Усередині XIV ст. в одному з невеличких південнофранцузьких містечок відбувся досить-таки незвичайний, як на наш сучасний погляд, судовий процес з несподіваним фіналом. Почалося все з того, що раптом безслідно зник один з мешканців містечка на ім’я Маршан. Якось рано-вранці він вирушив на полювання — й відтоді його ніхто більше не бачив. За якийсь час його родичі подали позов до суду: вони стверджували, що Маршана вбив їхній сусід Шарпантьє. Як на доказ позивачі посилалися на... дивовижну поведінку сторожового собаки Маршана. Віднедавна ледь угледівши Шарпантьє, він починав несамовито на нього кидатися. І хоч як воно нам сьогодні дивно, але судді визнали такий незвичайний доказ цілком вагомим. Шарпантьє притягли до суду, хоч він гаряче обстоював свою невинуватість і називав звинувачення безглуздою вигадкою. Отож судді ухвалили, що долю підсудного вирішить... його двобій з єдиним «свідком звинувачення» — собакою! Щоб зрівняти шанси, Шарпантьє дозволили озброїтися важкою палицею із залізним навершям. Та це йому мало допомогло. Тільки-но собаку спустили з ланцюга, як він люто кинувся на Шарпантьє, збив його з ніг і почав несамовито шматувати. Собаку ледь відтягли від жертви, та було вже пізно — за кілька годин Шарпантьє помер від тяжких ран. Перед смертю він встиг покаятися священикові у скоєному вбивстві та розповісти, де сховав тіло Маршана.
Втім, те зізнання вже мало що міняло для підсудного — хіба що він пішов на той світ з надією, що Бог прийме його каяття. Адже для мешканців містечка те, що Шарпантьє зазнав поразки у двобої, вже було безсумнівним доказом його вини. І якби він одужав від ран і продовжував наполягати на своїй непричетності, його все одно чекала б неминуча страта за вбивство. Адже за тодішніми уявленнями поразка підсудного була виявом Божої волі, карою за скоєний злочин. А от якби Шарпантьє був спритнішим і зумів вразити розлюченого пса влучним ударом своєї палиці, він би повністю виправдав себе, і ніхто вже ніколи не підозрював би його у злочині! Всі були б певні, що його виправдало саме небо...
Звичайно, сьогодні подібний екзотичний метод судочинства видається безглуздям (хоча в даному разі суддям вдалося-таки встановити істину). А проте судді діяли у повній відповідності із тодішніми правовими нормами, чинними за середньовіччя по всій Західній Європі й особливо у Франції. Саме там судді дуже довго зберігали традиційну повагу до основних правових положень так званої «Салічної правди», збірника законів франкських королів, найпершого в Західній Європі. А там було чітко записано: якщо судова справа надто заплутана й суддям важко встановити істину, тоді все має вирішити «Божий суд». Адже Господь Бог все знає і все бачить. У Старому Заповіті Бог сам проголосив, що кожний злочин має бути покараний, отже, Він уже напевно не допустить, щоб через помилку суддів постраждав невинуватий.
Щоб дізнаватися про Божу волю, середньовічні судді вигадали для підозрюваних чимало всіляких іспитів, що мали засвідчити їхню провину або її відсутність. Тож судове слідство нерідко провадилося, як на наш погляд, у вельми екзотичний спосіб. Скажімо, за раннього середньовіччя у Франції досить поширеним «слідчим методом» був іспит «вогнем та залізом». Позивач і відповідач мали присягатися у своїй правоті, затиснувши в кулаці шматок розжареного заліза (варіант — опустити руку в окроп). Відтак судді оглядали руки — у кого опік загоївся краще, той і правий. Однак слід визнати, що попри очевидне безглуздя того марновірного «слідства» було в ньому й певне раціональне зерно. Адже люди давно вже помітили, що на загоювання ран та різних тілесних ушкоджень чималою мірою впливає моральний стан людини. Так, знаменитий французький хірург XVI ст. Амбруаз Паре на підставі свого багатющого досвіду стверджував, що в солдатів-переможців рани загоюються значно швидше, аніж у переможених.
Тож дуже ймовірно, що й під час іспиту «вогнем та залізом» діяв той самий моральний фактор, — у того , кого мучили докори сумління, опіки гоїлися повільніше.
У середні віки «Божий суд « як своєрідна форма судочинства був у різних варіантах дуже поширеним в Європі. Вирок, винесений на такій «залізній» підставі, вважався остаточним й оскарженню не підлягав.
Звичайно ж, подібні і історичні факти не раз викликали у войовничих атеїстів бажання зайвий раз висунути звинувачення проти християнської релігії. Та спробуймо бути об’єктивними. Врахуймо, що в тій же Франції «Божий суд» став визнаною формою судочинства ще за тих часів, коли серед варварів-франків, що завоювали країну, християнська релігія тільки-но утверджувалася і, напевно, ще не одне століття співіснувала з пережитками давніх язичницьких звичаїв (як воно було й у наших предків, східних слов’ян). Скоріше за все йшлося про традиційну форму суду, що здавна існувала серед германських племен, до яких належали і франки. Звичай той настільки закріпився в народній свідомості, настільки відповідав психічному складу тодішніх людей, що ламати його було марно, — отож залишалося лише офіційно зафіксувати. Люди повсюдно сприймали «Божий суд» як цілком природний закономірний спосіб судочинства. Ну, а з проникненням християнства той давній звичай, набувши відповідного забарвлення, був узгоджений з деякими положеннями християнської релігії. І, напевно, така еволюція видавалася тоді цілком природною не лише широкому загалові, а й богословам.
І справді, за нормами християнської моралі, злочин проти людини в очах Божих є не менш тяжким гріхом, аніж злочин проти Бога, відступництво від віри або блюзнірство.
У Біблії ми знаходимо безліч прикладів, коли Бог безпосередньо карав злочинців не лише в потойбічному, а й земному житті. Часом такої кари не уникали навіть Божі обранці. Згадаймо хоча б Божого улюбленця, біблійного царя Давида — Бог покарав його за те, що він свідомо послав Урію на неминучу смерть, аби заволодіти його дружиною. Іноді Бог тяжко карав не лише за кримінальні злочини, але й за аморальні вчинки. (Згадаймо, що мешканці міст Содома та Гомори були знищені за розпусту; за «хамський» вчинок сина Ноя Хама були навічно прокляті він сам і його численні нащадки, цілі народи. Дітлахи, які всього лише дражнили пророка Єлисея, були розірвані насланими на них ведмедями. Схожих прикладів є в Біблії чимало.)
Власне, кожне правопорушення вже є злочином не лише перед людьми, а й перед Богом, оскільки порушник нехтує «законом Божим», порушуючи обов’язкові заповіді, що їх Господь Бог заповів Мойсею на горі Синайській. Через це Бог такий нетерпимий до порушення свого закону. Отож цілком природно припустити, що Бог має допомогти суду земному викрити та покарати злочинця, якщо судді неспроможні зробити те через брак доказів. Хіба ж може Бог, втілення справедливості, допустити, щоб злочин лишився непокараним, а злочинець жив би собі спокійно та сміявся над правосуддям? От судді і сподівалися, що «перст Божий» допоможе їм викрити злочинця або ж виправдати невинного.
Цілком можливо припустити, що такий, як нам нині видається, вельми сумнівний спосіб встановлення судової істини був не таким уже й безнадійно хибним і приносив певну практичну користь. Напевно, багатьом така думка може видатися просто нісенітною. Але в ті далекі часи, коли судове слідство через «Божий суд» було усталеною юридичною нормою, переважна більшість людей щиро вірила, що «перст Божий» і справді вкаже на злочинця. А з тієї віри випливали й певні закономірні наслідки. Нечисте сумління, тягар власної провини, страх перед «божественним» викриттям, мабуть, нерідко зломлювали підозрюваного. І він або не витримував іспиту, або намагався його уникнути й тим викривав себе.
Проте ще важливішим, напевно, був отой страх перед неминучим викриттям як профілактичний засіб. Мабуть, не один морально нестійкий потенційний правопорушник так і не наважився на злочин через те, що був певен — на нього вкаже «перст Божий». Нехай він зуміє різними хитрощами заплутати та обдурити суддів, але нікуди не сховається від Божого ока!..
Про те, що така думка була дуже поширена в народі, переконливо свідчать численні повчальні казки, легенди та перекази, що побутували колись серед усіх без винятку народів Європи. Всі вони розповідають про те, як найхитромудріші злочини було викрито через якусь дрібничку — то, мовляв, не інакше, як «перст Божий» вказав на злочинця, і всі його хитрощі виявилися марними. Отже, даремно злочинці сподіваються уникнути кари, — рано чи пізно, але з Божої волі кара їх не мине. (Згадаймо старе прислів’я: «Божий млин меле помалу, але дрібно».)
Така думка була поширена аж до відносно не таких уже й далеких часів і серед українського народу. Яскравий приклад можна знайти, скажімо, в оповіданні класика української літератури Григорія Квітки-Основ’яненка «Перекотиполе». Там вбивця скоїв злочин без свідків і замів усі сліди. Та його весь час мучить страх, що це не минеться йому даром і що його врешті-решт буде викрито. Він не витримує такого тягаря й виказує себе в зовсім начебто незагрозливій для нього ситуації. (У момент вбивства злочинець звернув увагу на перекотиполе і, побачивши його знову, вирішив, що то — Боже знамення, що то Бог нагадує йому про його злочин.)
Те, що звичай проводити слідство за допомогою «Божого суду « тривалий час був поширений серед багатьох народів — і не лише в Європі, айв усьому світі — наводить на певні роздуми. Навряд чи люди так довго і так вперто трималися б за той звичай, якби він був цілковитим безглуздям і не давав ніякої практичної користі. Напевно, щось позитивне, раціональне в ньому таки було!.. Інша річ, що такий «метод слідства» міг бути дійовим лише за неодмінної умови, що переважна більшість людей щиро вірить у нього. І як тільки побільшало скептиків, той звичай і справді став безглуздим анахронізмом.
Серед великого розмаїття іспитів, яким колись у різних народів світу піддавали підсудних, було чимало вельми екзотичних. А проте вони нерідко свідчать про непогане знання людської психології. Так, скажімо, у давньому Китаї підозрюваний, який не мав змоги довести свою непричетність до злочину, повинен був узяти в рот трохи сухого рису. За якийсь час він випльовував його, і судді уважно оглядали зерна. Якщо вони були вологими, значить, підсудний і справді невинуватий. Якщо ж рис виявлявся сухим, — то вже само небо вказувало суддям, що перед ними — злочинець. Начебто суцільне безглузде марновірство, та й годі... А проте тут маємо справу з непоганим знанням людської фізіології: адже коли людина хвилюється, у неї виділяється мало слини (недаремно ж кажуть, що від хвилювання «все в роті пересохло»). А якби підозрюваний не мав за собою вини, то чого б він мав хвилюватися? Не інакше як боявся присуду «небесного суду».
Оригінальний спосіб узнати правду за допомогою подібного ж іспиту знаходимо й у Біблії. Якщо заміжню жінку підозрювали в порушенні подружньої вірності (за законом Мойсея то був тяжкий гріх, за який карали смертю — побивали камінням), а доказів проти неї не було, підозрювану піддавали вельми оригінальному іспиту. Жрець-левіт насипав у посудину з водою сміття з підлоги скинії і промовляв над нею слова прокляття. Потім жінка випивала ту брудну «прокляту» воду, а жрець запевняв її, що якщо вона винна, то від того питва обов’язково захворіє. Якщо ж вини за нею немає, той брудна вода їй не зашкодить. Тут знову, як у більшості подібних іспитів, явний розрахунок «на психологію». Безумовно, що переважна більшість жінок з нечистим сумлінням, украй налякані всією тією похмурою церемонією та грізним прокляттям, і справді хворіли від «проклятої» води або навіть просто відмовлялися її пити — і вже тим самим виказували себе. А проте від «проклятої» води могла захворіти й зовсім безневинна жінка — не від прокляття, а від бактерій у брудній воді. Отже, той спосіб був не такий уже й досконалий.
Та найчастіше, щоб дізнатися про Божу волю, судді призначали поєдинок між підозрюваним й обвинувачем. Тут вже присуд «суду небесного» видавався цілком ясним та недвозначним — хто переміг у двобої, той і правий, адже Бог був на його боці. Сила та спритність переможця, його вміння володіти зброєю тут зовсім не бралися до уваги — адже вважалося безсумнівним, що в такому поєдинку винний волею Божою приречений на поразку. Така певність мала деякі раціональні підстави. Поза сумнівом, у багатьох випадках сильніший та спритніший із суперників зазнавав поразки, оскільки щиро вірив, що йому не уникнути Божої кари. Тягар нечистого сумління мовби позбавляв його сили. І навпаки — той, хто був правий, бився з подвоєною силою: йому додавала наснаги впевненість, що Бог на його боці й не допустить його поразки. Тож якщо ми згадаємо справу Шарпантьє, то цілком можливо, що й там вирішальним виявився психологічний фактор.
У разі коли хтось з причетних до конфлікту осіб виявлявся не здатним до бою — скажімо, жінка, старий чоловік, підліток, каліка, — закон дозволяв виставити на поєдинок заступника. Іноді такий доброволець-заступник ставав позивачем замість потерпілого або ж зголошувався вступитися за честь несправедливо ображеного. (Як цілком слушно зауважив у своєму знаменитому творі «Дух законів» Шарль Монтеск’є, якщо у підозрюваного не знайшлося жодного заступника, то вже досить красномовно свідчить про його не дуже високу моральність). Поєдинки, що мали статус «Божого суду», яскраво описані в численних історичних романах: «Айвенго» та «Квентін Дорвард» Вальтера Скотта; «Хрестоносці» Генріха Сенкевича, «Чарівна Маргарет» Генрі Хаггарда тощо. Ці творі цікаві ще й тим, що там в усіх випадках до двобою стає «заступник», який захищає честь несправедливо звинуваченого. Сцени таких поєдинків ми бачимо й у багатьох історичних кінофільмах.
Цікаво, що навіть після того, як в Європі давно вже повсюдно утвердилися норми римського права, а звичай «Божого суду» зник з судової практики, відгомін тих поєдинків ще дуже довго зберігався у формі дуелей. Той метод вирішення особистих конфліктів був поширеним серед вищих кіл європейського суспільства ще не так давно — перед Першою світовою війною. Психологічна основа дуелі, поза сумнівом, була тією ж, що й у середньовічних поєдинків, коли переможця мав визначити «Божий суд». Отже, маємо певний психологічний парадокс: ще не так давно найосвіченіші люди, яким, мабуть, середньовічне судочинство видавалось варварством, щомиті були готові ризикувати життям, ставши під «сліпу» кулю, аби довести свою правоту в конфлікті! Справді несповідимі загадки людської свідомості...
Колись поєдинки зі смислом «Божого суду» часом вирішували долі не лише окремих людей, а и цілих держав та народів. Адже ми знаємо з історії, що в давнину битви зазвичай розпочиналися двобоєм найсильніших воїнів ворогуючих армій. Богатирі не просто мірялись силами — у такий спосіб визначали, на чиєму боці сила небесна. Тож перемога в такому поєдинку нерідко вирішувала долю битви або й усієї війни. Згадаймо описи битв у гомерівській «Іліаді». Як правило, вони зводилися до поєдинків найуслав-ленішіх воїнів. Після перемоги одного з них товариші переможеного безладно відступали. Бони були певні, що їм все одно вже не пощастить здобути перемогу — сьогодні боги проти них. Схожі приклади неважко знайти й у Біблії. Згадаймо хоча б двобій Давида і Голіафа, коли після загибелі філістимлянського богатиря-велетня все численне військо філістимлян у паніці розбіглося, й іудеї здобули перемогу без бою. Схожі звичаї ведення війни панували протягом багатьох століть у різних народів світу.
Своєрідною формою того ж «Божого суду» слід визнати й дуже поширений у давнину звичай вирішувати різні важливі питання жеребкуванням. Нині ми певні, що тут усе залежить від випадку. А колись люди гадали, що жереб зовсім не «сліпий» і що в такий спосіб можна дізнатися про волю небесних сил. Тож до жеребкування вдавалися в багатьох важливих справах — зокрема, так нерідко обирали на державні й церковні посади. Вважалося, що жеребом керує Божа воля, отож він вкаже на найдостойнішого кандидата. Той давній, вже майже забутий звичай мало не відродився в нашу освічену епоху. Коли 1990 р. помер патріарх РПЦ Пимен, висловлювалися пропозиції обрати нового патріарха жеребом з кількох кандидатів. Та врешті вибори відбулися звичайним, прозаїчним голосуванням.
Напевно, мало хто знає, що популярні нині числові лотереї, де треба вгадати кілька «щасливих» цифр з багатьох (різні «5 з 36», «6 з 49» тощо), ведуть свій родовід від того ж давнього звичаю обирати високопоставлених урядовців жеребом, виконуючи в такий спосіб волю Божу. Адже «прабабусею» всіх сучасних лотерей була так звана «італійська», або «венеціанська», що з’явилася близько трьох століть тому. Історія її така: колись у Венеціанській республіці час від часу 90 сенаторів обирали на вищі державні посади п’ятьох осіб. І от венеціанці вигадали таку азартну гру: вони намагалися вгадати, кому із сенаторів випаде щасливий жереб. Хто вгадував більше імен обраних, той отримував і найбільший виграш. З часом імена сенаторів замінили абстрактними цифрами, і гра почала самостійне життя. Згодом ту гру запозичили інші країни, де з’явилось багато її різновидів. Те ж саме походження, до речі, має й популярна настільна гра лото (або бінго, як називають її на Заході), де теж виграють 5 щасливих цифр з 90 — як під час жеребкування у венеціанському сенаті. І коли ми сьогодні купуємо лотерейний квиток або граємо в лото, то є для нас зайвим приводом згадати, якими наївними і примітивними способами люди колись намагалися визначити Божу волю...
Людина і світ. — 1999. — №2. — С. 51-55