Священна третьоримська імперія

17 травня у храмі Христа Спасителя в Москві відбулася подія, про котру вже давним-давно говорять з урочистим придихом: «віха в історії Росії». Предстоятелі Російської православної церкви патріарх Алексій ІІ і Російської православної церкви за кордоном митрополит Лавр підписали «Акт про канонічне спілкування». Цьому моментові передувало тривале очікування, сповнене взаємних обвинувачень, які доходили до відлучень, суперечок, пошуків компромісів, тривог. Але Акт підписано, і фактично можна вважати об’єднання доконаним фактом. Здоровий глузд підказує, що цій події треба радіти: чим менше розколів, тим краща, чистіша, тим сильніша Церква Христова. Можна сперечатися про формулювання «Акта про канонічне спілкування», про те, як приходили до домовленостей, хто діяв із позицій «сильного», а хто «продав ідею». В історії церкви залишиться факт об’єднання, і, якщо мати на увазі лише його, а не «обставини» й «міркування», ставитися до нього можна тільки позитивно. Піде воно на користь обом церквам чи, зруйнувавши одну, не дасть нічого іншій — покаже час.

У цього об’єднання, зрозуміло, є і противники, і прибічники. Кожен вказує на вигоди, які отримує протилежна сторона в результаті підписання Акта. Проте це лише дає привід замислитися, що виграють обидві сторони. РПЦЗ претендує на те, що зберегла ту, дореволюційну, Російську церкву. РПЦ — на те, що відродила її з післяреволюційного праху. РПЦЗ наполягає на своїй канонічній легітимності, на відміну від Московського патріархату, який має сумнівні канонічні підстави. РПЦ, на відміну від РПЦЗ, має фактичну легітимність — саме вона визнана світовим православ’ям як Церква-Сестра, повноправний член сім’ї Помісних православних церков. Що, з погляду канонів, природно, оскільки саме ця церква міститься в Росії й дає поживу пастві цієї країни. Таким чином, об’єднання доповнює те, чого не вистачає кожній з учасниць діалогу.

Однак, як це в нас зазвичай трапляється, навколо суто церковної події починають вирувати аж ніяк не церковні пристрасті. Власне церковна риторика й канонічні аргументи швидко поступаються пальмою першості ідеологічним. Ті, хто думає, що цим грішить саме РПЦ, помиляються — представникам РПЦЗ це властиво такою ж самою мірою. Що, можливо, підтверджує: це таки дві частини єдиного цілого.

Коли суперечки між прибічниками і противниками об’єд­нання вийшли за межі виключно церковного поля, два камені спотикання для РПЦЗ у діалозі з РПЦ — сергіанство й участь в екуменічному діалозі — прозвучали зовсім по-новому. Ви­явилося, що проблема сергіанства не в тому, що «самосвяти» й «неканонічні». А в тому, що погодилися співіснувати з більшовицьким режимом. Не просто співіснувати — співпрацювати. Адже, за версією прибічників РПЦЗ, усі поголовно архієреї і майже всі клірики РПЦ — агенти НКВС-КДБ, деякі — навіть із партквитком у кишені. Їхні опоненти платять їм тією ж самою монетою, оголошуючи найзатятіших противників об’єднання «агентами ЦРУ», які борються «проти російського впливу».

У результаті промовці поступово скочуються із залагодження розколу в якусь сумнівну-патріотичну риторику — про «закінчення громадянської війни», створення «іншого образу Росії у світі», «людей білої ідеї», які стали «посланцями Росії у світі». Ні, це все чудово, — але причому тут Христос?

Багато стріл було випущено в сюжет з «примирювальною передачею мощів»: «чекіст» Путін передає мощі мученика церкви, який втік від чекістського режиму. А вже ці розшаркування! Путін розказує архієреям про те, що «немає більшого блага для Церкви, ніж служити Бать­ківщині» (ця людина точно знає, що для Церкви — благо!), Алексій запевняє президента, що той зробив церкві неоціненну послугу у справі об’єднання і сподівається на його присутність під час підписання Акта. Дивлячись на це, вмиваєшся сльозою розчулення від «симфонії», але хочеться запитати: коли церкві набридне наступати на одні й ті самі граблі, цілуючись із владою і втрачаючи паству? Можна хоч на кожній сторінці Конституції написати, що РПЦ — державна церква в Росії, СНД і на всій планеті, канонізувавши натомість усю династію Романових та Івана Грозного на додачу, але який сенс, якщо її вічно потенційна паства вбиває священиків і грабує храми? Так, це не масштаб 30-х років, дякувати Богу, але, може, це «дзвіночок»?

Пригадуєте, як у «Днях Турбіних» Булгакова Олексій Турбін нарікає на російське офіцерство, що програло Росію, сидячи в шинках? По суті, з деякими поправками те ж саме можна сказати про церкву, на наступність якої претендує РПЦЗ. Це церква, паства якої зчинила заколот у 1917-му, руйнувала церкви, вбивала священиків, і не лише їх. І вона не може, як наша нинішня, списати цю «бездуховність» на брак релігійного виховання — його тоді було цілком достатньо. Можливо, пройшовши через полум’я революції й репресій, вона очистилася і у відриві від сильної державної руки стала тим, чим має бути церква — Тілом Христовим, а не державним департаментом. Вона зібрала навколо себе людей, котрі потребували її підтримки, — людей, чий світ впав, чиє життя змінилося і стало нестерпним. Проте ця церква об’єднала лише частину православних росіян — можливо, найбільш знедолену, можливо, найкращу, найосвіченішу. Але лише частину. І самі вони, згуртувавшись у таке тісне коло, намагалися зберегти вірність не лише православ’ю, а й своїй Росії — зовсім не тій, якою вона стала без них. Саме цим, зокрема, можна пояснити напружені стосунки РПЦЗ із Константинополем, який підбирає під свою опіку дедалі більше «діаспорних» православних церков. Тому що ця церква і її парафіяни, як і раніше, сповідують доктрину «Третього Риму» й не на жарт протистоять «другому», та й «першому» теж. У цих умовах формували вони свою відрубність, духовність — на антитезі католицькому і протестантському оточенню, — яка вилилася в тотальну відмову від екуменічного діалогу, й ідеологію — на антитезі до більшовицького режиму. Це інколи набуває кумедних форм, на кшталт прилучення до лику святих імператорської сім’ї. Втім, хіба не канонізувала РПЦ МП таку неоднозначну постать — главу цієї сім’ї? Тому нічого смішного.

Не знаю, чи є сенс називати «білоемігрантами» і навіть «носіями білоемігрантської ідеї» людей, котрі знають про еміграцію переважно з бабусиних розповідей? Проте якщо називають — то це комусь потрібно. Сучасній Росії чомусь конче необхідна ця спадщина. Вони навіть останки Врангеля хотіли забрати в Росію — та сім’я заборонила. Наріжним каменем є прагнення використати білоемігрантський компонент, законсервований РПЦЗ, на службу нинішній російській державній ідеології. Нам пропонують вважати, що об’єднання РПЦ і РПЦЗ — це віха в історії Росії. Це означає, що не дуже приваблива епоха «більшовицького терору» в історії Росії закінчилася. Росія дуже хоче «змінити обличчя». Але не з допомогою пластичної операції, а з допомогою магічного ритуалу — жонглюючи символами і словами.

Про те, як багато важить для РПЦ зазначене об’єднання, свідчить історія зі «смертю» патріарха Алексія ІІ. Спочатку прес-служба РПЦ обмежилася скупим запереченням смерті патріарха, хоча журналісти зусібіч обсідали її запитаннями про стан його здоров’я. Потім, коли, дякувати Богу, все минулося, накинулись на сайти, які опублікували неперевірену інформацію, звинувачуючи їх ні багато ні мало — в замахові на державну безпеку Росії. З якої причини? Та тому, що вони нібито зумисне влаштували цю провокацію, аби зірвати підписання Акта про канонічне спілкування між РПЦ і РПЦЗ!

Справді, смерть патріарха Алексія була б тепер зовсім недоречною для всіх прибічників об’єднання. По-перше, це відклало б підписання Акта на невизначений термін — принаймні до часу обрання наступного патріарха Московського. А в таких питаннях, як об’єднання з тими, хто не дуже єдиний у своєму прагненні об’єднатися, кувати залізо треба негайно. По-друге, на місце патріарха могла прийти людина, котра не дуже симпатизує ні «карловчанам», ні ідеї об’єднання — принаймні в тому вигляді, в якому її прийнято й записано в Акті, а також не занадто залежна від тих зовсім не церковних сил, які зі шкіри пнуться, щоб об’єднання відбулося. Питання лише в тому, чи є ще в російській ієрархії такі претенденти.

Загалом зрозуміло, чим цікаве Московському патріархатові об’єднання з РПЦЗ — розширенням сфери впливу, зміцненням свого становища на зовнішньополітичній арені. Майно, нарешті, — у РПЦЗ парафії зде­більшого небідні. Але чому на це погоджується РПЦЗ? З часом пристрасті вщухають, реалії, навпаки, стають невблаганними. РПЦЗ з кожним поколінням втрачає ідеологічну монолітність, бо ідея «тієї Росії» для кожного наступного покоління емігрантів (тобто вже не емігрантів, а корінних жителів) стає дедалі абстрактнішою, а для генерування нових про­дуктивних власне церковних ідей потрібна сильна богословська база. Якої немає в РПЦЗ, за визнанням навіть найпалкіших її прибічників. Церква не може дов­го триматися лише на протиставленні себе іншим, наразі — РПЦ МП, — це суперечить її природі. І це, до речі, добрий урок нам. РПЦЗ як «діаспорне» явище, роз­мивається місцевими традиціями — за тими ж самими невблаганними законами асиміляції, які роблять для наступних поколінь рід­ною мову нової батьківщини. Як і всі «уряди в екзилі», ті, хто створював РПЦЗ, сподівалися на швидке відновлення саме цієї церкви в правах на історичній батьківщині. Не склалося. Для збереження саме російського (а не якогось безрідного) право­слав’я віддалік Росії власних сил уже просто не вистачає.

Однак головним залишається одне: об’єднання стало можливим. Незалежно від того, чи суперечить воно правилам, канонічним вимогам, бажанням частини пастви і кліру. Воно можливе, тому що хоча б у частини церков — і однієї, й іншої — є така висока потреба в об’єднанні, що можна забути про історичні травми. Просто назрів момент, коли навіть недавні критики «карловацького розколу» змушені тепер робити хорошу міну і роздавати інтерв’ю на тему «взаємних вигод». Час — лікар, тривалий час — хірург. Минуло не так багато часу з моменту смерті учасників подій, які увінчалися взаємними прокльонами, відійшли від справ або померли їхні безпосередні «духовні чада» — і виявилося, що вже зовсім не боляче. Ця риса людської пам’яті примушує нас постійно повторювати одні й ті самі помилки. Але вона ж таки дає нам можливість примиритися бодай заради взаємної вигоди. Можливо, такою самою буде доля й українського розколу, який так тривожить і засмучує нас?

Росія подолала свою історію. Символічно. Черга за нами. Може, не обмежуватимемося символами?

Довідка «ДТ»

Руська православна церква за кордоном виникла в результаті жовтневого перевороту, який спричинив руйнацію структури Руської православної церкви, смуту всередині священства, гоніння на церкву з боку держави та еміграцію. Спираючись на розпорядження патріарха Тихона, видане в 1920 році, про необхідність відновлювати вищу церковну владу у разі руйнації церковної структури, у Константинополі архієреї-емігранти зібралися на Собор. Він об’єднав 34 єпископи Руської церкви, які ухвалили рішення створити вищий церковний орган для тимчасового управління закордонними єпархіями — Вище церковне управління за кордоном. Цей орган у 1921 році скликав 1-й Всезакордонний собор у Сремських Карловцях. Цей собор викликав невдоволення радянського уряду. Патріарх Тихон під його тиском розпорядився ВЦУЗ скасувати. Однак, попри тиск із боку керівництва держави, він не застосовував ніяких санкцій до архієреїв за кордоном. І ті замість скасованого управління організували тимчасовий Архієрейський Синод РПЦЗ.

Різкі розбіжності з Московським патріархатом розпочалися після Декларації митрополита Сергія про лояльність до влади більшовиків, яка містила вимогу до закордонних ієрархів дати письмову заяву в такій лояльності. Закордонні ієрархи оголосили про неможливість подальшого підпорядкування Московській церковній владі. Втім, історики стверджують, що в лавах РПЦЗ із цього питання єдності не було. Ні про автокефалію, ні про канонічне непідпорядкування/перепідпорядкування у заяві не йшлося. Синод РПЦ намагався вплинути на рішення архієреїв РПЦЗ про невизнання патріарха, а коли це не вийшло, просто заборонив їх у служінні. Пройшовши через безліч внутрішніх проблем, сумнівів і розколів, РПЦЗ у 1938 р. зібралася у Сремських Карловцях на 2-й Всезакордонний собор. Крім історичних послань до російського народу, на цьому соборі було засуджено як єресь вчення о.Сергія Булгакова про Софію.

Після Другої світової війни центр РПЦЗ був переведений із тоді вже соціалістичної Югославії спочатку до Мюнхена, потім — до США.

У 1945 р. Священний Синод РПЦ засудив і заборонив у служінні єпископат і клір РПЦЗ.

Після Архієрейського собору 2001 року, на якому був обраний предстоятелем митрополит Лавр, РПЦЗ узяла курс на зближення з РПЦ МП.

Архімандрит Олександр (Драбинко), Українська православна церква

Будь-яке церковне об’єднання ми можемо лише вітати. Тим паче приємно, що межа, яка відокремлювала нас від наших братів за кордоном, зникне. Ми тепер можемо співслужити з ними, можемо служити в їхніх храмах, а вони, відповідно, у наших. Приємно думати, що ми тепер можемо служити літургію у храмі Олександра Невського в Парижі, у знаменитому храмі Марії Магдалини в Єрусалимі. І приємно, що тепер наші давні православні святині відкриті для них.

Чи буде надалі присутньою РПЦЗ на території України? Я вважаю це недоцільним. РПЦЗ — церква далекого зарубіжжя. В Україні ж є Українська православна церква, і, я гадаю, поступово парафії РПЦЗ в Україні перейдуть до юрисдикції УПЦ. Долю священнослужителів вирішуватиме спеціальна комісія. Серед них є люди, які переметнулися туди через дисциплінарні заходи, накладені на них у РПЦ чи УПЦ. Комісія розглядатиме кожен окремий випадок і вирішуватиме. Взагалі, для України немає великої проблеми з РПЦЗ — у нас не так багато парафій цієї церкви.

Я підозрюю, що багато хто спробує провести аналогію між розколом і об’єднанням РПЦ і РПЦЗ та українським розколом. Зрозуміло, аналогія напрошується. Але в нас усе зовсім інакше. РПЦЗ — це не церква, яка «виникла» — це церква, яка виїхала. Вона опинилася поза батьківщиною, вона була від’єднана від РПЦ з політичних та історичних причин. Так, у них були розбіжності і в канонічному плані, але вони якось утрясли їх між собою. У них було визначено й міцну базу для того, щоб домовлятися і зрештою об’єднуватися.

З УПЦ КП в Україні — зовсім інша річ. Це церква, яка виникла з волі однієї людини, котра відійшла від церкви. Вона порушила церковні закони, вона порушила дане нею слово — піти, щоб не шкодити церкві. Тому УПЦ КП аж ніяк не можна порівнювати з РПЦЗ, і, отже, наша ситуація тільки видається схожою. А по суті — вона зовсім інакша.

Сергій ШУМИЛО, православний публіцист

Процес совєтизації Церкви та перетворення її на інструмент тоталітарної держави (свого роду «релігійний придаток» такої держави) із зовнішнім падінням комунізму в сучасній «Ерефеї» (так у російській білій еміграції називають путінську РФ) не тільки не послабшав, а останнім часом помітно посилився. Особливо цей процес активізувався з приходом до влади в Росії полковника КДБ В.Путіна, який повів курс на неосовєтську реставрацію. 2007 рік у цьому плані, схоже, буде знаковим. Нинішнього року заплановано одну з головних перемог совєтських спецслужб — над російською білою еміграцією і неприступною колись твердинею антикомунізму — Російською Закордонною Церквою. Її остаточне поглинання Московською патріархією і КДБ—ФСБ.

Процес поглинання РПЦЗ Московською патріархією ініційований і блискуче здійснений самим Путіним, який особисто їздив до США на перемовини з ієрархами РПЦЗ і переконав їх зректися своїх традиційних принципів сповідання й піти на приєднання до МП.

Цього ж року виповнюється 140 років від дня народження батька-засновника совєтської патріархії митрополита Сергія (Страгородського), 80 років із дня видання ним Декларації про визнання «богоданості» більшовицького режиму, 90-річчя жовтневого перевороту.

У січні-лютому 2007 р. у багатьох єпархіях Московської патріархії відбулися торжества з нагоди 140-річчя від дня народження першого совєтського патріарха, поставленого на цю посаду в 1943 р. за наказом богоборчого тирана Сталіна. У зв’язку з ювілеєм, за благословенням нинішнього совєтського патріарха Алексія (Рідігера), на деяких російських (і навіть українських?!) телеканалах було показано новий фільм про Сергія Страгородського під символічною назвою «Ангел Російської Церкви». Основоположник сергіанства представлений там як «видатний святитель», «який врятував Церкву», «сповідник», гідний «канонізації», «прирахування до лику святих» і т.п. Відбулися в єпархіях МП і наукові конференції, присвячені 140-річчю від дня народження митрополита Сергія (Страгородського).

Монументальне увіковічення пам’яті совєтських церковних і політичних лідерів із приходом до влади в Росії В.Путіна набуло системного характеру. Крім відновлення совєтського гімну та інших атрибутів комуністичного богоборчого режиму, у 2003 році в центрі м. Ішим Тюменської області, на площі Жовтневої революції, рішенням місцевої влади встановлено пам’ятник справжньому «батькові-засновнику» Московської патріархії — Йосипу Сталіну. Урочиста церемонія встановлення пам’ятника відбулася в день 85-річчя комсомолу, саме напередодні Дня пам’яті жертв політичних репресій. На Мамаєвому кургані відкрито музей, присвячений Сталіну. Погруддя кривавого тирана встановлено в Калінінграді, Челябінську, Орлі, Мирному (Якутія), у Північній Осетії та Грузії. Активно обговорюється можливість встановлення пам’ятників Сталіну в Москві, Волгограді, Красноярську, Ярославлі та в Криму. На центральній площі Петрозаводська влада відкрила пам’ятник колишньому голові КДБ СРСР і генсеку ЦК КПРС Юрію Андропову. Такий самий монумент планують поставити і в Москві на проспекті Андропова, що поруч із парком «Коломенське».

Не є випадковістю й те, що саме тепер у Росії робляться спроби «богословсько-канонічного виправдання» і такого явища, як «сергіанство». Ті, хто щиро вірить, що в МП сергіанства більше немає, глибоко помиляються. Судячи з процесів, які активно розгортаються в МП, її ієрархія не тільки не має наміру каятися й відмовлятися від сергіанства, а дедалі більше цю тонку форму духовного відступу вкорінює у своєму середовищі, нав’язуючи її пастві під виглядом оманливого «доброчестя», особливого «подвигу служіння». Відбувається «догматизоване» спотворення і перекручення Православ’я. Що, втім, дуже на руку сучасній системі влади в РФ, зацікавленій у догматизації підпорядкування Церкви державі та неосовєтській реставрації під виглядом мнимого «відродження православ’я» в Росії.

Архієпископ ТИХОН, голова Архієрейського Синоду Руської Істинно-Православної Церкви

Нас переконують, що 17 травня «подолано розкол у Руській Церкві», що просто «дві частини єдиної Руської Церкви» возз’єдналися знову... Якби так було насправді, це було б велике торжество земної та небесної Церкви! Та чи це так?

Ніколи єдність Церкви не досягалася мирськими і лукавими шляхами, вона не може мати у своїй основі неправди. Ніколи церковна єдність не досягалася шляхом насильства над совістю, — цим живим голосом Божим у душі людини. Тому що істинна єдність Церкви є єдність в Істині, а не в обмані. Це ж аксіома православної аскези! Про це говорили та писали всі святі Отці, тільки на цьому завжди стояла й стоятиме істинна Церква Христова, Глава і запорука єдності Якої — Христос.

Багато пролито мученицької крові за єдність Церкви, та чи був бодай один приклад того, щоб Свята Церква в ім’я єдності вимагала від людей чинити проти совісті, робити те, що вони вважають неправдою? І коли маса духівництва і пастви РПЦЗ проти приєднання до МП, коли така «єдність» бентежить їхню православну совість настільки, що їхнім ієрархам доводиться вдаватися до хитрощів та обману, — це пряме свідчення того, що така «єдність» не тільки не принесе нічого доброго, а й посіє ще більше зло...

Поки існувала канонічна РПЦЗ, ієрархи МП розуміли, що самі вони — усього лише неканонічний новотвір, який виник зовсім недавно, у 1943 році, за почином богоборця Сталіна. І нехай гласно, публічно й зухвало вони іменували себе «єдиною Руською Церквою», називаючи Закордонну Церкву «карловацьким розколом», усе-таки існування РПЦЗ не давало їм спокою. Тому що ця їхня неправда неминуче ставала явною для тих із духівництва і пастви МП, у кому совість була жива, а таких там залишалося ще чимало.

Нині ж, із приєднанням РПЦЗ до «радянської церкви» — Московської патріархії, ієрархія останньої відчула себе зовсім вільно, бо не тільки ідейної, а й канонічної перешкоди для їхнього лицемірного існування більше немає. Це «возз’єднання» в очах тисяч і тисяч віруючих додало «радянській церкві» видимість законної та канонічної — як повноти Руської Церкви саме в особі МП, назавжди позбавивши її шансу на покаяння в гріхах «сергіанства» і співробітництва з комуністичним тоталітарним режимом. РПЦЗ ж автоматично позбавила себе не тільки моральної та духовної свободи, а й свого законного канонічного буття.

І все-таки не варто сумувати. Усіх нас небагато, але Правда Христова рідко коли зберігалася більшістю.

От і нині прибічники з’єднання з МП дорікають нам у тому, що нас мало, а в них — мільйони. Що відповімо на це? Не мільйони становитимуть Святу Церкву, яка піде в пустелю в останні часи. Не мільйони будуть попрані, як прах. Не мільйони, а малочисленні вірні будуть гнані, як каже про це Слово Боже.

Багатьох спокусило те, що Господь Ісус Христос не прийшов у зовнішній могутності та славі, і багатьох спокусить цей принизливий стан істинної Церкви Христової останніх часів. Знаючи та пам’ятаючи це, істинно віруючі прагнутимуть до Святої Церкви серцем. Вони вірують не тому, що вірує більшість, не тому, що Церква прославляється в тутешньому земному житті, не тому, що вона являє собою могутність і силу. Вони звикли до радісної думки, що сила Церкви у Спасителі нашому, Господі Ісусі Христі, що вона в правді, що вона непереможна не мирським, зовнішнім і примарним, земним, а внутрішнім, таємним, незбагненним, що міститься в Ній.

Євген Сверстюк

Людина важко вибивається з полону побутового матеріалізму. Тільки раптовий грім прояснює її свідомість і на мить відкриває головне.

Схоже на те, що з суспільством діється те саме. Блукаюче плем’я в пустелі забуло «казку» цю Великого Бога і створило собі золоте теля — і для ритуалу, і для розваги, і для якогось наповнення життя...

Про «Страх Господній» тут не йдеться. А він же є «початком усякої премудрості»!

Чи не стала Православна церква в Росії конформістською інституцією без пророків, які б’ють тривогу? Чому народ не пережив як катастрофу те, що на його очах грабували храми у 1921-му? Бо Церква була на другому місці. Митрополит Сергій саме і закріпив Церкву на другому місці — на службі в держави. А бог на другому місці — це не Бог Творець, а рукотворний бог для використання...

Коли ми в XXI ст. прагнемо відродження духу, то по суті прагнемо народження людини Великої Любові і Віри. І мріємо про Церкву для таких людей. Ті храми, куди збираються юрби в надії на оздоровлення через прикладання до святих мощей і кроплення свяченою водою, притягують забобонних і відштовхують людей Віри.

Досвід майже 20-річної свободи віровизнання показує, що набудовано забагато бар’єрів між Богом і людиною, але замало мостів. І кожне втручання держави в те будівництво зводиться до профанації, тобто зводить сакральне на профанне знаряддя для влади.

РПЦЗ була однією з таких сторожових веж, які нагадували: християнську Церкву творять подвижники і мученики за Церкву і Віру. Конформісти ж творять підміну церкву, і то є ще гірше, ніж руйнування храмів. Сталінізм 1943 року, порівняно з 1933-ім, піднявся на вищий щабель лукавства. Тоді йому допомагали перелякані ієрархи. А нині допомагають ситі і зарозумілі лицедії.

Мабуть у всі часи Церкву рятують нонконформісти, подвижники, безкорисливі служителі Бога, ні за що не згодні служити «князеві світу». Саме їх і шукає сучасна людина, яка прагне води живої і шукає дороги до джерел. Нинішній політичний «акт канонічної єдності» може тільки зміцнити бар’єри між людиною віри і Святинею.

Олександр Сугоняко, православний

Радянська влада починала з оголошення війни не на життя, а на смерть Богу і віруючим . «30 января 1923 в присутствии наркомов Троцкого и Луначарского было инсценировано заседание политического трибунала для вынесения смертного приговора над …Богом, это было не только балаганом для масс, но и выражением совершенно серьезной программы к действию» — писав С. Аверинцев.

Як мали себе вести православні віруючі, клір? Це був справжній вибір людини! Ось вибір митрополита Сергія ( із його декларації 1927р. про визнання ним радянської влади ): «...Мы, церковные деятели, не с врагами нашего советского государства и не с безумными орудиями их интриг, а с нашим народом и с нашим правительством».

Декларація м. Сергія стала в руках карних органів додатковим інструментом і аргументом для знищення тих священиків, монахів та мирян, які її не визнавали. Фактично всі архієреї і священики, які не прийняли цієї декларації, були заарештовані й розстріляні. Вони безстрашно сповідували Істину...

Завжди є місце служінню і є місце для зради. Кров православних новомучеників того часу, катакомбне служіння ієрархів, священиків, монахів Істинно-Православної Церкви в роки комуністичних гонінь є простим і ясним свідоцтвом віри, висловленим перед обличчям більшовицьких катів. Але якщо мучеників було тисячі і десятки тисяч, то відступників було мільйони. Серед тих мільйонів відступників від Христа і священнослужителі, і митрополит Сергій, який писав: «Мы хотим быть православными и в то же время сознавать Советский Союз нашей гражданской Родиной, радости и успехи которой — наши радости и успехи, а неудачи — наши неудачи».

Що викликає неприйняття — то це саме некаяття священнослужителів сучасних офіційних православних юрисдикцій (як Московського, так і Київського патріархатів). Людину, котра чесно шукає Бога, відштовхує від них їхнє неусвідомлення гріховного падіння, принципова відмова від каяття, намагання виправдати гріх зради Христа.

«І згадав Петро сказане слово Ісусове: «Перше ніж заспіває півень, — відречешся ти тричі від Мене». І, вийшовши звідти, він гірко заплакав.» (Мт.25.75.) Заплакав… А наші священики не плачуть...