«Термопіли» нашого богослов'я

Отож, серйозною проблемою є брак уваги та інвестування у здібних і творчих людей - потенційних носі­їв майбутньої богословської думки УГКЦ, а не лише в грандіозні будів­ничі проекти. Адже богословський заклад - це насамперед духовна школа не лише вмотивованих і від­повідальних, а й належно оцінених богословів-духоносців, які мають в Церкві-Тілі Христовому унікаль­ну місію - творити словесну ікону віри, якою Церква внутрішньо, у Дусі Святому, живе.

Інтерв'ю з викладачем кафедри богослов'я Українського Католицького Університету, головним редактором часопису «Християнин і світ» Віктором Жуковським

Пане Вікторе, на початку «па­тріархальне» запитання. Чи мож­лива помісна Церква без власного богослов'я? Який у нас сьогодні стан справ стосовно цього аспекту помісності?

Це складне питання. Стан справ розвитку «помісного» богослов'я заторкує найглибші, найболючіші пласти самоусвідомлення УГКЦ. Йдеться про проблему ідентич­ності, чи радше догматичної свідо­мості УГКЦ, розуміння нею своєї внутрішньої повноти, своєї києво-візантійсько-католицької особли­вості, унікальних потенційних мож­ливостей, які органічно перебувають в її богословському лоні з одного боку, і катастрофічний брак реаліза­ції цих можливостей - з іншого. Ця ситуація тягнеться ще від Берестей­ської унії, й історія унійної Церкви ілюструє всю палітру проблем у цій сфері, які з роками лише нагрома­джувалися. Характерним елементом «хвороби» нашого богослов'я було творення якогось неприродного й дивного симбіозу: літургійна тради­ція візантійська (з різноманітними латинськими вкрапленнями, подеку­ди дуже сильними), а богословлення латинське (з візантійськими вкра­пленнями). Літургійно-богословське життя в нас часто не відповідало прадавньому принципу: правило молитви - правило віри ((lex orandi
– lex credendi), і це разюча неадек­ватність в лоні Церкви. (Наприклад, святкуємо Успення Богородиці, як всі православні, й водночас як като­лики сповідуємо догмат про Внебов-зяття Марії). Іншими словами, існу­вав дисбаланс між двома сторонами богословлення: ісповіданням право­славної віри (orthodoxia) і православ­ним богопочитанням (orthopraxia).

Така роздвоєність духовно-богословської свідомості Церкви до­недавна була і значною мірою ще й далі залишається одною з головних проблем нашого богомислення. Ви­хід з цього лише один: живий, бого­словський, творчий пошук, за слова­ми Папи Бенедикта XVI, «глибинної єдності в різноманітності». Плід богословського пошуку не повинен бути якимось штучним, теоретично-академічним продуктом, а благодат­ним вираженням досвіду віри Церк­ви, яка, залишаючись глибоко вкорі­неною в східнохристиянську бого­словську традицію, водночас пере­живає у своєму містичному досвіді буттєву єдність з досвідом Західної Церкви. Адже Церква як Містичне Тіло Христове - одна, єдина, й тому різні «помісні» досвідчення життя у цьому тілі не можуть принципово суперечити одні одним, якщо ці до­свіди - істинні.

Проблема роздвоєння між «пра­вилом молитви» та «правилом віри» стосується не лише давніх поле­мічних питань у сфері тріадології, маріології й еклезіології. Проблема співвідношення живої віри Церкви та її літургійно-догматичного ви­раження насамперед заторкує голо­вний духовний нерв Східної Церкви - її духовно-містичний досвід, віка­ми вивірений святими подвижни­ками, спосіб духовного діяння, чим завжди було характерне духовно-богословське дихання Церкви Хрис­тової на Сході.

З іншого боку, є дуже серйоз­ний брак інтенсивної духовно-богословської пошукової роботи в напрямку кристалізації богослов­ського самоусвідомлення УГКЦ. Виважено вироблена реальна стра­тегія і системна масштабність мислення повинні містити в собі чітко розпрацьовані на всецерковному рівні тактичні кроки. Передовсім це стосується кардинальної зміни в кадровій політиці, яка, я вважаю, є вкрай незадовільною. Наприклад, у 2005 році відбулась знакова кон­ференція нового покоління «Кай-рос», на яку з'їхалось близько 300 молодих богословів. Якими пре­красними і натхненними вигляда­ли промови, доповіді, дискусії про майбутнє богослов'я УГКЦ! І що далі? Де ці 300 «спартанців», які б могли відстояти «Термопіли» нашо­го богослов'я перед потужними на­тисками раціоналізації, секуляри­зації та споживацько-гедоністичної культури, й започаткувати тяглу та інтенсивну роботу в справі фор­мування богословських шкіл і амбітних молодих богословських програм? Де системна кадрова по­літика Церкви, яка посилає на на­вчання, але не дбає про подальше влаштування і фахове зростання молодих богословів? Скільки со­тень випускників західних бого­словських шкіл ми вже маємо?! І чому лише невелика частина з них тепер працює на благо формування богословських середовищ УГКЦ? Справа згуртування наявних бого­словських кадрів має бути одним із найважливіших пріоритетів УГКЦ. Чому він ним не став за 20 років?!... Інвестування у богословську думку УГКЦ, її школи (маю на увазі творчі спільноти богословів, а не зведення стін), творення благодатного про­стору інтенсивного богословсько­го діалогу всередині УГКЦ мусить бути пріоритетом №1.

Отож, серйозною проблемою є брак уваги та інвестування у здібних і творчих людей - потенційних носі­їв майбутньої богословської думки УГКЦ, а не лише в грандіозні будів­ничі проекти. Адже богословський заклад - це насамперед духовна школа не лише вмотивованих і від­повідальних, а й належно оцінених богословів-духоносців, які мають в Церкві-Тілі Христовому унікаль­ну місію - творити словесну ікону віри, якою Церква внутрішньо, у Дусі Святому, живе. Коли ж творен­ня богословських осередків отри­має відповідну, себто пріоритетну увагу, якої я тепер не відчуваю, тоді повноцінно зможуть запрацювати богословсько-видавничі проекти (наприклад видання фундаменталь­них богословських монографій, під­ручників), перекладацькі програми, богословські проекти в різних ді­лянках життя і місії Церкви. Лише згадаю дві з них: широкомасштаб­на й далекоглядна євангелізаційна стратегія і серйозна мас-медійна політика Церкви. Поки що я не бачу серйозності в розумінні цих пріо­ритетів. А час спливає, і ми, через свою інертність, неповороткість, недалекоглядність і критичну ситу­ацію у кадровій політиці, можемо втратити ті позиції у кредиті довіри до Церкви, які заклали її мученики й ісповідники до нас.

Один київський православ­ний богослов, який із симпатією ставиться до Греко-Католицької Церкви, сказав, що за цих двад­цять років у сфері богослов'я вона зробила один відсоток від можли­вого та пів-відсотка від необхідно­го. Чи це відповідає дійсності? Чи справді все настільки погано?

Це занадто песимістичний по­гляд, хоча, очевидно, він має під со­бою підстави, зважаючи на кредит довіри, який мала і поки що ще має УГКЦ, відколи вона вийшла з під­пілля, на той потенціал розвитку, який вона мала на початку 90-х. Справді, зроблено набагато мен­ше, ніж могло бути й потрібно було зробити. Гадаю, що причини цього не лише в тому, що часто на керів­них посадах опинялись люди, які не мали ні широкомасштабних страте­гічних візій, ні досвіду прийняття виважених, але швидких рішень, ні елементарної компетентності. При­чина також у виснаженні церковно­го організму, який виніс півстоліт­нє підпілля і просто нереально було від стану хронічної втоми від пере­слідувань швидко перейти до по­тужного старту на всіх рівнях. Ми повинні тверезо й незаангажовано оцінити обставини, у яких Церква опинилась після виходу з підпілля. Яка плачевна ситуація була тоді в нашому богослов'ї, в нашому ка­дровому забезпеченні, стосовно на­шого священства, стосовно різних вимірів: парафіяльних, пастораль­них, духовно-моральних, стосовно богословської освіти! Ми повинні пам'ятати, на якому рівні свого богословського самоусвідомлення були після довгого часу підпілля та еміграції, а також після сильних столітніх впливів західного бого­словського та культурного мента­літету.

Як ми можемо оцінити досяг­нення в розвитку нашого бого­слов'я?

На мою думку, оцінювати здо­бутки за 20 літ відродження і розви­тку УГКЦ слід за фундаментальни­ми стратегічними критеріями. Для прикладу наведу три з них: кадро­вий, інфраструктурний, комуніка­ційний. Кадровий стан задовільний. Незважаючи на те, що працюють богословські заклади, які щороку випускають сотні спеціалістів із богослов'я, рівень організації пра­ці, тобто менеджмент конкретних програм на різних рівнях не дотягує до доброго. Якщо не брати до уваги семінаристів, які після закінчення богословських студій переважно з аймаються душпастирюванням, рівень заангажування у творчу бо­гословську роботу молодих спеціа­лістів не витримує жодної критики. І тут маємо справу з інфраструкту­рою, розвиток якої, здавалося б на перший погляд, характеризується позитивною динамікою. Проте че­рез брак стратегічного й системного планування, чіткої кадрової політи­ки та якісного менеджменту, рівень інтенсивності й динаміки «реалізу-ємості» поставлених завдань дуже низький.

Що ж до комунікації, тобто вну-трішньоцерковних зв'язків та сто­сунків з українським суспільством, то тут, на мою думку, найбільші проблеми. Здавалося б, Церква, яка 20 років (не 2-3 роки!) тому вийшла з підпілля, повинна вже мати, як мі­німум, один серйозний офіційний загальноцерковний журнал, все-церковну газету, постійну, інтен­сивну та професійну присутність у радіопросторі, і, можливо, декілька годин на тиждень телебачення. Всі ці мас-медійні важелі творили б як комунікаційний простір живого внутріщньоцерковного діалогу, так і відкритого, конструктивного спіл­кування з широкими верствами на­шого суспільства. Натомість маємо катастрофічну ситуацію: на грані виживання (чи, можливо, «вимира­ючі») богословські журнали, місцеві вузько-спрямовані релігійні газети й журнали, які «на ладан дихають» і задовольняють потреби в кращому випадку 1-2 тисяч вірних (замість кількасот тисяч). Причина цієї си­туації - це відсутність чіткої страте­гічної програми розвитку мас-медіа УГКЦ, а відтак відповідальної і сис­темної реалізації її на різних рівнях (загальноцерковному, єпархіяль-ному, деканальному тощо). Майже вся робота в цьому напрямку від­бувається завдяки відданій праці ентузіастів, часто аматорів. Тут я вже не говорю про необхідність декількох потужних церковних суспільно-богословських Інтернет-проектів, які б зайняли гідне місце в українському та світовому бого­словському Інтернет-діалозі. Така ситуація є яскравим показником відсутності стратегічного бачення потреб Церкви і її стосунків зі сус­пільством, яку можна «списати» на продовження «підпільності» в мис­ленні. Ми пожинаємо ці результати, далі триваємо в тій інерції і рік за роком втрачаємо позиції щодо сво­го місця і впливу на суспільні про­цеси в Україні.

Пане Вікторе, постпідпільний час дійшов до завершення. Продо­вжувати говорити, що ми пережи­ваємо наслідки тих часів великою мірою вже не актуально... А що попереду? Що буде ще через 20 ро­ків? Чи про це ще говориться?

У питанні вже є частка відпо­віді. Чи ще говориться? Теоре­тично ми вже би мали знати чіткі стратегічні напрямні для розвитку Церкви, але за 20 років не прийняті основоположні рішення у розви­тку серйозних мирянських рухів, розвитку капеланства в наших ВНЗ. За 20 років не прийняті навіть програмні документи, які зазвичай приймають у перший рік виходу в публічну сферу будь-якої органі­зації... А якщо й прийняті, то гли­бина й масштаб їхньої реалізації у кращому випадку «містечкові». А тут йдеться про набагато глибший і ширший рівень - рівень виходу Церкви з підпілля парафіяльних огорож, що мав спричинити ви­будовування стратегічних стовпів, на яких базуватиметься подальша праця. Ми ж бачимо, що в бага­тьох справах, пов'язаних із розви­тком богослов'я, більшість каменів у цьому фундаменті ще дотепер не закладено. Тоді постає запитання: як будуть рости стіни, якщо нема повноцінного фундаменту, якщо не було, наприклад, стратегії розвитку євангелізації? Вона тільки недавно почала творитися завдяки відданій праці декількох людей. І це про­йшло 20 років, період її найбільшої затребуваності в час виходу з під­пілля і необхідності євангелізувати пострадянську Україну.

Але в середині 90-х років був Со­бор, присвячений євангелізації.

Так, Собори відбувалися, але тут не йдеться про статичний ре­жим обговорення (без сумніву, це важливо й потрібно). Ми навчи­лись годинами, днями засідати в різних форматах, з різних приводів і потреб, але не навчились систем­но й відповідально впроваджувати рішення цих зібрань у життя, до­водити обговорені проблеми до широкого загалу вірних Церкви, до кожного вірного, долучаючи таким чином його до богомислення цілої Церкви. Лише так він відчуватиме себе членом живої, дієвої Церкви, яка динамічно переживає як життя кожного її члена, так суспільства, в якому вона перебуває. Адже Церк­ва - це весь Божий люд, а не лише декілька десятків чи сотень учасни­ків того чи іншого зібрання. Обго­ворення на різних рівнях, які б ці­каві й фахові вони не були, мають завжди приводити до конкретики прийняття рішень і, найголовніше, їх тяглої, системної реалізації тими фахівцями, яких зібрання уповно­важує робити цю справу, забез­печує необхідними важелями, і не лише відповідальності, а й правами й реальними можливостями це зро­бити. Інакше вирішення насущних завдань залишиться на рівні наших засідань, мрій і фантазій.

Це стосується ситуацій на всіх рівнях, від парафії до Архієпархії, від конкретних програм (як «Бого­словські курси в Києві», які колись організовував УКУ, чи щомісячні «Богословські зустрічі», які органі­зовує кафедра богослов'я у різних університетах Львова) до глобаль­них євангелізаційних чи видавни­чих програм (як видання газет і журналів, переклади фундаменталь­них сучасних богословських моно­графій і підручників). Чим вони глобальніші, тим більше проявля­ється безсистемність і відсутність чіткої організації праці, команд­ної злагодженості в роботі, розпо­діл відповідальності й практичних кроків втілення того, що теоретич­но напрацьовано. Відсутність цього свідчить про богословську, кадрову, а відтак організаційну незрілість, де лідерські завдатки тих, хто керує на різних рівнях, можна оцінити на підставі того, що зроблено, а що занедбано. Тому проблема христи­янського лідерства все рельєфніше займає центральне місце в наших богословсько-організаційних по­тугах.

Пане Вікторе, чи на часі розмови про патріархальний устрій, коли не­має фундаменту? Якщо не вирішені питання євангелізації, то чи варто говорити про еклезіологію?

Абсолютно не на часі. До патріар­хального устрою треба дозріти, до­рости, виховати богословів-лідерів і, що дуже важливо, довірити їм місію працівників-служителів на страте­гічних напрямках, зі всіма повно­важеннями і відповідальністю. Не можна стрибнути вище, ніж ми сьо­годні можемо. Як можна говорити про патріархальний устрій, якщо, наприклад, дотепер немає патріар­шого видавничого центру, потужно­го механізму видання праць наших богословів, святоотцівської спад­щини, доробку греко-католицьких подвижників, ісповідників, видання часописів, газет тощо. В епоху інфор­маційних технологій мусить бути серйозно й системно запрограмова­ний на довгу перспективу духовно-просвітницький рушій, який про­дукує інформаційно-богословські ідеї і подає їх суспільству, який ба­чить, що це потрібно, що від цього залежить повноцінне життя Церкви.

Тепер панує радше короткозорість і апатія, яка часто спричинена втомою від того, що люди пливуть проти те­чії неорганізованості, а також від неможливості реалізувати в наших богословських середовищах Богом дані задатки.

Тішить, що в останні роки все інтенсивніше почали працювати па­тріарші комісії, завдяки чому Церк­ва зростає, набирає досвіду. Однак, знову ж таки, вся ця робота є лише зародком тієї зрілої місії, яка лежить на кожному. Ми ще не «виросли», а деколи наївно думаємо, що кіль­кість проведених конференцій, кру­глих столів, соборів, інших заходів є показником ефективності та зрілос­ті. Цим показником є переміна на­шого середовища, людей, благодатна динаміка християнського життя не лише на парафії, а й у владних струк­турах, бізнесі, медицині, культурі, науці тощо. Головним показником є авторитет і вплив Церкви на різні суспільні процеси у державі, Церк­ви, до якої не лише прислухаються, коли це кон'юнктурно вигідно, а й слухають як совість народу.

Скажіть, скільки в нас за остан­ній рік пройшло живих (а не фор­мальних) зустрічей церковних про­відників з бізнесом, владою, куль­турними працівниками, науковцями тощо? Це відповідальність духовних провідників - інтенсивно бути при­сутніми в цих вимірах суспільного життя, а не лише на проповіді під час недільної Літургії. Іноді може здава­тися, що на рівні мирян розуміння основ життя і діяльності Церкви є кращим, ніж на рівні духовенства. Нестача внутрішньоцерковного діа­логу, співпраці, єдиного стратегічно­го погляду є дуже відчутною, а від­так виникають непорозуміння і не­організованість. Патріарший устрій не може бути «брендом», за яким не стоїть нічого, крім слабких структур, слабкої або взагалі відсутньої стра­тегії, за яким нема чіткого систем­ного менеджменту, що у співдії з Бо­жою благодаттю ефективно впливає на переміну нас самих і суспільного життя. Внутрішнього богословсько-організаційного дозрівання не мож­на просто чекати. Патріархальний устрій треба здобувати важкою, по­слідовною, регулярною, стратегічно й тактично спрямованою працею на всіх рівнях у міцній системній екле-зіологічній зв'язці. Й тоді він прийде не лише де-юре, а й де-факто.

Чи можна говорити про те, що на сьогодні між богословами УГКЦ абсолютно відсутня якась внутріш­ня комунікація? Немає форумів, видань, де вони б висловлювалися, ні потужних конференцій?

Не можна сказати, що взагалі відсутні. Всі ці виміри комунікації сильніше чи слабше розвинуті. Діа­лог відбувається, але він дуже слаб­кий і «тихий», його не чує суспіль­ство. В УКУ в своєму колі, в Терно­полі, Івано-Франківську, Закарпатті, Дрогобичі - богослови в своїх се­редовищах спілкуються, і це добре, динаміка є. Але ця динаміка не має загальноцерковного простору, що могло б бути завдяки одній газеті, часопису, суспільно-богословському веб-порталу тощо. Між нашими богословськими закладами немає творчих богословських зв'язків, ак­тивної, регулярної і плідної співпра­ці. Робились різні спроби уніфікації богословських програм, співпраці щодо їх удосконалення, але до сьо­годні потужна й систематична бо­гословська співпраця відсутня. Все пливе за течією. Це свідчить про не­зрілість, насамперед людей, від яких дуже багато залежить, які ставлять, можливо, не ті акценти, які намага­ються зробити щось, що, можливо, не є пріоритетним, першорядним. Треба молитися, щоби Бог усіх нас просвітив, щоб ми гармонійніше співпрацювали й щоб ці двадцять років для нас були уроком, з якого ми б зрозуміли, наскільки важливо вийти не лише зі «зовнішнього» під­пілля, а й із «внутрішнього», себто сміливо будувати структури, систе­ми внутрішньої співпраці, постійні зв'язки з суспільством, комунікації, які уможливлять плідну інтенсивну роботу, а не пробуксовування на тих самих темах вже друге десятиліття.

Як Ви гадаєте, на чому мала б зосередитися богословська наука в Греко-Католицькій Церкві з огляду на те, що ми не поза всесвітнім кон­текстом? На початку ХХ століття православні теологи говорили, що богослов'я буде «еклезіологічним». Водночас вони пішли різними шляхами: шляхом неопатристич-ного синтезу й філософського, ек-зистенціоналістського осмислення святоотцівської традиції. Ми за­лишались вирвані з цього контек­сту, і водночас Ви кажете, що наше богослов'я суміжне з їхнім. Отож, куди ми повинні рухатися, про що думати, що маємо досліджувати?

Дивлячись на реалії, на пробле­ми, про які я сказав, дуже непросто сьогодні розвивати своє богослов'я, зважаючи на передумови, на попере­дні напрацювання, яких є дуже мало, на обірвану тяглість у переданні. УГКЦ є Церквою Володимирового хрещення, Київською Церквою. Від­повідно, богословсько-духовна тра­диція успадкована з Візантії, вона така ж, як у братів православних. У вірі, богопочитанні, літургійно­молитовному, духовному подвиж­ництві ми з ними єдині й фактично не маємо розбіжностей. На цьому акцентував ще Патріарх Йосиф Слі­пий, кажучи, що «православні брати за вірою і кров'ю» до нас найближ­чі. Звідси й повинен виходити голо­вний богословський вектор: загли­блюватись у свою східну природу, і не може бути якогось наголосу на одному аспекті (наприклад, еклезіо-логії) за рахунок іншого (наприклад, біблістики). Богослов'я - єдине й цілісне, і так воно повинно гармонійно й цілісно розвиватися у всіх його ді­лянках. Найважливіша вимога - це те, що богослов'я має розвиватись у живій єдності з духовним досвідом Церкви, а не бути сухою академіч­ною дисципліною. Богослов'я виро­диться у абстрактну теорію лише для «сакрального» кола вибраних, якщо не матиме безпосереднього втілен­ня у різних вимірах пасторального життя, місійно-євангелізаційної ді­яльності, катехизації, живого та ін­тенсивного церковно-суспільного діалогу зі світом бізнесу, політики, культури тощо.

Перебуваючи в сопричасті зі Все­ленською Церквою, ми відкриті до плідного поділу богословським до­свідом із Заходом. Наша перевага в тому, що ми, з одного боку, маємо свою автентику, східнохристиянську, візантійську, духовно й ментально вкорінену в києво-слов'янській тра­диції, а з іншого боку, ми можемо користуватися духовними скарбами Вселенської Церкви, які добре пра­цюють на її ґрунті. Те, що підходить до нашого «східного ґрунту», мож­ливо, з певною модифікацією, можна перенести й використати в нашому досвіді. Західні богословські школи мають інші методологічні підходи, які деколи дуже відрізняються від ві­зантійських богословських акцентів, іншу історію розвитку й шлях духо­вного подвигу. Ми, будучи водночас і православними, й католиками, мо­жемо благодатно й творчо осмислю­вати цих два досвіди у своєму києво-візантійському богослов'ї. Це вели­кий потенціал, якого не має жодна інша помісна Церква. Хоч завжди потрібно пам'ятати про небезпеку примітивного штучного творення богословських конструкцій чи пев­них теоретично-богословських сим­біозів (наприклад, розглядати бого­словську місію УГКЦ як міст, який не має своєї тотожності, а функціо­нально обслуговує суто екуменічні потреби католицького й православ­ного світів), у яких спотворювати­меться досвід як одних, так і інших. Ось тут богослови, богословські осе­редки УГКЦ повинні сказати своє слово й вийти на всецерковний діа­лог.

Одним із фундаментальних пи­тань є проблема рецепції в УГКЦ римо-католицьких догматів, які були прийняті в ІІ тисячолітті. Як наша східна, православна й водночас ка­толицька, Церква в своєму живому богословському переданні це інтер­претує, «пропускаючи» через живе церковне тіло у Святому Дусі. Необ­хідний мудрий, братній богослов­ський діалог із римо-католиками, такий самий, який мав би бути з нашими братами православними, поєднаними з нами Володимировим хрещенням. Ця співпраця, черпа­ючи сили й досвід із нашого важ­кого та неоднозначного минулого, має дивитись на сучасні виклики й у майбутнє, яке найбільшою мірою залежатиме від того, наскільки бо­гослови УГКЦ, звершуючи свою мі­сію, зможуть вплинути на духовно-моральну атмосферу українського суспільства.

Анатолій БАБИНСЬКИЙ

"Патріярхат", №6 2010