіональних особливостей, виразно відмінних між собою (тобто, регіональні особливості УГКЦ не діляться лише на галичанські та всі інші). Парафії «нетрадиційних» для греко-католицизму теренів, хоч поки й порівняно невеликі за розміром, однак мають свою показову своєрідність. Так, в центральноукраїнських осередках УГКЦ, особливо у столичному регіоні, поруч старанного відтворення греко-католицьких звичаїв (переважно силами вихідців із Заходу України) активно й успішно впроваджуються цікаві новинки, і насамперед в роботі з дітьми, підлітками й молоддю (часом бувають експерименти, сміливіші ніж в Римо-Католицькій Церкві України, як, наприклад, духовне святкування київською греко-католицькою молоддю Дня святого Валентина у 2004 році). Тобто, розвинений, вимогливий, найбільш освічений та поінформований, раціональний та «діловий» центр дозволяє і навіть певною мірою стимулює застосовувати та відточувати новаційні підходи у церковній роботі, знаходити нові сфери й засоби функціонування релігії. Показово також, що в цих теренах з порівняно більшою кількістю поруч «новеньких» - як серед греко-, так і серед римо-католиків, - активно й безпроблемно відбувається їх співпраця, на відміну від меншої взаємної дотичності обтяжених несприятливим спадком пам’яті галичан та від більш вже традиційної (неноваційної) дотичності, зі спільними храмами включно, закарпатців.
Що ж стосується греко-католицьких осередків на Сході й Півдні України, то там, окрім особливого наголосу на прищепленні духовних національних традицій, спостерігається пристосування до тамтешнього душпастирювання, серед здебільшого зовсім мало релігійно обізнаних людей, у вигляді деякого його спрощення. Тут виявляється здатність греко-католицизму до успішного впровадження посилено національноорієнтованого й, так би мовити, «мінімального лікбезного настановчого пакету» релігійного виховання, який також може бути результативним.
Особливим зрізом буття греко-католицизму є діаспорський. Кількість греко-католицьких осередків поза Україною є досить значною. В Польщі – це Перемишльсько-Варшавська греко-католицька митрополія, яка нараховує понад 100 парафій з числом вірних більше 300 тисяч. В Західній Європі – три апостольські екзархати для українських греко-католиків: у Німеччині, Франції та Великобританії; в Північній Америці – дві греко-католицькі митрополії: в США та Канаді. Крім того, існують єпархії УГКЦ в Буенос-Айресі (Арґентина), Куритибі (Бразилія) і Мельбурні (Австралія). Українські греко-католики мають також вікаріат у Румунії, громади у Литві (Вільнюс), Латвії (Рига, Даугавпілс і Резекне), Естонії (Таллінн), Молдові (Кишинеу), Австрії, Параґваї, Венесуелі, Португалії, Італії, Іспанії, Греції, Швейцарії, Бельгії, Казахстані та Росії[11].
Всі структури УГКЦ закордоном, окрім власне душпастирської праці, допомагають вірним через харитативні організації, а також, за можливостями, сприяють у вирішенні питань з місцевої державною владою. Церкву турбує феномен заробітчанства, котрий, з одного боку, можна зрозуміти як обумовлений серйозними економічними негараздами, але, з іншого боку – котрий створює нові психологічні проблеми у роз’єднаних родинах, особливо ж – у дітей з таких родин. Тому греко-католицькі священики постають також і порадниками-психологами як для заробітчан за кордоном, так і для тих, кого вони залишили вдома.
Основу закордонних греко-католицьких громад складають переселенці (трудові емігранти та політичні біженці) двох минулих століть, але останніми роками вони помітно поповнюються так званими тимчасовими трудовими мігрантами. Розглядаючи діяльність УГКЦ поза Україною, варто враховувати не тільки те, як серед її вірних зберігалися цілі династії українських патріотів, але й те, як зараз діаспорські греко-католицькі структури дають раду з сучасними заробітчанами.
Закордоном греко-католицизм, хоч і не демонструє абсолютну здатність назавжди зберігати всіх нащадків давніх емігрантів у конфесійній вірності та національній свідомості, однак порівняно непогано з цим справляється. Можливо, складнощі буття в переважно західнохристиянському середовищі виливаються в більші відповідні запозичення, проте вони, принаймні, не мають прямої кореляції зі збереженням чи незбереженням українськості. Натомість варто відзначити не лише помітні успіхи в опікуванні трудовими мігрантами, зокрема саме у західнохристиянських країнах і не без допомоги римо-католиків, але й цікаві спостереження самих опікуваних та їх працедавців. Перші, які, зрозуміло, вдячні за вчасне й сучасне піклування Церкви, переконливо відкривають для себе практичну цінність її душпастирських настанов: греко-католики закордоном виявляються в цілому більш успішними через порівняно більшу свою працьовитість, совісність і скромність, які визнають за ними працедавці, віддаючи їм за це перевагу перед іншими кандидатами. Такий досвід може придатися і в Україні, куди заробітчани зазвичай по кількох роках праці закордоном повертаються.
Отже, функціонування в різних регіонах з їх різними умовами дозволяє УГКЦ як актуалізовувати, так і вдосконалювати різні свої якості та потенції. А поки що вихід поза західну Україну – як фізичний (нові осередки та місії в інших областях, перенесення осідку Глави УГКЦ до столиці), так і у вигляді всеукраїнських звернень, акцій, розширення географії низки греко-католицьких організацій та ЗМІ, мають певні як здобутки, так і проблеми.
Досі приріст (в середньому скромний) парафіян «нетрадиційних» для греко-католицизму теренів відбувається скоріше екстенсивно й не надто помітно (крім столиці), а підготовка й переїзд Глави УГКЦ Гузара в Київ викликали непропорційно енергійну реакцію переважно лише політичних опонентів – лівих і проросійських сил (що зайвий раз засвідчило національно-демократичну зорієнтованість УГКЦ) та політизованих чинників УПЦ МП. Показово, що представники УПЦ КП та УАПЦ поставились до перенесення центру УГКЦ до столиці спокійно, як до внутрішньої справи братньої Церкви, доброзичливо вітали й висловлювали сподівання, що вона не буде займатися тут прозелітизмом, тоді як певні політичні сили, які декларують свій український патріотизм, але симпатизують УПЦ МП, також засвідчили скоріше негативну оцінку переїзду осідку греко-католиків до Києва. Схоже, що представлені Главою УГКЦ обґрунтування переїзду до столиці й ширше – всеукраїнського статусу Церкви[12] можуть бути переконливі лише для греко-католиків та нейтрально налаштованих до УГКЦ.
На тлі заангажованої заклопотаності тих політиків, що схильні до відстоювання спільність православних слов’янських народів та есхатологічної критики Заходу, «представницькі» виходи греко-католицьких речників на всеукраїнську аудиторію (як її Глави, ряду священнослужителів-інтелектуалів, так і мирян – депутатів, активістів громадських рухів) порівняно вигідно вирізняються необмеженим конфесійно патріотизмом, незалежністю, раціональністю, адекватним розумінням сучасних викликів, оптимістичністю. Участь українських греко-католиків в суспільно-політичному житті країни засвідчує, що вони є послідовні у своєму бажанні розбудови демократичної незалежної України та у своїй відповідній практичній діяльності.
Розважливий голос цієї Церкви є справді голосом її вірних, що проявляється, наприклад, у стабільному голосування виборців Західної України (де вплив УГКЦ є найвідчутніший) за національно-демократичних кандидатів до різних гілок влади. Цій Церкві є що запропонувати українському суспільству, й вона вміє співпрацювати з іншими в суспільно значущих справах всеукраїнської ваги, про що свідчать, зокрема, її власні та спільні з іншими Церквами Звернення до народу України та його керівників[13]. Патріотична, демократична громадянська позиція українських греко-католиків додає УГКЦ якщо не вірних, так принаймні поважаючих її українських громадян національно-демократичних поглядів. Це відображається і в тому, що Блаженніший Любомир Гузар як Глава УГКЦ заробив такий рівень визнання, що йому довіряють понад вдвічі більше українських громадян, ніж є в Україні віруючих УГКЦ[14], посівши, як це яскраво висвітлили ЗМІ в час його відставки, фактично перше місце українського духовного авторитету.
Шляхами збільшення загальноукраїнського впливу греко-католицизму певною мірою слугують і греко-католицькі освітні проекти. Зокрема, світський Український Католицький Університет відкриває курси в різних містах (а в різних його програмах з року в рік беруть участь все більше не львів’ян, мешканців інших регіонів України). Не без успіху працюють загальноосвітні греко-католицькі школи, які відповідно спрямовують виховання дітей, хоч офіційно і не є церковними (засновані приватними особами чи організаціями). Створення таких шкіл відбувається і поза західною Україною, планується і в Києві. Варто відзначити в даному контексті діяльність недільних шкіл Церкви, а також дитячі та юнацькі табори, які функціонують вже в усіх областях та запрошують дітей не лише з сімей віруючих. Працюють на цій церковній ниві як ченці й черниці, що йдуть до мирян з активною просвітницькою місією, так і численні волонтери з мирян, котрі проходять відповідні курси.
Неабияким стимулом для всеукраїнської діяльності УГКЦ є її присутність в Інтернет-просторі, яка з кожним роком розширюється. Нині Церква та різноманітні прицерковні організації, групи мають вже 120 сайтів, а їх число збільшується мало не щомісяця. І тут можна говорити не лише про більше можливостей кількісного охоплення своїм впливом, але й про зворотнє явище – збагачення самої УГКЦ виходом на ширшу українську аудиторію. Сайтові форуми, чати та інші форми спілкування з читачами та дописувачами дозволяють офіційним промоторам та активнішим ентузіастам-співавторам розвитку греко-католицизму більше пізнавати та враховувати як особливі духовні потреби та проблеми українців у різних регіонах, так і спільні – у загальноукраїнському масштабі.
Отже, серйозність заявки на загальноукраїнське явище УГКЦ засвідчується не в претензіях на най-канонічність чи най-традиційність, а в її практичній діяльності, яка по суті націлена на загальноукраїнські інтереси.
Таким чином, сучасний стан УГКЦ характеризується поступальним розвитком та доцільною структуризацією. Всеукраїнський статус УГКЦ виявляється не в перенесенні осідку її керівництва в столицю, а в її значущій для суспільства діяльності (духовно-виховній, просвітницькій, соціально-благодійній), котру греко-католицькі чинники намагаються відповідно спрямовувати. Але наявні й проблемні наслідки цього процесу – як чергові непорозуміння з УПЦ МП, так і об’єктивне спів-сприяння регіоналізації країни (оскільки духовні пропозиції греко-католиків мають помітні відмінності від православних). Загалом, теперішній стан УГКЦ можна оцінити як досить конкурентноздатний на «ринку релігій» в сучасній плюралістичній Україні (цьому сприяють, зокрема, її освітні програми, розширювана діяльність її ЗМІ), хоч початок виходу на «велику Україну» показав, що для напрацьовування авторитету в секулярному суспільстві треба шукати й нові підходи.
[1] О.Беген. Між візантійством та латинізацією // Патріархат http://www.patriyarkhat.org.ua/ukr/archive/article;191;392/
[2] Рівень і характер релігійності українського суспільства // Релігія і влада в Україні: проблеми взаємовідносин. Інформаційно-аналітичні матеріали до круглого столу на тему «Державно-конфесійні відносини в Україні, їх особливості і тенденції розвитку», 8 лютого 2011 р. / Центр Розумкова. – К., 2011. – С. 31-53.
[3] М.Філевіч. Навколо літургійних питань // Патріархат. - 2004. - № 1. – С. 20-22.
[4] Греко-Католицька традиція. - 2006. - №13. – С. 5.
[5] Греко-Католицька традиція. - 2005. - №21. – С. 5, 6.
[6] Обережно, лефевризм! // Арка. - 2006. - № 24. – С. 2; Офіційне пояснення та спростування від церковної влади Львівської архиєпархії УГКЦ на заяви священика Василя Ковпака і його прихильників після накладеної кари великої екскомуніки http://www.ugcc.lviv.ua/index.php?Itemid=101&id=892&option=com_content&task=view.
[7] Іван Биков. Про об’явлення Пречистої Діви Марії // Жива вода. – 2004. - № 7. C. 4, 11.
[8] Напр.: Звернення Владики Софрона Мудрого, Голови Синодальної Комісії богословської освіти УГКЦ у справі захисту права дітей на християнське виховання в загальноосвітніх школах України // Агенція релігійної інформації. – 2005. - № 5. – С. 2-3.
[9] Українська Греко-Католицька Церква. Релігійний веб-каталог // Релігійно-інформаційна служба України http://risu.org.ua/ua/index/resourses/webcatalog/ugcc_web-catalog.
[10] Патріарший собор Воскресіння Христового в Києві http://kyivsobor.ugcc.org.ua.
[11] Сучасний стан // Українська Греко-Католицька Церква (офіційний сайт) http://www.ugcc.org.ua/36.0.html.
[12] Один Божий народ у краї на Київських горах // А.Аржаковський Бесіди з Блаженнішим Любомиром Гузаром. – Львів, 2006.
[13] Див.: Соціяльно зорієнтовані документи Української Греко-Католицької Церкви (1989-2008). – Львів: Вид-во УКУ, 2008.
[14] Предстоятелі УПЦ КП і УПЦ (МП) мають однаковий рівень довіри з боку громадян, довіра до Глави УГКЦ більш ніж удвічі перевищує чисельність його пастви // http://www.risu.org.ua/ukr/news/article;21583.
Ольга НЕДАВНЯ
