Тарасова церква
По-народному ніжинці називають цей храм Тарасовою церквою. І ось чому. П’ятого (сімнадцятого) травня 1861 року, під час перевезення тіла Тараса Григоровича Шевченка із Санкт-Петербурга в Україну, в Канів, для перепоховання, жалобна процесія зупинялася в Ніжині на Чернігівщині. Тоді, як пише у своїй науковій розвідці ніжинський історик Олександр Морозов, на майдані перед Спасо-Преображенським храмом відбулася перша в історії Ніжина українська маніфестація. А священики соборно відслужили велелюдну панахиду над труною Шевченка.
Третє побачення
З опублікованих спогадів Михайла Білецького, Василя Толбіна та відомого українського письменника й водночас краєзнавця, громадського діяча Леоніда Глібова дізнаємося подробиці тієї знакової для Ніжина події. Жалобну процесію, що супроводжувала труну, біля міської застави урочисто зустріли представники місцевої інтелігенції, ремісники з розгорнутими цеховими прапорами й хоругвами, студенти Ніжинського ліцею князя Безбородька та гімназисти. Колісницю з труною провезли через місто Московською вулицею та ввезли в огорожу Спасо-Преображенської церкви. Після панахиди, яку відправили соборно ніжинські священики на чолі з протоієреєм Федором Бордоносом, законовчителем ніжинського ліцею (тестем Леоніда Глібова), студенти прикріпили до віка труни вінки й квіти. Церковна процесія супроводжувала труну з тілом Тараса Шевченка через усе місто Гоголівською та Київською (тепер вул. Шевченка) вулицями до застави на Київському виїзді.
Чимало згадок про повітове місто з козацько-купецько-міщанською атмосферою
За життя у Ніжині Тарас Шевченко був двічі: навесні 1843 року вперше, проїздом до Качанівки; й 13-16 лютого 1846 року — вдруге, працюючи як художник у Київській Тимчасовій комісії для розгляду давніх актів. Шевченко, прямуючи до Ніжина, мав намір перемальовувати старовинні речі по церквах та монастирях. Не виключено, що й Спасо-Преображенська церква стала тоді об’єктом його художницьких зацікавлень.
Місцеві краєзнавці стверджують, що під час кількаденного перебування в Ніжині 1846 року Шевченко ознайомився з міською архітектурою, відвідав кілька світських зібрань, а також зустрівся з ніжинськими ліцеїстами, зокрема 19-річним Миколою Гербелем. Нібито в альбом Гербеля (того самого Гербеля, який через багато років стане перекладачем і видавцем творів Шевченка!) Тарас Григорович записав першу строфу свого вірша «Гоголю»: «За думою дума роєм вилітає,// Одна давить душу, друга роздирає,// А третяя тихо, тихесенько плаче// У самому серці, може, й Бог не бачить».
Саме в цьому навчальному закладі, нинішньому Ніжинському державному університеті імені Гоголя, у Тараса Шевченка було багато справжніх друзів, які тут у різні часи або навчалися, або працювали: Євген Гребінка, Аполллон Мокрицький, Віктор Забіла, Іван Сошенко, Капітон Павлов (два останні, як відомо, брали активну участь у викупі з кріпаччини здібного 24-річного художника, народженого у Моринцях на Черкащині).
Супроводжував Тараса Шевченка всі дні його перебування в Ніжині Олександр Афанасьєв-Чужбинський — письменник, етнограф, фольклорист, історик, мовознавець. Його «Спогади про Т. Г. Шевченка», а також фольклорні публікації, етнографічні праці «Нариси полювання в Малоросії» і «Подорож у Південну Росію» містять цінний фактичний матеріал. Олександр Афанасьєв (Чужбинський, Невідомий, Лубенец, Пустинник — це його псевдоніми) також уклав українсько-російський словник, не закінчений друкуванням (1855). Більшість оповідань і віршів російською мовою та роман «Петербурзькі картярі» (1872) присвячені темам провінційного і військового життя. Взагалі, Олександр Афанасьєв-Чужбинський познайомився з Тарасом Шевченком ще у 1843-му, а в 1845-1846 роках супроводжував у подорожі Лівобережною Україною.
Думається, що Ніжин запав у серце Тараса. Принаймні настільки, що в повістях «Музикант», «Капітанша» й «Близнюки» є чимало згадок про це повітове місто з багатою історією та колоритною козацько-купецько-міщанською атмосферою.
Історія — з XVII віку
...Душа, кажуть, вічна. І то зовсім не випадковість, що втретє Тарас відвідав Ніжин, коли душа його, вже перебуваючи на небесах, говорила з Господом. Хочеться вірити, що український Пророк уже з того світу допоміг Спасо-Преображенському храмові вистояти у вирі жахливих подій.
У старожитні часи Ніжин територіально ділився на Старе й Нове місто. У середині сімнадцятого віку в Новому місті було зведено добротну дерев’яну церковну будівлю, яка прослужила парафіянам близько сотні років. То був прототип нинішньої Тарасової церкви. А року 1748-го, згідно з архівною інформацією, парафіяни Спасо-Преображенського храму вирішили побудувати на місці старої дерев’яної нову муровану церкву. Її фундамент заклали поруч зі старою церковною будівлею.
Відомий український мистецтвознавець Федір Ернст, який у 1923 році відвідав Ніжин, обстежуючи місцеві храми та пам’ятки старовини, свідчив, що в іконостасі ніжинської Спасо-Преображенської церкви містилася мідна дощечка з таким написом: «1748 заложена за священнонамесника крестового Феодора Савицкого, сооружена сия церковь 1757-го за священников Даниила и Николая Савицких и ктитора Петра Сполатьбога. Писал и золотил иконостас Иван Демианович Веснинский, а платил деньги грек Павел Артенов, которій сделался слеп».
В архітектурному відношенні храм дуже цікавий та естетично збагачений. Тут, як слушно зазначає Олександр Морозов, вдало поєднано хрещатий план будівлі з лінійним розташуванням бань, що часто спостерігається у найкращих взірцях вітчизняної дерев’яної церковної архітектури ХVІ—ХVІІІ століть. Три круглі барабани храму розташовані вздовж центральної осьової лінії будівлі та увінчані стрункими грушоподібними верхами з двома заломами, характерними для доби українського бароко.
Про внутрішнє оздоблення сьогодні знаємо мало. Відомо, що, окрім розкішного іконостасу, всередині церкви була вишукано оздоблена срібна гробниця з плащаницею Спасителя, а стіни храму були розмальовані місцевими іконописцями. У ХVІІІ столітті при церкві діяли школа та шпиталь, що утримувалися коштом громади та за рахунок пожертв.
Усі внутрішні розписи храму, за винятком нижнього ряду ікон іконостасу, 1852 року були перемальовані місцевим художником Хомою Кононовим. А впродовж 1853-1857 років храм зазнав значної перебудови: із західного боку до нього прибудували теплу церкву з високою триярусною дзвіницею. Спаську церкву було розширено ще двома престолами — на честь Казанської ікони Божої Матері та Різдва Івана Предтечі.
Усі будівельно-ремонтні та оздоблювальні роботи проводилися коштом відомого в Ніжині купця Другої гільдії Михайла Степановича Біди (Бєдіна), благодійника й щедрого мецената, який після смерті знайшов вічний спочинок у склепі побіля стін храму. Відомий історик, етнограф та краєзнавець Євгенія Спаська згадувала, що навіть після революційних подій 1917—1920-х років за заповітом благодійника в день поминання біля його могили церковна громада накривала поминальний обід для бідних та знедолених.
За давньою традицією Спасо-Преображенська церква була ще й своєрідним духовним осередком місцевих ремісників. Саме тут зберігалися цехові реліквії — знаки та прапори ніжинських ремісничих об’єднань.
Не змогли знищити ні вибухівка, ні бульдозери
Подальші події XX століття трагічно позначилися на долі Спасо-Преображенського храму. З 1924 року в ньому правила службу Божу громада Української автокефальної православної церкви, а сам храм став кафедрою ніжинського єпископа цієї ж церкви-страдниці. Після розправи у 1930-х роках над «автокефалістами» войовничі атеїсти добралися й до самого храму. Спасо-Преображенську церкву було закрито — в ній розташували військовий склад. Як розповідають старожили, під час Другої світової війни, влітку 1941 року, коли з міста виходили підрозділи Червоної армії, будівлю церкви разом iз військовим майном, що не було евакуйоване, спалили. В окупованому Ніжині знищено було дзвіницю храму, залишки якої височіли понад дорогою та буцімто загрожували обвалом.
Руйнація Спасо-Преображенського храму продовжилася після війни, наприкінці 1950-х років. Тодішня влада дала вказівку знищити прибудовану до храму теплу церкву із застосуванням вибухівки, що й було зроблено. Готували до вибуху і Спасо-Преображенський храм. Але, збудований предками на совість і на віки, він вистояв... А може, допоміг іще й дух Шевченка...
А 1960 року партійна ніжинська верхівка звернулася до Ради Міністрів УРСР з листом за номером 307, у якому повідомлялося, що існуючі в Ніжині аварійні церковні споруди (серед них і Спасо-Преображенський храм) «своим внешним видом обезображивают город, что вызывает справедливое возмущение общественности». Чиновники пропонували вирішити проблему нестачі коштів на реставрацію храмів за допомогою... бульдозерів. Вони просили дозволу на знесення аварійних церковних будівель, у тому числі й на знищення Спасо-Преображенської церкви. Дякувати Богові, цей бульдозерний задум не здійснився. Рада Міністрів дозволу на руйнування пам’яток не дала, зазначивши, що всі вони мають неабияку історико-культурну цінність.
Доведений до стану жалюгідної руїни, сплюндрований та осквернений, Спасо-Преображенський храм 1998 року був «милостиво» переданий владою Київському патріархатові. Тоді виконали першочергові роботи з відбудови куполів та консервації пам’ятки. До речі, у 1991 році на прицерковному майдані ніжинці встановили пам’ятний знак. На великі православні свята тут регулярно відбуваються богослужіння, а в пам’ятні Шевченківські дні — загальноміські урочистості та панахиди за Великим Кобзарем.
Сьогоріч храму — історія якого позначена Тарасовою дотичністю, нездоланним українським духом — виповнюється 260 років. І свідомі й по-справжньому патріотичні ніжинці налаштовані робити все для повного відродження цього храму.
Тетяна СИДОРЕНКО
