Той Вифлиєм –  по всій країні, у кожнім місті по зорі

Підготувала Лідія МІДИК

Той Вифлиєм – по всій країні,
У кожнім місті по зорі.
Ісус в Марії на колінах,
А та стаєнка, що в Різдві –
Серед зруйнованих будинків,
Під небесами просто так
Та ти не плач, ти спи, дитинко,
А я свій затамую страх –
Говорить мати і ридає.
Такий сьогодні Вифлиєм.
Який він завтра – ще не знаєм
І вже вчорашнім не живем.

А втім – Різдво,
Христос родився.
Стаєнка, ясла, ясна ніч…
І ворог тричі нарядився
Аби царем піти у світ.
І ви ідіть Христа витайте
У ваш вкраїнський Вифлиєм
Зорю на сході зустрічайте
Поміж ракет, поміж сирен.

Мені пощастило майже завжди бути альфа-рідером цих сценаріїв, першочитачкою, подругою-критиком і навіть поставити з молоддю один з її перших різдвяних творів. Я знаю, що вертепи Тетяни Шпайхер самі про себе розкажуть що-Різдва й то по всьому світу в домівках, храмах чи на різного роду малих сценах. Цього року її різдвяні твори поставлять у Канаді, Австрії, Польщі й по всій Україні. Особливий з вертепів – «Різдво із Ґаретом Джонсом», написаний до 90-ї річниці Голодомору, покажуть англійською мовою 16 січня у Відні й англійською та українською – у Канаді. За сюжетом, на Різдво 2023 р. Бог разом з ангелами відправляє в Україну британського журналіста, який першим повідомив світу про голодомор в нашій країні. Ґарет розповідає про Різдво 1933-го і хоче глянути, як через 90 років живе країна, яка пережила одне з найбільших лих у світі. На англійську вертеп переклали американсько-австрійський письменник Марк Кленк та мисткиня Ольга Жмінько, а організувала захід у Відні арт-кураторка Яна Гринів. Раніше ця арт-менеджерка вже організувала у Відні мистецьку виставку «Grain: Burning Issue», присвячену Голодомору 1932–1933 рр. та знищенню українського зерна росіянами під час теперішньої війни.

А от про саму Авторку, яка працює в такому незвичному жанрі, як вертеп, хоча пише й глибокозмістовні вірші, але про них не тепер, розповісти випало мені. Отож.

Ідея вертепу про Голодомор прийшла мені не одразу. На перший погляд може здатися, що це взагалі непоєднувані речі, бо Різдво – це завжди про радість, про святкування народження Бога-Дитяти, а голодомор – це смерть мільйонів. Але це все дивним чином поєдналося в одному вертепі. Пригадую, що вперше я подумала про Голодомор рік чи два тому. Ми згадуємо жертв Голодомору щорічно у четверту cуботу листопада, тобто вже в час Різдвяного посту і коли люди починають готуватися до Різдва. А в останні роки у нас в цей час ще й був активний рух за святкування Різдва 25 грудня. Пригадую, в якийсь із днів я сиділа за горням чаю, тоді почав римуватися в думках вірш про Різдво – і дуже несподівано для себе написала про Різдво під час Голодомору й найважчих часів в Україні. Там є такі слова:

Кутя голодна не з пшениці, з кори дерев
Опухле тіло молодиці і всіх хто вмер
І обезлюджені дороги і люди теж
Різдво нестерпної тривоги,
Смертельний «треш»...
…Сльоза, що лине колядою в вертепі бід
І смерть, що суне зі звіздою по людський рід.

А цього року українська молодь з Ванкувера попросила мене написати для них вертеп. Це було невдовзі після вшанування жертв Голодомору, і я була під сильним враженням від того вшанування, мистецтва на цю тему і розмов про цю трагедію. Саме в той момент тема Голодомору видавалась мені найбільш актуальною з огляду на те, що цьогоріч – 90-та річниця, і тому я написала вертеп про Голодомор. Мені хотілося донести меседж про те, що у 1932–1933 рр. в Україні не було війни, але в поневолених українців забрали всю їжу – і вони вмирали з голоду, натомість сьогодні, попри війну в Україні, українці сіють, жнуть і можуть прогодувати не лише себе, а й відправити зерно голодуючим в тих країнах, де війни немає. І тому у вертепі Ґарет Джонс щиро подивляє українців.

Ґарет Джонс:

Це справді дивовижно,
Що ви зробили, люди,
Я думав, в цій країні
Нічого вже не буде,
Нікого вже не буде,
Бо майже всіх зморили.
А ви тоді померли
І знов, і знов ожили,
Бо ви воскресли, люди.
Різдво я пам'ятаю,
Та було й Воскресіння
Тепер я точно знаю.

Збереження нашої свободи і є запорукою фізичного виживання українців. Тобто цей вертеп, попри те, що описує найбільшу трагедію українського народу, вийшов досить оптимістичним. Так і повинно бути, бо Різдво – це свято надії: Бог народжується, щоб врятувати світ, – а українці як народ врятувалися. І водночас це, напевно, такий мій перший вертеп, не призначений для того, щоб з ним «ходили по хатах», а починала я саме з таких звичайних вертепів майже 10 років тому.

Перший вертеп написала у 2013 році. Передісторія така: 2006-го в Києві зорганізувалося товариство студентів-католиків «Обнова», і я належала до нього майже від початків. Ми організовували багато різних заходів і мали свій осередок в Києво-Могилянській академії, при їхньому культурно-мистецькому центрі. Чому саме там? Бо близько був храм Миколи Доброго, духовний осередок обновлян, і студентам Могилянки було зручно ходити туди на Службу чи різні зустрічі. Власне в Могилянці «Обнова» проводила круглі столи на релігійні чи інші тематики, зустрічі з Блаженнішим Любомиром та Блаженнішим Святославом. Ми проводили Андріївські вечорниці, Стрітенські вечорниці і в музеї Гончара, і в Софії Київській і в самій Могилянці. Потім якось подумали про вертеп. Ідея прийшла спонтанно перед самим Різдвом, бракувало часу на повноцінну підготовку, тому вирішили, що вертеп буде ляльковим – це дуже вписувалося в могилянську вертепну традицію, а ми не мусили вчити слів напам’ять, а могли читати за ширмою з папірця. Ми придбали ляльки в інтернеті, пошили ширму, на ній зобразили українські хати під стріхою на тлі вечорового неба. Але ще потрібен був сценарій вертепу – і його доручили писати мені, бо я і до того трохи віршувала. Ми обговорювали на зустрічах свої ідеї, що саме хочемо через вертеп сказати, а потім я робила на основі цих обговорень сценарій. Потім з цим вертепом ми ходили по київських парафіях, також у гості до патріарха Любомира, Блаженнішого Святослава, інших київських владик. А наступного року все повторювалося знову. Цікаво, що у нас роками був один і той самий набір ляльок, який це товариство і досі має. З року в рік лялькам змінювали одяг – і та сама лялька могла бути в ролі різних персонажів у різні роки. Пригадую, мені разом з подругою Анною Холодницькою прийшла ідея першого вертепу про те, як паломниця вирушає назустріч Різдву до Вифлеєма, і в процесі підготовки побуту переорієнтовується на духовні потреби. Проте вже наступного року в Україні почалася війна, й ангели вже йшли не до Вифлеєма, щоби сповістити про народження Месії, а на Донеччину, в окопи, до українських вояків, які спершу приймають їх за диверсантів, а Іродом звичайно був «цар» країни-агресора. І відтоді мої вертепи завжди розповідають про події в Україні.

Перший воїн:

Сумно, брате, сумно нині
Тут, на східній Україні
В день народження Дитяти
Смерті власної чекати.

Другий воїн:

Свищуть кулі, б’ють гармати
Як же тут колядувати?
Де вечеря, де родина?
Я залишив вдома сина.

Третій воїн:

В мене донька і дружина
І в дорозі ще дитина…
Як без мене вечеряють?
Чи вечеряти, що мають?
Якби знати, якби знати,
Що вернуся в рідну хату.

Перший воїн:

Щоб вернутись в рідну хату
Треба нині не проспати.
Бо народження Дитяти
Ворог буде святкувати
Певно пострілом з гармати,
Замість ясел і вертепу
Буде шквал із мінометів.

Потім були вертепи і про ковід, і про початок повномасштабної війни Росії проти України. Минулого року молодь парафії з Петропавлівської Борщагівки зі спеціальним вертепом-подякою ходила в госпіталь до поранених військовослужбовців. Там сценарій був спеціально задуманий так, щоб висловити їм подяку за їхню жертву для нас. Одна справа – святкувати Різдво вдома чи навіть на позиціях з побратимами, а зовсім інша – в госпіталі. Ми хотіли, щоб ці поранені хлопці відчули нашу вдячність. Й учасники того вертепу розповідали, що вони були не менше зворушені, ніж ті, до кого вони прийшли.

Кожного року суспільно-політична ситуація трохи змінювалася, і вертеп попереднього року вже не підходив, треба було писати новий. Тобто конкретний вертеп, який говорить про актуальні події якогось року, досить швидко застаріває. Тому серед іншого я написала кілька таких позачасових вертепів, як про бойків, лемків та гуцулів, які сперечаються, хто найкраще привітає Дитятко – цей вертеп, до речі, співається коломийкою, або вертеп, який розповідає про історію вертепу в Україні, там серед персонажів є Дід Вертеп, Щедрик, колядки. Інший вертеп, який я умовно називаю історичним, розповідає про історію християнства в Україні – і там, до речі, серед персонажів є і князь Володимир Великий, і Григорій Сковорода, і навіть Любомир Гузар (вертеп був написаний уже після його смерті). Блаженніший Любомир дуже любив спілкуватися з молоддю з «Обнови», завжди чекав на наші вертепи, як і Блаженніший Святослав, якому я, до речі, ще «винна» один з вертепів, який він попросив мене написати (сміється).

* * *

У нас вдома завжди дотримувалися українських різдвяних традицій. Пригадую, що коли я була ще дуже-дуже малою, у хаті на Різдво застеляли підлогу соломою. Завжди був дідух та сіно під скатертиною на столі, завжди була кутя і загалом 12 страв, завжди чекали, коли на небі зійде перша зірка перед тим, як сідати до Святої вечері. А ще ми вчили перед Різдвом колядки та щедрівки. Від мами та тітки я навчилася десятки народних пісень і так само багато древніх колядок. Слова першого вертепу я почула від тата, який навчив мене уривок зі слів царів – тепер уже тих слів не пригадаю. Я не застала свого дідуся, але знаю, що саме він прищепив нашій родині любов до віршів і фольклору. У дитинстві я не брала участі в повноцінному вертепі з тої причини, що дітей у дев’ятирічних школах наших сіл було все менше й менше: в класі 15 дітей – і то збірна з різних сіл, тому ми організовувалися в такі малі вертепи, де був один ангел і чотири пастушки, наприклад. І то був оптимальний варіант. Я була пастушком. До речі, тексти цих малих вертепів були дуже стандартними, і десь вже тоді зародилося бажання написати щось нове. У 1990-х в межах одного села чи околиці був один чи два варіанти вертепів, які передавали з уст в уста, умовно кажучи, і які люди чули кожного року на Різдво. Безумовно, в різних регіонах були різні варіанти вертепів, але загалом вибір був невеликий. І тому, коли до хати приходив вертеп, то господарі принаймні частину слів знали вже на пам’ять. Це тепер, коли маємо інтернет, можемо знайти там чимало різних сценаріїв, які люди часто, на жаль, використовують без огляду на авторське право. На моє переконання, надзвичайно важливо, щоби в Україні розвивалася культура поваги до авторства, в тому числі і вертепів. Потрібно дбати про те, аби вертепи передавалися в максимально автентичному вигляді, не варто «компілювати» кілька різних вертепів, бо авторський вертеп – це цілісний твір. Кожен, хто ставить вертеп, відповідальний за його збереження і передачу в автентичному вигляді. Дуже сумно, коли втрачається первинний вигляд чи то пісень, чи сценаріїв, які до нас дійшли з глибини часу.

* * *

Мені подобається писати вертепи, відчуваю від цього справжнє задоволення, а водночас хочу розвивати цю традицію. В Україні вертеп відомий ще з кінця XVII ст., і відтоді він, з одного боку, в певному сенсі залишається незмінним, а з іншого боку дуже змінився. Традиційний український вертеп починався як ляльковий театр, який носив один вертепник чи декілька осіб. Це була така переносна двоярусна хатка, на верхньому ярусі якої були Богородиця з Дитятком, ангели і святі, а на нижньому – представники українського суспільства і тих народів, які жили поряд з українцями на нашій землі. Вертеп завжди показував біблійну історію народження Христа і водночас розповідав про події, що відбувалися в той час у суспільстві у такій досить жартівливій і навіть сатиричній формі. Згодом також додався вертеп як вуличний театр – і саме ця форма вертепу є найбільш популярна сьогодні, а лялькові вертепи зараз ставлять досить рідко. Величезний внесок у вивчення української вертепної традиції зробив Іван Франко, який присвятив їй окрему наукову працю. Коли я сьогодні пишу свої вертепи, то стараюсь продовжувати цю давню українську традицію, але водночас і розвивати її. Це і є свого роду богослов’я Різдва. Мої вертепи – завжди про те, як українці витають народження Христа і з якими проблеми вони зустрічаються протягом року, є трагічні моменти, через які вони сумують, і є смішні ситуації, які їх розвеселяють. Деякі персонажі дуже глибокі, інші навпаки не завжди все розуміють одразу. До прикладу, в одному з цьогорічних вертепів Бог відправляє ангелів сповістити про Різдво в Одесу, й один з ангелів, дуже втішившись, каже: «нас на море відправляють», – а інший йому пояснює, що в Одесі дуже небезпечно через постійні ракетні обстріли, а стаєнка знаходиться у підвалі. В іншому вертепі герой хвилюється «за янголят, що між обстрілів летять». Один із цьогорічних вертепів розповідає також про зміну церковного календаря в Україні, і саме його обрали найбільше українських спільнот для постановки. Коли якась спільнота бере мій вертеп, я завжди прошу її переказати частину коштів, які вона збере цим вертепом, на благодійність, – це мій внесок у скарбничку добра. У цьому вертепі разом з ангелами на землю спускаються три загиблі українські воїни, які минулого року загинули на саме Різдво й так і не дочекалися святкування за новим календарем. Цей вертеп для мене найзворушливіший, завжди плачу, коли говорю чи навіть думаю про нього. Я дуже плакала, коли його писала. Ці військові вже ніколи не відсвяткують Різдво зі своїми рідними, їхня загибель – величезна трагедія, але водночас вони отримують своєрідний дар: кожного року спускатимуться на землю і повідомлятимуть про народження Ісуса. І це як полегшення їхнього суму за Україною. На похороні священник молиться молитву, де є слова «упокій, Господи, душу раба твого у місці світлому, у місці спокійному, де нема болізні, ні печалі, ні зітхання». Це рай, де все прекрасно, – світле, чисте, прекрасне місце. Але вони спускаються на землю (це в вертепі неканонічний момент), бо:

Уздріли ми, люди,
Хороми небесні
Та хочемо знову
На луки чудесні
Степи і поля,
Кримські гори
Й Карпати –
Ми будемо вічність
За цим сумувати.

Очевидно, перед написанням вертепу в мене завжди є якийсь задум – у цьому випадку мені було важливо, щоб ми, українці, не забували тих людей, які у цій війні принесли найбільшу жертву. В богослов’ї є концепція Церкви-спільноти торжествуючої – тих, хто в небі, Церкви страждаючої – душі в чистилищі, та Церкви воюючої – християни на землі, які ще борються зі злом. Ми зараз далі стоїмо всі разом. Ті люди, які загинули, – нікуди не поділися, вони досі з нами. Було важливо їх уприсутнити, щоб вони не відійшли у небуття. Подібна історія із моїм пластовим вертепом, який розповідає про внесок пластунів у боротьбу українського народу. Коли я почала шукати напрямні, мені знову виринули в пам’яті загиблі на війні пластуни. Чому так? Бо живі самі за себе скажуть, а про мертвих можуть сказати тільки наші та їхні справи. Важливо в такі різдвяні дні, коли збирається родина, щоб загиблих ніхто не забув у тій великій родині народу. У цьому випадку пластуни-герої прийшли до мене в образі царів-волхвів. Це глибокий символ, бо царі – це ті, хто шукає, хто приходить здалека. З іншого боку, це ті, хто приносять дари. Традиційно вони несуть золото, ладан і миро. Символи. Це важливо. Але я подумала про те, що найбільші дари принесли ті, хто віддав за інших своє життя. Живі ще несуть свої дари. Це present continuous, тривалий час, дія, яка ще не завершена. А ті, хто загинули – вже склали свій дар, по них можна вже підвести підсумок. І от вони дарують: один цар – життя, інший – навчання, яке важливе як для пластунів, так і для цілого народу, а третій – пісню, бо пластуни народ веселий і багато співають на таборах. Згодом у цьому вертепі з’являється Ірод, який щоразу інший для нашого народу, але завжди є тим, хто хоче його знищити. І от ці вояки з місця, де «нема горя і печалі», ладні зійти до пекла, лиш би допомогти «Ірода» в те пекло відправити. Це для мене сильний образ, що люди, опинившись в раю, йдуть до самого пекла, аби врятувати інших. І навіть ангели цьому дивуються. Мені хотілося підкреслити відвагу і самопожертву українців. Пізніше з цього ж задуму виник інший, в якому три царі є символом України, і те, що вони приносять воплоченому Богові, вони дарують теж і світові. Перший цар – український військовий, який дає світові безпеку і свободу. Одне і друге дуже важливе, бо можна «почуватися в безпеці» за рахунок авторитаризму, але не бути свобідним. Ми зараз за свою свободу платимо безпекою. Другий цар – український хлібороб, аграрій, який в умовах війни продовжує сіяти і збирати, бо як країна ми даруємо світові їжу. Коли у людей нема свободи і безпеки, тоді від них легко відібрати і їжу. Здається часом, що свобода – це щось високе, філософське, а їжа – щось приземлене. Проте коли ти не маєш свободи, то не маєш і їжі, а отже – самого життя. І третій цар в образі Миколи Леонтовича, який подарував світові «Щедрик» – найвідоміший український твір у світі, і похідна від нього пісня Carol of the bells – найвідоміша різдвяна мелодія загалом. Бо коли немає відчуття приналежності до своєї культури, то немає і відчуття потреби турбуватися про свою ідентичність і захищати її, захищати свободу реалізації цієї ідентичності. Це замкнене коло, в якому речі, здавалося б, з різних сфер, неможливі одна без одної.