Свята Столиця й Україна. Дипломатичне посередництво Князя Токаржевського Карашевича
З’єднання ЗУНР з УНР у січні 1919 року приніс три мільйони греко-католиків у політичний форум Великої України, а ще до того безнадійний стан УНР підкреслив потребу шукати допомоги від Папи Римського. Напевно мав вплив на ці зусилля й митрополит Андрей (Шептицький), що дружно співпрацював з графом Тишкевичем ще з передвоєнних часів.
Дня 11 листопада 2007 року, українська греко-католицька громада в Лондоні відзначила 53-ю річницю смерти князя Івана-Степана-Маріяна з Токарів Токаржевського-Карашевича (Jan Stefan Maria de Tokary Tokarzewski-Karasziewicz). Я познайомився з ним, не в житті, бо я ще не народився, коли він помер, але дійсно з ним познайомився через його листування, через його зусилля для новонародженої української держави.
Коротко про нього особисто: Його прізвіще не дуже українське, бо він походив з давнього литовського роду зв'язаного з Україною від ХІ? століття, коли стара Русь була під Великим Князівством Литовським. Панські землі родини знаходились в Ушицькому повіті на Поділлі, що належили до Польсько-Литовської Держави аж до кінця Х?ІІІ століття, коли та держава була поділена між Австрією, Росією і Прусією. Те, що сьогодні Західна Україна, пішло до Австрії, а Велика Україна пішла до Росії. Молодий Ян закінчив житомирську гімназію, а потім виїхав на Захід, де вивчав філософію, економію й політичні науки у Фрайбурґу, Відні, Мюнхені й Тулузі. Він здобув докорати філософіїї і політичних наук у 1910 році. Після закінчення студій, він повернувся до рідного села, де брав активну участь у громадській діяльності. Під час Першої світової війни він служив головним контролером Поділського земського комітету, а в 1917 році його обрано членом Поділського губернського та Ушицького повітового земств.
Ян Токаржевський-Карашевич належав до тих полсько-литовських аристократів, що, мешкаючи з нашим народом на українських землях, почувалися приналежними до українського народу й підтримали українські національні змагання. Тому, вже у червні 1918 р. Гетьман Павло Скоропадський затвердив постанову про призначення Токаржевського-Карашевича радником українського посольства у Відні, найважливіше після Берліну з українських посольств, бо після Берестейсько-литовської угоди з Центральними державами (підпасаний 9 лютого того самого року), Імперії Німецька, Австрійська й Отоманська (тобто Турецька) визнлали Українську Державу. Після падіння центральних держав та разом з ними гетьманського режиму, Директорія Української Народної Республіки прийшла до влади. Не зважаючи на радикальні елементи в уряді Директорії, Головний Отаман Симон Петлюра підтвердив призначення Токаржевського-Карашевича, бо хотів використати на дипломатичій службі таких аристократів, що були демократичних і патріотичних переконань. Не забудьмо, що до того часу, майже всі еворпейські дипломати походили з шляхетних родин й мали вступ до вищого суспільства й царських дворів. Так само Петлюра хотів показати західним силам, що український уряд не радикальний чи більшовицький. Князь служив у Відні до літа 1919 року, коли був перенесений до посолства в Константинополі. Там служив від 2 серпня 1919 р. до 11 грудня 1921 р., спершу як радник, від березня 1920 р. повіреним у справах (chargé d’affairs), а тоді як посол при останньому султані Туреччини. Там він зустінувся і згодом одружився у травні 1922 року з Оксаною, дочкою першого посла, відомого українського діяча Олександра Лотоцького. Після Константинополя Токаржевського-Карашевича відкличано до Тарнова заступником, а від січня 1922 року віце-міністром закордонних справ і керівником Міністерства закордонних справ УНР в екзилі. Токаржевський-Карашевич подався до демісії 3 вересня 1924 р. й виїхав до Франції. Від 1936 р. жив в Італії а від 1948 р. у Лондоні, де помер, 53 років тому.Правду кажучи, Токаржевський-Карашевич призабутий українською історіографією. Його ім'я не з'являється у покажчиках найважніших українських історій - Субтельного, Маґочі, ба навіть Дорошенка, що його особисто знав. Навіть у працях про українску дипломатію він рідко коли згадується. Це іґнорування дає нам враження, що князь неначе не був центральною фіґурою української політики. Але насправді, у моїх пошуках я побачив, що він був дуже важливою особою у дипломатії УНР, головно у відношеннях з Ватиканом. У Ватиканських архівах існують 28 зразків кореспонденції від Токаржевського-Карашевича, листи або до нього, або де він згадується та свідчать про його ключову роль у дипломатичних зусиллях УНР з Святою Столицею. Всі листи написанні французькою мовою, бо це інтернаціональна дипломатична мова починаючи від Х?ІІ століття, часів Людвика XIV, аж до сьогодні.
Перше треба вияснити терміни. Sancta Sedes Apostolica, тобто Свята Апостолська Столиця або Престол - це офіційна назва головної влади Католицької церкви - Папи Римського разом зі своїм урядом - Римською Курією. Термін Ватикан, це радше місце, головний папський палац, так як в Англії посли акредитовані до Двору св. Якова (Court of St. James). Від 1929 р. Місто Ватикан- це назва держави, що дає Папі можливість свобідно від земних влад виконувати свою надприродну місію для всього людства. Щоб відмежувати дві сторони діяльности Ватикану, термін Апостольська Столиця використовується для внутрішніх церковних справ, а назву Свята Столиця уживається, коли йде мова про політичні відношення з державами. Згідно з католицьким вченням, Святіший Вселенський Отець відіграє основну роль ґаранта єдності у Церкві. Щоб укріпити цю єдність, з давніх часів папи відіслали до місцевих церков своїх посланців – леґатів або нунціїв. Так само висилали й представників світським володарям, щоб домовитися з ними щодо підтримки церкви та дозволу їй свобідно проповідувати Боже слово. Сьогодні папських послів до церков називають апостольськими візитаторами, або делеґатами. Для країн, що мають дипломатичні відношення зі Святою Столицею, папський репрезентант завивається апостолський нунцій.
При кінці Першої світової війни, із занепадом багатоетничних імперій, підданні їм народи як, напр., український, польський чеський та інші проголосили свою незалежність. У Східній Європі католицькі церкви, чи латинські, чи східні, знайшлися у жахливому стані після багаторічного переслідування від Російської православної держави. Перше завдання Апостольскої Столиці було упорядкувати церквовне життя, і 25 квітня 1918 р., Папа Бенедикт ХV назначив свого бібліотекаря й історика монсіньйора Акілле Ратті апостольським візитатором для Польщі й усіх країн колишньої Російської Імперії. Йому доручено, щоб він займався передусім Латинською церквою, але також допомагав східним католицьким церквам віджити й розвиватися, щоб вони могли бути посередниками церковної єдности між католиками й православними. І якраз тут увійде на арену наш дорогий князь.
Токаржевський-Карашевич був римо-католиком, дуже вірним, побожним, лицарем стародавного Малтійського ордену. Разом з іншими католиками на Великій Україні (розуміється, латиниками, бо в Російській імперії Греко-католицька церква була знищена ще в попередньому столітті) він хотів використати нову свободу для розквіту церков. У вересні 1918 р., у порозумінні з луцьким і кам'янецьким латинськими єпископами в Україні та українським Міністерством закордонних справ, він звернувся до віденської апостольської нунціятури в справі Католицької церкви в Україні. Віденський нунцій порадив йому звернутися радше до новопризначеного візитатора для всіх країн колишньої Російської Імперії, Акілле Ратті.
Токаржевський-Карашевич написав перший лист до візитатора Ратті 14 вересня 1918 р., звертаючись “не як офіційний представник моєї країни, але як добрий католик”. Він писав, що його країна хоче розривати всі зв’язки з Росією й тому потребує допомоги вищої церковної влади, щоб відновити католицькі структури в Україні, які були придушені російською владою. Токаржевський-Карашевич зауважив, що “На жаль, Українська Держава ще не визнана Святою Столицею”, мабуть на його думку, “через попередніх революційних урядів” (тобто Рада УНР). На кінці він просив пораду, чим Українська Держава може ввійти в офіційні відношення зі Святою Столицею і просив Ратті стати її речником перед Ватиканом. Треба зрозуміти, що Україна потребувала інтернаціонального визнання, бо від часу Бересть-литовского трактату між Україною та Центральними імперіями держави Антанти, тобто Англія, Франція й Італія, розривали навіть неформальні відносини з Україною. У цей період, хоч Свята Столиця була позбавлена своєї власної території (у 1929 р. частинно поверненою Папі під назвою Держава Місто Ватикан), все ж таки відгравала важливу роль в інтернаціональних справах, головно як моральний голос й посередниця між супротивними державами. Інший представник України, граф Михаїл Тишкевич, людина подібного походження й національних переконань як Токаржевський-Карашевич, вже 1 вересня звернувся прямо до Святої Столиці, щоб визнала Україну, та його просьби одержали відмовну відповідь.
Токаржевський-Карашевич мусив чекати білше як місяць на відповідь. Але це не тому, що монсіньйор Ратті не приділяв велику увагу до тих питань, а просто тому, що він був у дорозі, виконуючи свій мандат як папський візитатор, відвідуючи церкви тих польських територій, що до того часу були під Німеччиною й Австрією. Коли Ратті повернувся до Варшави й побачив цей лист, негайно відписав Токаржевському-Карашевичеві дуже теплими словами, перепрошуючи за пізню відповідь і, своїми словами, «цілим моїм серцем хочу прислуговувати моїм дурзям, щоб бути вашим промовцем у Святому Престолі». Він порадив, щоб Україна офіційно звернулася до Святої Столиці, і коли б уряд його запросив, він сам готовий приїхати в Україну, щоб провести апостольську візитацію, тобто відвідати католицькі церкви, як перший крок по дорозі до евентуальних дипломатичних зв'язків Ватикану з Україною. Через тиждень монсіньйор Ратті написав до свого настоятеля кардинала Ґаспарі, папського Секретеря стану, віддаючи подяку Богові та людям доброї волі, тобто Карашевичу.
Але, відвідини Ратті не здійслилися ні в Росії, ні в Україні. Наступного місяця Центральні держави здалися й німецько-австрійскі воїни покинули Україну, а тим самим і Гетманський режим. Того ж листпопада, опозиція сформувала Директорію під проводом Винниченка й Петлюри, і Скоропадський пішов у грудні у відставку. Директорія лишила Токаржевського-Карашевича, Тишкевича та інших дипломатів, які були призначені попередніми режимами, на своїх місцях.
З’єднання ЗУНР з УНР у січні 1919 року приніс три мільйони греко-католиків у політичний форум Великої України, а ще до того безнадійний стан УНР підкреслив потребу шукати допомоги від Папи Римського. Напевно мав вплив на ці зусилля й митрополит Андрей (Шептицький), що дружно співпрацював з графом Тишкевичем ще з передвоєнних часів. У лютому 1919 р. Тишкевич переконав Петлюру прийняти пораду Ратті й зробити якийсь крок. 15 того ж місяця, листом папському Секретареві стану, Головний Отаман повідомив Святу Столицю, що його уряд висилає делеґацію до Святого Престолу очолену Тишкевичем, щоб вирішити справу про дипломатичні відношення. Це рішення було досить відважне, бо по етикету, Свята Столиця мала б перша погодитись приймати таку делеґацію.
Через три дні, 19 лютого, Токаржевський-Карашевич знов написав до монсіньйора Ратті. У тому листі, він визнав про зміну режимів (від Гетьманату до Директорії), яка не вимагала від нового уряду приймати пропозіцію Ратті про його апостольску візитацію. Він також повідомив візитатора, що Директорія вирішила послати делеґацію до Святого Престолу і тому, задля посади Ратті, як візитатора всіх колишніх російських країн, Токаржевський-Карашевич просив у нього рекомендаційного листа для графа Тишкевича, щоб його могли представити кардиналам Римської Курії. У цьому листі знаходиться цікава для нас фраза: Токаржевський-Карашевич висловлює надію “на європеїзацію України”. Ратті відписав 4 березня й просив, щоб далі інформувати його про цю місію.
21 лютого, князь листом повідомиив і віденському нунцію Вальфре ді Бондзо про плани нового українського уряду. Нунцій вислав ці інформацій візитаторові Ратті, а 6 березня дав свою оцінку кардилалові Ґаспарі. Нунцій Вальфре підтвердив думку Токаржевського-Карашевича, що представник Святої Столиці в Києві укріпив би церковний рух відхилення від Росії й прихилення до Риму між українцями. Хоч він хвалив особу Токаржевського-Карашевича, однак нунцій сумнівався, чи український уряд цілком поділив би його прихильні думки до католицизму й висловив думку, що уряд уживає такі пропозіції цілковито з політичних міркувань. Не зважаючи на ці реалістичні сумніви, віденський нунцій заохотив кардинала секретаря прийняти місію Тишкевича.
Князь Токаржевський-Карашевич відписав до Ратті 19 березня з обширнішою інформацією про особу графа Тишкевича: що той є папскьим лицарем й що його син був єзуїтом. Він також подав інформації, але дуже нечисленні, про інших можливих членів місії, семінариста Петра Карманського та монсіоньйора Юрика. Ще раз, Токаржевський-Карашевич піддав думку, що якщо Свята Столиця погоджується, могла би обмінятися послами з Україною. Але оскільки Ратті не знав Тишкевича, він відписав Токаржевському-Карашевичу 1 квітня, що треба попросити рекомендаційного листа від Тишкевичевого єпископа, Пйотра Маньковського, латинського єпископа Кам'янця-Подільского. Все ж таки, по двох днях Ратті написав до кардинала Ґаспарі, обережно підтверджуючи пропозицію Токаржевського-Карашевича. Однак єпископ Маньковський відмовився написати рекомендаційного листа, бо Токаржевський-Карашевич остерігав його, що Польське духовенство може загрожувати Українській Державі, і що латинський єпископат повинен ясно висловити своє становище щодо національного питання. Монсіньйор Ратті відписав Токаржевському-Карашевичу 25 квітня, що він уже написав був до кардинала Ґаспарі про українську місію і її членів.
Від квітня 1919 року, Токаржевський-Карашевич перестав на якийсь час займатися цими справами, бо Свята Столиця приймала надзвичайну українську місію. Цим вона de facto визнала український уряд, але, за дипломатичними звичаями, чекала на визнання інших держав, щоб визнавати вповні або de jure незалежну українську державу. Від того часу, з Риму граф Тишкевич займався українськими справами при папському дворі.
У літі 1919 року Токаржевський-Карашевич перейшов від українського посольства у Відні до константинопольського й по дорозі провів цілий липень у Римі. Листом від 12 липня Тишкевич представив його кардиналові Ґаспарі, щоб Токаржевський-Карашевич міг би інформувати Святу Столицю про прикрий стан українців і Греко-католицької церкви в Галичині під польською окупацією. 24 липня свяченик Кирило Королевський так само представив князя, цей раз кардиналу Маріні, керівникові ватиканської конґреґації відповідальної за Східні церкви. У розмові з Маріні 25 липня, Токаржевський-Карашевич просив інтервенції Святої Столиці за переслідуваного польською військовою владою митрополита Андрея (Шептицького). Токаржевський-Карашевич писав до Маріні, що митрополит Андрей, “не лишень національний наш герой але теж пропаґатор нашої віри й дуже відданий захисник Католицької церкви”. Ватиканські урядовці були так задоволені Токаржевським-Карашевичем, що папа Венедикт ХV в кінці прийняв його в приватній авдієнції, яка тривала майже годину, розпитуючи докладно про ті справи, що князь представив був куріяльним кардиналам.
У липні 1919 р. монсіньйор Ратті став папським нунцієм до незалежної Польщі, додаючи до своєї церковної місії завдання дипломатичного представництва до Польської держави. За це, а також через польсько-українські конфлікти, українські політики й навіть духовенство вважали Ратті не дуже прихильним до української справи. Вони не здавали собі справи про його численні дипломатичні зусилля за інтернованих українців (про котрі свідчать тепер відкриті архіви) й так само не зрозуміли, що папський представник нікому не може давати арґументи проти їх політичних противників. Свята Столиця й церква сприяє мирові й тому стає на стороні всіх. У словах Ратті до латинського й греко- католицького архиєпископів Львова, “Папа одинаково любить усіх своїх дітей”.
Токаржевський-Карашевич приїхав до Константинополя 2 серпня і, мабуть, домовившись з Тишкевичем, далі пропонував призначення окремого папського представника для України. Дня 1 вересня місцевий апостолський делеґат Анджело Дольчі написав до кардинала Ґаспарі, що Токаржевський-Карашевич просив за такого навіть не офіційного представника, бо він дуже допоможе, коли рішиться справа існування незалежної України.
Князь так само таємно повідомив Дольчі, що український уряд почав переговори з Константинополським патріярхатом за Українську автокефальну православну церкву і, якби це сталося, Католицька церква втратила би багато ґрунту в Україні.
Повернувшись до Риму знову в жовтні 1919 року, нунцій Ратті дав рекоменцаційного листа монсіньйорові Черетті, відповідальному за церковні справи, що торкалися політичних питань, щоб Токаржевський-Карашевич міг би знову представити нещасний стан українців у Східній Галичині й переслідування Греко-католицької церкви. Того ж місяця, повернувшись до Царгороду, Токаржевський-Карашевич написав два листи до папських урядовців, знову благаючи, щоб призначити апостольського візитатора. На цей останній лист відповів сам кардинал Ґаспарі 9 грудня. Кардинал зауважав, що умовини ще не відповідні, щоб вислати візитатора в Україну. У дійсності, уряд УНР контролював дуже мало території, білшість котрої того часу була в рухах українських білшовиків і армій росіян білогвардійців.
На початку 1920 року, не зважаючи на всі неґативні відповіді, стан українського народу, і в Галичині, і у Великій Україні тривожив ватиканських представників і крім листів від українських дипломатів, папська курія одержала звіти від своїх-таки папських дипломатів, головно від нунція Ратті з Варшави, і від Митрополита Андрея та інших греко-католицьких священиків, що дозволили їм представити конкретну пропозіцію Папі Бенедиктові. Під час авдієнції 28 січня, не цілих двадцять днів після неґативної відповіді Ґаспарі Токаржевському-Карашевичу, єпископ Пападопулос, секретар Східної конґреґації, склав звіт про стан Греко-католицької церкви в Галичині й взагалі про домагання українського народу. Пападопулос пропонував призначити візитатора, офіційно, щоб координувати матеріяльну й медичну допомогу для Великої України але, неофіційно й таємно, щоб так само доглядати стан українців у Східній Галичині. Папа апробував цей план і 13 лютого призначив італійського місіонера, отця Джованні Дженоккі апостолським візитатором України. На це призначення Токаржевський-Карашевич написав останній свій лист до Святої Столиці з Константинополя, цей раз до голови Східної конґреґації, до котрої був доповідав візитатор Дженоккі. В імені Українського уряду та взагалі від усіх українців, князь висловив задоволення за це важний крок призначення Дженоккі. Нарешті, те, що Токаржевський-Карашевич пропонував ще від 1918 року, здійснилося.
Крім усіх згаданих листів, я знайшов ще один лист нашого князя у Ватиканських архівах. Останній лист від 22 травня 1922 р., Токаржевський-Карашевич написав як уже віце-міністер закордоних справ уряду УНР в екзилі. Цей останній лист дуже подібний до його першого листа з 1918 року. У ньому віце-міністер підкреслив, що уряд УНР приділяє величезне значення добрим стосункам зі Святою Столицею і ще надіється, що справи Католицьких церков в Україні можуть бути упорядковані. Хоч після цього листа Токаржевський-Карашевич уже білше не писав до Святої Столиці, однак ми знаємо з інших джерел, що він мав приємні контакти з тими церковними діячами, з якими він мав зв'язки як урядовець, включно з колишнім нунцієм Акілле Ратті, якого в лютому 1922 року вибрано Папою Пієм ХІ.
Хоч князь Токаржевський-Карашевич вернувся до приватного життя вже 1924 року, однак далі брав участь в українській громаді. Дуже мало про нього написано. Можливо тому, що з одного боку, така людина не цілком зрозуміла нашому народові, головно нашим політікам, що не мали соціяльних зв'язків із суспілством, звідкиля походив Токаржевський-Карашевич. Наприклад, Дмитро Дорошенко, міністер закордоних справ Гетьманського режиму, що був фактично відповідальний за призначення Токаржевського-Карашевича радником при Віденському посольстві, сказав про нього: “Він є трохи дивак (на мій погляд), дорожить титулами, є лицарем Мальтійського ордену, але людина наскрізь чесна, щира й шляхетна». Ці слова майже співпадають з тими, що писали про нього апостольські нунції 1918 року й певно віддзеркалюють загальне враження про Токаржевського-Карашевича - особа вищих рідкісих якостей. Це особа що практикувала чесноту шляхетности, чесноту, що не має нічого спільного ні з посілостями, ні з політикою, а радше стосується того, як поводиться людина. Це життєва філософія, що творить стан або клас людей, що живуть вищими вартостями у відношенні до себе самого і до інших.
Надруковано у Progress Ukrainian Catholic News (Поступ), no.5/2134, (9 March 2008), pp. 7, 12 , 14.
