Трагедія Успенського собору (1)
...З листопада 1941 р. о пів на третю годину пополудні в Києво-Печерській лаврі пролунав потужний вибух, який майже вщент зруйнував окрасу давньоруської і барокової архітектури XI—XVIII ст. — величний Успенський собор. Протягом тривалого часу подробиці згаданої події в офіціозних виданнях старанно ретушувалися, але з неодмінним наголосом на тому, що руйнування заподіяли саме німецько-фашистські окупанти. Стан залишків храму не турбував тодішнє радянське керівництво: у середині 60-х рр. секретар ЦК КП України А. Скаба навіть планував вивезти рештки собору на звалище, а на його місці розбити клумбу. У минулому десятилітті, після зняття пропагандистських шор, суспільна думка сахнулася до протилежного боку, покладаючи всю провину за вчинене на комуністичних функціонерів.
В багатьох газетах і журналах тоді з’явилися численні матеріали, в яких моделювалися різні версії або навіть просто імовірні ситуації вибуху в Лаврі. За повної відсутності документальних доказів збуджені дописувачі пропонували лише мотиви «психологічної можливості» злочину, причому «колір» зловмисників підбирався у відповідності до особистих симпатій чи антипатій авторів. У такий спосіб громадська свідомість ставила питання про відповідальність держави за будь-які її діяння. Однак для встановлення винності потрібні докази, а не самі тільки міркування про них чи довільне маніпулювання фактами, що, на жаль, стає поганою прикметою нашого часу.
Сучасна історіографія проблеми є нагромадженням неперевірених чуток, прикрих помилок та інтуїтивних здогадів. Чи не головним джерелом про події понад піввікової давнини довго слугувала книга «Бабин Яр» Анатолія Кузнєцова, який користувався свідченнями анонімних інформаторів, опрацювавши їх у досить вільній художній манері. Емоційні нотки відчуваються і в спогадах деяких інших авторів. Окрім того існує чимала добірка виразних фальсифікатів, що мають тенденційно викривальне забарвлення (про окремі з них поговоримо пізніше).
В цьому нарисі ми не маємо змоги критично розглянути всю існуючу літературу про вибух Успенського собору, але й не ставимо перед собою такої цілі. Вказана тема вже була досить широко і безсторонньо висвітлена в статті С. Кота «Загибель Успенського собору: версії...» (Хроніка-2000. — 1997. — Вип. 17—18. — С. 348—364). Пропонована ж робота має на меті з’ясувати питання, яким раніше приділялося не надто багато уваги. Чому досі не знайдено (або не оприлюднено) документи про причетність до злочину тієї чи іншої сторони? Чи можна покладатися на те чи інше джерело інформації? Що було причиною злодіяння і які перспективи його розкриття в майбутньому? Перш ніж відповісти на ці питання, слід уявити собі час, коли розгорталися події.
Напередодні Великої Вітчизняної війни у Всеукраїнському музейному містечку на території Верхньої Лаври знаходилося кілька музеїв (історичний, культів і побуту, нумізматичний, української старовини тощо) з унікальними зборами старовинних речей. Особливо цінними були колекції нумізматики, церковного шитва, зброї, пергаменних рукописів V—XVI ст., парсун і картин XVII—XIX ст., мистецька й археографічна збірки П.Потоцького тощо. Майже все це було покинуте напризволяще в полишеному радянськими військами місті, тоді як архіви політичної поліції Російської імперії та НКВС УРСР намагалися евакуювати за будь-яку ціну.
19 вересня 1941 р. до Києва ввійшли німецькі частини. На території Лаври ще лишалися цивільне населення і музейні співробітники, переважно люди похилого віку. Але в середині жовтня німецька адміністрація розпорядилася відселити їх разом з мешканцями сусідніх вулиць в інші місця. Один з очевидців подій, що жив тоді у Лаврі, А. Гуржій згадує: «Після переселення ніхто з киян не відав, що там діється в Лаврі й на прилеглих вулицях, бо за півкілометра було виставлено вартових жандармів. У Києві (обмовка: «на Печерську». — Авт.) майже на цілий тиждень запанувала тиша, переселені люди жили всі на нових квартирах». А в монастирі були розміщені підрозділи німецької військової поліції (відділок Росія-Південь) під командуванням обергрупенфюрера Ганса Пруцмана та загони СС. Вони встановили охорону й нікого не пропускали досередини. І все ж за кілька тижнів по тому сталася диверсія. В 1977 р. англійський дослідник Кейт Армс опублікував секретне німецьке комюніке 1941 р. з приводу вказаних подій: «Президент [Словаччини] Тісо відвідав Київ 3 листопада 1941 р. і заїхав до Лаврського монастиря. Він прибув зі своїм почтом близько 11 год. 40 хв. і відбув з монастирської площі близько 12 год. 30 хв. За кілька хвилин перед 14 год. 30 хв. усередині собору стався невеличкий вибух. Один вартовий помітив три постаті, що втікали. Їх застрелено. Кілька хвилин по тому стався грандіозний вибух, який зруйнував усю будівлю собору. Вибухова речовина, ймовірно, була закладена заздалегідь. Вибух не стався раніше тільки завдяки досконалому оточенню кордоном і дбайливій охороні всієї будівлі. Очевидно, цей акт треба розглядати як замах на життя президента Тісо. Трьох імовірних злочинців неможливо ідентифікувати, бо в них не було ніяких паперів».
Звичайно на цей документ посилаються як на безперечне свідоцтво диверсійного сліду у руйнуванні Успенського собору. Разом з ним безповоротно загинула й безліч музейних раритетів, що були знесені сюди з інших експозицій. В руїнах вже після закінчення війни знайдено близько 500 фрагментів тканин і шитва XVI—XIX ст., чимало інших речей, сильно ушкоджених, а то й майже повністю знищених.
З’ясування обставин вибуху в Успенському соборі й пограбування Музейного містечка було доручено Надзвичайній державній комісії із встановлення та розслідування злодіянь німецько-фашистських загарбників. Вона приступила до збирання інформації одразу після визволення Києва, однак видно, що робочі матеріали комісії були оброблені під заздалегідь окреслені висновки:
«Успенський собор, збудований в 1075—1089 роках вел. кн. Святославом і розписаний усередині 1897 року відомим художником В.Верещагіним, 3 листопада 1941 р. підірваний німцями. Внаслідок вибуху пам’ятка сильно зруйнувалася. Головна, центральна частина будівлі XI століття разом з [центральною] банею, склепіннями, західними та північними стінами і вівтарними апсидами перетворилася на звалище уламків і щебеню. Після вибуху навколо колишнього собору утворилися чотири величезні вирви в землі, що загрожують збереженню залишків пам’ятки.
В жовтні—грудні 1941 року німці вивезли з Лаври найцінніші експонати історичного музею, в тому числі весь відділ зброї, що нараховував близько 4000 предметів. Серед них були унікальні речі, наприклад, шабля Стефана Баторія, запорізька зброя та інше; пограбовано безцінні експонати відділу історії України XV—XIX ст.: грамоти, нумізматику, печатки, скло, порцеляну, шитво; вивезено з архіву музею акти XV—XVII ст. і рукописи наукових праць. Частину експонатів німецькі солдати й офіцери брали «на згадку». Так, наприклад, німецький керівник історичного музею Штампфус подарував генерал-комісару [генеральної області Київ] Магунії низку давнього намиста, вкраденого з музейних фондів. Штампфус також викрав кілька картин із збірки музею українського мистецтва. В Успенському соборі Києво-Печерської лаври знаходилося понад 20 срібних шат з ікон, срібні царські врата, срібні масивні дошки на вівтарі й жертовнику, кілька євангелій у срібних оправах, 3 срібні домовини, колекція тканин і парчі Києво-Печерської лаври, що нараховувала понад 2000 рідкісних і дорогоцінних зразків з дарчими написами царів і гетьманів. Усі ці скарби німецькі варвари пограбували й вивезли до Німеччини.
У вересні—жовтні 1943 р, були вивезені до Німеччини матеріали розкопок у Пушкарях, Мезині, Кирилівської стоянки в Києві, розкопок Трипільської культури на Коломийщині, у Халеп’ї, а також низка унікальних колекцій.
З відділу Скіфії історичного музею гітлерівські грабіжники вивезли унікальні бронзові фігурки тварин, наконечники значків і знамен, зброю, кераміку, побутові речі; з відділу грецьких причорноморських колоній — кіпрську кераміку, близько 5000 предметів, і кераміку з Ольвії; вивезли матеріали відділу «Київська Русь», поміж них такі унікальні речі, як запрестольний хрест X ст. з Десятинної церкви, кахлі з гербом Рюриковичів та інші цінні експонати».
Цитований документ подає схематизовану, знеособлену картину подій; дуже сумнівно, що він не спирався на якісь докладні інвентарні списки пограбованого та документальні свідчення очевидців чи зізнання інтернованих військових. Справді, збереглося кілька досить цікавих актів, поміж них рукописний «Опис музейних цінностей, вивезених німецько-фашистськими загарбниками» з переліком близько 3220 предметів (окремо Флавіанівська бібліотека загальним обсягом понад 1 млн. книг) на суму 18905 тис. карб, (у цінах повоєнного часу); «Перелік знищеного й пограбованого устаткування історико-культурного заповідника «Києво-Печерська Лавра» зі списком меблевих гарнітурів XVIII—XIX ст., сервізів столового посуду того ж часу, картин і портретів XVI—XVIII ст. на суму 3 млн. карб.; «Акт про пограбування та знищення майна й будівель заповідника німецькими окупантами», де музейні збитки становлять 119 млн. 244 тис. 870 карб.
Перелічені документи являють собою копії чернеток, подекуди без атрибутивних позначок, але за деякими ознаками можна встановити, що ці матеріали готувалися до вересня 1944 р. за участю лаврських співробітників: директорів музею Тверського й Дєдова, завфондами Радченко, замдиректора по науці Сенченко, намісника Лаври архимандрита Валерія тощо. Копія одного з документів засвідчена виконкомом Печерської райради 23.ІХ.1944 р. До речі, він має форму анкети, розісланої різним установам і організаціям. Підготовлені матеріали явно адресувалися вищим інстанціям влади.
Зі сказаного випливає, що мусили (й мусять) існувати архівні зібрання відповідної документації, але де їх шукати, невідомо. Так само немає достатніх даних про офіційне опитування свідків. У тодішній радянській пресі були оприлюднені лише поодинокі декларативні заяви. Попри величезний суспільний інтерес до загибелі Успенського собору помітних зрушень у цьому напрямку не помічається й досі. Здогадно можна запропонувати кілька пояснень.
По-перше, це складнощі обліково-пошукового характеру внаслідок розпорошення документів, їх недосконалої тематичної атрибуції, неусвідомлення їх вагомості та призначення, нарешті через засекречення або через відсутність відповідних запитів. Тут вирішальну роль відіграє ініціатива.
По-друге, не існує координаційного центру, який узяв би на себе відповідальність за збір, вивчення, систематизацію й оприлюднення відповідних матеріалів. Найближче до розв’язання цієї задачі стоїть реституційна комісія, однак «лаврський епізод» не посідає пріоритетного місця в її полі зору. Громадська ж активність, наприклад, розслідування часопису «Пам’ятки України», носить ангажований і стихійний характер.
По-третє, «справа Успенського собору» все ще лишається настільки спекулятивною і резонансною, що її розголошення видається для декого небажаним. Тоді зайве шукати поза спецсховищами відповіді на поставлені питання. Принаймні можна констатувати лише одне: жодних документів радянських установ та підпільних диверсійних організацій щодо знищення Успенського собору й досі не знайдено.
Нечисленні спогади сучасників і очевидців події, оприлюднені одразу після визволення Києва чи пізніше, а також висновки окремих дослідників репрезентують два протилежних напрямки пошуку — прорадянський та антикомуністичний. Відповідно це накладає відбиток на манеру подання інформації. До першої категорії належать свідчення М. Чорногубової, вдови колишнього хранителя антирелігійного музею М. Чорногубова, музейного працівника А. Гуржія, ще деяких науковців та інших осіб. Серед прихильників другої версії маємо імена емігрантів та дисидентів: мюнхенського професора Бориса Жука, письменника Анатолія Кузнєцова, журналіста Данила Кулиняка тощо. Показово, що останні користувалися в основному анонімними матеріалами (А. Кузнєцов: «як згадує один старий», «як свідчать жителі [Лаври]») або джерелами, автентичність яких не перевірена й не підтверджена офіційно (Д. Кулиняк: спогади сталінського політв’язня Пантелеймона Василевського, який нібито спілкувався в неволі з репресованим «за промах с Успєнкой Р 1941 году» енкаведистом).
В закордонних матеріалах маємо також поляризацію поглядів. Англійські дослідники Крістін Лейн і Кейт Армс (видавець наведеного вище секретного німецького комюніке) та президент Українського музею в Нью-Йорку Тит Геврик, складений в Берліні з приводу планів знищення «монастиря в Київській фортеці», або «Лаври» (датується 13.Х.1941 р.), і запит гестапо у 75-у дивізію вермахту щодо знищення ряду наукових і культурних установ Києва перед відступом німецької армії, в тому числі й Києво-Печерської лаври. На жаль, вартісність цих свідчень відносна: вони не мають стверджувального характеру й можуть тлумачитись лише як прогностичні. Про ще одну знахідку професора Айхведе поговоримо пізніше.
Загальний огляд згаданих матеріалів показує, що вони суперечать один одному не лише в концепції, а й навіть у деталях. Так, А. Кузнєцов згадує про чотири вибухи різної потужності, в той час як німецьке комюніке 1941 р. повідомляє лише про два. Борис Жук наполягає, що хранитель музейних колекцій Микола Чорногубов, який знав схему мінування храму й загинув за загадкових обставин, був антикомуністом. Однак А. Гуржій, навпаки, свідчить, що Чорногубов був аполітичною людиною, яка не переймалася ідеологічними тонкощами (витяг з машинописного примірника мемуарів, що не потрапив до друку). А. Кузнєцов стверджує, що після вибуху в Лаврі почалася страшна пожежа, від якої постраждало усе музейне містечко, проте в документах окупаційної доби (протокол обстеження Лаври від 2 квітня 1943 р.) говориться, що аж до осені 1942 р. (часу створення «контори з розбирання споруд» при окупаційному архітектурно-будівельному управлінні) всі будівлі навколо Соборної площі знаходилися «у цілком придатному для своїх потреб стані, й тільки в окремих корпусах... було вибито скло».
Зустрічаються й одверто некритичні інтерпретації фактів, їх виразне пересмикування або наївні коментарі, і це одразу впадає в очі. Наприклад, Б. Жук доводить непричетність німецької сторони до мінування собору на тій підставі, що у противному разі німецький офіцер, відповідальний за збереження музейних колекцій, не розпорядився б складувати мистецькі цінності у ризниці приреченого храму. Німецька завбачливість, мовляв, убезпечила б скарби від загибелі. Однак тоді незрозуміло, що ж заважало окупантам очистити храм від радянської вибухівки протягом попереднього місяця, тим більше що Чорногубов начебто поінформував їх про міни. За автором, це сталося тому, що німці просто знехтували попередження хранителя, однак в іншому місці говориться, що він все ж таки домігся у німецького командування відміни запланованого на фатальний день богослужіння. Виходить, що нацисти прислухалися до поради Чорногубова й убезпечили молільників, але пожертвували музейним майном? Незрозуміло й, звідки Чорногубов знав про точний час вибуху. Усе це дозволяє дивитися на викладену версію як на суміш нічим не підтверджених чуток і фантазій.
Посмішку викликає й німецька реляція 1941 р., де вибух в соборі розцінюється як «посягання на життя президента Тісо». Упадає в очі нагромадження недоречностей. Вибух пролунав із двогодинним запізненням, чим замах був приречений на невдачу; разом з тим німецька сторона високо оцінює своє «оперативне втручання» і задоволена «досконалим оточенням кордоном і дбайливою охороною всієї будівлі», хоча запобігти її руйнації не вдалося. Дивує й те, що тіла забитих були піддані лише поверховому огляду. Перелічені недоречності дозволяють вбачати в документі пропагандистську дезинформацію. Так само й «меморандум» 1944 р. можна вважати пустою декларацією, що нарівні з заявою радянської Надзвичайної комісії мала на меті політичні цілі (цьому висновку не суперечить і часткове визнання німцями у згаданій записці своєї участі в руйнуванні Києва).
Чимало огріхів помічається і в книзі Кузнєцова. Наприклад, письменник стверджує, що, повертаючись 3 листопада 1941 р. від своїх родичів зі Звіринця, він на власні очі спостерігав пожежу в Лаврі й Успенський собор, перетворений на «гору каміння, з якої стирчали залишки стін, розмальованих фресками». Однак місце, на якому стояв 12-річний на той час хлопчик, знаходилося згідно з описом місцевості десь у районі Наводницького яру (сучасний бульвар Дружби народів) на віддалі близько півтора кілометра від Печерського монастиря. Отже, змальований епізод є лише художнім переосмисленням подій, стимульованим пізнішими враженнями. Елементи авторського домислу й некритичної інтерпретації історичних реалій, властиві для літературного твору, зустрічаються і в інших епізодах.
Неупередженому висвітленню фактів нерідко стає на заваді не лише емоційне ставлення до них, але й звичайна забутливість. Природно, що свідки не пам’ятають точні дати, але вони плутають і саму послідовність подій. А. Гуржій згадує, що в середині жовтня, ще до виселення людей з Лаври, на оглядовому майданчику неподалік Успенського собору стався потужний вибух, внаслідок якого загинули високі німецькі чини. Проте інший очевидець, О. Ільвовський, що жив на той час у корпусі, де зараз знаходиться музей історичних коштовностей, засвідчує, що ніяких ексцесів у Музейному містечку до переселення цивільних мешканців не відбувалося і що німці в Лаврі тоді майже не з’являлися. Незадовго до переїзду на нове місце він зайшов на хвилинку на згаданий майданчик і побачив там ідилічну картину — якийсь німець робив замальовки церков над Ближніми й Дальніми печерами.
Виходячи з вищесказаного, не варто покладатись на ті матеріали, що мають виразне емоційне забарвлення або грунтуються на сторонніх запозиченнях. Слід ставитись до викладу подій з осторогою, перевіряючи окремі деталі синхронними й дублетними свідченнями. На жаль, досі жодний із дослідників не спромігся порівняти всі приступні джерела у своєрідному синоптичному зведенні, що одразу продемонструвало б переваги тієї чи іншої версії. Головний недолік усіх пропонованих досі гіпотез полягає в тому, що дослідники орієнтуються на єдину прийнятну для них версію й нехтують елементи імовірності решти варіантів. В результаті цього абсолютна довіра й навіть відверто фантастичні припущення переважають в них здоровий скептицизм.
Отже, сучасний стан нарративних джерел (документальних, мемуарних тощо) не дозволяє робити більш-менш ствердні висновки. Для цього потрібна більш об’єктивна й повна стороння інформація. Останнім часом з’явилися підстави сподіватися, що такі матеріали нарешті отримано. Весною 1995 р. згаданий вище проф. Айхведе надіслав до Печерського заповідника серію фотографій, зроблених невідомим німецьким офіцером у перші місяці окупації Києва та оприлюднених після його смерті на початку 90-х рр. його вдовою. Це підбірка чорно-білих знімків, що виказують надзвичайний інтерес до мистецької та історичної спадщини української столиці. На фотокартках бачимо краєвиди старого Києва, панорами кількох храмів, руїни Хрещатика. Решта належать до «печерського циклу». Цікаво, що автор не лінився заради колоритного знімку підніматися на горішні поверхи (а може дахи?) будинків і навіть лізти у чагарі, вишукуючи найкращу перспективу.
Усі знімки мають нумерацію арабськими цифрами у правому нижньому кутку, виконану переважно чорнилом по плівці негативу. Варто зазначити, що до Києва потрапила лише їх невелика частка. Перший (хронологічно) з них позначений № 33, найпізніший — № 81. Послідовна нумерація простежується частково лише у добірці лаврських сюжетів (№№ 63—81 — 14 знімків), отож значна кількість фотографій лишається для нас невідомою й неприступною для дослідження. Такою була воля господарки колекції, яка не забажала розголошення свого імені і взагалі надання жодної ідентифікаційної інформації. Сенсаційна серія фотографій із вибухом Успенського собору (№ 78—81, 4 знімки) вже публікувалася у кількох столичних виданнях («Киевские ведомости», 5 травня 1995 р.; «Хроніка-2000»), але крім описової («візуальної») характеристики не було зроблено жодної аналітичної експертизи. Так само не аналізувалася й решта карток, хоча їх непересічна документальна вартісність зрозуміла вже з першого погляду.
Фотографії виконувались протягом тривалого проміжку часу, зокрема в Лаврі автор побував тричі, судячи з іншого характеру денного освітлення та стану листяного покриву дерев. На знімку з панорамою Софії (№ 44) видно оголені дерева й трохи снігу на даху та маківках церкви. Із показань свідків (окупаційні щоденники І. Хорошунової) відомо, що перший сніг у 1941 р. випав 11 жовтня, в суботу (не завадило б мати докладні метеозведення за вказаний період). Цілком ймовірно, що німецький офіцер перебував у Києві принаймні з другої декади жовтня, бо логічна послідовність знімків його «фоторепортажу» дотримана (через нумерацію кадрів) неухильно. Вони розпочинаються із загальної панорами центру міста та його історичних краєвидів (перші враження) і закінчуються руйнацією собору (завершення «місії»?). Припускати, що на останніх кадрах зафіксовано якусь іншу подію (наприклад, пізнішу «диверсію» на оглядовому майданчику) абсолютно безпідставно, оскільки обчислення топометричних координат димової завіси показує, що епіцентр вибуху знаходився саме в районі Успенського собору.
Найраніші знімки печерського циклу були зроблені, коли в Лаврі ще жили цивільні мешканці. На фото № 69 видно вулицю попід Економічним корпусом, на якій скупчилися люди. Можливо, тут відображено початковий етап відселення небажаних свідків, оскільки можна розрізнити підлітка, що тягне за собою візка. Іншим датуючим знімком є фото № 72, де ввіковічена знаменита ікона «Ігорівської Богоматері», що знаходилась в Успенському соборі й була однією зі святинь Лаври. Згідно з деякими даними, цей образ був переданий М. Чорногубовим на збереження до музею західного мистецтва 15 жовтня 1941 р.
Німецький офіцер багато й старанно фотографував у Печерському монастирі. Загальну панораму Лаври він зняв з Павлівського бастіону земляної Печерської фортеці коло Порохового льоху (№ 63), для чого піднявся по глинистих яругах. Успенський собор відображений практично з усіх боків (якщо зважити на відсутні кадри): із заходу (головний фасад — № 66, центральний портал крупним планом — № 71), з півночі (жанровий знімок від Всіхсвятської церкви — № 69), з північного сходу (№ 63), нарешті, з південного сходу з-під аркбутанів лаврської друкарні (наріжний фасад Іоанно-Богословського вівтаря — № 67).
Цікаво, що на останньому фото об’єктом зйомки стали четверо військових, які відверто позують перед об’єктивом. Цілком імовірно, що це могли бути супроводжуючі, які забажали отримати картку на спомин. На думку про «супроводження» наштовхує інший знімок, зроблений вже в самому соборі (№ 75).
На цьому дуже нечіткому, розмитому фото показано німецького офіцера, що розглядає ікону. Видається вірогідним, що вказаний знімок робив «на прохання» хтось, хто не вмів належно користуватись камерою, а людина, яку бачимо у кадрі, є виконавцем попередньої зйомки. Впадає в очі й ретельна фіксація інтер’єрів собору: вигляд передвівтарної солеї (№ 74), кілька знімків головного іконостасу (№№ 73, 76) та образу Діви Марії у бічному приділі (№№ 72, 75). Подібна скрупульозність у підборі сюжетів полишає враження продуманої режисури зйомки, яка має виразно нагнітальний характер і досягає кульмінації в останніх кадрах вибуху Успенського собору.
Використовуючи методи фотограмметрії (вимірювальної фотографії), вдалося отримати цінну інформацію. За допомогою фото № 63, що відкриває «лаврську серію» (панорама монастиря з північного сходу), можна точно встановити місцезнаходження оператора. Знаючи ж положення на генеральному плані заповідника об’єктів зйомки й точку фотографування, легко визначити фокусну відстань та марку фотоапарату, Німецький офіцер користувався камерою з форматом плівки 6x9 см та фокусною відстанню 135 мм, що в той час було характерно, здається, лише для любительського «Фоклендера» й говорить про аматорський статус виконавця, який у протилежному випадку працював би з більш досконалими «Лейкою», «Контаксом», «Роботом» чи «Робот-поліцаєм». Два останніх мали потужну пружину, що дозволяла автоматично перемотувати плівку й робити знімки з мінімальним інтервалом часу. Натомість було використано лише любительську модель. Всі знімки виконувалися «з руки», без допомоги штативу, що також свідчить про «імпровізований» (неофіційний) характер зйомки.
Прикінцеві відбитки серії мають винятково важливу вагу. їх сюжети (послідовні стадії вибуху, зняті з низьководного автогужового мосту через Дніпро, пересування та реакція охорони) аналізувалися в пресі вже неодноразово. Проте ніхто не звернув уваги на деякі деталі знімків. Між тим технічні характеристики фотокамери дозволяють вирахувати просторове розташування мосту й точку зйомки на ньому: вона знаходилась на віддалі 1100 м від лаврської дзвіниці і в 100 м від лівого берега основного русла ріки. Запам’ятаймо ці цифри, а також повну відсутність транспортного руху й неадекватну поведінку охоронців, які, полишивши свої обов’язки та не реагуючи на присутність сторонньої особи, скупчились у східній прибережній частині мосту. Симптоматичними показниками є й швидке осідання димової завіси після трагедії та відсутність будь-яких ознак пожежі. Можливо, що обриси та координати вибухової хмари допоможуть фахівцям зробити безсторонні висновки щодо потужності, напряму та кількості вибухів.
Отже, знімки 1941 р. дозволяють запропонувати нову версію давньої трагедії. Але пропонуючи свою версію загибелі Успенського собору Києво-Печерської лаври, ми повинні насамперед спробувати з’ясувати мотивацію цього жахливого злочину.
Закінчення буде
Людина і світ. — 1997. — №9. — С. 30—37.
Євген КАБАНЕЦЬ, Ігор КОЛЕСНИК
