Нині Рождество Божого Дитяти,

Браття-українці йдуть Його витати:

Тутки лемки співають, Подоляки їм грають,

Волиняк щось міркує, Бойко легко танцює,

Полтавець плясає, Гуцул трембітає:

Тра-ра, тра-ра, тра-ра, тра-ра-ра!

(Дитяча колядка, приблизно 1930-і роки)

Постать українського пастуха у вертепі – це приклад інкультурації євангельського сюжету, його втілення у формах національної культури. Через народне слово, одяг, музику та гумор біблійна історія втілюється у знайомих образах, набуває життєвости, продовжуючи кенозис Бога – Його сходження до людини.

Вже у найдавнішому українському вертепі – Сокиринському – пастухи постають під типовими українськими іменами: Грицько та Прицько. Вони розмовляють живою народною мовою, додаючи до біблійного сюжету гумористичні й побутові нотки. Саме в цих персонажах народ бачить себе:

Ісусе милий, ми небагаті,

Золота, дарів не можем дати,

Но дар цінніший несем від мира –

Се віра серця, се любов щира.

У різних регіонах України пастухи у вертепі зображалися відповідно до місцевих традицій. На Київщині вони одягнені у кобеняки з відлогами – вовняні плащі з каптуром (кобкою), поширені в Україні з XVI–XVII ст. Це широкий безрукавний верхній одяг бурої або сірої барви, який носили поверх кожуха чи свити. Кобеняк мав вільний клинчастий крій, застібався на ґудзики або зав’язки, а каптур захищав обличчя від холоду чи дощу.

На Закарпатті актори-пастухи носили білі сорочки та гаті, на головах – шапки-бирки, а в руках тримали палиці із дзвіночками-орішками, що весело подзвонювали під час ходи.

У сучасних вертепах пастухи часто вбираються у гуні (також гугля, чуга або сіряк) – традиційний верхній вовняний одяг, коротший за кобеняк, поширений у гірських районах. Іноді вдягають кожушки або стилізовані свити, під якими обов’язково – вишиванка. На головах – солом’яні капелюхи або вовняні шапки (якщо в гуні), на ногах – лляні білі штани чи полотняні гачі. Усе вбрання виготовлене з домотканого полотна, що надає образові автентичності та теплоти.

Найхарактерніший знак українського пастуха – сопілка, символ радості, миру й пробудження. Не кожен пастух має її при собі, але кожен тримає костур із дзвіночком, що відлякує вовків і водночас нагадує про його покликання – охороняти.

Український пастух у вертепі – співучасник чуда, що відбувається не десь далеко, а серед власного народу. Його одяг, мова і поведінка – не театральна декорація, а молитва в культурі, знак того, що Євангеліє живе в душі народу, який співає, танцює й вірить попри все.