У Державному комітеті у справах релігії (№ 11-12)

ОФІЦІЙНИЙ ВІСНИК

Моніторинг

Релігія і Церква в Україні: листопад-грудень

Напередодні другого кола президентських виборів вірних різних церков було поставлено перед «російським» вибором: діючий Президент або лідер комуністів. «Наша держава перебуває нині перед доленосним вибором, — підкреслювалося у Зверненні предстоятеля Української православної церкви Київський патріархат патріарха Філарета. — Або наш народ побудує вільне, демократичне, відкрите і заможне суспільство, або повернеться до тоталітарного минулого з його брутальними порушеннями прав людини і свободи совісті, руйнуваннями храмів, розгулом атеїзму і сваволею номенклатурних чиновників». Патріарх закликав православну паству виявити громадянську відповідальність, державницьке мислення, християнське благочестя, патріотизм й обрати 14 листопада краще майбутнє, а не гірше минуле. За умов вибору «меншого зла» (попри нагадування небагатьох українських інтелігентів про те, що зло меншим не буває) ієрархам Української греко-католицької, Української автокефальної православної церков, протестантським лідерам не треба було бути надто переконливими, аби схилити віруючих голосувати проти комуністів. Усе, що їм лишалося, — це в різний спосіб нагадати Президентові, що від нього чекають реальних кроків, спрямованих на покращання якості життя, загнуздання корупції, вгамування апетитів так званих олігархів.

Єдиною релігійною інституцією, яка голосно заявила про підтримку П. Симоненка став Союз православних братств, який діяв у даному разі без благословення священночалля Української православної церкви в єдності з Московським патріархатом. Це виглядало також цілком «по-російськи»: Симпатиків комуністів серед єпископату РПЦ було і є достатньо, але публічно заявити про свою підтримку комуністів у 1996 р. вони не наважувалися.

«По-російськи» було й обгрунтовано необхідність віддати голоси П. Симоненку, а не Л. Кучмі. Отже Л. Кучма «є маріонеткою злочинного режиму... березовських, рабиновичів, пінчуків, звягільських, суркісів». Він також: не надав повітряного коридору російським миротворцям, коли в Сербії лилася православна кров, «запопадливо цілує перстень папи римського», заборонив хресну ходу землями України, поклав записку в іудейську Стіну плачу, нагороджує орденами не тільки православних, але й «розкольників, уніатів, рабина Блайха», при ньому виникло засилля сект і «відкрито шлях на схід католикам і уніатам». Л. Кучма, на переконання братчиків, здійснює насильницьку українізацію, «продав нашу Православну країну в рабство талмудичній Америці», допустив окультизм і розбещеність у школах і т. д. і т. п.

«Хижому ненависнику Православ’я» протистоїть «билинний богатир» П. Симоненко, змальований Союзом православних братств України в такий спосіб: він захисник інтересів свого народу, а також православної Сербії, він беззастережно відмінить візит папи римського в Україну, не стане «благословлятися у рабина» і поставить перепону «духовній агресії заходу і сходу на споконвічну територію нашої Канонічної Православної Істинної Церкви». П. Симоненко забезпечить, нарешті, колективну безпеку слов’янських народів від агресивного блока НАТО тощо. Закінчується заклик «Союзу...» направду епічно: «Збав, Господи, нас від чуми, Кучми і прочія лютия напасті! Зміцни, Господи, раба Твого Петра, даруй йому каяття нелицемірне і перемогу над супротивния!»

Наприкінці року дві українські православні церкви, які проголосили себе незалежними — УПЦ КП та УАПЦ — здійснили ще по одній спробі вирватися з ізоляції. Патріарх Філарет відбув черговий візит до США, де намагався здобути більшу підтримку Київському патріархатові з боку православної української діаспори. А проте ситуація там лишається непростою. Як відомо, православні українці в діаспорі об’єднані в кілька юрисдикцій, найбільшими з яких є Українська православна церква США та УПЦ Канади. Православні українці Канади перебувають в юрисдикції Вселенського (Константинопольського) патріархату ще з початку 1970-х рр. У березні 1995 р. Вселенський патріарх, попри жорсткий спротив і демарші Московського патріархату, приймає під свій омофор УПЦ в США і в Західній Європі. Діаспорні владики, чий канонічний статус відтоді стає врегульованим, обіцяють всіма силами сприяти визнанню автокефалії для Українського православ’я.

Але розв’язати цю проблему з-за океану неможливо: православні в Україні об’єднуватися не бажають, причому автокефалії прагнуть далеко не всі з них. Тим часом частина вірних, головно мирян в Америці, дедалі гучніше висловлюють своє невдоволення: вони ставляться до Української церкви як до своєрідної аорти, що єднає їх з етнічною Батьківщиною. А відтак — не розуміють, чому їхня церква підпорядкована Царгороду, а не Києву. Зрештою частина парафій — поки що невеличка — оголошує про своє підпорядкування Київському патріархатові. Це викликає обурення українських єпископів в Америці, і вони звинувачують патріарха Філарета в перенесенні українських між-православних негараздів на діаспорний грунт і в поширенні розколів. У минулому році ці єпископи, які доти беззастережно (або із застереженнями) підтримували УПЦ КП, починають переорієнтовуватися на УАПЦ.

У цій ситуації є очевидним зіткнення етнічної свідомості зі свідомістю церковною. Остання не дозволяє покинути лоно канонічної церкви, перша — вимагає з’єднання з Києвом. Ситуація ця не є унікальною, але від цього навряд чи має бути легше: відносини між православними українцями загострюються по нових лініях напруги і стають дедалі більш заплутаними.

А Всеукраїнське братство апостола Андрія Первозваного УАПЦ у цей час звернулося до церковних громад і мирянських спільнот з пропозицією надсилати Вселенському патріарху Варфоломію і листи-прохання, аби перший за честю у православному світі патріарх втрутився в церковне життя України. Братство вважає, що численні листи таки змусять Варфоломія І зрушити з місця питання канонічного надання Українській церкві автокефалії. Механізм вирішення проблеми, який пропонує УАПЦ (боротьба за надання автокефалії частині церкви) навряд чи можна визнати оптимальним. Але очевидно: Повнота Православ’я повинна пам’ятати, що в Українському православ’ї існує проблема, яка чекає на вирішення. А для цього варто хоча б час від часу нагадувати про неї.

У листопаді та грудні не бракувало конференцій, мистецьких акцій, виставок, представлень публіці новоутворених організацій. Назвемо серед них презентацію Свято-Димитрівського катехитичного центру — нового православного місійного осередку Української автокефальної православної церкви. Центр покликаний надати належної інтенсивності та систематичності євангелізаційній і релігійно-освітній праці на Сході України. В центрі діяльності осередку перебуватимуть проповідь Євангелія, поширення Біблії та знань з бібліїстики, вивчення літургійної культури Православ’я, спадщини Отців Церкви, загальної та української церковної історії. До складу центру входять Свято-Димитрівська парафія Української автокефальної православної церкви, колегія патріарха Мстислава, недільна школа, єпархіальна бібліотека на три тисячі томів, видавництво «Фавор», крамниця, амбулаторія та художня майстерня.

З-поміж конференцій і симпозіумів згадаємо «круглий стіл» «Церква в контексті побудови громадянського суспільства», організований представництвом Фонду Конрада Аденауера в Україні і Українським центром політичних та економічних досліджень. Засідання виявилося, як зараз модно говорити, «знакомИМ» — і з огляду на тему, і особливо на спосіб її розкриття. Питання, що були заздалегідь пропоновані учасникам засідання — представникам християнських церков і релігійних спільнот, стосувались дуже актуальних і дуже конкретних проблем. А саме: якою має бути роль Церкви у побудові громадянського суспільства? Як повинна реагувати Церква на очевидні порушення євангельських заповідей, з якими стикаються її вірні в повсякденному житті? Що вона може зробити для подолання кричущої несправедливості в суспільстві? Як вона ставиться до проблем, які найбільше хвилюють українське суспільство? Пропонувався і перелік цих проблем, але за малим винятком учасники засідання не знайшли за можливе більш-менш чітко окреслити якщо не загальноцерковну, то бодай особисту позицію. Навряд чи тут ідеться про некомпетентність або якусь закритість обговорення гостроактуальних суспільних проблем. Радше — про їхню недоопрацьованість українською християнською соціальною думкою.

Треба визнати, що церкви України не поспішають з розвитком тієї богословської спадщини, яку їм довірено., і не намагаються застосувати її до вітчизняного контексту. Поза сумнівом, Церква перетворює «світ цей» через перетворення кожної окремої душі; вона віддає беззастережну перевагу радикальній внутрішній переміні людини перед рішучою зміною суспільних структур. Але це не створює очевидної реальності: християнин не може залишатися християнином лише під час богослужіння, а поза храмом діяти виключно з позицій так званого «здорового глузду». Адже не можна бути християнином на 10 або навіть на 90 відсотків. У повсякденному житті, в родині, на робочому місці, в громадських справах діяльність християнина повинна бути релігійно виправданою і відсахнутися від необхідності відповідати на щоденні запити соціуму для Церкви неможливо.

З міжнародних подій релігійного життя необхідно згадати візит папи Римського Івана Павла II до Грузії (8-9 листопада) — другий в історії Католицької церкви візит її глави до країни, більшість віруючих якої сповідує православ’я. Не викликає сумніву, що візит відбувся завдяки наполегливості Президента Грузії Едуарда Шеварнадзе, який дуже хоче бачити Грузію в Європі. Президентові таки вдалося переконати патріарха-католикоса усіх грузин Іллю ІІ в необхідності папської подорожі до землі, просвітленої святою Ніно ще в IV ст. (Зрозуміло, що на запрошення одних лише світських властей папа б до Грузії не приїхав; про це варто пам’ятати тим, хто безперестанно мусує тему папського візиту в Україну.)

Сам патріарх, який свого часу займав крісло президента Всесвітньої Ради Церков, особисто, мабуть, в цьому не сумнівався. Але він уже кілька років веде боротьбу з фундаменталістським крилом очолюваної ним церкви. Антиекуменічні сили виявилися настільки потужними, що патріархові для збереження бодай видимої єдності церкви і, не виключено, власної посади, довелося оголосити про вихід Грузинської церкви з Всесвітньої Ради Церков та Конференції Європейських Церков. Оглядачі відразу звернули увагу, що Ілля ІІ звертався до папи виключно як до державного діяча; православним також заборонялося брати участь у месі, яку відправив у тбіліському палаці спорту Іван Павло II. Однак під час відвідин папою резиденції католикоса-патріарха Ілля II назвав римського архієрея «улюбленим братом своїм» і нагадав, що Римська і Грузинська церкви — найдавніші церкви, засновані апостолом Павлом і Андрієм Первозваним.

Месу папа служив 9 листопада, в 10-ту річницю повалення Берлінського муру, події, про значення якої, у тому числі і для релігійно-суспільного розвитку Центрально-Східної Європи, «ЛІС» писав, пише і писатиме якомога докладніше.

Через десять років стало очевидно, що далеко не всі сподівання, пов’язані із крахом тоталітаризму, справдилися. Про це християни згадували 14 листопада — в день молитви за переслідувані церкви, коли віруючі по всьому світі молитвами, пожертвами й громадськими акціями висловлювали свою підтримку тим, хто страждає за віру. В Україні традиція молитов «за тих, хто в ув’язненні» підтримувалась головно протестантами впродовж чи не всієї радянської доби. І зараз ця традиція продовжує жити. Християни лишаються найбільш переслідуваною релігійною спільнотою на землі. Дотепер ще в багатьох країнах ісламського світу не лише проповідування Євангелія, але й просто поширення Біблії тягне за собою суворе покарання. Переважна більшість населення планети живе у країнах, де порушується релігійна свобода. І переслідуваним потрібна солідарність.

Ця солідарність, безперечно, потребує й очищення пам’яті. Таку спробу здійснив, зокрема, в листопаді генеральний секретар Всесвітньої Ради Церков (ВРЦ) Конрад Райзер. Виступаючи у Празі перед чеськими дисидентами, пан Райзер визнав, що ВРЦ не надала достатньої допомоги церквам «східного блоку» під час холодної війни. Власне подібні заяви робилися й раніше, але вперше це проголошено керівником найбільшої екуменічної організації світу, до якої входить зараз 337 церков і релігійних спільнот. І саме ця інституція чи не найбільше завинила перед церквами, переслідуваними комуністичними режимами в Радянському Союзі та Центрально-Східній Європі. На думку деяких дослідників, яку вони обгрунтовують документально, після вступу до ВРЦ в 1961 р. Руської православної церкви та Всесоюзної ради євангельських християн-баптистів, СРСР вдалося перетворити цю екуменічну організацію якщо не на знаряддя власної політики, то, принаймні, на доволі ефективний механізм пом’якшення радянського образу в очах світової громадськості. Зокрема, СРСР спромігся забезпечити сприятливу для себе реакцію з боку ВРЦ і під час Карибської кризи та в’єтнамської війни, і коли було придушено «Празьку весну», і під час війни в Афганістані. Водночас ВРЦ заплющувала очі на переслідування релігії в СРСР, «не помічала» баптистів-дисидентів з Ради Церков євангельських християн-баптистів, православних священиків і мирян. не згодних з курсом Московської патріархії, і вдавала, нібито вірить у те, що парадні храми у столицях — це і є релігійне життя «в умовах розвинутого соціалізму». Насправді не викликає сумніву, що офіційні особи ВРЦ добре розуміли: релігійні свободи у «другому світі» – це міф. Але не йшли на загострення, аби ворота на Схід остаточно не було зачинено. Так само, власне, як і нині примирення з несправедливістю в посткомуністичних країнах західні християни пояснюють необхідністю зберегти зв’язки зі своїми найбільшими екуменічними партнерами. Проте підстав вважати, нібито «другий раунд» подібної політики буде далекогляднішим за перший, небагато.

У листопаді-грудні у фокус громадської уваги знов потрапили так звані «непопулярні» релігійні течії та новітні релігійні рухи. Спочатку французький суд засудив за шахрайство функціонерів національного відділення Сайєнтологічної церкви, — ті брали з людей грубі гроші за курс зцілення, насправді запроторюючи своїх клієнтів у звичайні психіатричні лічниці. Приблизно в той же час Російський конституційний суд розглядав справи Свідків Єгови. Зрештою було ухвалено, що стаття російського закону 1997 р., яка вимагає від релігійних організацій, що бажають зареєструватися, доказу їхнього існування у країні щонайменше впродовж 15 років, є конституційною. Однак суд зазначив, що тих релігійних організацій, які були зареєстровані до виходу Закону в 1997 р., це не стосується. Отже, Свідки Єгови труднощів не матимуть, чого не скажеш про багато інших релігійних спільнот, дійсно новітніх. (Свідки Єгови, нагадаємо, існують понад 100 років, у тому числі на території колишнього СРСР організовано — не менше 80 років.)

Потім вибухнув скандал у Швейцарії: тут заарештували офіцера німецьких спецслужб, який збирав серед швейцарців «компромат» на сайєнтологів, що з ними давно й непоступливо конфліктує уряд ФРН і власті кількох федеральних земель. Невдаху-офіцера депортували на батьківщину.

І нарешті 10 грудня прокурор запросив вищої міри покарання для 41-річного Я. Хаяші, одного з лідерів «Аум Синрікьо», особисто винного в організації газової атаки на пасажирів токійського метро 20 березня 1995 р. 12 осіб тоді загинуло, близько 5000 отримали ушкодження. Такого ж вироку прокурор вимагає ще для трьох терористів — членів «Аум». Тепер можна очікувати пожвавлення тих сил, які розраховують досягти тих чи інших цілей (консолідація вірних традиційних церков, згуртування симпатиків навколо прозорої мети — боротьби проти спільного ворога тощо) на антикультовій хвилі. А проте рахунок «культистів» у світі йде вже на мільйони. Це люди, які належать до різних, часом принципово відмінних за суспільними характеристиками релігійних рухів — від цілковито безневинних до закритих корпорацій на чолі з безмежно амбітними й агресивними екстремістами (хоча останні явно в меншості).

* Моніторинг подій релігійного життя здійснює журнал "Людина і світ"

Людина і світ. — 1999. — №11-12. — С. 27-31