Єпископа Петра Сердиченка знають не лише на Одещині, де він служить, але й далеко за межами України. Зі своєю дружиною вони прожили вже пів століття.
Спочатку це інтерв’ю було задумане «до дати» – 50-ліття сімейного життя єпископа Одеської народної церкви Петра і Тетяни СЕРДИЧЕНКІВ. Плоди їх любові – 9 дітей, 36 внуків (деякі усиновлені) та 4 правнуки. І коли почала готуватися до нашої розмови, зрозуміла, що не можу не поставити питання світоглядного характеру, обумовлені нашим часом.
Петро Сердиченко також президент Благодійного фонду «Добрий Самаритянин», якому 26 років, як, власне, і церкві. Фонд опікується переселенцями, сиротами, дітьми-інвалідами, людьми похилого віку, безпритульними.
Топ-подією Одеси стала пасхальна реконструкція Страстей Христових і Воскресіння Христа.
Петра Володимировича цитують, часто друкують у ЗМІ. І безсумнівно, його вага в суспільстві, прагнення, з яким він ставиться до віри, служіння, любов до людей, його світогляд – це глибоке усвідомлення Бога і серце, яке вміщує цілий світ.
– Петре Володимировичу, скажіть, будь ласка, як в такому світському, самодостатньому, трішки снобському місті як Одеса, християнській церкві домогтися впливу і поваги? Та ще й не в протестантській, а в православній, у чомусь патріархальній країні...
– Хороше питання. Так, Одеса – своєрідне місто. Щоб її зрозуміти, треба бути одеситом. Тут не люблять жлобства. Не люблять, коли розводять і вважають за лохів. Вибачте, кажу по-одеськи.
Я сам із Ізмаїла. Мій дід – козак. Воював з німцями, японцями під час Першої світової війни. А батько пройшов Другу світову війну.
Я з робочої патріархальної сім'ї, де батько був головою. Ріс нормальним пацаном – бився, грав в футбол... У 14 років пішов працювати фрезерувальником.
Потім навчався в Одеському морехідному училищі, де був старшиною взводу, комсоргом училища. Одним словом, мав авторитет. І тут у 20 років повірив в Ісуса Христа. Він Сам мені відкрився. Пам'ятаю, сиджу у президії з контр-адміралом поруч і раптом приходить осяяння, що Бог є! Я зібрав курсантів свого взводу і сказав: «Хлопці, моє життя змінюється. Бог є!». Мені рекомендували йти в партію, бути командиром роти, тобто, офіцером (це був воєнізований навчальний заклад), обіцяли направлення в тоді Ленінградську академію тилу і транспорту. Зрештою... дали довчитися.
Знаєте, на флоті не крадуть, усім діляться, не зраджують, наречених не відбивають – за це б'ють жорстко. Крім того, моряки мають справу з водною стихією і часто моляться, хрестяться: хто – зліва направо, хто – справа наліво. До речі, зі своїми хлопцями товаришую дотепер (правда, когось вже немає з нами). І досі я для них старшина.
Служителю, який з християнської родини, не був «в світі», не бився, не ходив на танці, напевно, важко зрозуміти суспільство.
Я люблю Одесу! Зі своїм південно-українським характером, люблю веселих, життєрадісних людей. Не сприймаю людей мстивих, злопам'ятних, скупих.
Одесити дуже вимогливі до тих, з ким хочуть працювати, мати добрі стосунки, до кого прихильні, хоча, правда, самі можуть цим вимогам не відповідати. Але вони дуже добрі люди. Серед них багато меценатів.
Корінних одеситів стало менше, євреїв теж менше, а дух Одеси все ж залишився.
– Продовжуючи це питання, як домогтися впливу і поваги, не зав'язавши тісні політичні і бізнесові зв'язки? Спокуси були?
– Звісно. Наприклад, 2014-й рік після анексії Криму і війни на Донбасі. Губернатор (обійдемося без прізвищ) збирає: начальників СБУ і міліції області. Я туди входив від громадської організація, яка займалася переселенцями, не взявши ні копійки грошей за це від держави. Відразу сказав, що не маю наміру підтримувати жодну партію. Я за інвалідів, біженців, людей похилого віку, матерів з дітьми. Правда, тоді тільки дві машини швидкої допомоги віддав батальйону «Азов».
Або якось зателефонували з облради, мовляв, прийдіть, напишіть заяву в партію... Кожні вибори розмовляю з усіма, хто балотується. Але моє покликання – допомагати людям.
Пам'ятаю, в 1998 році прийшов познайомитися із Християнсько-демократичною партією. Вони були такі ж християни, як і демократи. Не думав тоді, що люди можуть настільки маніпулювати словом «християнський».
Церква не повинна займатися політикою. Це навіть не за Конституцією. Ми відділені від держави. Але не відокремлені від суспільства. І якщо вважаємо себе віруючими, повинні бути світлом, як написано: любити, допомагати, робити добро.
– У радянські часи люди жили у зовнішній несвободі. Тепер часто живуть в несвободі внутрішній: відбувається підміна понять, під виглядом толерантності і прийняття інших гріх перестав вважатися гріхом. Коли було складніше людям і з людьми – тоді чи тепер? До речі, Всесвітня організація охорони здоров'я каже, що в найближчі роки кількість психічно-нервових захворювань тільки зросте...
– Зараз складніше – «світ» проникає у Церкву.
Люди стали більш толерантними, як ви сказали, часто перестали вважати гріх гріхом. Розмиті межі і не зрозумієш, що добре, а що погано.
Так, деякі євангельські церкви хочуть наслідувати церкви традиційні, мовляв, ми хороші, як католики, а ми хороші, як православні, особливо тут, в Одесі, де сильний вплив Московського патріархату. А дивитися «по справах їх» ніхто не хоче, пояснюєш – не чують. Наче з глузду з'їхали.
Припустимо, людина прийшла до церкви. Пастир, який вчора ще був наркоманом, наобіцяв йому light варіант Бога, що Він дасть здоров'я, сім'ю, фінанси, тільки попроси... Безумовно, Бог це все дає, коли людське серце змінюється. Багато порушень з боку членів церков, проповідників.
Одні не вірять в Бога, це їхній вибір. Інші вірять в Бога і часто, на жаль, залишаються як ті, що не вірять.
– Білоруський журналіст і режисер Леонід Канфер на замовлення Альянсу «Україна без сиріт» зняв фільм «А що таке любов?» (про сирітство в Україні). У цій стрічці він приходить до думки, що ми — суспільство без любові. Ви теж так думаєте?
– Все в цьому світі не випадково, а закономірно. Я не вживаю слово «пощастило». Закон сіяння та жнив ніхто не відміняв: що сіємо, те й пожинаємо.
Усім відома розмова Ейнштейна з викладачем:
– Ви, Ейнштейн, говорите, що все створив Господь?
– Так.
– Значить, і зло теж?
– Ні, Він зла не створив. Просто відсутність добра і є зло.
Бог є Любов. І там, де ми Його обмежуємо, не слухаємо, закінчується Бог, а значить – Любов. І тоді задіюються інші критерії існування суспільства.
Коли почалася війна на Донбасі, мене запитували, мовляв, чому Господь її допустив. Він не допускав. Він дав вільний вибір людині.
Бог створив нас для життя, для любові і радості, спілкування з Ним. Щоб ми допомагали один одному, благословляли, підтримували, любили. Але люди витіснили Його і чекають благословінь?
Бог все одно довготерпить, чекає нашого покаяння, тобто – зміни, тому що любить. «Бо так полюбив Бог світ, що віддав Сина Свого Єдинородного, щоб кожен, хто вірує в Нього, не загинув, але мав життя вічне».
– І питання про сім'ю. Споживацтво в суспільствах країн наклалося на споживацтво в сім'ї. Ваша думка з цього приводу. І як Ви розумієте слова: любов довготерпить, любов милосердствує, не заздрить, любов не величається, не рветься до гніву, не думає лихого, не радіє з неправди, але тішиться правдою, все зносить, вірить у все, сподівається всього, усе терпить...?
– Я не знаю, як хто розуміє слово «любов». Особливо в російській мові усі люблять: борщ, жінку, батьківщину, Бога. Українською – ми жінку «кохаємо», «любимо». У грецькій мові є до десяти основних слів, які виражають любов. До жінки підходять: агапе, ерос, філіос.
У наші часи тут дружину любить, тут розлюбив, тому що, наприклад, вона, народивши йому двох дітей, погладшала. Так це не любов, а хіть. Моя Тетяна мені дев'ятьох родила! І зараз я її люблю більше, ніж коли вона була молодою. Тому що ціную її, вдячний їй, тому що вона – моя подруга, співрозмовник, тому що вона – це я сам. Мені без неї нудно і складно.
Я виховував своїх дітей в любові, але це не означає, що не було дисципліни, строгості. Наприклад, всі вони закінчили музичну школу, тільки Денис – художню. У мене вдома свій оркестр, так би мовити. Діти знали, що повинні повертатися додому до десятої вечора. Я, як нормальний батько, не хотів, щоб вони вешталися вулицями, потрапили під поганий вплив. Як результат, п’ятеро синів – пресвітери, двоє з них – єпископи.
Ставлюся до Любові відповідально. Якщо любиш, ти не хочеш нашкодити, тримати в ілюзіях, образити... Але любов Бога або людей також не дають права людині грубіянити, творити беззаконня ...
– Зараз всі скаржаться на складні часи. Ви жили за часів набагато складніших. Петре Володимировичу, ви завжди з легкістю говорили: «Слава Богу за все»? Як відомо, зараз часто проповідується, що Бог – тільки Татко, Який любить. Решта – від лукавого. Але Господь також і Справедливий Суддя, і Той, Хто «переплавляє» нас як золото, і Той, з Ким йдемо «долиною смертної тіні»...
– Життя – така штука, що потрібно весь час складати іспити. Справжні воїни обов'язково зі шрамами.
Мене три рази висвячували, три рази я вмирав. У повному розумінні цього слова. Перший раз – зупинялося серце, другий – зараження крові було, третій – рак горла діагностували. Я був ніхто. Всі сили пекла впивалися як вогненні стріли.
Але, пройшовши це все, став кращим.
Коли перший раз вмирав у 30 років, мав безсоння місяцями. Лікарі не могли допомогти – не знали, що це. Якось навіть серце зупинилося. Лікарі відкачали. І я сказав Богу: «Дозволь мені прожити 15 років, щоб діти стали на ноги. Дружина сама залишиться з маленькими дітьми». Духовна боротьба була сильніша фізичної. Але потім легко було розмовляти з людьми, які переживали депресію. І мої слова для них звучали важливішими за те, що казав лікар, тому що я це сам пережив. А таких людей часто не розуміють. «Викинь все з голови, лягай і спи», – кажуть їм. А якщо у людини немає надії, то він може і закінчити життя самогубством.
Для того, щоб піднятися на більш високу гору, спочатку потрібно спуститися в долину, потім піднятися на висоту. І так знову і знову. Стрибати гірськими вершинами не вийде.
Справжні Божі служителі, будучи випробувані, потім, стаючи, наприклад, єпископами, спокійно ставляться до того, чи обмовляють їх, чи звеличують. Їм важливо, що про них думає Бог.
Колись я Богу сказав, що не хочу кар'єри. Хочу бути рядовим солдатом Його армії, і що перед ніким не схилю коліна, крім Нього. Я прожив життя, схиляючи коліна тільки перед Господом.
Розмовляла Настя Хамар