Редакційна колонка

Той, хто запрошує йти на глибину: владиці Борисові Ґудзяку — 60!

24.11.2020, 09:00
Той, хто запрошує йти на глибину: владиці Борисові Ґудзяку — 60! - фото 1
24 листопада владиці Борисові Ґудзяку — митрополитові Філадельфійському УГКЦ,, в недавньому минулому єпископу Паризькому, ректорові УКУ, а також історикові, богослову, громадському діячеві, баскетболістові та відомому любителеві морозива виповнюється 60 років.

Ще здається недавно ми вітали владику з 50-літтям, пригадували як з ним познайомилися. З цього часу багато змінилося в його житті, УКУ, УГКЦ та в Україні загалом. Незмінним залишається оптимістичний і креативний погляд на життя, щирість і відкритість, стратегічне бачення і молитовність, вміння слухати і співпереживати.

Напередодні ювілею РІСУ попросила різних людей, які знають владику Бориса з різних позицій (як науковці, колишні студенти, священики, співробітники, громадські діячі тощо) , поділитися своїми враженнями про нього.

А від себе щиро бажаємо Вам, дорогий Владико, буде таким енергійним і молодим духом, здоровим та радісним ще многії і благії літа!

Жертва науковця

Ігор Ісіченко, архиєпископ-емерит

Виступає владика Ігор, владика Борис серед слухачів - фото 62122
Виступає владика Ігор, владика Борис серед слухачів

 

Що більший ми маємо талант, то величнішої жертви чекає від нас Бог. Щедрі й різноманітні таланти владики Бориса Ґудзяка визначили й вимір його жертовного дару Церкві. Цим даром став талант науковця.

Ми познайомилися в Інституті літератури імені Шевченка понад тридцять років тому. Я перед тим захистив кандидатську дисертацію й готував монографію до друку, а молодий докторант із США приїхав до Києва, збираючи матеріал для своєї праці з історії Берестейської унії. Відділ давньої літератури на чолі з Олексою Мишаничем був чи не найвідкритішим у мережі АН УРСР для контактів із діаспорною наукою. Навряд чи хто з рідкісних ще тоді науковців-гуманітаріїв із Заходу обминув гостинну кімнату на вулиці Кірова (нині Грушевського) 4. Борис Ґудзяк із них був, напевне, наймолодшим. І вже в короткій розмові він справляв враження надзвичайно глибокої, цілеспрямованої особистості, яка вміє слухати, уважно спостерігати, точно формулювати думки.

В 1990-і рр. ми почали реґулярно бачитися у Львові. Мені припала честь бути на інавґурації Інституту історії Церкви та долучитися до масштабного проєкту «Берестейських читань», якими новостворений інститут вшанував 400-річчя Берестейської унії. Творча атмосфера академічного діалогу, дружнього й вищою мірою коректного, спокійне обговорення контроверсійних проблем минулого виразно контрастували зі знайомою вже мені на той час непримиренністю релігійних дискусій у пострадянській Галичині. В усьому відчувалася стратегічна далекоглядність директора інституту – Бориса Ґудзяка. Він творив нову культуру не тільки наукового, але й суспільного діалогу. Культуру, на жаль, і нині не вельми поширену в Україні.

А невдовзі з’явилася й фундаментальна праця, що підсумувала дослідницькі студії Ґудзяка – «Криза і реформа: Київська митрополія, Царгородський патріархат і генеза Берестейської унії» (англ. 1998; укр. 2000). Вона визначила критерії, на які відтак мусили орієнтуватися вітчизняні історики Церкви, не ховаючись за конфесійною заанґажованістю й провінційним вихованням. Автор дав взірець спокійного, неупередженого, вищою мірою коректного пошуку правди на ґрунті надійних історичних джерел без патетичних ідеологем і суб’єктивних оцінок особистостей. В академічний світ України увійшов зрілий, талановитий науковець, від якого слід було сподіватися все нових і нових публікацій.

Та ще 1995 р. Борис Ґудзяк ділився зі мною своїми ваганнями. Наближалася необхідність прийняття сану – логічний крок для організатора Української Богословської Академії. А це передбачало суттєві корективи в житті. Не в побуті – Борис і в світському стані був справжнім аскетом. А от на науку лишалося все менше часу.

Вибір було зроблено. Борис став отцем, потім – владикою, відродив разом із однодумцями ЛБА й трансформував її в престижний УКУ, очолив і по суті реконструював західноєвропейську єпархію УГКЦ, а потім повернувся в США вже як глава УГКЦ в цій країні. Про працю в бібліотеці й кабінетний затишок годі було мріяти. Науковий талант став жертвою, добровільно й свідомо складеною Церкві.

Мені шкода цього. Шкода ненаписаних книг і не реалізованих особистих дослідницьких мрій митрополита Бориса Ґудзяка. Але я розумію всю неспівмірність академічних студій і потужного креативного архипастирського служіння, що формує майбутнє Київської Церкви й усього нашого народу. Хотілося б тільки, щоб Церква і народ гідно оцінили цю жертву.

* * *

Ректор, який заразив вірусом віри

Віра Бий,
старший менеджер бізнес розвитку, компанія N-iX

Сніжки з ректором - фото 62125
Сніжки з ректором

 

Мені і моїм однокурсникам пощастило знати Владику Бориса ще з перших років відновлення ЛБА – УКУ. У вже досить далекому 1996 році, тоді ще зовсім молодий, але вже знаний науковець з США, який став віце-ректором ЛБА, просто розбивав будь-які шаблони наших молодечих уявлень про те, яким має бути друга після ректора особа в університеті. Цей молодий енергійний чоловік, дуже симпатичний нам, юним студентам, приніс із собою в університетські стіни особливий вірус – многогранний і дуже потужний. Хоча нам, студентам, було зрозуміло (і нам про це постійно Владика нагадував!), що цей університет – це великий експеримент, причому в доволі жорстких умовах. І нам, мабуть чи не основним його учасникам, нічого не залишалося, хіба вірити і проявляти стійкість, впертість і такий же ж екпериментаторський характер у наших зовсім нетривіальних студіях.

Скільки Владику пам’ятаю в ЛБА, він завжди випромінював особливу віру, наче провіщував добре майбутнє і воно якимось майже магічним чином звершувалося – нам з ним ніколи не було нудно, і ніколи не було страшно, що раптом усе зупинеться, не вдасться, хоча десь інтуїтивно розумілося, що за цими успішними звершеннями стоїть величезна праця, безнастанне чування і Владики, і усієї невеличкої команди навколо. Ця сила віри і бажання стати учасником цього великого будівництва «нового, інакшого» університету, було дуже заразним вірусом.

А будувалося щось дуже цікаве, дійсно нестандартне, нове, яке вперто опиралося і йшло проти мейнстріму старої совкової навчальної системи, і більш того, багатьох у цій системі, хто ще не втратив критичного мислення, так само «заражалося» цим вірусом віри у можливість побудови нової адекватної навчальної парадигми. І ми, студенти, дуже добре відчували ці всі «тертя» із системою, які дуже часто виглядали як битва Давида і Голіафа. І навіть безпосередньо брали участь в деяких таких «битвах», як от дуже активний виступ наших студентів в акціях «Україна проти Кучми»: тоді ще Отець Борис нас активно підтримав і особисто вийшовши до студентів, у спільній короткій молитві поблагословив усіх, хто тоді ішов шеренгою на студентський протест.

Отож, ректорство Владики було там само нестандратне і виходило поза рамки усталеного бачення на наших пост-совєтських просторах ким є ректор, який має бути його публічний профіль. Зокрема, Владика завжди був природньо близьким до студентів. Він дуже часто підходив до студентів просто привітатися і розпитатися про життя кожного, про якісь виклики, потреби чи цікаві речі, що відбувалися у Львові чи Україні. Він міг попросити про допомогу, порадитися, жартувати, міг і посварити чи скартати, але з любові. Владика приїздив до нас на літні школи, щоб побути з нами більше, краще познайомитися і очевидно, по можливості, пограти разом баскетбол. Його контакт зі студентами ніколи не відбувався заради галочки чи самореклами – його щире бажання ближчого, без прикрас спілкування з нами показувало наскільки глибоко Владика живе ідеєю університету і переймається життям студнентів. Згодом, як універ розростався, Владика не раз жалів, що він просто фізично не має часу охопити усіх студентів для бльш особистої розмови. І часами це виливалося у неочікувані способи соціалізації, як от з подачі Владики раптом пограти сніжки усім універом гуртом.

Дуже цікавим студентським досвідом був курс Владики Бориса «Християнська Духовність в добу постмодерну». Для нас, ще зелених студіків, що недавно вийшли з дуже совкових шкіл, це був не лише дуже нестандартний формат, бо курс включав, наприклад, лекцію про рок-музику і різні неформальні спільноти, але і те, що з нами про серйозні речі хтось хотів говорити на рівних, у дискусії і ділитися своїм досвідом. Владика дуже заохочував студентів до критичного мислення, до відваги мати свою думку і робити помилки, і більш того, до відповідальності за свої аргументи і за відкритість дискусії. Це, очевидно, від початку стало невід’ємною частиною більшої парадигми чесності і прозорості у навчанні, що стало своєрідною візитною карткою університету, було викликом для всіх нас, зокрема, в якийсь момент і для мене. Врешті, це зробило УКУ «більмом в оці» і своєрідним маяком для багатьох інших вишів.

Врешті, Отець був добрим пастирем цієї тоді ще невеличкої університетської спільноти: разом з ним ми вчилися шукати правду, молитися, бути відкритими, критично думати, інколи помилятися, але робити спробу, прощати і подавати руку тим, хто спіткнувся, але вперто разом йти далі за отим «Великого бажайте»....

А ви коли-небудь кидали сніжку у свого ректора?

* * *

Роман Зілінко,
мистецтвознавець, завідувач відділу Національного музею у Львові ім. Андрея Шептицького

Той, хто запрошує йти на глибину: владиці Борисові Ґудзяку — 60! - фото 62146

Ми з однокурсниками були третім набором до Львівської Богословської Академії. Це був 1996 рік, лише п’ять років після розвалу Союзу. І ось ми потрапляємо до цього нового закладу, і ще нічого не розуміємо, не знаємо як усе буде виглядати, перспективи примарні, зрештою, як і усе, що відбувається довкола. Академія на той час ще була у приміщенні колишнього садочку на Клепарівській, а нове приміщення на вул. Свєнціцького, куди невдовзі мали перебратися, було абсолютно не в тому стані, де можна було затишно навчатися. Подібного невідомого, незнаного, непевного було дуже багато... Але були люди, навіть так: Люди! Мене шалено підтримувало і давало віру, що все буде чудово саме в цьому середовищі, яке формувалося довкола Академії.

Я не пам’ятаю своєї першої зустрічі з Борисом Ґудзяком — його, здається, у той час, як ми поступили, впродовж декількох місяців не було в Україні. Але ходили розмови про віце-ректора, молодого американця українського походження, відомого історика і дуже симпатичну людину. Старші курси розказували про його предмет “Християнська духовність в час постмодернізму”. Ходили легенди, що там багато говориться про рок музику, культуру і мистецтво, кіно, що на лекціях гостюють культові письменники та музиканти, як то Віктор Неборак чи Тарас Чубай... А ще він грає в баскетбол! Таким чином багато з нас, ще заочно вже любили його і вважали своїм. І все це на тлі свіженької сіренької радянської спадщини, байдужості, корупції і офіціозу в інших навчальних закладах чи деінде.

Рік за роком, на наших очах будувалася Академія, властиво будувалася спільнота людей, захоплених однією справою, а вони уже будували Академію, а пізніше Семінарію та Католицький Університет... І ніхто так не міг захопити, заразити ідеєю, як Борис Ґудзяк. Усі ми почувалися, і я досі почуваюся, причетними до цієї великої справи. У той час чути в промові, чи в приватній розмові, що до Тебе звертаються як до людини, яка творитиме нове суспільство, нову Україну, що Академія формує лідерів суспільства — було одночасно і далекою фантастикою і мотивувало й додавало віру у свої сили. Напевне найбільше вдячний за цю віру!

З найяскравіших особистих спогадів — це велика репродукція картини Повернення блудного сина Рембрандта в кабінеті, тоді уже отця Бориса. Спиною до репродукції сидить Ґудзяк, а навпроти нього — ми троє порушників дисципліни, позираємо то на отця, то на Рембрандтового Блудного сина. Це те відчуття, коли розумієш усю вагу ситуації, одночасно з певною комічністю. І хоча я пізніше своє життя міцно пов’язав з мистецтвом і багато його бачив і люблю, але від того часу Рембрандтове Повернення Блудного сина - моя улюблена картина, вийняткова!

* * *

Слухає і довіряє

Про митрополита Бориса можна і треба писати книги, бо Його Особа є великим даром для Церкви і нації. Маючи честь служити у Паризькій єпархії Святого Володимира, завжди був вражений одним із численних умінь Владики Бориса, а саме - церковного адміністрування. Вражає постава єпископа, котрий вміє СЛУХАТИ священників та мирян. Напевно всім відомо, що Владика Борис не боїться ДОВІРЯТИ і це завжди відчутно у Його єпископському служінні. Вважають, що теперішній час вимагає і потребує величі. Ідеться про ПОВНУ ВІДДАЧУ завданням і СПІВПРАЦЮ - цього ніколи не бракувало нашому ювілярові. Звісно церковне адміністрування є неможливим без МОЛИТВИ. Кожна робоча зустріч, собори, семінари, завжди були навколо Євхаристії. Все це створювало команду, в якій роль владики Бориса є унікальною, бо своєю присутністю і вміннями Він компенсував слабкості інших. Своїми ініціативами і взятих на себе повноваженнями мотивував інших і створював синергію.

З вдячністю і вітаннями
о.Іван Данчевський, настоятель парафії Різдва Івана Хрестителя м.Гент (Бельгія)

Зі своїм владикою можна і на морозиво - фото 62180
Зі своїм владикою можна і на морозиво

 

«Слухай, а як до нього правильно звертатися?» — «Просто»

Євген Глібовицький,
засновник аналітичного центру pro.mova, член Унівської та Несторівської груп

Я не можу згадати як ми познайомились з Борисом Ґудзяком. Таке трапляється, коли спільних контактів і спільних інтересів стільки, що вони тисячами капілярів проникають ідеями, смислами, людьми і поєднують задовго до того як може відбутись формальне знайомство.

Злам століття, час великої наївності і великих надій. Вся країна швидко дорослішає і вчиться вперше вимовляти слова, наполягати на їхньому сенсі і відстоювати своє. Присутність Блаженнішого Любомира, а поруч, «в команді» – отця Бориса дає львів’янам та галичанам відчуття додаткової спроможності. УГКЦ повертається до Львова і до України не з порожніми руками: разом з англомовними єрархами приходять компетентності відкритого світу. Життя в свободі, поза страхом, вміння ухвалювати власні рішення і вміння приймати відповідальність, непримітивне розуміння ринку, спокійне ставлення до заможності і відсутність страху перед бідністю – це все геть несподівані знання та досвіди з дуже неочікуваного джерела. Зрештою, УГКЦ була тією інституцією, що не зламалася ні перед радянськими переслідуваннями, ні перед кон’юнктурними ідеями примирення з Москвою, що часом поселялись в Ватикані. І коли мова заходила про нечуване – створення нових і спроможних інституцій, з’являлось відчуття, що за староукраїнським акцентом і частим вжитком американізмів стоїть якесь «секретне знання», яке майже гарантуватиме, що всі задуми вдасться здійснити. З іншого боку, думка про те, що «вони точно не співпрацювали з КГБ», уможливлювала довіру, щоб сміливо пірнати в невідоме з головою, не боячись прихованих порядків денних. Довіра – це той інґредієнт, який дає мріям перетворюватись на дійсність.

Цей перетин площин кріпко заряджає батарейки: в Україні старих пост-радянських інституцій і браку сучасних своїх, оте поєднання Церквою різних світів створює живе середовище далеко поза релігійною сферою. Спільнота довкола УКУ раптом починає розвиватися в десятки різних напрямів і способів. І лідером цього процесу стає Борис Ґудзяк у всій множинності своїх статусів: греко-католицький священик, згодом єпископ, гарвардський доктор наук, громадський діяч, підприємливий лідер, українець з глобальною перспективою, поліглот та інтелектуал, а також готовий до боротьби керівник незручної, бо незалежної інституції. Він не боїться гостро відшити СБУ Януковича від переслідування студентів чи публічно скритикувати традицію «жида» в різдвяному вертепі. Отець Борис надихає, підживлює і додає сміливості.

– У словосполученні «Український католицький університет» найбільший виклик буде в останньому слові, – напівжартома кажу отцю-ректору Борису Ґудзяку в одній з наших розмов після старту бізнес-школи, але ще до запуску журналістики УКУ, десь років дванадцять тому. Напевне, з будь-яким іншим керівником університету це була б фронда, але його ця провокація залишає спокійним:
– Ми не маємо боятися йти на глибоку воду, – тихо і з ледь помітною усмішкою відповідає він.

За кілька років я знайомлю владику Бориса з івано-франківським підприємцем Юрієм Филюком. Він запалений ідеєю відкрити для підприємницького руху та бізнес-спільноти постать митрополита Андрея Шептицького як відповідального суспільного лідера, розсудливого творця умов для розвитку бізнесу в українському середовищі, який проходив екзистенційні виклики гостріші, ніж сучасна Україна. Один з київських колег-бізнесменів спостерігає за розмовою, показує на Бориса Ґудзяка, нахиляється до мене і на вушко питає: «Слухай, а як до нього правильно звертатися?» «Просто», — відповідаю я. В рясі, і в джинсах, вони всі легко знаходять спільну мову і пару годин розмовляють за кавою в Urban Space 100 – громадському ресторані, заснованому спільнотою з ста франківчан. «Робіть! Тільки не заберіть Бога з Шептицького», — говорить Филюку владика Борис.

На кілька кроків попереду в своїх викликах, владика Борис залишає УКУ і переноситься в Бенілюкс, який – хоч в дуже інакших умовах – для УГКЦ має багато викликів суголосних з викликами нової України на Донбасі. Українське життя та суспільний мейнстрім – у різних парадигмах. Вдихнувши життя в спільноту у Франції, Бельгії, він отримує наступну позицію ближче до своїх витоків, але ще далі від України. Поруч з Філадельфійським осідком митрополита Бориса Ґудзяка – Вашингтон, американська столиця, в якій сотні українців докладають постійних узгоджених чи роззосереджених зусиль для міжнародного поступу України. Ми сидимо і розмовляємо в будинку семінарії в 15 хвилинах їзди від Капітолію, де обговорюємо українську політику, нові дослідження про вплив історичної травми на цінності, ділимося складнощами фандрейзинґів, розповідаємо один одному способи відновлення після зміни часових поясів. І, звичайно, мрії про нові інституції, тільки на щораз більшому рівні.

Борис Ґудзяк дуже уважний слухач і лаконічний співрозмовник. Його слова по-західному багато важать, але мають в собі по-східному багато тепла. Він невиспаний, але жвавий, втомлений, але бадьорий, завантажений обов’язками, але сміливий у планах. 60? Все тільки починається!

Євген Глібовицький в Київському офісі УКУ - фото 62249
Євген Глібовицький в Київському офісі УКУ

 

Далі буде.

Запрошуємо усіх бажаючих надсилати нам свої спогади і враження про Владику Бориса на адресу ukr@risu.org.ua

Останні колонки

Останні новини