Священик-майданівець і капелан пише книжку про війну
Капелан Дмитро Куліковський
«Війна очима капелана» – так буде називатись книжка, яку пише військовий капелан (ПЦУ) Дмитро Куліковський із Полтавщини. Народжений на Галичині, отець Дмитро майже двадцять років несе служіння на Полтавщині, ба більше, опікується не лише церковними справами – його двічі обирали депутатом Кобеляцької районної ради. За спиною священика – участь у подіях Революції гідності у Києві, освячення бойових стягів оборонців країни у протистоянні із проросійськими бойовиками. Про головні етапи свого життя і про своє душпастирське служіння отець Дмитро розповідає Радіо Свобода.
– Я народився на Львівщині у багатодітній родині 1961 року. Мені не виповнилось ще і восьми років, коли мама померла. Перед смертю мати просила, щоб я став священиком, і я став ним за промислом Божим і маминими молитвами.
Закінчив Одеську духовну семінарію та Київську духовну академію. Нині маю велику родину – четверо дітей і трійко онуків, гарних невісток і зятя. За це дякую Богові.
Капелани долучились до акції на захист закону про мову. Київ, 25 квітня 2019 року
– Коли ви долучились до капеланського служіння?
– На передову я поїхав спершу як волонтер, бо служба капеланів запрацювала пізніше.
Пам’ятаю, як привозив у 93-ю бригаду волонтерську допомогу від фермерів з Полтавщини – два автомобілі, які наші селяни передали на потреби воїнів. Ми з волонтерами возили і продукти харчування на передову, і форму хлопцям.
Як капелан, відвідував і виконував свої душпастирські обов’язки перед бійцями різних підрозділів – це і Добровольчий український корпус («Правий сектор»), і «Айдар», і «Азов» та інші. Служив і у батальйонах територіальної оборони (так вони тоді, у перші місяці війни, називались) – «Київська Русь», «Дніпро-1», інші формування.
– Які душпастирські функції на передовій має капелан?
– Капелан і службу Божу проводить, і бійців причащає, і з солдатами просто спілкується – «про життя», сказати б. А ще мені така благодать випала, яка нечасто кому із священиків випадає – я охрестив бійця-мусульманина, дотепер з ним спілкуюся. А ще доводилось мені на передовій і вінчати солдатів, і їхніх побратимів відспівувати, бо ж це війна. Хрестив солдатських діток і ховав самих солдатів, це наш, капеланський обов’язок.
– З якими проблемами вдома, на Полтавщині стикаєтесь?
– Великий гріх нині відбувається на околиці села Чумаки, у нас на Полтавщині. Там будують сучасну автомагістраль Київ – Дніпро, і для прокладення дороги будівельники фактично знищили старий сільський цвинтар. Я приїхав якось туди – могили розорені, кістки по всій ділянці розкидані. Я звертався до місцевих органів самоврядування, до депутатів різних рівнів, пояснював їм, що так робити – не по-християнськи. А вони кажуть: тут сучасна дорога пройде, це державна програма, її виконувати треба.
Я не проти хорошої дороги, але невже не можна було її на кілька десятків метрів убік від кладовища прокладати?! Отакі у нас, якщо можна сказати, звичаї, поза межами християнської моралі. А ще боюся, що цей випадок із цвинтарем Росія, кремлівська пропаганда використають проти України, бо там було поховання радянських військових льотчиків. Можна уявити, як інформацію про руйнування цвинтаря розтиражують російські ЗМІ!
Богдана Костюк
