Один із суботніх днів. Ранок вихідного дня, але тут, біля єзуїтського храму Найсвятішого Серця Ісуса, як завжди, людно. Сусідній продуктовий ринок вирує на всю котушку, торгівля йде і перед самою церковною брамою. У сквері поруч на лавицях – бомжі і п’яні, як і щодень… За п’ять хвилин до дев’ятої безхатьків стає тут менше, а перед входом на подвір’я єзуїтського костелу вишиковуються черга. Всі знають, що кожного ранку у суботу тут роздають безкоштовні сніданки. Приходять не тільки п’яниці у брудному одязі і безхатьки, але й цілком пристойні на вигляд пенсіонери. Словом ті, у кого грошей немає, або не вистачає. Навіть на їжу…

Щойно ворота костелу відчинили чоловіки з Церкви євангельських християн-баптистів, як всі рушили до великого намету, що стоїть на подвір’ї костелу. До слова, ця баптистька церква називається “Серце Ісуса”, як і єзуїтський костел.

Від баптистської церкви приходять лише чоловіки.

Вони заносять до намету буханки хліба, великі сумки з їжею, запакованою у контейнери (зазвичай там – каша і котлета чи щось м’ясне). Щорозу тих, хто приходить отримати безкоштовні сніданки – різна кількіcть. Буває, приходить і до сотні людей.

Роздають їжу не одразу. На столах у наметі поруч із хлібом – книги Біблії та пісенник. Високий чоловік з бородою, який сам схожий на артиста — з гітарою у руках. Розпочинається коротка молитва, слова подяки Богові. З людьми, що прийшли по хліб і їжу, говорять ненав’язливо. А далі – кілька пісень. Звісно, релігійного характеру. Потім Андрій – так звати музиканта, каже:

— А зараз я виконаю пісню, якій вже сотня років. Її колись написав в Росії один єврей. Хоча всі думають, що ця пісня стала відомою лише після того, як вийшов на екрани фільм “Асса”.

Всі починають співати відомий шлягер “Под небом голубым”. Взагалі, цікаво спостерігати за людьми, які очікують на безкоштовні сніданки. Вони задумливо слухають із затамованим подихом. Багато з них ховається від фотокамери…

Віктор Гордієвич приїхав з Києва на кілька днів до рідних у Чернівців. Ще недавно він, 58-річний чоловік, був серед них – безхатченків і алкоголіків. Каже, нині жахається лише від однієї думки про своє минуле життя. Пройшовши через реабілітаційний центр, він зараз допомагає таким самим, яким був колись: дає свідчення, читає Євангеліє. Робить це у Чернігівський області. А зараз приїхав щось сказати людям у Чернівцях.

— Я приходив на ці маленькі Богослужіння, ще коли вони тільки розпочиналися, — каже пан Віктор. — Одразу запам’ятав Сашу Тєрєхова, який цим займався від самого початку. Навіть не було ще намету. Він приходив з термосом, сумочкою з бутербродами, брати з церкви йому допомагали. Це було 3 роки тому. Вони роздавали сніданок біля ринку, також у сквері. А далі був дуже особливий момент: священик цього костелу побачив це і запропонував роздавати сніданки на території біля храму.

Сьогодні цей чоловік – життєрадісний і щасливий. І весь час наголошує, що змінитися можна, варто тільки захотіти. І не важливо, на яке життєве дно ти заліг…

— Якщо коротко про моє минуле життя, — продовжує мій співрозмовник, — то воно було печальне. Дуже печальне. Півжиття — тюрми, табори, наркотики… Пам’ятаю той останній раз, коли я сюди прийшов. На душі була повна порожнеча і безвихідь… Я був у жахливому стані. Та що там розповідати! Я міг валятися на лавці. Люди мене вже лякалися – у таком я був стані… Спитий і пропащий. І якщо чесно, я брав ці сніданки спершу для закуски… І якщо б тоді я не поїхав на реабілітацію, не знаю, чи дожив би донині… Звісно, я думав про те, як привести своє життя до порядку. Але завжди дивився на зовнішні фактори, на зовнішні зміни. Я хотів щось змінити, а не знав як. Це був біг по замкнутому колу. Як саме я хочу змінитися, вже зрозумів, коли проходив реабілітацію. Зараз я член київської церкви “Благодать”. У нас там є два реабілітаційні центри для чоловіків і один – для жінок. Також ми служимо у Чернігівський області, Козелецький район, маємо там два села. Звісно – я не пастор, тому не проповідую, але даю свідчення. Свого часу Саша Тєрєхов з церкви “Серце Ісуса” запропонував мені пройти реабілітацію. Казав, мовляв, треба змінюватися. І змінити може тільки Бог. Я проходив реабілітацію поетапно. Третій етап – це практичне Євангеліє, тобто ти повинен намагатися жити так, як пише у цій книзі. У мене цей процес зайняв немало часу, я зрозумів, що не варто поспішати.

Коли роздача сніданків вже закінчилася, розмовляємо з Олександром Тєрєховим, з громади євангельських християн-баптистів “Серце Ісуса”. Саме він починав цю добру справу. До слова, ця церква у Чернівцях має вже 5 років. Її члени збираються у Будинку офіцерів. Власне, туди приходять не лише члени “Серця Ісуса”, а й інших баптистських церков, які є у місті. Їх всього шість.

— Не можна служити Богові, не служачи людям, — каже цей молодий чоловік. — Людина, яка вдячна Богові за те, що він зробив у її житті, просто не зможе сидіти на місці, бачачи навколо людей, які, так би мовити, загубилися у житті чи які потребують допомоги. Наша ціль – нагодувати, але також ми робимо все це у надії на те, що людина таки зміниться. І наш пріоритет – це реабілітаційний центр. Коли на самому початку, три роки тому, ми роздавали бутерброди, люди зупинялися, ми спілкувалися. Ми давали людям свідчення, були маленькі проповіді. Все, що роздаємо сьогодні – це за кошти людей, які в нашій церкві.

Чоловік додає, бувало, що після таких зустрічей на реабілітацію приходило дуже багато людей. Як правило, їх намагаються відправляти в інші міста. Хоча і тут є реабілітаційний центр — у селі Луківці під Чернівцями – “Промінь надії”, де з тими, хто хоче змінити своє життя, працюють соціальні працівники.

— Щоб ви розуміли, — у нашу розмову втручається чоловік середнього віку, — ми — люди, які були залежні, всі пройшли через реабілітаційний центр. Наприклад, ми – приїхали з Києва, Саша – мій син. І те, заради чого ми все це робимо – це показати людям, що вихід є.

До речі, коли на території єзуїтського костелу Найсвятішого Серця Ісуса баптисти тільки почали роздавати сніданки, настоятель храму отець Станіслав Смольчевський запросив їх бути присутніми на Службі у католицькому храмі. І зараз священик завжди підтримує їх. Власне, коли йдеться про повернення цьому храму його колишньої власності – єзуїтського дому, то отець Станіслав найперше хоче там облаштувати кімнати для безхатченків — де вони зможуть відпочити, щось їсти…

— Це шанс трохи, так би мовити, підремонтуватися, — жартує пан Віктор. — Бо якщо людину торкається Бог — все змінюється. Я собою зараз дуже задоволений.

Чоловік щиро посміхається на прощання. І заради цієї посмішки варто носити сумку з бутербродами, чай з термосом. Годувати людей і розмовляти з ними. І навіть, якщо хтось один із сотні тих, хто приходить сюди поїсти, перегляне своє життя, це варте того. І не важливо, хто це робить – протестанти, православні чи католики. Або ж це спільна добра справа у служінні людям.

Фото автора