Три режими позаду: історія людини на тлі епохи
Юлія Мельничук
«Двоє величезних жандармів цілеспрямовано наносили удари по голові та плечах. Я намагався втекти, проте мене впіймали, облили холодною водою, змивши кров з мого закривавленого обличчя, і побили ще сильніше. Тоді мені було лише 18 років» - розповідає 99 літній уродженець Закарпаття Юрій Долгош. Чоловік пройшов через кілька концтаборів та неодноразово був на межі смерті, провівши в ув’язненнях близько 3 років.
Сьогодні Юрій Долгош є одним з останніх у світі Свідків Єгови, що під час Другої світової війни постраждали за свої релігійні переконання. Починаючи з 1941 року він мусив протистояти гортистському (режим Міклоша Горті, регента Угорщини (1920—1944 рр.), де поєднувалися авторитаризм, диктатура та елементи парламентської демократії), нацистському та комуністичному режимам.
Юрій Долгош народився у 1922 році в сім’ї русинів-українців у Великих Лазах біля Ужгорода, і був наймолодшим з п’яти дітей. Його рідне село тоді належало до чехословацьких земель і сім’я могла вільно сповідувати віру. Але у 1939 році Закарпатську Україну анексував угорський диктатор Міклош Горті. В грудні 1939 діяльність Свідків Єгови в Угорщині заборонили, як це вже зробив Гітлер в нацистській Німеччині. Королівська жандармерія часів угорського регента могла робити що завгодно з ким завгодно, від побиття аж до розстрілу, жандармів боялися.
У вересні 1941 року Юрій Долгош вперше зіткнувся з жорстокістю режиму. До його дому в селі Холмець несподівано зайшли двоє жандармів. Вони приїхали з Будапешта записувати хлопців в ряди «Левенте» — воєнізованої молодіжної організації. Жандарми забрали хлопця та ще двох підлітків, Свідків Єгови, в селищну раду. Юрій швидко зрозумів, що вступ в «Левенте» йде врозріз з його релігійними переконаннями і пояснив це старшому офіцеру королівської жандармерії так: «Я не хочу брати участь в таких справах, де вчать мене того, що суперечить вченням Біблії. Я не буду вчитися воювати та вбивати».
Реакція жандармів на його слова була жахливою: «Ті двоє зростом близько метра дев'яносто, в яких одна рука була в три рази більша за мою, відвели мене в кімнату і почали бити. Вони дуже жорстоко знущались наді мною, копали мене і тягали по підлозі за волосся. Двоє величезних жандармів цілеспрямовано наносили удари по голові та плечах. Вони били так сильно, що у мене тріснув череп. Я намагався втекти, проте мене швидко наздогнали, закрили двері, облили холодною водою, змивши кров з мого закривавленого обличчя і після цього побили ще сильніше. Тоді мені було 18 років, я мав 1,60 метра зросту і важив 50 кілограмів».
Рани Юрія заліковувала вдома мати: «Моя мама взяла мокрий рушник і ним стиснула голову, тому що у мене тріснув череп, а з тієї рани йшла кров». Попри важкий стан, юнак вижив.
Судовий процес в Дебрецені. Ув’язнення в одиночній камері
Взимку 1941 юнака та двох його друзів забрали на суд в угорське місто Дебрецен. На період слідства хлопців ув’язнили в одиночні камери, де у відрі вода замерзала від холоду. Хоча обставини були гнітючими, Юрій міг читати свою Біблію і дуже радів цьому. Це дуже дратувало декотрих охоронців, так що один із них навіть хотів забрати Біблію. Юрій пригадує: “Але інший наглядач був хорошою людиною, він нічого не сказав, і Біблію не забрали. Та Біблія і досі в мене”.
Три місяці хлопці в холодних камерах чекали судового процесу, який обернувся знущанням над правосуддям. Найняті лжесвідки давали неправдиві свідчення проти трьох юнаків. Судді помітили це і вирішили відпустити Юрія та його двох товаришів на волю. Це не сподобалося прокурору, який подав апеляцію по справі Долгоша у Верховний суд в Будапешті.
Новий судовий процес. Інтернування до завершення війни
Навесні 1942 року Юрій відвідав своїх друзів у селі Ракошино. Там його знову затримали жандарми і збиралися вчинити над хлопцем розправу. Втрутився голова села, але все ж Юрія і його двох друзів знову арештували. Їх відвезли в ужгородський районний суд, де два тижні тримали в підвалі.
Суддя Карой Кьесьерю засудив Юрія на інтернування до кінця війни як ворога держави та небезпечний елемент. Після оголошення вироку хлопців відправили до етапної тюрми в Будапешті. По дорозі на залізничну станцію жандарми туго зв’язали Юрію руки ланцюгом, та ще й повісили через горло пасок рюкзака. Один із жандармів став насміхатися: “Ти — послідовник Христа, він страждав, і ти теж будеш страждати”. У рюкзаку була провізія, одяг та Біблія, тож пасок так тиснув на горло, що хлопець задихався. Якійсь добрий чоловік насмілився, ризикуючи своєю безпекою, запитати в жандармів: «Де ваше серце, хочете задушити дітвака?» Після цих слів ремінець рюкзака опустили з горла хлопця на груди.
Наступною зупинкою для хлопців став концентраційний табір Кіштарча (Німецькою «RSHA Transport Lager Kistarcsa» ), за
Свідків не розділяли між собою, тому майже всі вони могли сидіти разом. Юрій розповів: «В одній камері площею 4 на 8 я сидів разом із 29 одновірцями. Там вночі ми таємно проводили християнські зібрання. Єдність, котра була серед нас, та зібрання для мене стали джерелом сил та радості».
Згодом серед групи Свідків знайшов свій прихисток відомий в’язень і політичний діяч Ласло Райк. «Він любив сидіти зі Свідками в одній камері, тому що так був упевнений в своїй безпеці, — розповів Юрій Долгош. — Часто нас було 29, а 30-й ̶ Ласло Райк, комуніст. Свідків Єгови він поважав. Ми були з ним у хороших стосунках».
«Табір смерті» та надія на виживання
Прокурор з Дебрецена, який раніше подавав апеляцію у Верховний Суд, домігся таки суворішого вироку. Так Долгош ще раз потрапив у жахливу етапну тюрму в Будапешті на вулиці Мошоньї. Юрій пригадує:
«То був наче табір смерті. Тут холодне тіло, і там, під деревом, хтось помер. Були люди, яким давали їсти, але були й такі, яким не давали, і ті, кому нічого не давали, вмирали з голоду. Моє щастя, що я був щуплим, і хоч їжі було мало, але я не вмер з голоду. Були й люди більші за мене, то їм було складніше. В таких обставинах внутрішній мир мені допомагала зберігати молитва і роздуми про Бога». Юрій схуд до 35 кілограмів і дуже знесилився.
В 1942 році Долгоша знову етапували в концтабір Кіштарча. Перед відправкою він проходив контрольний медогляд, який визначав його шанси на виживання. Юрій вже хворів плевритом та туберкульозом кісток. Один санітар помітив жалюгідний стан хлопця. Він порадив Юрію не зізнаватися, що є дуже хворим, бо з тюрми живим не вийде. Юрій прислухався до цієї поради, тому знову потрапив до Кіштарча з надією вижити. І надія справдилася, порівняно з тюрмою в Будапешті, в концтаборі голоду не було, в’язні отримували на день 150 грам хліба, воду і чорний чай.
Транзитний концтабір Грань
Весною 1944 Долгоша перевезли в концтабір для інтернованих у селі Грань, що за 80 кілометрів від його дому. Табір був створений на фермі замку графів Алмаші і вміщав у собі більше 7 сотень осіб. По периметру його оточував паркан під напругою. Після німецької окупації його стали використовувати як транзитний табір для євреїв.
«Графську ферму перетворили в концтабір для рабів. У приміщеннях поставили перегородки, зробивши маленькі камери для в’язнів, де вміщалося тільки двоє осіб. Що ми на собі мали, тим і грілися. Нічого, крім нар, у камері не було, — розповів Юрій Долгош. — Можна сказати, що це був один з найгірших таборів, у яких я був. Було складно у всіх відношеннях, як психологічно, так і фізично. В цьому таборі було повно євреїв, яких готували в газові камери. Вночі охоронці розстеляли покривало, а євреї примусово знімали із себе кільця, годинники, одяг, все наголо. Тоді їм давали недоноски, незважаючи на розмір. Їх везли в Аушвіц. Так що тих євреїв ми більше не бачили...
У таборі хворих людей відокремлювали від решти в одну велику камеру. Зрозуміло, чому я не хотів туди іти, там були хворі туберкульозом та іншими смертельними хворобами. Нагляд за цим здійснював один молодий поліцейський. Цей поліцейський піклувався про мене, він дозволив залишатися в своїй камері і приносив особисто мені молока. Бо тим, хто хворів, видавали молоко. А мені він приносив вдвічі більше від сталої порції».
«Всі ми тут приречені на смерть»
Одного разу у черзі за їжею в таборі Долгош наразився на знущання жандарма. Жандарм вдарив його ногою і удар легко міг стати смертельним через крихкість кісток від туберкульозу. Тож незважаючи на свою обережність та попередній досвід Юрій вирішив піти до табірного лікаря, який виявився в’язнем-євреєм.
«Я був такий слабкий, що коли той лікар відкрив двері, я упав через поріг прямо перед ним. Тоді він взяв мене і підніс на кушетку, почав обстежувати та із сумом сказав:
“Що з тобою робити? Всі ми тут приречені на смерть”. Він так сказав, бо думав, що мене теж повезуть в Аушвіц. Далі він став на захист перед табірною охороною, сказавши, що мене терміново потрібно вивезти в лікарню».
Долгоша в супроводі одного поліцейського відпустили в лікарню міста Шаторальяуйгей. Відстань до рятівної лікарні була 25 кілометрів, і хворий хлопець мав подолати їх пішки. На щастя, вони ледь пройшли кілька кілометрів, як поруч проїжджав віз. Поліцейський зупинив його і вони удвох з Юрієм сіли на віз.
До лікарні вони прибули близько 10 вечора. Там тіло Долгоша загіпсували, аби запобігти переломам та пошкодженню внутрішніх органів та кровоносних судин, і почали робити ін’єкції від туберкульозу. Через два тижні Юрій вже плакав, бо у гіпсовій формі завелися клопи і буквально їли хлопця. Форму розрізали, клопів знищили. У лікарні про хлопця дізналися одновірці. Вони постійно приходили до нього, приносили їжу та піклувались про основні потреби.
Незадовго після накладання гіпсу головний лікар хотів відіслати Юрія назад до концтабору, мовляв, ми свою роботу вже зробили. Це означало б вірну смерть. Проте одна з одновірців Юрія попросила коханку головного лікаря повпливати, щоб Долгоша залишили в лікарні. Так в гіпсовій формі у лікарні Юрій лежав 5 місяців.
«Ви вільні»
Батько Юрія працював фурманом у головного судді. Поки Долгош був у лікарні, його батько не припиняв благати суддю Кароя Кьесьерю про скасування вироку. Війна йшла до завершення, тому в жовтні 1944 року головний суддя скасував інтернування хлопця. 22 жовтня 1944 року у лікарні хлопець отримав лист від Демені з такою звісткою: «Дорогий Долгош, ваше інтернування уже скасоване. Ви вільні, можете іти додому».
Набравшись сил, разом із гіпсовою формою, що стала йому новим ліжком, Юрій повернувся додому в село Холмець. Через кілька днів Червона армія зайшла в Ужгород. Ще вісім років після цих подій Юрій кожної ночі засинав у гіпсовій формі.
Радянська доба
Тішитися свободою довго не довелося, бо переслідувати християн почав комуністичний режим. Лише у 1947-1950 рр. в західних радянських республіках було арештовано 1048 Свідків Єгови. У 1951 році відбулася наймасовіша репресія за релігійними мотивами в історії СРСР. Тоді маже 10 000 Свідків Єгови із західних територій Радянського Союзу вивезли до Сибіру. Проте із Закарпаття за невідомих причин вірян не депортували. Юрій Долгош залишився у рідному селі, як і ще 429 сімей Свідків Єгови.
Про той час Юрій розповідає: «Після свого приходу радянська влада почала також мене переслідувати.
Одного разу міліціянт, дуже добрий знайомий, сказав: “Юра, ти будь обережний, бо вечором кадебіст слідкував за твоєю хатою. Я знаю це, бо разом з ним шпигував. Коли будеш вночі чути, як пес гавкає, не виходь на вулицю, бо тебе планують убити”.
Іншого разу на допиті офіцер сказав мені: “Я вб’ю тебе, як собаку. І ти не будеш більше агітувати”. За мною шпигували і часто допитували. Кадебісти навіть входили і виходили через моє вікно».
На щастя, Долгошу вдалося уникнути ув’язнень за радянського часу, бо пройшовши жорстоку школу виживання в роки війни, він «навчився поводитися проникливо у різних ситуаціях».
Сьогодні, порівнюючи тоталітарні системи, майже столітній чоловік каже: «Нацистський та гортистський режими більше мучили фізично, а радянський режим — психологічно і морально».
Хоча хвороби, набуті за часів ув’язнень, лишили свій слід, Юрій однозначно вийшов переможцем з протистояння режимам. Односельчани знають його як людину привітливу та кмітливу, з добрим почуттям гумору, який понад усе полюбляє розмови про духовне. Аж до 91 року життя Довгош піклувався про садок обабіч лісу, який сам посадив і виплекав. Коли сил почало не вистачати, Юрій переїхав до дальних родичів у селі Холмець.
Подружжя Адальберт та Еріка Вербіаш, в яких він сьогодні живе, відгукується про Юрія Долгоша з великою теплотою і захопленням. Еріка розповідає, що найулюбленішого книгою в нього досі є Біблія, яку він читає кожний день.
П’ять років тому Юрій жартома домовився з лікарем місцевої лікарні, що прийде на прийом, коли йому виповниться 100 років. Нині йому 99...
