Священик Роман Загоруйко про поїздки в зону АТО: “Я знаю, що ми там дійсно потрібні”
Священики Української Православної Церкви на передовій ні для кого вже не є дивиною. Пастирі їдуть зі словом проповіді та духовної підтримки до тих своїх прихожан, які нещодавно займались своїми повсякденними справами, а тепер пішли відстоювати територіальну цілісність України.
Про одну з таких поїздок в зону АТО, своїми враженнями з читачами порталу “Про Церкву”, ділиться клірик Вінницької єпархії УПЦ ієрей Роман Загоруйко.
– Як давно Ви почали відвідувати зону АТО? І якою була мета ваших поїздок?
Моя перша поїздка відбулась десь на початку весни цього року. Передумовою для цього стало знайомство з отцями Олексієм Волковим та Анатолієм Кузнєцовим, котрі здійснювали регулярні поїздки на Схід ще з початку літа 2014 року. Ми поспілкувались, вони мені запропонували – і я відразу погодився на поїздку. Ще з початку бойових дій на території Донбасу я мав бажання чимось допомогти нашим бійцям, а тут випала така можливість побачити все на свої очі, поспілкуватись з нашими солдатами, духовно та фізично їх підтримати на передовій, коли вони кожен день живуть як останній. За таку можливість я дякую Богу та своїм друзям о. Олексію та о. Анатолію.
– Чи радіють військові Вашим візитам? Чо можливо в них є певні перестороги через Вашу конфесійну приналежність?
Коли приїжджаєш до хлопців, починаєш знайомитись, говорити з ними, то бачиш радість в їхніх очах, на лицях з’являється посмішка – і не від того, що ти їм привіз продукти чи «гуманітарку», а від того, що вони бачать свою потрібність, відчувають у твоїй особі підтримку кожного українця. Це для них найголовніше, адже заради цього вони служать Батьківщині. Щодо конфесійної приналежності, то з впевненістю можу сказати, що це – міф: ніхто з хлопців нас про таке навіть не запитував, а якщо і були подібні запитання, то тільки із цікавості, так би мовити для розширення особистого кругозору. Я вважаю, що нинішнє роздмухування міжконфесійної ворожнечі – це ніщо інше як штучний піар. Добре, що на фронті більше думають про Бога, а не про інтриги на релігійному ґрунті.
– Як проходять будні православного священика в зоні АТО? Чи не замислювались Ви на постійних засадах представляти нашу Церкву в якості військового капелана?
Зазвичай ми доставляємо нашими солдатам з Вінниччини передачі з дому, допомагаємо продуктами, одягом, молимось разом, по мірі потреби духовно окормлюємо. Бажання бути капеланом звичайно є, і якщо би в нашій Церкві з’явилась така можливість, щоб офіційно нести пастирську службу в зоні АТО, я б, звичайно, поїхав.
– Про що найчастіше просять бійці священиків?
Найчастіше просять, звичайно, про молитву та зустрітись із рідними. Ось, наприклад, цього разу в Пісках я зустрів бійця зі Жмеринки, який дуже просив зустрітися з його мамою та заспокоїти її, що він живий та здоровий. Я відразу по приїзду виконав його прохання. Звичайно, це було важко, але, показавши мамі наше спільне фото, я побачив, що їй полегшало.
– Опишіть найважчу з Ваших поїздок на Схід.
Мабуть, найважчою була остання поїздка по маршруту Станиця Луганська- Маріуполь. Цього разу ми їздили разом з волонтерами Тульчинської сотні. Проїхали повсій лінії фронту. Це – дуже небезпечний маршрут, були і нічні обстріли, і жахливі дороги, але тільки віра в Бога та любов до України давали нам сили рухатись далі.
– Чи плануєте Ви знову їхати з пастирською місією в зону АТО? Чи чекають там на наших священнослужителів?
Наступна поїздка запланована десь на початок серпня, і ми неодмінно поїдемо. Я знаю, що ми там дійсно потрібні. На передовій чи в госпіталі необхідна пастирська опіка. Для мене особисто це – найменше виконання заповіді Христа: “Я Пастир Добрий! Пастир добрий кладе життя власне за вівці.” (Івана, 10:11) Там наша паства, українці, герої, вони нас чекають і буде гріхом до них не приїхати.
