SUI JURIS: Рана у серці церкви

10 вересня, 17:23
Раптова смерть керуючого владики МГКЄ Мілана Шашіка потрясла Срібну Землю. Діянням цієї неоднозначної постаті дасть оцінку історія, ми ж повинні зосередитися на пошуку непростого запитання: що далі?

Сумний факт передчасної кончини ієрарха, як не парадоксально, відкриває унікальний шанс повного перезавантаження єпархії.

Історія і еклезіальна традиція МГКЄ не лишень дуже цікава, а й вельми заплутана та драматична.

Що ж воно таке – статус sui juris, себто «свого права», навколо якого

десятиліттями точаться гострі дискусії, – рудимент минулого, один з інструментів антиукраїнської політики чи зашморг на горлі ГКЦ?

Юридично греко-католики Закарпатської області не підпорядковуються Верховному архієпископу УГКЦ Святославу, однак ментально і вербально ніхто не в силі відірвати їх від єдиного українського лона.

Які загрози несе цей ТИМЧАСОВИЙ статус? Він розділив греко-католиків України на дві незалежні церкви. Був брутально порушений засадничий принцип Апостольської столиці: одна держава – одна церква! Угорці, поляки, словаки, які проживають в Україні, об’єднані в ОДНУ римсько-католицьку архідієцезію з центром (о Боже!) у Львові, а не окремо для кожної національної меншини. Був шалений спротив угорців, але Ватикан стояв несхитно. І що? Змирилися!

То чому виявилися роз’єднаними греко-католики України? Причин немало і той, хто вболіває за долю нашого краю, про них знає. А хто не знає, хай почитає ґрунтовні дослідження народного владики Івана Маргітича, Михайла Лучкая, Августина Штефана та Августина Волошина, професорів Любомира Белея, Михайла Тиводара, Миколи Зимомрі, Василя Худанича, Олекси Мишанича, Івана Мешка і Василя Маркуся, академіка Юліана Тамаша, істориків Володимира Піпаша, Володимира Мороза і Петра Ференца, отців Атанасія Пекаря, ЧСВВ, Юлія Кубінія, Олександра Барана, Йоанникія Базиловича, ЧСВВ, Анатолія Кралицького, ЧСВВ, Павла Мадяра, Василя Носи, Йосифа Штилихи, Юрія Федаки, Василя Данилаша, Василя Зейкана, Юрія Бровдія та багатьох інших.

Те, що було прогресивним і життєво важливим у 1937 році (тоді ми ще не мали своєї держава!), стало анахронізмом у третьому тисячолітті, коли у центрі Європи три десятиліття тому постала відроджена у власній величі перша за населенням і п’ята за територією могутня країна – Україна.

Отож, 1937 рік. Після шістьох століть гніту і жорсткої юрисдикції угор­­ських єпископів та архієпископів омріяний статус здобуто. МГКЄ виведено з-під підпорядкування угорського Остригомського архієпископа та безпосередньо підпорядковано Ватикану. Таким чином статус sui juris гарантував збереження обрядової та національно-культурної самобутності закарпатських греко-католиків в умовах чужої держави. Що ж тоді в умовах власної держави нині гарантує цей статус? Лише одне – сепаратизм! Окремішність й відірваність від національного єства!

Нині статус «свого права» – абсолютний анахронізм, шлях в нікуди!

Е, не кажіть! – скажуть глибоко обізнані добродії, він породив правову колізію, в яку, мов у пастку, втрапив Ватикан. Пам’ятаєте постулат: «одна держава – одна церква!»? Виходить, що сам факт існування двох незалежних греко-като­лиць­­ких помісних церков в Україні руйнує доктрину апостольської столиці, яка volens nolens де-факто «або не визнає Закарпаття частиною України, або ж місцевих греко-католиків не вважає українцями» (Любомир Белей).

У 1939 році після окупації Карпатської України мадярськими сателітами Гітлера статус sui juris був, звісно, втрачений, і лишень після легалізації Української греко-католиць­кої церкви в 1989-му та здобуття Україною незалежності постав особливо гостро.

У підпіллі провід МГКЄ і владика І. Семедій не сторонилися Галичини, тамтешні єпископи підтримували закарпатських братів, висвячували священників МГКЄ. Допомога УГКЦ була тим неоціненним фактором, який дозволив МГКЄ вистояти у підпіллі. Наочний приклад: єп. Семедій, отримавши у 1989 році перше авто від патріарха Любачівського, на радощах запевнив вл. Маргітича: «Ну тепер, Іване, церковно будемо в єдності з Києво-Галицькою митрополією!»

Упродовж віків чимало мукачівських єпископів не ставили під сумнів свою єдність з Київською Церквою, тобто, були свячені Київськими чи Галицькими єпископами, навчалися там або походили звідти і поминали в Літургії Київського митрополита. Так, приміром, 3 грудня 1735 р. в соборі св. Юра у Львові київський митрополит Атанасій Шептицький висвятив мукачівського єпископа Симеона Стефана Ольшавського. Історик Володимир Мороз може навести сотні таких фактів..

Омріяна свобода ГКЦ мала б підштовхнути владику І. Семедія до об’єднання («Щоб всі були одно!»), однак всесильне на той час КГБ змусило його розвернути курс на ізоляцію МГКЄ в статусі «свого права» від Києво-Галицької митрополії, з якою так тяжко домагалися легалізації. Нікого не питав, не радився з більшістю вірників Закарпаття і, маніпулюючи та перекручуючи історичні факти, підступно обманув Ватикан.

Натомість народний владика І. Маргітич – відважний оборонець українства у Срібній Землі – скликає 31 липня 1992 року в Мукачеві З`їзд греко-католиків Закарпаття, на якому було протокольно оформлено прагнення до єдності з УГКЦ.

За свідченням префекта Східної Конгрегації Акілле Сільвестріні, під час візитації до МГКЄ 8-10 жовтня 1993 р. він переконався, що переважна більшість греко-католиків у цьому краї є українцями.

Зухвала зневага до українства з боку тодішнього проводу МГКЄ підштовхнула Іван Маргітича як синкела-помічника для вірників-українців разом із священиками та мирянами української ідентичності провести у 1997 р. другий відкритий плебісцит громад про бажання єдності з УГКЦ, протоколи якого він особисто передав Верховному Архієпископу Кардиналу Л. Гузару у Львові.

Два зорганізовані і задокументовані владикою Іваном Маргітичем всезакарпатські плебісцити засвідчили однозначну позицію (80 відсотків!) моїх земляків: хочемо бути в єдності з Українською Греко-Католицькою Церквою! Труди великих будителів-просвітителів нашого краю Олександра Духновича, Олександра Павловича, Августина Волошина, Теодора Ромжі, Івана Маргітича та інших духовних сподвижників з плином часу не пропали намарно.

Бажанням Ватикану мати єдину ГКЦ в Україні розбивались об лютий спротив проводу МГКЄ, який, ймовірно, підсилювали й підживлювали закордонні й ворожі до всього українського центри. Рим у 1808, 1843, 1888 роках намагався приєднати Мукачівську єпархію до Галицької Митрополії, але угорська шовіністична ієрархія зробити цього не дозволила.

Невдалою виявилась спроба і у 1994-95 роках.

1994-го запропоновано Проект Ватикану про утворення Закарпатської митрополії у складі єдиного Верховного Архієпископства (майбутнього патріархату) в Україні, однак тодішній провід МГКЄ його заблокував.

1995-го Апостольський нунцій Антоніо Франко доніс однозначну позицію до всіх єпископів та священиків МГКЄ, озвучуючи їм документи Апостольського Престолу з питання єдності церкви.

У своєму листі (Н.1755) владиці І. Семедію від 31 серпня 1995 р. він роз’яснює позицію Ватикану про єдність ГКЦ в Україні та Проект Ватикану щодо утворення Закарпатської митрополії.

«Пункт 4. Святий Престол вважає однією із фундаментальних церковних вимог – забезпечити цілісність Греко-католицької церкви візантійського обряду на всій території України.

Пункт 5. Крім тих чи інших теологічних міркувань, єдність Греко-католицької церкви в Україні є необхідна і нагальна ще й тому, що роз’єднання є раною в серці Церкви, і вона мусить створити умови, які б сприяли «соціальному миру» серед віруючих, котрі живуть в одній країні».

Отже, позиція Ватикану однозначна й повинна була додати мудрості та мужності усьому проводу МГКЄ прямувати до єдності. І ця позиція була чітко проартикульована в Апостольській столиці 2002 року, коли відбулось призначення єпископа Мілана Шашіка на місце І. Семедія. Хворий та немічний на той час владика І. Маргітич поїхав до Риму привітати Мілана з хіротонією і був там запевнений державним секретарем Ватикану: «Не думайте, владико Іване, що змагання ваших вірників за єдність ГКЦ в Україні залишилися непочутими у Римі. Місія новоіменованого єпископа МГКЄ, який приходить на зміну І. Семедію, має закінчитися єдністю Греко-католицької церкви в Україні».

А що владика Мілан? Взяв і успішно провалив покладену на нього Ватиканом місію! Став вірним продовжувачем деструктивної і руйнівної сепарації, силоміць нав’язаної єпархії Семедієм.

Що дав статус sui juris закарпатським греко-католикам? Поглибив прірву, ізолював Закарпаття від материкової України, стимулював появу небезпечних сепаратистських тенденцій.

Він став неприродним явищем і важким духовним тягарем для вірників, які з церковного боку у Вільній Незалежній Державі опинилися духовно сепаровані, немов не на рідній землі, а на "чужій території". Достоту – глибока рана у серці церкви!

Закарпатські русини вже не один раз перед світом і перед історією масово визначились, що вони є українцями, природною гілкою великого руського-українського народу. Найбільш яскравим проявом цього був всеукраїнський референдум у 1991 p., коли закарпатці 93%-ою більшістю проголо­сували за Україну (із звернення Закарпатської греко-католицької спілки імені владики Івана Марґітича).

Релігійна свідомість має йти у парі із національною

Sui juris – це категорична заборона у лихих і макабричних 90-х роках служити українською мовою, це поділ священників на «наших» (неорусинів) і «ненаших» (українців), це відмова закарпатцям вступати до духовних закладів суміжних областей України з мотивацією єпископа «я за границю не направляю»; це зухвале невиконання розпорядження Ватикану – забезпечити в семінарії рівні можливості для навчання богословів неукраїнської та української ідентичності, коли останніх цілеспрямовано виключали з неї протягом майже цілого десятиліття (вони живі і засвідчують це). Відбувалось цілеспрямоване знищення церкви зсередини!

Вартувало б упертим оборонцям духовного сепаратизму порахувати і зважити всі втрати МГКЄ через цей провокативний статус, за якого поборювання українства повело масу греко-католиків Закарпаття до інших конфесій, а ГКЦ кількістю вірників зменшилась у рази.

Sui juris – це коли єпископ-неукраїнець («великий будівничий») віддає ворожій і керованій з Москви церкві силою захоплені нею уніатські храми, хоча має на руках рішення обласної влади про почергове моління у 26-х таких культових спорудах. Взамін на резиденцію. Це ж не його предки будували!

Sui juris – це коли м’яко не рекомендується перехід на українську мову в Літургії, забороняється розповсюдження книги «Народний владика Іван Маргітич», а духовний гімн «Боже великий, єдиний» підпадає під негласне табу.

Sui juris – це коли під особливою опікою правлячого єпископа формується потужна секта неокатехуменів, яка де-факто захоплює єпархію.

Sui juris – це коли в духовній академії формують неукраїнських за духом священників, просто перестають вивчати історію України, українську мову і традицію, а посилено студіюють мертву й малозрозумілу не лишень закарпатцям старо- і церковнослов’янську. Коли у катехитично-дяківській школі не передбачено бодай факультативного вивчення українських богослужінь.

Sui juris – це коли неприязне ставлення до української мови в Мукачівській греко-католицькій єпархії набуває майже офіційного статусу. Коли за фінансової підтримки найвищого керівництва єпархії та богословської академії друкується антиукраїнська книга Стефана Бендаса «П’ять років за колючим дротом». Коли неприховано толерується політичний сепаратизм під ширмою церковного сепаратизму з однією метою: поглибити відчуження між русинами-українцями з обох боків Карпат. Коли на сайті єпархії серед Слуг Божих, мучеників та ісповідників віри ви не знайдете прізвища проукраїнських священників. Коли блокується і навмисне затягується процес беатифікації єпископів Олександра Хіри, Івана Маргітича, Петра Ороса, священників Августина Волошина, Іннокентія Тимка та інших.

Дійшло до найвищого абсурду – багато священників, серед них і ректор академії, почали доводити своє неукраїнське походження…

Нещодавно новопризначений Апостольський адміністратор МГЦЄ єпископ Ніл дав доволі неоднозначне інтерв’ю. Молодому очільнику вже час вийти з тіні спочилого Мілана Шашіка. Видатні єпископи Мукачівської єпархії Андрій Бачинський, Теодор Ромжа та Іван Маргітич – ось ті велети духу, які мав би взяти за взірець владика Ніл. Це до нього нині линуть слова греко-­католицького отця-василіянина та українсь­кого поета Севастіяна Сабола (Зореслава) з далекого 1935 року: «Перед закарпатським духовенством стоїть дилема: або станути одверто при свойому українському народі, шануючи його мову й національну свідомість, або самим пропасти, лишаючи Богом повірений нам народ на поталу ворогам Церкви». Це до Ніла нині мовить видатний єпископ А. Бачинський, який керував Мукачівською єпархією впродовж 36 років: «Історичний досвід, численні приклади переконливо свідчать, що для зміцнення будь-якої народності або нації немає підойми міцнішої та тривкішої, аніж збереження питомої батьківської та материнської мови, писемності та віри».

МГКЄ у своїй драматичній історії вже пішла проти власного народу, коли стала потужним інструментом мадяризації русинів-українців. Не варто продовжувати безперспективну й політично небезпечну справу Семедія-Шашіка, які кинули єпархію у вир сепаратизму та неорусинства, прагнучи на догоду зовнішнім ворогам України розбудувати Русинську церкву.

Непрості виклики постали перед молодим єпископом Нілом. Який вектор руху обере він? Який дискурс і нові духовні наративи запропонує?

Апелювання до «мукачівської традиції», себто інакшості закарпатських греко-католиків? Опертя на неокатехуменів, які за доброї нагоди повстануть проти нього? На неорусинів, які заведуть його на манівці?

Відповіді владика знайде, якщо буде опиратися на проукраїнське крило кліру і більшість закарпатських вірників, дослухатиметься до їх порад, не дасть втягнути себе в неорусинські чи проугорські/прословацькі проекти. Зробить рішучий крок, ліквідувавши тимчасовий статус sui juris. І ввійде в історію як єпископ, найважливішим досягненням якого стало вікопомне остаточне возз’єднання Греко-католицької церкви в Україні.

Найвищий час – реалізувати проект Ватикану від 1994 р. про утворення в Закарпатті Греко-Католицької митрополії, яка б стала частиною єдиної УГКЦ, що нині вже має сім митрополій.

Маю надію, що новопризначений Апостольський адміністратор МГЦЄ єпископ Ніл найближчим часом запросить до Ужгорода Блаженнішого Святослава – Главу і Отця Української греко-католицької Церкви – і, випросивши поміч Святого Духа, в дусі любові вони спільно знайдуть дорогу до мудрого, Богу угодного поєднання, а не поглинання, і так приведуть до єдності ГКЦ в Україні. При цьому будуть збережені обрядові особливості МГКЄ, чому посприяють і переклади та видання українською мовою відповідних богослужбових книг.

Згідно з каноном 15 § 2. «Вірні свобідно можуть виявляти Пастирям Церкви свої потреби, особливо духовні, а також свої побажання»;

Чим і користаюся.

Як закарпатець з діда-прадіда, греко-католик та прихильник єдиної помісної Христової Церкви в Україні і патріот краю молитимуся: «Боже, нам єдність подай!»

Олександр Масляник