Офіційний вісник
Права людини: релігійна перспектива
Підбиваючи підсумки XX століття, яке невдовзі стане історією, соціологи й історики змагаються за найточніше його визначення. Зробити це гранично важко: століття було сповнене і найграндіозніших в історії цивілізації катастроф, і могутніх злетів людської думки, і вражаючих відкриттів. Але говорячи про те, що необхідно взяти із собою в наступні сто років, футурологи найчастіше згадують не комп’ютер або космічний корабель, а концепцію прав людини. У своєму нинішньому вигляді ця концепція є безперечним продуктом післявоєнного розвитку. Але у витоках цієї «нової релігії» XX століття — релігії традиційні.
Те, що людина має права тільки тому, що вона є людиною — не батьком чи матір’ю, не роботодавцем чи робітником, не громадянином навіть, а просто людиною, — вже сама така постановка питання є революційною. Один тільки Бог, який покликав до життя цілісне творіння створив людину за своєю подобою — ось джерело розуміння природності й невідчуженості прав людини. Освячення натурального права Божим авторитетом, санкцією, яка виходить поза межі буденної марноти, робить це право непідсудним ані урядам, ані суспільству. Без релігійного духу, без трансцендентного виміру найдосконаліші правові документи стають папірцями, якими брутально нехтують. Це розуміли тисячі років тому, але до цього змушені повертатися і на порозі III Мілленіуму. «Політики можуть тисячі раз повторювати, що новий світовий порядок має грунтуватися на повазі до людських прав, — зазначив свого часу Вацлав Гавел. — Але це нічого не означатиме доти, доки такий імператив не випливатиме з поваги до таємниці буття, таємниці універсуму і природи, нашої власної таємниці».
Значущість і статус прав людини не є самоочевидними, — в цьому ми переконуємось, звертаючись до різних релігійних традицій, а надто — буквально тлумачачи їхні сакральні тексти. В Біблії слово «право» («права»), наприклад, зустрічається лише 16 разів, у той час як слово «заповідь» («заповіді») — 141 раз. Бог, звертаючись до свого творіння, радше воліє наказувати, наставляти й карати за непослух, аніж говорити про права людини. Але водночас дуже важливо зазначити, що Святе Письмо наділяє правами «ображеного, невинного й нужденного» та карає за порушення прав тих, хто зловживає владою й багатством. Якщо політична думка може хизуватися етапами поглиблення розуміння прав людини, то релігія, зокрема іудео-християнська традиція, може поставити собі в заслугу одвічне усвідомлення цих прав. Права людини лише тоді мають сенс, коли вони мають універсальне застосування. Якщо людина має права від Бога, то й меж цим правам немає, вони стають відкритою книгою, їх ніколи не буває забагато.
Упродовж майже всієї відомої нам історії права приписувалися не людині як такій, а носіям тих чи інших суспільно-політичних функцій. Цар або князь вважали права привілеями, які вони можуть роздавати в обмін на відданість і підтримку. Існувала розгалужена ієрархія прав; у сюзерена їх було більше ніж у васала, у чоловіка — більше ніж у жінки. А раби взагалі не мали прав. Нарешті неоскарженим принципом упродовж століть і тисячоліть вважався пріоритет права держави над правами людини. Можновладці дуже рідко визнавали права осіб, які не мали влади. І майже завжди останні здобували нове право внаслідок більш або менш гострої боротьби. Але... Права людини — це той феномен, що має сталу тенденцію до розширення й поглиблення. Людина, яка виборола собі право просто жити, далі боротиметься за поліпшення умов цього життя.
Правозахисники зараз говорять про три покоління прав людини. Перше — це загальні громадянські й політичні права; до них належать право на життя та власність, свобода совісті, рівність і гідність кожної особи незалежно від раси, статі, мови, віросповідання, поглядів. Права другого покоління — це економічні, соціальні й культурні права: право на працю й гідні умови праці, на гідний рівень життя, на освіту й соціальний захист, на участь у культурному житті. Але навіть ці два покоління прав не в змозі увібрати весь спектр потреб людини. Століття, що добігає кінця, покликало до життя проблеми, відповіддю на які стала боротьба за третє покоління прав людини. Це права майбутніх поколінь отримати Боже творіння в цілісному вигляді: право на мир, незабруднене довкілля, на розвиток і глобальну справедливість.
Говорячи про релігійну традицію як сенсоутворюючий стрижень людських прав, ми звичайно пам’ятаємо, що церкви далеко не завжди були в авангарді боротьби за права людини. Але, з іншого боку, саме церковна Реформація стала одним з найпотужніших рухів за права людини. Зрештою, і Лютер, і Кальвін, і Менно Сімонс почали свої виступи з вимог свободи — свободи індивідуальної совісті від церковних канонів і клерикального контролю. З часом класичне протестантське вчення про рівність людей і їхню гідність набуло демократичних соціально-політичних форм. Власне, протестантське вчення стало підґрунтям, на якому зросли конституційні ідеї в Західній Європі. І саме воно, позбавлене як крайнього лібералізму, що приносить у жертву особі спільноту, так і граничного тоталітаризму, який розпинає особу на догоду колективу, може виявитися надзвичайно актуальним у наступному столітті.
Римо-Католицька церква, яка свого часу не прийняла висунутої Просвітництвом концепції людських прав, після II Ватиканського собору просунулась у їхньому послідовному захисті, можливо, навіть далі, ніж інші християнські церкви. Вона стала потужною силою демократизації суспільств у Чилі, Бразилії, Південній Кореї, на Філіппінах і, нарешті, у Центрально-Східній Європі. Права людини — одна з головних засад сучасного вчення церкви й особлива тема виступів папи Івана Павла II.
Православні церкви грунтують своє «богослов’я прав людини» скоріше на інтеграції природного права й людської спільноти, ніж на акцентації гідності особи.
Для Православ’я права людини є вирішальною мірою віддзеркаленням заповіданих Богом моральних обов’язків. Православні богослови говорять про трирівневу систему прав і обов’язків. Перший рівень — то євангельська система, яка спирається на авторитет Святого Письма і знаходить своє вирішення в догматиці й канонах церкви; другий — загальна моральна система, що випливає з універсальних принципів природного права й визнається в усі часи та всіма народами; і третій — система прав та обов’язків, грунтована на конституційних принципах і законодавстві держав.
Православ’я, яке часто звинувачують у неуважності до прав людини, у вершинах свого богослов’я зуміло актуалізувати в цьому столітті піднесений гімн свободі й гідності Отців нерозділеної Церкви. Цілком очевидно, що Повнота Православ’я є нині свідком не дуже, можливо, помітного для сторонніх спостерігачів, але гранично напруженого протистояння між тими, хто обстоює свободу, і тими, хто в кінцевому підсумку її відкидає. Але сутнісно, самою тією системою координат, яку відкриває Православ’я людині, воно не може бути вченням несвободи, релігією не піднесення, а придушення людських прав. Те, з чим нам доводиться стикатися до прикрого часто, — то якраз ушкодження віри, а не її адекватний вираз. Християнство назагал, і Православ’я зокрема, йдуть у нове тисячоліття з усвідомленням неперевершеної величі природних прав людини і з дедалі міцніючим прагненням захищати ці права.
Природно, що й тисячі років тому, і нині релігійні інституції особливо наполегливо відстоювали право саме на релігійну свободу. Право вірити, за великим рахунком, людині дарує не держава й навіть не Церква. І ніхто й ніколи цього права не може в неї відібрати. Люди вірили навіть тоді, коли, здавалося б, найбільш життєдайні пагони віри видавалися геть винищеними. Мемуари спливаючого століття закарбували для нащадків щемливі сцени відзначення хануки в Колимських таборах і зустріч Різдва в Освенцимі.
Проблеми для свободи релігії — одного з найдавніших визнаних прав людини — починаються тоді, коли особа прагне маніфестувати свою віру й чинити згідно з нею, коли вона намагається переконати інших в істинності обраного нею шляху чи просто приєднатися до одновірців, аби спільно славити Господа.
Те, що право людини вірити в інакші, ніж мої власні, цінності, є святим і непереборним, зрозуміли більшою або меншою мірою дуже давно. 23 століття тому покровитель буддизму король Асока переконував своїх підданих, що, ставлячись з повагою до інших вірувань, вони сприятимуть прогресу своєї власної віри. Заклики до релігійної толерантності зустрічаються у священних текстах різних релігій і працях богословів різних релігійних традицій.
Першим, хто всебічно обгрунтував ідею релігійної свободи як невідчуженого права людини й рушія суспільного прогресу, був Дж. Локк. Саме він представив, зокрема, у «Листі про толерантність» (1689 р.) теорію релігійної свободи як юридичного права і вказав на те, що ця свобода є не лише правом вірити, а й правом змінювати релігію. Він же перший став розрізняти право дотримуватися релігії і, з іншого боку, висловлювати свої релігійні погляди й чинити згідно зі своїми релігійними переконаннями. І якщо перше право не може бути обмежене, то в останньому випадку держава може встановлювати межі, — але в той самий спосіб (і не інакше!), що й у випадках, коли йдеться про інші громадянські права.
Хоча сама ідея свободи совісті, думки й релігії з’явилася дуже рано, її закріплення в національних законодавчих системах відбулося набагато пізніше. У Швейцарії, наприклад, цей процес тривав понад три століття. Спочатку (від 1529 р.) кожний кантон мав вирішити, яку віру — католицьку чи реформовану — мають сповідувати громадяни. І тільки 1712 р., після серії проміжних домовленостей, було визнано повну рівність обох релігій. А повну свободу совісті в цій республіці встановила пише Конституція 1874 р. У Франції зелігійна свобода стала можливою теж тільки в XIX ст., в багатьох країнах Європи — вже в нашому столітті, а чимало країн Азії та Африки візьмуть цю проблему із собою в наступне тисячоліття.
Ще важчим виявився шлях ідеї релігійної свободи до міжнародного права. Етапами цього шляху стали: визнання релігійної свободи за певними категоріями представників певних держав на чужій території відповідно до двосторонніх міждержавних угод; визнання права сповідувати свою віру за етнічними меншинами в обмін на таке ж право для інших меншин в інших країнах; визнання права релігійних меншин на свою віру в разі переділу політичної карти регіону.
І лише після II Світової війни ми зустрічаємо проголошення релігійної свободи і прав людини як принципу міжнародного життя, без оглядання на те, громадянином якої країни є людина і до якого віровизнання вона належить.
Релігійні організації брали досить активну участь у розробці юридичної бази захисту прав людини. Найбільш відомий і справді видатний документ у цій сфері — Загальна декларація прав людини (1948) — був випрацюваний за участю Комісії Церков з міжнародних справ. Саме вона запропонувала текст статті 18, де проголошено право на свободу думки, совісті й релігії. Однак хоча Декларація й була великою, але все ж таки декларацією (країни комуністичного блоку, а також Південна Африка та Саудівська Аравія утрималися при голосуванні у грудні 1948 р.). Тому невдовзі почалася робота над проектом двох пактів з прав людини — угод, які могли б стати обов’язковими для держав — членів ООН. Наскільки «зацікавленими» виявилися країни світу в таких документах, видно хоча б з того, що проект було підготовлено лише через 7 років — у 1954 р. Але знадобилося ще 12 років, щоб Міжнародний білль про права людини схвалила Генеральна Асамблея ООН.
Цей білль включає в себе Декларацію прав людини, Міжнародний пакт про громадянські й політичні права (та Факультативний протокол до нього), а також Міжнародний пакт про економічні, соціальні й культурні права.
Ратифікуючи міжнародні акти з прав людини, держави погодилися забезпечувати відповідність своїх національних законів і політичних дій статтям цих документів. Згідно з Міжнародним пактом про громадянські й політичні права затверджено також Комітет з прав людини.
Цьому Комітетові держави, які підписали пакт, повинні подавати звіти про виконання їхніх зобов’язань.
Крім всесвітніх документів, регіональні організації у різні роки ухвалили і власні правозахисні акти та випрацювали механізми їхнього втілення в життя. Одним з найбільш ефективних регіональних механізмів вважається Організація з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ). Хоча це регіональна організація з питань безпеки, а не захисту прав людини, ОБСЄ вдалося досягти консенсусу з цілісного визначення безпеки, пов’язавши її з гарантіями прав людини. Як регіональна угода, де визначено конкретні шляхи виконання зобов’язань з прав людини, вона увійшла в рамки ООН.
У свою чергу, в рамках ОБСЄ з 1980 р. працює «Програма церков з прав людини». Підтримка церквами правозахисного виміру у процесі роботи ОБСЄ мало надзвичайно серйозне значення для утвердження людської гідності в Європі та світі. Церкви наполягали на тому, що відносини між країнами страждають від порушень прав людини не менше, ніж у разі військового протистояння.
Участь церков (втім, як і держав, міжнародних і регіональних організацій) у відстоюванні прав людини — це дуже й дуже виснажливий процес. Інколи здається, що нескінченні резолюції, заяви, хартії і конвенції — то кричуще неефективна й навіть марна праця. Але не забуваймо, що ця «марна праця» таки здолала і апартеїд, і Берлінську стіну, і диктаторські режими в різних куточках світу.
* * *
Моніторинг
Події релігійного життя: квітень
Моніторинг подій релігійного життя здійснює журнал "Людина і світ"
За повідомленням міністра внутрішніх справ Ю. Кравченка великодні свята в Україні пройшли без порушень громадського порядку. І це, звичайно, вагома подія в релігійному житті квітня. Ієрархи українських церков традиційно звернулися до вірних з великодніми посланнями, і тексти послань теж були цілком традиційними. Відзначимо хіба що поздоровлення «наших православних братів та сестер Московського патріархату» в посланні патріарха Філарета й «вітання до братів і сестер, що відпали від нас» у посланні митрополита Володимира. Доволі похмуру, але адекватну дійсності картину змальовано в посланні єпископа-помічника глави УГКЦ Любомира Гузара. «Десять років минає відколи в нашій країні почалися великі політичні й суспільні перетворення, — пише він. — На початку здавалося, що вже все поставлено на своє місце, що тепер всі людські лиха минули, починається чи не справжній рай на землі. Дійсність така, що... ситуація не змінилася так основно, як бажалося й уявлялося. І на нарід починає наступати велика небезпека зневіри, безнадійності... Люди нікому не вірять, а в той же час готові повірити в будь-яку нісенітницю... Може, такий стан душі потрібний, щоб звернути нашу увагу на єдине джерело правдивої віри — на Бога».
Але лік подіям квітня, пов’язаних з релігійним життям в Україні, було відкрито (так вже сталося) в Санкт-Петербурзі. Спікер українського парламенту О. Ткаченко, який взяв тут участь у 13-му засіданні Міжпарламентської асамблеї країн СНД, відповідаючи на запитання «Інтерфаксу», сказав буквально таке: «У християнстві є православна, католицька і греко-католицька церкви; інше є наносним, тим, що губить православ’я, яке несе моральність і милосердя... Не повинно такого бути, щоб на території наших держав сьогодні понад 50 сектантських організацій проводили свої шабаші». Такі жорсткі звинувачення на адресу інославних і некатоликів ще ніколи не лунали з самих верхів української владної піраміди. Враховуючи, що це заява глави вищого законодавчого органу, який розглядатиме також і закони, що регулюють відносини між державою й релігійними інституціями, ужорсточення законодавства стосовно релігійних меншин виглядає цілком можливим. Суспільні ж настрої в цьому напрямку є цілком визначеними. Згідно з оприлюдненими у квітні результатами опитування громадської думки Інститутом соціальної та політичної психології України, тільки 11% опитаних позитивно ставляться до іноземних проповідників, які поширюють релігійні вчення на телебаченні, стадіонах і в концертних залах. 24% вважають, що така діяльність приносить певну користь, але має й негативні сторони. Ще 14% вагалися з відповіддю, а 40% ставляться до активності іноземних проповідників однозначно негативно.
Під час петербурзької зустрічі О. Ткаченко зробив ще одну заяву, яку в Україні напевно далеко не всі зустрінуть схвально. Голова Верховної Ради запевнив, що він підтримує ініціативу Московського патріархату з проведення хресної ходи землями Росії, України й Білорусі. Хода має розпочатися у Твері, пройти містами Волги, потім — через Маріуполь, Севастополь, Херсон, Черкаси, Канів, Київ і Чорнобиль, а відтак вирушить до Білорусі й закінчиться в Москві. Причому в Київ хода має прибути «якраз» напередодні Дня Незалежності. Зрозуміло, що ідея ходи вмотивована гострою необхідністю зміцнювати духовну єдність братських народів; так само зрозуміло, що ця ідея зустріла рішучий спротив з боку Київського патріархату, УАПЦ, партій і громадських організацій національного спрямування. Якщо навіть не брати до уваги найбільш сильні вирази стосовно «російського православного імперіалізму» і прокльони на адресу «єдинонеделімщиків», усе одно треба визнати, що суспільно-політичної стабільності та громадської злагоди цей захід Україні навряд чи додасть. Перспектива ж прибуття 22 серпня колони «інтеграторів» до Києва, який вже буде на той час серйозно «розігрітий» кандидатами у президенти, становить справжню проблему для нинішньої влади. Тому секретар Ради національної безпеки і оборони В. Горбулін вже висловився щодо небажаності хресної ходи «до президентських виборів».
У квітні православні церкви України оприлюднили свої позиції з приводу військової операції НАТО на Балканах. Як і слід було чекати, позиції ці виявилися дуже відмінними. Заява Священного Синоду УПЦ в єдності з Московським патріархатом засуджує бомбардування Сербії у досить жорстких тонах і розцінює операцію як «агресію проти всього православного світу». Заява просякнута антизахідною риторикою, тут йдеться і про «творців нового світового устрою», і про «фальшиву ширму», за якою ховається «антилюдське поневолення багатьох на догоду деяким». Синод закликає розділити скорботу стражденних сербів і взяти участь «в усіх діях для підтримки сербського народу».
У заяві патріарха Філарета з приводу ескалації військових дій в Югославії акценти відчутно зміщено. Тут ідеться про неефективність застосування сили, яка ніколи не приводила до замирення та порозуміння, а навпаки — лише поглиблювала конфлікти, та про необхідність переговорів, які тільки й «зможуть розв’язати так званий балканський вузол і повернути мир та спокій на багатостраждальну югославську землю». Згадано в заяві й біженців, яким, як і народам Югославії, патріарх закликає надати «посильну гуманітарну підтримку».
Та «найатлантичнішу» позицію з приводу конфлікту продемонструвала ухвала восьмого єпархіального собору Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ «Про ставлення до подій у Косово». В ухвалі підкреслено, що було б вищою мірою аморально зображати конфлікт у Косово як міжконфесійний, покликаний згуртувати православні народи. «Справжньою причиною конфлікту є не православна історія сербської нації, а експансіоністські плани посткомуністичної номенклатури Югославії, підбурюваної російськими імперськими силами». Ухвала не лише закликає керівництво України зупинити хвилю антизахідної пропаганди, що її здіймають ліві політики,і говорить про право народу Косово на автономію, а й рекомендує брати приклад «з сусідніх Польщі, Чехії та Угорщини, які чітко визначили своє місце в системі світової безпеки у складі НАТО».
Коментувати заяви православних, точніше — кардинальні відмінності цих документів в оцінках однієї і тієї ж самої події можна нескінченно. Ото вже справді «між Сходом і Заходом»! Справа не лише в тому, що ті чи інші церковні ієрархи стоять на певній політичній позиції, вмотивованій відповідним набором чинників. Істотнішим є те, що, згідно з соціологічними дослідженнями, належність до однієї з православних церков дуже виразно — особливо в осіб молодих та освічених — корелюється з відповідною політичною й культурною орієнтацією. І зближення цих орієнтацій, схоже, справа не дуже близького майбутнього.
Останній день квітня дав ще одну підставу, аби пересвідчитися в цьому. Під час освячення хреста на місці зведення майбутнього храму УПЦ КП в Маріуполі пікетувальники — вірні УПЦ в єдності з Московським патріархатом побили патріарха Філарета та супроводжуючих його осіб. Зрозуміло, що доводити стусанами власну благодатність недобре, застосовувати силу у стосунках з тими, хто носить на грудях символ Христових страждань, — взагалі аморально. Втім, заяв, виступів, викриттів, спростувань тощо, які з неминучістю супроводжують подібні події, не бракувало.
Звернімо увагу на інше. Донецькі власті настирливо намагалися унеможливити візит предстоятеля УПЦ КП, відмовляли патріарха від нього і в Києві. Керівництво Донецько-Маріупольської єпархії УПЦ в єдності з Московським патріархатом стіною стало на шляху патріарха, по місцевому телебаченню лунали суворі перестороги на адресу «безблагодатних». Єпископ Іларіон (Шукало) та духовенство УПЦ вимагали від Донецької облдержадміністрації «не пущати філаретівців». У свою чергу держадміністрація в особі заступника голови Л. Кириченка запевнила, що в них «свій святий — владика Іларіон» («Киевские ведомости», 15.05. 1999 р.).
Іншими словами, набуття церквою більшості статусу де-факто «державно-регіональної», про небезпеку чого йшлося вже досить давно, стало доконаним фактом. Причому на Півдні та Сході країни це виглядає ще потворніше, ніж на Заході. В Галичині, де держадміністрації занадто часто не відчувають симпатії до православних, а особливо — в єдності з Московським патріархатом, домінування греко-католиків не є абсолютним. Співвідношення релігійних громад — 2,8 тис. проти 1,8 тис. у православних, або приблизно 1,6:1. За даними різних соціологічних досліджень у межах двох третин опитаних у Галичині вважають себе греко-католиками і трохи менше 30% — православними.
Ці підрахунки, котрі можуть здатися цілком безглуздими десь на Заході при розв’язанні, власне, проблеми, ближчої до права, ніж до соціології, в нашому випадку цілком доречні. Українська суспільно-політична (і конфесійна) сцена так влаштована, що тут першочергову роль відіграє сила: в кого її більше, в того, відповідно, більше і права в суто юридичному сенсі. Співвідношення православних московської і київської юрисдикцій на Донеччині неспівмірне, а тому перші можуть бити останніх практично безкарно, оголошувати територію області зоною, вільною від тих, хто їм не подобається, та визначати, в який саме спосіб місцеві власті реалізуватимуть конституційне право на свободу совісті. І те, що про саме цей аспект проблеми — аспект вирішальний з огляду на замовляння про необхідність побудови в Україні громадянського суспільства — у громадській дискусії навколо маріупольського побиття мова не йшла, дуже прикметно. Майже так само, як і про запевняння щодо навмисної провокації «філаретівців» з одного табору й обіцянки віддячити «п’ятій колоні» тим самим десь на Волині — з другого.
Разом з тим останні місяці стали чи не найурожайнішими на церковні нагороди. На можновладців різних рівнів пролилася буквально злива орденів різних церков. Львівський міський голова В. Куйбіда та народний депутат І. Білас отримали ордени Володимира Великого II ступеня від УПЦ КП. УПЦ в єдності з Московським патріархатом нагородила золотим орденом Святої Анни за номером 001 «першу леді» країни Людмилу Кучму. Такий же, але срібний орден дістався народному депутатові Ганні Антоньєвій, яка раніше керувала фірмою «Артеміда». Оскільки ця фірма відома загалові широким асортиментом горілчаної продукції, виробництво якої не є, погодьмося, християнською чеснотою, то пані Антоньєва отримала орден тільки із сапфіром, пані ж Кучма — з діамантом.
Відбулося й перше нагородження орденом Димитрія Солунського. Його, як і має бути, отримав міністр оборони. Ну, а орден №2 — як ведеться — міністр внутрішніх справ.
Серед нагороджених церковними орденами зустрічаються часом і культурні діячі, і митці, і літератори. Але головно — це міністри, мери, політики, керівники комерційних структур, будівельних фірм і чиновники солідного рангу. Причому деякі з них назбирали вже досить вагому колекцію нагород відразу кількох церков — звичайно, не за духовні подвиги, а за конкретну, цілком, як правило, матеріальну допомогу або за добре ставлення до церковної адміністрації. Зрозуміти ієрархів, котрі прагнуть в якийсь спосіб віддячити тим, хто збудував храм, пожертвував на духовні школи або допомагав здолати конкурентів, можна. Але те, що така вдячність не лише девальвує церковну нагороду, а й завдає шкоди авторитетові Церкви — це вже повинні зрозуміти вони самі.
Тим часом церковні ордени, могли б стати реальним засобом привернення суспільної уваги до справжніх взірців християнського служіння та подвижництва. На щастя, в Україні є чимало чоловіків і жінок (останніх помітно більше), які без сподівання на якусь винагороду працюють з невиліковно хворими, вчать дітей Святого Письма, вмовляють тих, хто хоче накласти на себе руки, рятують алкоголиків та наркоманів. Ці люди не переобтяжені визнанням громадськості, про них не розповідають мас-медіа, їм ніколи не дістаються різні «Прометеї» і «Людини року». Але те, що вони роблять, якраз і є тим перетворенням світу, його одухотворенням, що становить зміст присутності християн у «світі цьому». Можливо, якби поруч з бізнесменом, фінансистом чи державним діячем року на сцену палацу «Україна» вийшла ненафарбована сестра милосердя з роз’їденими хлоркою руками, то рівень цинізму в нашому суспільстві впав би одразу на кілька градусів. Якби про її подвиг довідалася вся країна, тоді вона, не виключено, спитала б: а за що нагороджують інших? Адже відносно більшості найбагатших людей України ніхто, крім утаємничених, не розкаже: як вони заробили свої гроші, що створили, що зрештою виробляють їхні заводи (фабрики, холдінги, концерни і т.п.)?
Насамкінець, хтось має привернути увагу суспільства до цього комплексу проблем. І якщо цей «хтось» не Церква, то хто?
Людина і світ. — 1999. — №5. — С. 25-32