Святослав Владика: "дуже важливо для молодих художників, зрозуміти, для чого вони роблять сакральне мистецтво?"

Інтерв’ю Богдана Зятика зі Святославом Владикою, художником-іконописцем, головою і засновником Асоціації Сакрального Мистецтва, магістром кафедри сакрального мистецтва Львівської національної академії мистецтв, членом Української спілки іконописців, лауреатом Державної премії України в галузі архітектури, викладачем курсу “Іконографічний рисунок” іконописної школи “Радруж” при Українському Католицькому Університеті, членом сакральної комісії Львівської архиєпархії УГКЦ, автором поліхромії храмів Різдва Пресвятої Богородиці на Сихові, Положення Поясу Пресвятої Богородиці та св. Йосифа Обручника у Львові.

Б. З. : Як Ти можеш охарактеризувати стилістику виконаних Тобою поліхромій?

С. В. : В першу чергу варто зазначити, що я є типовий представник кафедри сакрального мистецтва Львівської академії мистецтв. І те, що я там в себе ввібрав, ті різні стилістичні підходи до сакрального простору переосмислював і старався щось зробити, те, що на даний час би найкраще сприймалося християнською громадою, яка повинна традицію берегти і входити в ХХІ століття вже з новітнім поглядом на сакральне мистецтво. Я думаю що стиль, в якому ми працюємо, може через років 50 мистецтвознавці якось і означуть. Сам я не збираюся і ніколи не думав якось охарактеризувати ту стилістику, в якій я працюю, тому що я не працюю в стилістиці, я працюю в сакральному мистецтві, орієнтуючись на конкретну архітектуру храму, це важливо на той час, де це знаходиться. Якщо ми беремо станкові речі, то це – що це за річ? Чому вона присвячена? Тому можливо, що скажу якусь парадоксальну річ, але я не працюю в якомусь стилі, як там би хотіли бачити багато художників себе в якомусь стилі. Я просто працюю в галузі сакрального мистецтва.

Б. З. : Чи можна, на Твою думку, характеризувати поліхромію храму Різдва Пресвятої Богородиці на Сихові як модернізм, як приклад модерністичного напрямку в сучасному сакральному мистецтві?

С. В. : Ну почнемо з того, що саме визначення «модернізм», іншомовного походження слово, що в перекладі що означає?

Б. З. : Сучасний.

С. В. : Сучасний. Ну як на твою думку, я сучасний майстер?

Б. З. : Так.

С. В. : Бо я живу в сучасному віці. Правильно? Якщо, чесно говорячи, я би не хотів, щоб мене відносили до якогось тільки стилю. По-перше, це мене обмежує як художника. Скажем так, як митець я не претендую на гучне слово «художник». Я простий митець в сакральному мистецтві. Я не орієнтуюсь ні на жодний стиль, тому що я не знаю стилю в сакральному мистецтві в нас в Україні зараз. Моя задача була глибоко вивчити, звідки воно пішло, як воно було представлене в Україні протягом віків, то що до нас дійшло, правильно, це початок християнства Х-ХІ-ХІІ ст. Домонгольський період, потім середньовіччя, то, що в нас лишилося трошечки в музеях, правильно? І от це остання хвиля відродження завдяки митрополиту Андрею Шептицькому. То, що було в 20-х – 30-х роках, передвоєнний період, коли все було знищено. Орієнтуючись, аналізуючи ці періоди, я просто стараюся робити сакральне мистецтво, і все. Тому слово «модернізм» гарно звучить, але, як на мене, це термін занадто ще сирий і занадто загальний. Так можна будь-яку роботу, зроблену чуть-чуть криво, відходячи від «стандартів» візантійського чи барокового стилів, назвати модерним. Правильно? Дуже розтянута назва, дуже.

Б. З. : Якщо більше конкретизовувати… На сайті «Духовна велич Львова» було вказано про розписи храму Різдва Пресвятої Богородиці на Сихові, що це можна охарактеризувати як «сакральний мінімалізм».

С. В. : Ну молодці хлопці з сайту «Духовна велич Львова», не знаю, не читав. Добре, і так може бути. Чи сказати, що це відповідає дійсності? Я думаю що знайдуться люди, які працюють в більшому мінімалізмі сакральному. Є там навіть прізвища, з якими ми пересікались, уже тепер на пленерах. Вони би сказали, що це зовсім не мінімалізм. До мінімалізму далеко. Мінімалізм, це коли ти приходиш, в храмі зверху один хрест, в святилищі один німб, і крапка.

Б. З. : Ну але на Львівщині якщо брати? На теренах, то це єдиний такий приклад.

С. В. : А ну якщо ми йдем підходом: «на безриб’ї і рак риба», тоді, напевно, це найбільший мінімалізм в Україні. Але чи це мінімалізм? Думаю, що ні. Ну от можливо наступний храм, який би я, дав Бог, робив би, можливо би в тому напрямку рухався. Хоча я не бачу, знову ж таки, причини якось кристалізуватися до якогось конкретного стилю. То тільки обмежує митця. Тим більше, що поки ми тільки створюємо новітнє сакральне мистецтво в Україні. Ми вже його частково відродили, завдяки, ще раз підкреслюю, кафедрі сакрального мистецтва, зокрема Роману Якимовичу. Все ж таки ми його відтворили. Тепер уже потрохи пробуємо щось нове нав’язати громаді.

Б. З. : Щодо таких речей як вплив самої архітектури на стилістику поліхромій. Наскільки вона впливає? Чи намагаєтеся ви продовжити ту мову, той тон, що задає архітектор? В даному випадку в цьому храмі Різдва Пресвятої Богородиці на Сихові архітектор Радослав Жук задав певний напрям.

С. В. : Якщо буде Радослав Жук в нас в гостях наступного разу, то я вас запрошу, щоб він сам дав визначення його стилю. Можу тільки зазначити, що цей храм є нетиповим для тих храмів, які він зробив у світі, в Канаді, в Америці. На мою думку, це один з кращих його храмів, який відображає сучасну архітектуру, власне пострадянську, в нас в Україні. Як він його би, цей стиль, назвав, не знаю, ніколи не питався, бо це насправді творцю не цікаво, як його назвуть, тільки цікаво, щоб він це завершив. Аналізуючи його роботу, вже безпосередньо креслення технічні, рисунки, можу тільки сказати, що це великий майстер, тут все зроблено по законах золотого перетину. Вивчаючи ці закони вже довший час, пропагуючи їх, інших навчаючи, я дійшов висновку, що це та гармонія. Якщо ти будеш її притримуватись, вона завжди буде в унісон звучати з тим простором, в який ти зайшов. І якщо ти будеш дотримуватись тих законів своїм пензлем, а, радше я б сказав, своєю думкою, тоді це буде оркестр. Відповідно ми аналізували його архітектуру і старалися зробити те, що би знову ж таки, на нашу думку, звучало гармонійно.

Б. З. : Але у вас не було таких особистих зустрічей?

С. В. : В нас були постійно особисті зустрічі, і, звичайно, що ми з ним це все обговорювали. Радослав Жук – це архітектор такого рівня, якому не байдуже, що робиться в нього в храмі. Тим більше, що храм був потім представлений на найвищу державну нагороду (в галузі архітектури Б. З.) Отже ми з ним проговорювали дуже багато різних нюансів. До цього процесу був залучений, звичайно, отець-настоятель Орест Фредина, а також мистецтвознавець Соломія Тимо, щоб знайти спільний знаменник – архітектура, стінопис, те що на стінах, мозаїка, і те, що далі буде в інтер’єрі, церковне начиння, воно все далі буде рухатися в одному комплексі. Це як би принципове вже таке питання, воно не обмежене в часі, тому що з багатьох зрозумілих причин, тим більше зараз в період війни, не так все просто зразу зробити, тому тут ніхто не біжить за термінами, але питання стоїть зробити, щоб воно все було в одному стилі. Як цей стиль називається, знову ж таки підкреслю, я думаю, в майбутньому, за років п’ятдесят, якийсь ще один Богдан Зятик напише.

Б. З. : Добре, в цьому храмі зрозуміло, що був діалог між архітектором і вами як іконописцями та мистецтвознавцями і духовенством. Тобто якісь ваші пропозиції могли і критикуватися, і доповнюватися, і врешті-решт викристалізовуватися в щось інше. А як в інших храмах, наприклад Положення Поясу Пресвятої Богородиці чи Св. Йосипа Обручника?

С. В. : Ну оскільки храм св. Йосипа Обручника був збудований на початку століття, то ясно, що з архітектором, на жаль, я не мав змоги зустрітись. Ну я думаю, що ми з ним рано чи пізно зустрінемося в будь-якому випадку). І там вже він мені скаже все, що думає, наскільки я все добре зробив).

Але була бесіда і не одна, перед тим, як ми туди зайшли, з настоятелькою і з самою громадою, сестрами. Чому? Тому що їм було важливо, для них в першу чергу це храм молитви. Ну як би це пафосно не звучало, але насправді церква в першу чергу – це дім, де люди моляться і стараються розмовляти з Богом. Тому це було, це основне, що було зазначено, що сестри просили особисто, не один раз: «Святославе, чи можна зробити так, щоб ми могли тут провадити цілий день спокійно в молитві?». Це був для мене такий важливий дзвінок, тому що я розумів, що тут не треба щось зробити таке на враження. Ми як митці розуміємо там тональні великі паузи, кольорові акценти… Нам треба було зав’язати цей комплекс, як вони просили – «для спокійної тихої молитви». Оскільки це був початок 2000-х років, тоді ще, так би мовити, ми не досягли того рівня відновлення нашого візантійського стилю, був поставлений акцент на те, щоби зробити таке добротне візантійське письмо, вже ну як би на сучасному етапі. Це в жодному випадку була не копія, не перемальовок, це був, так би мовити, вже власний роздум над тою стилістикою, яка до нас дійшла з тих віків, про які я вже зазначив.

Б. З. : Хто допомагав Тобі в роботі ще з Академії?

С. В. : Там я починав зі своїм колегою Данилом Турецьким. Також там був причетний ще один мій колега з академії – Роман, і ще двоє молодих художників.

Щодо храму Положення Поясу Пресвятої Богородиці, то в нас була зустріч, звичайно, вже з – тепер це професор Політехніки – Миколою Обідняком, автором тієї будівлі храму. Це був, якщо я не помиляюся, перший модерний храм у Львові, початий в будові. Також специфічний він був. Відповідно в нас була зустріч з цим архітектором, з настоятелем о. Іваном Ковальцем. І також були зазначені свої побажання, наскільки мав би бути насичений в розписах храм, яка би «стилістика» мала домінувати, бо жодні критерії таки не ставились. Ми йдемо, якби йшли тоді до відродження візантійського стилю, щоби це було в тому напрямку. І вже так, створюючи композиції, рухались в тому напрямку. А далі що вийшло все в комплексі, потім був зроблений для того престіл, тетрапод, горне сідалище, іконостас, бічні зараз робляться престоли. Храм як би потрохи завершується до свого ансамблю вже в інтер’єрі.

Б. З. : Чи можна охарактеризувати творчість Асоціації Сакрального Мистецтва як концептуальне мистецтво, тобто таке, що втілює богословську концепцію, закладену в Святому Письмі через образотворчі засоби? На противагу ілюстративності, яку спостерігаємо в деяких храмових поліхроміях.

С. В. : Думаю, що це досить вдалий термін, тому що це означає, що люди думали над тим, як вивести загальну ідею сакрального простору безпосередньо в кожному храмі. Якщо спостерігається от той загальний задум, як людина себе буде в ньому відчувати, можна сказати, що є присутня концепція.

Б. З. : Щодо твого власного визначення Твоєї творчості: «основою мого творчого пошуку є зосередження на цілісності, на гармонійному поєднанні окремих частин. В досконалій цілісності можна по справжньому відчути сакральний простір». Про цю «досконалу цілісність», що Ти власне вкладаєш в це визначення?

С. В. : Досконала цілісність, це знову ж таки, як на мій погляд, та гармонія, яка створена Господом в кожному з нас. Її ми називаємо «золотий перетин». Тільки базуючись вже на сакральних символах, на сакральному мистецтві. Як на мене, основна мета сакрального мистецтва – дати можливість людському серцю відчути Бога в храмі. Якими засобами це буде досягнуто? Яка буде ціль? Тут уже має бути заслуга майстра і, думаю, духовенства. Тільки при цьому спільному знаменнику може щось відбутися. Чи це будуть якісь дебати, чи це буде спільний пошук, але десь так робляться великі речі. Коли є велика ціль і коли є ідея: для чого це робиться? В першу чергу це дуже важливо для молодих художників – зрозуміти, для чого вони роблять сакральне мистецтво? Тому що якщо ми ставимо на перше місце его художника, то, я вважаю, це явно не сакральне мистецтво. Тому що «sacrum» – це в першу чергу таїнство для чогось. В даному випадку тільки для християн, для тої цілої церковної християнської традиції. Тобто его художника – в мистецтві, тільки так можна досягнути успіху. А в сакральному мистецтві, я вважаю, можна говорити «успіх», коли ти почнеш розуміти, для чого ти це робиш. І стилістика вже тоді не має значення.

Б. З. : Щодо навчання на кафедрі сакрального мистецтва і вчителів, які на Тебе вплинули. Хто найбільше?

С. В. : Найбільше, звичайно, на мене вплинув Роман Якимович. Через те, що це людина, яка по-перше дала мені зрозуміти, що я на сакральному відділі маю робити. Це дуже важливо.

Для мене знаковий момент, такий, можна сказати, енергетичний заряд, дав уже небіжчик, професор Карло Звіринський. Хоч коротко, але ми мали з ним заняття. Я можу сказати з гордістю, що ми були його останніми учнями. Буквально в середу він був в нас в майстерні, по-моєму це була середа, в четвер його вже не стало. Тобто за день перед смертю він від нас вийшов з майстерні, він з нами окремо займався, тому ми були останні учні, які, по суті, його бачили. І я знаю, що вони спільно – Роман Якимович і Карло Звіринський, вони ту ідею виношували. Для них було важливо які студенти будуть навчатися на сакральному відділі. Можна сказати, вже на сакральному відділі я поставав як митець-особистість, тому що це для мене стало відкриттям, що Біблія, сакральне мистецтво і храм – це одне ціле. Якийсь один елемент, на жаль, не можна відкинути. Тому це двоє людей, які на мене вплинули однозначно.

Записано 29 січня 2016 року в храмі Різдва Пресвятої Богородиці на Сихові у Львові.

(Далі буде…)