Created with Sketch.

У Державному комітеті у справах релігій (№ 10)

17.08.2010, 13:41

 

 

ОФІЦІЙНИЙ ВІСНИК

Заява
Державного комітету України у справах релігій

Останнім часом стали помітнішими спроби розпалення ворожнечі на релігійному грунті та образи релігійних почуттів віруючих. На жаль, до них вдаються як представники релігійних організацій, так і деякі світські та релігійні засоби масової інформації.

До Державного комітету України у справах релігій з цього приводу надходять звернення громадян і релігійних організацій з проханням захистити їхні конституційні права на свободу совісті і віросповідання. Вияви релігійної нетерпимості стосовно віросповідних переконань наших співвітчизників, намагання поставити під сумнів їхню громадянську позицію в зв’язку з конфесійною належністю не лише створюють напругу у відносинах між представниками різних релігій в Україні, але й реально загрожують суспільному спокою та злагоді в країні. Поглиблення релігійної нетерпимості, зневага до переконань інших людей негативно позначаються на взаємовідносинах між релігійними організаціями, стані суспільної моралі, а також міжнародній репутації Української держави.

Оскільки загострення цієї проблеми безпосередньо стосується сфери компетенції державного органу у справах релігій, Держкомрелігій України вважає за необхідне заявити, що будь-яке розпалення релігійної ворожнечі та образи на адресу релігійних організацій і громадян у зв’язку із їхніми релігійними переконаннями, в який би спосіб вони не були вмотивовані та оприлюднені, є порушенням Конституції України, чинного законодавства про свободу совісті.

Ці дії розцінюються Комітетом як спроба посягнути на основи політики Української держави щодо релігії, Церкви і віруючих, яка спрямована на забезпечення свободи совісті і віросповідання, зміцнення взаєморозуміння і співпраці між релігійними організаціями різних конфесій.

Реальність релігійних свобод в нашій державі, яка визнана міжнародним співтовариством, є серйозним досягненням української демократії. Ми пишаємось цим і повинні свято берегти їх, оскільки ці свободи було вистраждано послідовниками різних Церков і релігійних спільнот в добу жорстокого придушення релігії, яка консолідувала віруючих, спонукала їх до солідарності й активних дій. Про ті не такі вже давні часи не варто забувати нині. Це є однією із запорук збереження досягнутих свобод. Для їхнього захисту Україна має достатню правову базу, яка повністю відповідає міжнародним правовим актам, до яких приєдналась Українська держава.

Стаття 35 Конституції України надає право кожному сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність. На виконання вказаної конституційної норми ст. 4 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» передбачає відповідальність за розпалювання релігійної ворожнечі чи ненависті та образу релігійних почуттів громадян.

Законами України «Про інформацію (ст. 9,46,47), «Про друковані засоби масової інформації» (ст. З, 23, 26,41), «Про звернення громадян» (ст. 26) прямо визначається, що засоби масової інформації, в тому числі друковані, та вміщені в них звернення громадян не можуть бути використані для розпалювання релігійної ворожнечі, посягання на права громадян

Однією з гарантій рівноправності кожного, незалежно від ставлення до релігії, є встановлення статтею 66 Кримінального кодексу України відповідальності за умисні дії, спрямовані на розпалювання релігійної ворожнечі та образу почуттів громадян у зв’язку з їхніми релігійними переконаннями.

Спираючись на правову базу, піклуючись про збереження і утвердження в українському суспільстві взаємної поваги та співпраці між віруючими різних конфесій, Державний комітет України у справах релігій висловлює тверде переконання, що релігійні організації, засоби масової інформації та окремі особи не тільки неухильно додержуватимуться законів України, які стоять на сторожі релігійних свобод і міжконфесійного миру в суспільстві, але й докладатимуть власних зусиль для їх розвитку і зміцнення.

* * *

Моніторинг

Релігія і Церква в Україні: жовтень

Президентська виборча кампанія підім’яла під себе всі інші події політичного, громадсько-суспільного і навіть культурного життя. Українські церкви також не могли стояти тут осторонь. Хоча їхня дотичність до виснажливих перегонів була, звісно, дуже різною. Наприклад, Всеукраїнський союз церков християн віри євангельської (п’ятидесятників) оголосив у громадах союзу піст і молитву першої п’ятниці кожного місяця аж до 2000 року, однією з цілей яких є «вибори президента, що мав би прихильність до народу Божого». Лідери ж церков, які об’єднують чисельну паству, мали неодноразові консультації з кандидатами в президенти і стояли напередодні першого кола виборів перед нелегким завданням. Його суть цілком зрозуміло було сформульовано в ухвалі Архієрейського собору Української автокефальної православної церкви щодо президентських виборів: «Хай постаті лідерів і кандидатів, яким ми симпатизуємо, не розсварять нас, не виявляться сильнішими за християнську солідарність і любов». Водночас собор оголосив обов’язком кожного віруючого християнина протистояти лівим, атеїстичним силам, котрі несуть зневагу до віри, цинічне упокорення Церкви.

Безперечно, за умов, коли на найвищу державну посаду претендували півтора десятка кандидатів і жоден з них не міг вважатися монополістом тієї чи іншої політичної ніші, церковна ієрархія принципово не була здатна забезпечити скільки-небудь одностайне волевиявлення вірних і щонайбільше могла публічно окреслити бажані й неприйнятні позиції. У цілому вони відомі кожному, хто спостерігає за релігійно-громадським життям України. Для незалежних українських православних церков неприйнятними є комуністи, всі, хто висловлюється за слов’янський союз тощо; для Української православної церкви в єдності з Московським патріархатом — націоналісти, ті, хто беззастережно дивиться на Захід. Але є, звичайно, й деталі. У цьому сенсі досить цікавим є пастирське звернення ієрархії Української греко-католицької церкви до духовенства та вірних з нагоди президентських виборів. Як завжди, згідно з соціальним вченням Католицької церкви, ієрархи не згадують осіб, але особливо підкреслюють важливість участі у виборах і неприпустимість пасивності, яка може призвести до втрати державної незалежності або до того, що «інші проголосують замість нас».

Разом з тим владики вказують на відповідальність не тільки за неучасть у виборах, але й за непродуманий і незважений вибір. Вірних закликають не впадати у спокусу, не потрапляти на гачок передвиборної демагогії і не піддаватися моральному тискові «у формі наказу голосувати за конкретного кандидата», не купуватися на виплату заборгованої зарплатні. Серед критеріїв автори послання пропонують насамперед звернути увагу на ставлення кандидата до незалежності держави, основних прав людини та на саму його особу — минуле, світогляд, духовний образ.

Звертає на себе увагу більш жорстка тональність цього документа порівняно з подібними попередніми, його більша критичність до чинної влади. У документі згадується про те, що на священнослужителів здійснюється різноманітний тиск, аби вони закликали свою паству голосувати за конкретну особу.

Якщо ж оцінювати зусилля самих кандидатів на «церковному відтинку» перегонів першого кола, то напевно найбільш активними вони були у діючого Президента. На ієрархів і священиків просто пролився дощ різноманітних нагород, ударними темпами зводилися храми, Л. Кучма зустрічався з духовенством у різних регіонах країни і брав участь у всіх скільки-небудь помітних церковних подіях.

Більш докладний аналіз цієї проблеми, звичайно, ще попереду. А поза президентською кампанією релігійне життя розвивалося у звичному руслі. Створювалися нові релігійні організації (у жовтні було зареєстровано статути нововідкритих православного монастиря, православної, католицької та протестантської місій, а також регіональних біблійних коледжів євангельських християн-баптистїв); освячувалися новозведені храми, а в семінаріях і академіях формувалися майбутні священики.

Очевидно, головною подією релігійного життя жовтня 1999 р., яка, поза сумнівом, за значущістю виходить за межі події місяця чи навіть року стало підписання Спільної католицько-лютеранської декларації про виправдання вірою. Президент папської ради з християнської єдності кардинал Е. Кассіді та президент Всесвітньої лютеранської федерації К. Краузе обрали для підписання документа, який став визначним кроком на шляху подолання католицько-протестантських непорозумінь, символічний день і символічне місце. 31 жовтня і саме в німецькому місті Аугсбурзі Мартин Лютер прибив до дверей міської катедри свої знамениті 95 тез. І от через 482 роки представники церков, ворожнеча між якими століттями забарвлювала у тьмяні кольори західно- і центральноєвропейську історію, зібралися, аби визнати: «Те, що єднає два віровизнання, сильніше за те, що їх роз’єднує». Ключовим пунктом документа оглядачі вважають його 15-й параграф. «Ми спільно, — говориться в ньому, — сповідуємо те, що ми визнані Богом і що ми отримуємо Дух Святий, який оновлює наші серця, зміцнює нас і закликає нас добре працювати, не завдяки нашим достоїнствам, а лише через милість і віру в спасительну силу Ісуса Христа».

Треба нагадати, що робота над текстом Декларації тривала понад 30 років; і серед католиків, і серед лютеран була й лишається опозиція цьому документові Звичайно, це закінчення тільки одного етапу екуменічних пошуків, але дуже важливого етапу, бо, як зазначив К. Краузе, католики й лютерани вперше стали на спільному грунті.

Визначна подія, на щастя, не обминула Україну. У той час, коли в Аугсбурзі підписувалась Декларація, католики й лютерани Києва зібралися для спільної молитви в костьолі святого Олександра. Католицький священик та лютеранський пастор у проповідях до зібраних підкреслили значущість цього дня, а під час виголошення «Отче наш» католики й лютерани взялися за руки і разом промовляли слова молитви.

Ще однією важливою подією, яка відбулася в жовтні, став другий в історії Синод католицьких єпископів Європи, в якому, звісно, взяли участь і українські владики. Він почався на піднесеній ноті: папа Іван Павло II оголосив трьох нових патронів Європи, всі вони — жінки. Це святі Едіт Штейн, Катерина Сієнська та Бригита Шведська. Але самі дискусії були дуже гострими, а оцінки часом просто безжальними. Так, кардинал П. Пупар охарактеризував ситуацію на Старому Континенті як «інтелектуальний агностицизм, культурну амнезію, етичний хаос, духовну анемію і релігійну задуху». На Синоді цитувалися висновки масштабного соціологічного дослідження, здійсненого цього літа. Здається, як писав, оцінюючи його результати, американський щотижневик «Newsweek», віра виявляє свою силу по всьому світу, за винятком Європи. ЄПИСКОПИ били на сполох: їх лякає хвиля захланного споживацтва, що руйнує підставові цінності. Єпископ Роттердама закликав колег подивитися очима перших християн на свій обідній стіл, на свій транспортний засіб і відмовитись від усього, без чого можна обійтися, змінивши розкішне на більш дешеве й просте. Він запропонував також кожному владиці «наново проінвентаризувати» справи у своїй єпархії, звернувши погляд передусім на вбогих і нужденних.

Європа потребує духовного оновлення — таким був рефрен виступів багатьох соборян. Вони прагнули почути про досвід своїх східноєвропейських братів, які дуже виразно відчувають живий подих віри і втішаються релігійними свободами. Єпископ Української греко-католицької церкви Михайло Гринчишин підкреслив у своєму виступі, що вищим доказом життєздатності Церкви, який кидає виклик буденності й заколисуванню, є подвиг тисяч мучеників за віру, що віддали свої життя в цьому столітті. Інші єпископи також відзначали, що наявність величезної когорти мучеників, сотень тисяч ченців і черниць, згуртованого корпусу волонтерів не дозволяє оцінювати стан Церкви на Старому Континенті аж надто песимістично. Але з тим, що оновлення необхідне, що церковним структурам потрібно більше харизми і менше бюрократії, погоджувалися всі. Кардинал Кьольна Йоахім Мейснер зауважив, що Ватикан продукує багато паперів, аж надто для Церкви, яка живе молитвою і працею. Інші єпископи закликали повернутися до апостольської моделі Церкви і перенести центр її тяжіння в малі спільноти, туди, де працюють, відпочивають і стикаються зі своїми щоденними турботами мільйони християн.

Кардинал Мартіні, якого вважають одним з найвірогідніших претендентів на папський престол, сказав, що він має три мрії, які повинні втілитися в майбутньому у видимі знаки. Перша — що Біблія буде найбільш читаною і проповідуваною книгою, особливо поміж молоді. Друга — парафія стане місцем, де відбуватиметься справжнє християнське життя. І третя — що найближчим часом католики отримають змогу більш докладно і всебічно обговорити проблеми, які постали перед ними на зламі тисячоліть. Так на Синоді пролунав заклик до Ватиканського собору. Кардинал Мартіні не має права говорити про це відкрито, скликання Собору є папською прерогативою, але його зрозуміли і соборяни й оглядачі.

«Третій Ватиканський собор» — звучить майже революційно, хоча поки що ця тема не знайшла продовження. Серед документів жовтня слід відзначити Заяву Державного комітету України у справах релігій про неприпустимість розпалення ворожнечі в засобах масової інформації, текст якої вміщено в цьому випуску офіційного вісника Комітету. Природно, документ з’явився не на порожньому місці. Йому передували численні скарги релігійних організацій різних віровизнань, які зазнають постійних брутальних образ у ЗМІ. Серед тих, хто скаржиться, багато визнавців новітніх релігій, бо ж деякі медіа вважають, що жодне образливе слово не є достатнім для таких спільнот. Але скаржаться — причому справедливо і обґрунтовано — і католики, і православні. Наразі невідомі випадки, коли б хтось відповів перед судом в Україні за розпалювання ворожнечі до інаковірців у друкованих чи електронних медіа. Хоча досить звернутися до першої-ліпшої єпархіальної газети, ви обов’язково натрапите на ворожу стосовно тієї чи іншої конфесії публікацію. Деякі священнослужителі й журналісти вважають таку позицію не просто обов’язковою, але й конче потрібною. Її пояснюють необхідністю захисту підвалин власної віри та потребою викриття неправдивих, на їхню думку, вчень.

В Україні нині зареєстровано 173 релігійні видання, і вони мають цілком визначену аудиторію. Це люди, які належать до не дуже великого в нашому суспільстві прошарку практикуючих віруючих, ті, хто складає ядро парафії або громади. А відтак — це особи, від яких значною, а часом і вирішальною мірою залежить обличчя Церкви в очах тих, хто переступив уперше поріг храму не з цікавості або тому, що так ведеться, а щоб отримати відповідь на найважливіші питання буття. Коли від самого початку така людина зустрічає в храмі не тепло Христової любові, а крижану ненависть до сектантів, єретиків, не так одягнених тощо, то перше щире звертання до Церкви цілком може стати й останнім.

Тут не допоможе жоден прокурор і найсправедливіший суд виявиться безсилим, бо йдеться про формування матриці відторгнення всього чужого антикультури, підозрілості й відвертого нехтування всім, що, сказати б, на колір і на запах видається приналежним до іншого духовного кола. Журналісти, які обслуговують такі настрої, часто просто не розуміють, що творять. Принаймні такого висновку нещодавно дійшли учасники семінару з цієї проблеми, організованого Львівською Богословською Академією. Але, треба визнати, таких стає дедалі менше. Натомість більшає тих, хто цілком свідомо вдається до брудних методів. Коли намагаєшся таким щось пояснити, вони погоджуються визнають наявність перекручень та підтасовок, але виправдовують себе якимись «вищими цілями». Те, що правда не зводиться брехнею, що величні істини не сходять на полі ворожнечі, вони теж, скидається, розуміють. Але тільки теоретично.

Поза сумнівом, Заява Держкомрелігій не здатна спричинитись до якихось тектонічних зсувів у суспільній і журналістській моралі. Але бодай приводом для розмови вона повинна стати. Адже час від часу треба нагадувати, що зло все-таки лишається злом, попри найвигадливіші його виправдання.

Що ж до наукових конференцій та семінарів, звернімо увагу на зібрання в Києві. Тут 21-22 жовтня відбулася Міжнародна науково-практична конференція «Релігійна свобода в постсоціалістичних країнах: правове і державне забезпечення», яка зібрала урядовців, науковців, експертів із міжнародного права з України США, Норвегії, Швеції, Росії, Узбекистану. Киргизстану, Іспанії, Румунії та Білорусі. Отже, конференція виявилася представницькою й фаховою.

Релігійна свобода в посткомуністичних країнах знаходиться, сказати б, під обстрілом величезної кількості різноспрямованих чинників. Учасники київської конференції зазначали, що найбільшими загрозами є недосконалість механізмів застосування на практиці в цілому демократичного законодавства про свободу совісті та перехідний стан суспільств. Ці суспільства шукають нової ідентичності у власній історії, національних та релігійних традиціях і з підозрою ставляться до всіляких закордонних духовних впливів. А між тим право безперешкодно поширювати релігійні погляди, обстоювати цінності власного віровчення і становить ядро релігійної свободи. Як узгодити право нації відроджувати і збагачувати свою релігійну культуру, допомагати Церкві чи церквам, що зробили вирішальний внесок у етноформуючий і етнозберігаючий процес, зі свободою широкої проповіді Інших релігій? Твердити, що ця проблема є вирішеною або навіть близька до розв’язання, було б занадто сміливим. У багатьох посткомуністичних країнах церкви більшості здійснюють потужний тиск на уряди, і особливо на місцеві власті, аби здобути привілеї для себе і позбавитись конкурентів. І дуже значний сектор громадської думки підтримує цей тиск, а відтак висловлюється не на користь релігійної свободи.

Втім, і учасники конференції були зовсім не одностайні в поглядах на цю проблему. Деякі з них прямо закликали до суворіших обмежень релігійної свободи в майбутньому і виправдовували вже існуючі обмеження, більшість із яких, між іншим, не встановлено законом, а радше є результатом адміністративного свавілля та бюрократичних вправ.

Однак експерти поважних міжнародних установ довели якщо не більшості, то багатьом із присутніх протилежне. А саме: поділ громадян на першо- і другорядних за релігійною ознакою зовсім не сприяє стабільності суспільства, а навпаки — робить його вразливим перед внутрішніми й зовнішніми викликами. До того ж піднесення власної традиції чи віднайдення своєї ідентичності не можуть бути досягнуті шляхом придушення релігійних меншин і взагалі всіх, кого більшість вважає непитомими своїм витокам.

Назагал учасники конференції дійшли висновку, що релігійна свобода має бути захищена законодавчо і що відповідне законодавство повинно повсякчас удосконалюватися. Але врешті-решт релігійна свобода виростає зі світогляду нації, з її історії та філософії, зі способу її думання, з того, як вона виховує прийдешні генерації. Свободи можна й потрібно вчитися — це ще один важливий висновок конференції. Адже свобода, як колись наголосив Микола Бердяєв, — це повноліття людини.

Кривава трагедія у вірменському парламенті зробила вибори 132-го Католикоса всіх вірмен подією, майже непомітною для світових інформаційних агенцій. Між тим вибір Національно-церковних зборів, які конституювали єпископи, духовенство й миряни 9 внутрішньовірменських і 20 закордонних єпархій, мав і свою інтригу, і власну символіку. За місяць до виборів група ієрархів оприлюднила заяву, де стверджувалося, що керівництво Вірменії дійшло консенсусу на користь одного з кандидатів і посилено «проштовхує» його на ечміадзінський престол. Хоча президент країни Роберт Кочарян відкинув усі звинувачення на свою адресу, католикосом стала особа, яку від самого початку визначали як кандидата «партії влади», глава Араратської єпархії Гарегин Нерсесян. П’ять років тому він не просто балотувався в католикоси, але й здобув у першому турі навіть більше голосів, аніж Гарегин Саркисян. Однак глава Араратської єпархії заздалегідь заявив: якщо воля виборців зведе його в другому колі з Саркисяном, він зніме свою кандидатуру на його користь. Що й було зроблено. Після смерті Гарегина І Нерсесян здобув великі шанси стати Гарегином II.

132-й католикос-патріарх усіх вірмен народився 1951 р., вчився в Ечміадзіні, Віденському й Боннському університетах, аспірантурі Московської духовної академії РПЦ. В тому, що Гарегин II здатний керувати церквою, мало хто сумнівається. Інша річ, що наразі залишається не до кінця зрозумілим, наскільки відкритою до християнського світу буде під його управлінням Вірменська апостольська церква. Адже її роль у світовому екуменічному процесі була неспівмірною з питомою вагою її пастви в християнській громаді планети, і ця роль значно посилилася за покійного Гарегина І. Зараз у Вірменській церкві відбуваються складні процеси, в тому числі і щодо міжхристиянського діалогу. Тож новообраному католикосові знадобляться неабиякі мудрість, воля і дипломатичний хист.

Людина і світ. — 1999. — №10. — С. 24-29

Читайте також
Людина і світ Давньоіранські імперії та вчення Заратуштри
25.08.2010, 10:14
Людина і світ “Книгами веселили серця…”
23.08.2010, 13:18
Людина і світ У Державному комітеті у справах релігії (№ 7)
23.08.2010, 13:16
Людина і світ Конфуціанство
17.08.2010, 15:31