ОФІЦІЙНИЙ ВІСНИК
РЕКОМЕНДАЦІЯ ПАРЛАМЕНТСЬКОЇ АСАМБЛЕЇ РАДИ ЄВРОПИ 1412 (1999) «ПРОТИПРАВНІ ДІЇ СЕКТ»
Витяг з видання Ради Європи „Official Gazette”, червень 1999
1. Асамблея нагадує про свою Рекомендацію 1178 (1992) щодо сект та нових релігійних рухів, де висловлено думку, що прийняття окремих законодавчих актів про секти було б небажаним, оскільки таке законодавство порушувало б свободу совісті та віросповідання, гарантовану статтею 9 Європейської Конвенції Прав Людини, а також зашкодило б традиційним релігіям.
2. Асамблея знову підтверджує свою повагу до свободи совісті та віросповідання. Вона вважає релігійний плюралізм природним наслідком свободи віросповідання. Вона також вважає, що нейтральна позиція держави в цій сфері та надання рівного захисту всім релігійним організаціям є гарантією від виникнення будь-яких форм дискримінації; тому вона закликає державні органи влади утримуватися від застосування заходів, в основі яких лежало б визначення цінності віровчення.
3. Рекомендація 1178 (1992) просто радить Комітетові Міністрів вжити всіх необхідних заходів для більш широкого інформування та запровадження цих питань в освітні програми для молодих людей та широкої громадськості. Висловлено також прохання надати статус юридичної особи всім зареєстрованим сектам та новим релігійним рухам.
4. З часу прийняття тієї Рекомендації сталося багато серйозних інцидентів, які спонукали Асамблею ще раз звернутися до вивчення цього феномену.
5. Асамблея дійшла висновку, що не має необхідності давати визначення, що таке секта і чи є вона релігійним утворенням. Втім, існує певне занепокоєння стосовно груп, які вважаються сектами, незалежно від того, називаються вони релігійними, езотеричними чи спіритуальними, і це треба враховувати.
6. З іншого боку, виявляється вкрай необхідним пересвідчитись, чи відповідають дії цих груп, незалежно від їх релігійної, езотеричної чи спіритуальної природи, принципам демократичного суспільства й, зокрема, положенням статті 9 Європейської Конвенції Прав Людини, а також чи є вони правомірними.
7. Вкрай важливо мати достовірну інформацію про ці групи, єдиним джерелом якої не повинні бути ані самі лише ці секти, ані тільки асоціації, утворені для захисту жертв сект, розповсюджувати її серед широкої громадськості з тим, щоб зацікавлені особи та організації змогли подати свої коментарі з приводу об’єктивності згаданої інформації.
8. Асамблея знов і знов наголошує на необхідності включити до навчальних програм, зокрема для підлітків, спеціальні відомості про історію окремих віровчень та філософські погляди їх представників.
9. Асамблея надає великої ваги захисту найбільш вразливих груп населення, зокрема дітей, які є членами релігійних, езотеричних та спіритуальних груп, в разі поганого ставлення, гвалтування, існування розгорнутої системи за борон, індоктринації через «промивання мізків», заборони відвідувати школу, що заважає соціальним службам здійснювати відповідний нагляд.
10. Отже, Асамблея закликає уряди держав-членів:
І. в разі необхідності створювати та підтримувати незалежні загальнонаціональні та регіональні інформаційні центри для груп релігійного, езотеричного та спіритуального характеру;
ІІ. включити відомості про історію окремих віровчень та філософські погляди їх представників до навчальних програм загальноосвітніх шкіл;
ІІІ. застосовувати звичайні заходи, передбачені кримінальним та цивільним законодавством даної країни щодо неправомірних дій, вчинених від імені груп релігійного, езотеричного та спіритуального характеру;
IV. гарантувати суворе дотримання законодавства про обов’язкове відвідування школи дітьми та втручання з боку відповідних органів влади в разі його недотримання;
V. в разі необхідності підтримувати створення неурядових організацій жертв або родин жертв релігійних, езотеричних та спіритуальних груп, особливо у країнах Центральної та Східної Європи:
VІ. підтримувати такий підхід до релігійних організацій, який сприяв би розвитку взаєморозуміння, терпимості діалогу та вирішенню конфліктів;
VІІ. вживати заходів проти будь-яких дій, які б призводили до дискримінацій релігійних чи спіритуальних меншин.
11. Крім того, Асамблея рекомендує Комітету Міністрів:
І. в разі необхідності вживати заходів щодо створення інформаційних центрів для груп релігійного, езотеричного та спіритуального характеру у країнах Центральної та Східної Європи в рамках програм допомоги цим країнам:
ІІ. створити Європейський центр спостереження за групами релігійного езотеричного та спіритуального характру з метою полегшення обміну інформацією між національними центрами.
* * *
Моніторинг
Релігія і Церква в Україні: вересень.
Моніторинг подій релігійного життя здійснює журнал «Людина і світ»
У вересні в Україні відбулася низка доволі важливих християнських форумів. Перший і, очевидно, найважливіший з них — це всеукраїнський конгрес «Примирення — Дар Божий, джерело нового життя», в якому взяли участь предстоятелі всіх трьох українських православних церков, Української греко-католицької церкви та Римо-Католицької церкви в Україні, керівники протестантських об’єднань, урядовці, вчені. Конгрес привітав Президент України Л. Кучма, який у своїй промові досить оптимістично оцінив стан державно-церковних відносин і високо — той внесок, який зробили релігійні інституції у процес оздоровлення суспільства. Хоча Л. Кучма водночас висловив занепокоєння міжцерковними конфліктами, які лишаються дестабілізуючим соціальним чинником, він порадив не впадати з цього приводу в паніку: і на цьому відтинку релігійно-суспільної ситуації відчуваються зрушення на краще.
У зверненні до християн України, всіх людей доброї волі делегати конгресу закликають кожного до особливої вимогливості, аби складний і довгий процес примирення розпочався з власної душі. «...Не можуть заспокоїтися наші серця доти, — сказано у зверненні, — доки існують прикрі розділення і суперечки між тими, хто прагне наслідувати Ісуса Христа, допоки лишаються поміж нами зневага й підозри. Ми закликаємо всіх своїх братів і сестер до осягнення тієї неспростовної істини, що вже саме словосполучення «міжконфесійні конфлікти» є ганебним для християнської віри, бо: конфлікт суперечить тому, з чим прийшов Спаситель на нашу землю».
Після конгресу і його учасники, і християнська громадськість, і просто мисляча публіка не може не замислитися над питанням: чи стали християни України бодай на крок ближче до примирення? Наскільки плідними є зустрічі під одним дахом і за одним столом тих, для кого неможливе спілкування в таїнствах, хто розділений грізними пересторогами й навіть анафемами? Більше того: чи можна чекати на примирення між тими, хто непримиренність у своїх відносинах підніс на рівень власного кредо?
Так, мусимо визнати, що справжнього примирення на конгресі не сталося і статися не могло. Були й нетолерантні виступи, були й погано приховані вихватки. Однак підтвердити, що подібні заходи є цілковито безглуздими, що словами нічого не вдієш, а треба застосувати всю силу держави і примусити «примиритися і з’єднати всіх з усіма», — набагато безглуздіше. І твердити так можна лише зовсім не здаючи собі справи в тому, що відбувалося, відбувається і, головно, могло б відбутися на українській конфесійній сцені.
Адже це саме Україні пророкували наприкінці 80-х рр. релігійні війни і криваві зіткнення. Нинішній стан речей — це той самий вимушений, вимучений мир, який ліпший за найзвитяжнішу борню. Але це ще не примирення. Примирення у християнстві розпочинається з покаяння, з глибокого й щирого усвідомлення власного гріха і своєї частини провини за те, що сталося. Ніхто з суб’єктів міжцерковних конфліктів в Україні себе винуватим не вважає. І надзвичайно крихкий мир тут існує передовсім тому, що кожній з конфліктуючих сторін бракує сил його зламати. Водночас виявляється дедалі ширше поле, на якому навіть непримиренні опоненти здатні якщо не співпрацювати, то діяти в одному напрямі. Це тиск на державу з метою пришвидшити повернення церковного майна; це спроби бодай трохи обмежити хвилі розпусти й насильства в медійному просторі; це — душпастирювання у війську, в місцях позбавлення волі, це, нарешті, палке бажання бути присутнім у школі. (Про все це на конгресі йшлося дуже докладно.)
Це, звісно, прагматизм, а не маніфестація християнського сумління. Християни взагалі не здатні запропонувати простого вирішення проблеми примирення. Для них примирення — це дійсно дар Божий, який вимагає напруженої роботи душі й серця, пам’яті й розуму. Причому, хоч як це дивно, саме таке бачення примирення реально конвертується, сказати б, у реальний, видимий земний мир. Усі вагомі ініціативи цього століття з християнського примирення народжувалися з дуже ідеалістичних поривань, з якихось глибинних порухів душі, котрі, здавалося б, зовсім неможливо застосувати до жорстокого суспільно-політичного контексту «віку цього». Однак зрештою саме вони й виявилися найбільш ефективними та дійовими.
Друге зібрання вересня, про яке варто говорити окремо, — це з’їзд християнської молоді України, в рамках якого відбулися доповіді, дискусії, обговорення, концерти, екскурсії тощо. Як не дивно, це перший міжконфесійний з’їзд молодих українських християн, якому належало бодай окреслити молодіжні проблеми. Безперечно, з тим, що молодь є майбутнім Церкви, згідні всі релігійні лідери, і «дорослі» ієрархи всіляко підкреслювали це на з’їзді. Проблеми починаються далі. Адже юнаки й дівчата дуже часто не задовольняються «духовною температурою» своїх громад, прагнуть більш емоційних і менш стереотипних форм виразу релігійних почуттів, менш забюрократизованих церковних структур і критикують духовенство за, як їм здається, бездіяльність. Порівняно недавно чимало протестантських громад України зіткнулися з дуже серйозними проблемами, пов’язаними з молодими: ті відстоювали право на окремішні форми духовного життя й навіть виходили з матірних громад, утворюючи власні спільноти. Але українські протестанти, які впродовж радянської доби накопичили великий досвід розв’язання внутрішніх проблем у відчайдушному протистоянні режимові, здається, спромоглися розв’язати, хоч і не без втрат, молодіжне питання. Чималий досвід роботи з молоддю мають і католики. Принаймні «Українська молодь Христові» УГКЦ є найпомітнішою з молодіжних релігійно-громадських організацій в Україні. Хоча досвід передвоєнної Галичини й післявоєнної еміграції не завжди вдається пересадити на сучасний грунт, католикам робота з молоддю вдається краще, ніж православним, яким доводиться починати практично з нуля.
Якщо глянути на проблему «релігія і молодь в Україні», то ми побачимо досить високий — понад 50% — рівень декларації віри юнаками й дівчатами, майже 6,5 тисячі недільних шкіл при парафіях, понад 13 тисяч студентів духовних навчальних закладів. Якщо ж придивимося до ситуації пильніше, то помітимо низьку релігійну активність тих, хто вважає себе віруючим, доволі високу питому вагу тих, хто вірить у Бога, але не належить до жодної церкви, досить низьку задоволеність громадою тих, хто є членом Церкви, і настороженість ієрархії до іноді досить сміливих ініціатив молодих.
Немає сумніву, що делегати з’їзду це добре усвідомлюють. Але вирішення проблем ними видається аж надто традиційним. Отже, передбачається створити Міжконфесійну Раду християнської молоді, у проекті резолюції іде нудний перелік претензій до держави, яка зобов’язана створити умови для сім’ї, приватної ініціативи, творчості і т. д. Не надто, погодьтеся, плідно. А проте релігійно-молодіжне середовище виповнене ініціативами нових форм духовної допомоги зневіреним, милосердницького служіння, проповіді Євангелія, опіки над пам’ятками сакральної архітектури, релігійної освіти й виховання. Їм треба допомогти розвинутися, а інституційне оформлення прийде слідом за змістом. Втім, у вересні християнська молодь отримала можливість подивитися в очі один одному й пересвідчитися зайвий раз у тому, що спільного в них набагато більше ніж відмінного. І можливо, майбутнім релігійним лідерам через певний час буде простіше порозумітися між собою, ніж нинішнім «князям церкви».
Нарешті третє зібрання цього насиченого конгресами та з’їздами місяця — конференція з трохи задовгою назвою: «Практика формування особи військовослужбовця та створення умов успішного виконання військового обов’язку: християнський досвід». Вона теж відбулася в Києві; крім Державного комітету у справах релігій, який був серед організаторів двох попередніх форумів, до її оргкомітету увійшли Всеукраїнська Рада церков і релігійних організацій, кафедра релігієзнавства Київського національного університету та американська асоціація християн-військовиків «Оливова гілка». Учасники конференції ухвалили два звернення — до військовослужбовців і до Президента України — Головнокомандуючого Збройними Силами. Причому в другому, яке підписали представники УПЦ в єдності з Московським патріархатом, УАПЦ, УГКЦ та Всеукраїнського об’єднання євангельських християн-баптистів, висловлюється побажання відпрацювати концепцію духовного виховання українських військовиків, яка б передбачала запровадження душпастирювання у війську.
До серйозних подій релігійного життя вересня необхідно, безперечно, віднести Синод єпископів Української греко-католицької церкви, який відбувся у Львові та Крехові. Синод став цілковито робочим зібранням, скерованим на розв’язання переважно внутрішніх проблем церкви. Хоча медіа найжвавіше відгукнулися на дискусію навколо можливої зміни назви церкви — пропонувалося навіть «Київська Католицька церква» — зрозуміло, однак, що це і справа далекого майбутнього, до того ж дуже контроверсійна, і далеко не головне для церковного життя. Дійсно, Українська греко-католицька церква знаходиться в нелегкому процесі віднайдення власної ідентичності, але простою зміною назви її не відшукати. Отже, владики гостро дискутували з приводу партикулярного права церкви. Річ у тім, що Кодекс канонів східних церков, крім обов’язкових для всіх католицьких церков канонів, у більш ніж 150 пунктах дозволяє враховувати умови кожної церкви. Очевидно, що це принципове питання, і як саме вирішили його єпископи, ми дізнаємося нескоро, — проект права ухвалений лише в першому читанні, крім того, остаточний варіант має бути затверджений Апостольською столицею.
Натомість «Катехитичний правильник», який містить загальноцерковні директиви для катехитів у відповідності до потреб УГКЦ, був затверджений остаточно. Катехизації дітей і молоді Церква схильна надавати особливого значення. Про це спеціально йдеться і в зверненні Синоду до духовенства та вірних, де подано досить реалістичну й не надто оптимістичну картину суспільно-економічної та моральної ситуації в Україні. Єпископи дають зрозуміти, що за цих умов Церква повинна відіграти більшу роль у громадському житті країни. «Зараз, у винятково складний для нашої молодої держави час, очі всіх звернені на нашу Церкву», — стверджують греко-католицькі єпископи. «Вона, наша рідна Церква, врятує і сьогодні наш народ, бо в ній діє Божа сила», — переконані владики.
Як саме Церква здатна врятувати народ? Ієрархи впевнені, що головним напрямом має стати піднесення суспільної й індивідуальної моралі та викорінення корупції, котру церковні документи неодноразово визначали як головну загрозу українському суспільству. Але на відміну від держави, яка змагається з корупцією — якщо, звичайно, змагається, — вдосконалюючи законодавство й механізми його застосування, Церква спрямовує свої зусилля на особистість, апелюючи до її совісті й побожності. Вона нагадує людині про богоподібність і стверджує, що жодних перемін на краще не можна досягти без глибоких змін у собі. Зазвичай це викликає глибокий скепсис у політологів і правознавців. Вони дуже правильно вказують на ті політичні й законодавчі технології, які конче необхідно застосовувати. Але технології чомусь не працюють. Чому? Тому, ймовірно, що їхнє застосування зачіпає інтереси тих, для кого загальне благо означало б особисті втрати. Найстрункіші схеми від самого початку «відмовляються» працювати насамперед тому, що потребують інакшої ментальності, інакшого ставлення до власності, до ближнього, довкілля, праці. І вже найскептичніші прагматики погоджуються, що духовне вдосконалення все-таки передує суспільному прогресові, і дивляться на прагнення Церкви іншими очима.
Практично щонеділі в Україні освячуються новозбудовані храми й молитовні будинки. У вересні новий собор Святої Трійці в Запоріжжі освятив предстоятель УПЦ Київський патріархат Філарет. Собор буде кафедральним; значні внески на його будівництво зробили великі підприємства області.
У Донецьку було урочисто відкрито мусульманську мечеть з двома високими мінаретами, а також Ісламський університет, до навчання в якому приступили 25 осіб. Урочистості, крім українських урядовців, відвідали представники посольств ісламських країн в Україні, мусульманські діячі.
У вересні в Мелітополі предстоятель УПЦ в єдності з Московським патріархатом митрополит Володимир (Сабодан) очолив акт канонізації архиєпископа Мелітопольського Сергія (Звєрєва), який був розстріляний 1937 р. «за антирадянську пропаганду». Життя владики Сергія було взірцем відданості Церкві й архієрейському обов’язкові, — навіть у таборі він служив літургію й самим життям своїм заслужив, як підкреслив митрополит Володимир, щоб Господь увінчав його вінцем великомученика й підніс до числа святих.
Як завжди, подією стала щорічна проща брацлавських хасидів до могили їхнього вчителя ребе Нахмана в Умані. Цього року в ній взяло участь понад 6 тисяч віруючих багатьох країн, головно — Ізраїлю і Сполучених Штатів Америки. Це рекорд. 1989 р., коли після десятиліть перерви компартія Ізраїлю умовила радянський уряд впустити у країну хасидів, їх було лише 200. Минулого року — 5 тисяч. Цієї осені, скидається, порядку в організації прощі було більше, ніж раніше. І навіть акція УНА-УНСО, яка намагалася синхронізувати з прощею конференцію, присвячену Коліївщині, не порушила звичайної ходи паломництва. Суд ухвалив перенести конференцію на інший час, хлопців з УНСО, які прибули до Умані, завернули додому. Отже, хасидам ніщо не заважало виконати настанову свого ребе, який обіцяв тим, хто молитиметься над його могилою в іудейський Новий рік і Судний день, особливу милість.
Нахман народився 1772 р. в Меджибожі на Поділлі, його прадідом був Ізраел Бешт — засновник хасидизму, або його останньої української фази, як уточнюють ізраїльські історики. Ребе Нахман залишив по собі велику кількість релігійно-містичних оповідань, казок, легенд і віршів, де звеличує всемогутність Господа й закликає служити йому з радістю. Безмежна віра не потребує раціональних методів осягнення Божої сутності, повчав Нахман. Відвертість і щирість, простий спосіб життя і самовіддана, аж до нестями молитва — ось чим можна здобути вічність. Навколо Нахмана гуртуються учні, його проповіді збирають величезні натовпи. 1798 р. ребе розпродує все своє майно, віддає дружину в служниці і здійснює подорож до Святої Землі; повернувшись через два роки, поринає з головою в релігійно-громадське життя й боротьбу з «тими, хто, на його думку, збочив з вірного шляху. Він помер 1810 р. в Брацлаві, заповідав поховати себе на уманській горі Турок поруч з жертвами погрому 1768 р.
Досить коротке й не надто яскраве життя ребе Нахмана, однак, полишило по собі глибокий слід. Його вірші, покладені на музику, зараз стали популярними піснями. Його творчість справила сильний вплив на блискучого філософа нашого століття Мартіна Бу-бера, громада його послідовників є одним з найзгуртованіших хасидських рухів сучасності.
Звичайно, ті, хто приїздить молитися на могилу цадика, — особи специфічні, ортодоксальні часом до фанатизму й помічати щось поза своїми відносинами із Всевишнім не схильні. Якщо додати до цього, що селитися вони жадають у кілометровому радіусі від могили Нахмана і що Умань може надати цілком нормальні умови лише приблизно для кожного десятого паломника, то напруженість, яка виникає навколо хасидської прощі, стає зрозумілішою.
Паломницькі проблеми обговорювалися на засіданні спеціальної українсько-американської робочої групи, з Всесвітньою радою брацлавських хасидів, посольствами США та Ізраїлю.
Щоправда, хасидам байдуже, які можливості має так звана приймаюча сторона. Щороку на Рош-Гашана вони мусять запалити свічку на могилі свого вчителя прочитати молитву Божого одкровення й подати бодай кілька копійчин на благодійність.
Серед міжнародних подій місяця, які б мали український вимір, варто вказати на доповідь Державного департаменту США про релігійну свободу 1999 р., де Україні присвячено сім сторінок. Згідно з ухваленим минуло року Актом про міжнародну релігійну свободу, уряд США здійснює тепер моніторинг цього питання, і Президент зобов’язаний вживати проти порушників санкції — від дипломатичних демаршів до відмови у кредитах і розриву міждержавних відносин. Поза сумнівом, також цікаво, як саме виглядаємо ми зовні.
Отже, доповідь відзначає, що Україна не лише проголосила релігійну свободу, а й загалом забезпечує її на практиці. Процес реєстрації статутів релігійних організацій не є обтяжливим, і випадки відмови є досить рідкими. Кому доводиться стикатися з певними труднощами, то це новітнім (нетрадиційним) релігійним організаціям, але останнім часом скарги від них надходять не так часто. Підозрілість щодо нетрадиційних релігій та іноземних місіонерів існує у громадській думці, а православні церкви використовують свій вплив на місцеві власті для обмеження активності іноземних проповідників. Через доповнення до Закону «Про свободу совісті та релігійні організації» від 23 грудня 1993 р. в іноземних місіонерів виникають труднощі в пересуванні по країні з проповідницькими цілями.
Змальовуючи міжцерковний конфлікт в Україні, автори доповіді зазначають, що за винятком квітневого маріупольського інциденту у 1999 р. він загалом мав відносно мирний характер (Зовнішньополітичному відомству США, яке робить огляд релігійної ситуації в усьому світі, є з чим порівнювати масштаби й гостроту міжцерковного конфлікту в Україні.) Разом з тим в доповіді зазначено, що оскільки найбільші проблеми у сфері додержання релігійних свобод пов’язані з діяльністю іноземних місіонерів, корпус яких в Україні приблизно на 60% складається з громадян США, посольство цієї країни буде й надалі вживати в разі потреби необхідних заходів для захисту інтересів своїх громадян.
Людина і світ. — 1999. — №9. — С. 25-30