У Державному комітеті у справах релігій (№ 8)

Офіційний вісник

Рекомендація 1396 (1999) з релігії та демократії

Прийнято Парламентською Асамблеєю Ради Європи 27 січня 1999 р.
(Неофіційний переклад з англійської)

1. Рада Європи згідно зі своїм статутом сутнісно є гуманістичною організацією. Водночас як охоронець прав людини вона повинна забезпечувати свободу думки, совісті та релігій, як це затверджено у статті 9 Європейської Конвенції Прав Людини. Вона також має забезпечувати утримання виявів релігії у рамках обмежень, встановлених цією ж статтею.

2. Асамблея вже цікавилася різноманітністю культур і релігій в Європі. Їх співіснування і взаємодія значно збагатили європейську спадщину. Зокрема, Асамблея посилається на Резолюцію 885 (1987) про єврейський внесок у розвиток європейської культури, Резолюцію 916 (1989) про полишені культові будівлі, Рекомендацію 1162 (1991) та Розпорядження № 465 про внесок ісламської цивілізації до європейської культури та Рекомендацію 1291 (1996) відносно культури ідиш.

3. Асамблея також свідома того, що навіть у демократичних суспільствах усе ще існує певна напруга між релігійними виявами й політичною владою. Багато проблем, перед якими стоїть сучасне суспільство, мають релігійний аспект: нетолерантні фундаменталістські рухи та терористичні акти, расизм і ксенофобія, етнічні конфлікти; має бути розглянута також статева нерівність у релігіях. Асамблея вже зверталася до цих проблем у Рекомендації 1202 (1993) про релігійну толерантність у демократичних суспільствах та в Рекомендації 1222 (1993) з боротьби проти расизму, ксенофобії і нетерпимості. Екстремізм не є власне релігією, а її викривленням. Жодна з великих стародавніх релігій не проповідує насилля. Екстремізм є людським витвором, що збочує релігію з гуманістичного шляху, перетворюючи її на знаряддя влади.

4. Розв’язання релігійних проблем не є справою політиків. Що ж до релігій, то вони не повинні посісти місце демократії або домагатися політичної влади; вони мають поважати визначення прав людини, що їх містить у собі Європейська Конвенція Прав Людини, а також установлення закону.

5. Демократія і релігія не обов’язково несумісні, зовсім навпаки. Демократія довела, що вона створює найкращі рамкові умови для свободи совісті, віровиявлення та релігійного плюралізму. У цьому сенсі релігія, з огляду на її моральні та етичні зобов’язання, на цінності, які вона підтримує, її критичний підхід та культурні вияви, може бути дійовим партнером демократичного суспільства.

6. Демократичні держави, секулярні чи пов’язані з релігією, повинні дозволяти всім релігіям, що чітко дотримуються умов, встановлених Європейською Конвенцією Прав Людини, розвиватися в рівних умовах, а також давати їм можливість віднаходити відповідне місце в суспільстві.

7. Проблеми виникають тоді, коли власті намагаються використовувати релігію у власних цілях або коли релігії вдаються до зловживань стосовно держави заради досягнення своєї мети.

8. Багато конфліктів також виникає внаслідок обопільного неуцтва, що призводить до формування стереотипів і, врешті-решт, відторгнення. У демократичній системі політики мають обов’язок запобігати тому, щоб уся повнота релігій асоціювалася з тими акціями, що їх здійснюють, наприклад, фанатичні релігійні меншості.

9. Релігійний екстремізм, що заохочує нетерпимість, упередженість та/або насилля, є також симптомом нездорового суспільства і становить загрозу демократії. Оскільки він піддає ризику громадський устрій, він має бути поборений такими засобами, які знаходяться у відповідності з установленнями закону, а оскільки екстремізм є виявом недуги суспільства, то його можна подолати лише за тієї умови, що власті візьмуться за розв’язання реальних соціальних проблем.

10. Просвіта є ключовим засобом подолання неуцтва і стереотипів. Перегляд шкільних та університетських курсів є нагальною справою, яка дозволить забезпечити краще розуміння різних релігій; релігійні настанови не повинні здійснюватися за рахунок уроків про релігії як сутнісну складову історії, культури та філософії людства.

11. Релігійні лідери могли б зробити значний внесок у зусилля, спрямовані на подолання упередженості через свою громадську позицію та вплив на віруючих.

12. Для подолання упередженості та передсудів також необхідний розвиток екуменізму та діалогу між релігіями.

13. Тому Асамблея рекомендує, щоб Комітет Міністрів запропонував урядам країн-членів:

І. гарантувати свободу совісті та релігійних виявів у рамках умов, визначених Європейською Конвенцією Прав Людини для всіх громадян, особливо:
а) охороняти релігійний плюралізм, надаючи можливість усім релігіям розвиватися в рівних умовах;
b) сприяти в рамках, лімітованих статтею 9 Європейської Конвенції Прав Людини, дотриманню релігійних обрядів та звичаїв, наприклад, відносно одруження, вбрання, свят (з можливістю відповідного звільнення від роботи) та військової служби;
с) викривати будь-які спроби розпалювання внутрішньо- та міжрелігійних конфліктів для досягнення вузько-партійних цілей;
d) забезпечувати свободу й рівні права на освіту для всіх громадян незалежно від їх релігійних переконань, звичаїв і обрядів;
e) забезпечувати справедливий і рівний доступ до громадських засобів масової інформації для всіх релігій;

ІІ. сприяти розвиткові знань про релігію, особливо;
а) в рамках етичної та громадянсько-демократичної освіти підтримувати навчання тому, що релігії є зібранням цінностей, розрізнення яких повинно бути розвиненим серед молоді;
b) сприяти викладанню у школах порівняльної історії різних релігій, звертаючи увагу на їх походження, схожість деяких їхніх цінностей та різноманіття звичаїв, традицій, свят і т. п.;
с) заохочувати вивчення історії і філософії релігій та дослідження цих предметів в університетах паралельно з теологічними дослідженнями;
d) співпрацювати з релігійними навчальними установами для введення або підсилення в їхніх курсах аспектів, пов’язаних з правами людини, історією, філософією та наукою;
e) уникати — якщо йдеться про дітей — будь-яких конфліктів між здійснюваним державою навчанням релігії та релігійною вірою сімей, поважаючи їх вільний вибір у цьому дуже делікатному питанні;

ІІІ. сприяти покращанню відносин з/між релігіями, особливо:
а) залучати до більш регулярного діалогу релігійних і гуманістичних лідерів для обговорення головних проблем, які стоять перед суспільством, що сприятиме врахуванню культурних та релігійних поглядів населення перед прийняттям політичних рішень; залучати релігійні общини та організації з метою підтримки демократичних цінностей і впровадження інноваційних ідей;
b) заохочувати діалог між релігіями, забезпечуючи можливості для вираження, обговорення й зустрічей між представниками різних релігій;
с) сприяти регулярному діалогу між теологами, істориками та філософами, а також з представниками інших галузей знання;
d) розширювати і зміцнювати партнерські відносини між релігійними общинами й організаціями, особливо з тими, що мають глибокі соціальні та етичні традиції серед місцевого населення в соціальній, благодійницькій, місіонерській, культурній та освітній сферах;

IV. сприяти культурним і соціальним виявам релігій, особливо:
а) забезпечувати рівні умови для утримання і збереження культових будівель та іншого майна всіх релігій як невід’ємної частини національної і загальноєвропейської спадщини;
b) сприяти тому, щоб пустуючі релігійні споруди надалі використовувались у спосіб, який би в міру можливостей враховував оригінальне призначення їхнього спорудження;
с) зберігати культурні традиції та різноманітні релігійні святкування;
d) заохочувати соціальну та милосердницьку працю, здійснювану релігійними общинами та організаціями.

14. Асамблея також рекомендує Комітету Міністрів:

I. Закласти в його проекти демократично-громадянської освіти та викладання історії вказівки для впровадження їх освітні програми, що містяться в пунктах 13. іі. а, b та с цієї Рекомендації.

II. Продовжити створення рамкових умов для загальноєвропейської зустрічі представників різних релігій.

ПОЯСНЮВАЛЬНИЙ МЕМОРАНДУМ

Вступ

Ця доповідь є логічним продовженням роботи Асамблеї з питань релігійної толерантності в демократичних суспільствах (Рекомендація 1202 (1993), доповідач пані Фішер) та з боротьби проти расизму, ксенофобії і нетерпимості (Рекомендація 1222 (1993), доповідач пан Есперсен).

Комітет з питань культури й освіти в декількох випадках уже наголошував, що своїм багатством європейський континент завдячує розмаїттю культур і релігій, що співіснували протягом століть, взаємовпливаючи та доповнюючи одна одну (Резолюція 885 (1997) про єврейський внесок до європейської культури, доповідач пан Мартінез; Рекомендація 1162 (1991) та Розпорядження № 465 про внесок ісламської цивілізації до європейської культури, доповідач пан де Пьюіг; та Рекомендація 1291 (1996) про культуру ідиш, доповідач пан Зінгеріс.)

У цих доповідях проблеми розглядалися головно з точки зору політики та культури. Специфічна роль релігії у демократичному суспільстві, однак, залишається делікатною проблемою. Цілком зрозуміло, що визначати цю роль чи зупинятися на різного роду теологічних питаннях слід не парламентарям. Це справа виключно релігійних організацій, і найсуворіше розділення між державою й релігією має бути витримано. Та хоч би як там було, релігія — це передусім соціальний феномен і її важко відокремити від культури. Я вірю, що відповідальні політики мають за обов’язок звертатися до всіх аспектів суспільного життя, включаючи й релігійний. Однак вони також повинні забезпечувати сумісність свободи віровизнань з іншими правами людини.
Особливо необхідно проаналізувати відносини між релігійними організаціями й державами та порушити питання про способи боротьби з нетерпимістю щодо віруючих і релігійної практики, а також про те, як покласти край релігійному фундаменталізму, котрий, у свою чергу, нетерпимий до прав людини.

На сьогодні не можна сказати, що в Європі йдуть релігійні війни, та хіба може хтось говорити про абсолютний мир? Релігійні відмінності загрозливо присутні як у декількох нинішніх, так і в потенційних конфліктах: в Ірландії, Палестині, Боснії і Косово, в певних аспектах сучасного суспільства, таких як відродження расизму і ксенофобії та існуванню сект. Ми також не повинні забувати про спроби використання релігій ідеологічними апаратами певних радикальних крайніх правих рухів (на кшталт Національного Фронту у Франції) та хвилею ісламського фундаменталізму в окремих арабських країнах.

У Центральній та Східній Європі падіння Берлінського муру та прихід демократії відкрили шлях релігійному відродженню і, залежно від країни, новим, інколи напруженим відносинам між релігійними організаціями й державами, так само як і міжрелігійним конфліктам, зростанню кількості нових сект і різним формам фундаменталізму. Асамблея матиме можливість обговорити деякі з цих проблем, коли розглядатиме доповіді про протизаконну діяльність сект та новий російський закон про релігії.

Як на Заході, так і на Сході релігія знову вийшла на перший план у дискусіях з політичних, філософських та соціальних проблем. Деякі фахівці, наприклад, Семюел Хантінгтон у його добре відомій книзі «Зіткнення цивілізацій», ідуть так далеко, що передбачають причину майбутніх конфліктів уже більше не в економічних умовах чи ідеології, а в менталітеті та системах етнічного й релігійного мислення різних цивілізацій.

Хоча питання зіткнення між культурами не можна ігнорувати, зрозуміло, що ми зараз стоїмо перед проблемою нетолерантності, браку порозуміння, дистанційованості.

Тому ця доповідь має на меті віднайдення шляхів збереження свободи релігії, водночас охороняючи демократію. З одного боку, необхідно подивитися, що саме держави та урядові діячі мають зробити у справі забезпечення персональної свободи совісті та свободи кожного сповідувати релігію. З іншого боку, ми повинні дослідити, як релігійні організації й окремі віруючі дотримуються принципів демократії, не залишаючи поза увагою те, як релігії допомагають зробити суспільство більш людяним і поширюють у ньому моральні та етичні цінності.

Щоб дійти остаточного рішення, яке дасть можливість адресувати рекомендацію урядам країн-членів, ми запросили до розгляду експертів та представників різних релігій. Колоквіум відбувся в Анталії у вересні 1997 р., а у грудні 1997 р. у Парижі відбулися слухання.

Упродовж цих зустрічей обговорювались в історичному плані такі питання як відносини між релігією і владою, філософією і теологією, теократією і демократією, догматизмом і лібералізмом, моральною й релігійною етикою. У центрі уваги були такі специфічні аспекти, як секулярні й конфесійні держави, демократія всередині релігійних організацій, свобода совісті у світлі права, віра та повага до рішень, прийнятих більшістю.

Природно, не все, що могло бути сказано, було сказано. Адже всебічно розглянути таке широке питання фактично неможливо. Однак ми намагалися не упустити жодного критичного зауваження й розглядати проблему з різних точок зору, щоб якнайповніше висвітлити її.

Внесок експертів, представників різних релігій та парламентарів був дуже корисним для розробки проекту цієї доповіді. Увесь документ має розглядатися як широкомасштабне спільне судження про предмет.

Демократія і суспільство: напруга і спорідненість

Політичні системи й релігії завжди співіснують в атмосфері напруги. Те саме стосується й відносин між демократією й релігією. Звісно, між ними існують внутрішні відмінності. Демократія — це плюралізм, тоді як релігія — це унікальність. Демократія — це влада народу і для народу, що грунтується на різноманітності «істин» та можливості компромісів між ними. Релігія ж базується на слові Божому, і люди не обирають його голосуванням.

Ці розбіжності не означають наявності автоматичного деструктивного антагонізму. Отець Валадьє мав рацію, коли говорив, що було б правильніше звернутися до неминучості напруги між двома сферами людського існування, які знаходять свої істини через протиставлення й порівняння однієї з другою.

Проблема виникає, коли іменем релігії зневажаються демократія чи права людини або коли політична система заперечує свободу совісті й забороняє релігійну практику.

Загрозу також несуть спроби світської влади час від часу використовувати релігії для захисту власних інтересів, так само як і намагання релігійних організацій контролювати політичну владу.

В Європі часів Римської імперії або середньовіччя не існувало чіткого розрізнення між світською й духовною владою. І лише наприкінці XVIII ст. почалося відокремлення держави і церкви. Втім, існують цивілізації, де таке відокремлення не відбулося ще й дотепер.

Європа не часто подавала приклади поваги до культурних і релігійних ідентичностей. Брутальна нетерпимість і гегемонія не мають жодного виправдання, навіть якщо й можуть бути пояснені в історичному контексті: держави репрезентували владу, і єдиним шляхом підтвердження власної сили було нав’язування релігії та світогляду.

Цю силу вони застосовували, будучи переконані, що цивілізують інших, які всі є більшою чи меншою мірою варварами. Їхня претензія на те, що вони дають людям щось краще, приховувала недооцінку й маніпулювання способом життя та мисленням інших народів. Однією з таких моделей, що її можна навести як приклад, є колонізація Америки, але існують й інші, такі як романізація й утворення національних держав, не кажучи вже про період будівництва імперій у XIX та XX століттях.

Домінуючі культури зверхньо ставилися до різноманіття, з яким вони часто боролися, примушуючи тих, кого атакували, захищати себе; ця реальність дотепер визначає всі проблеми європейських меншин.

Різні погляди на світ, яких дотримуються релігії і суспільства, не є, однак, обов’язково несумісними чи ворожими, історія свідчить, що так само як і конфронтації, нескінченний перелік яких можна навести, були й періоди гармонійного співіснування, що завжди доводили свою вигідність для обох сторін. Балкани — це лише один приклад, де війни та етнічні зіткнення не заважали співіснуванню, змішаним шлюбам і позитивним впливам.
Демократія з її неупередженістю та врівноваженістю й релігійні організації, більшість яких ставиться до інших помірковано та з повагою, можуть чудово зрозуміти і збагатити одна одну. Демократія як система політичної, правової та соціальної організації, котра вбирає в себе спільні цінності товариськості, терпимості та плюралізму, створює найкращі рамкові умови, що захищають вільне сповідання релігії.

Демократична модель пропонує релігії необхідні умови, в яких розвивається й гарантується плюралізм. Але це не означає «свободу для всього» без жодних обмежень.

Якщо залишити осторонь екстремізм та фанатичні крайнощі, то виявляється, що релігія може зробити вкрай важливий етичний і моральний внесок у демократію. Демократичне суспільство не може існувати без фундаментального консенсусу щодо сутнісних цінностей людського існування. Релігія внесла багато ідей до демократичного мислення і стандартів, так само як і загальнолюдські цінності, що стосуються солідарності, людської гідності та поведінки особи в суспільстві. Цивільне право виповнене аспектами моральної і соціальної свідомості, які випливають з трансцендентальних ідеологій.

Той факт, що кожна спроба придушення релігії, здійснювана, впродовж історії (Французька революція, комуністичні режими), завершувалася невдачею, може бути кращим доказом того, що віра є як життєздатною, так і необхідною.

Необізнаність, передсуди та маніпуляції

А. Взаємна необізнаність

Взаємна необізнаність у багатьох випадках є причиною напруження між релігіями і властями, яка призводить до непорозумінь і в кінцевому підсумку до відторгнення. Саме так виникали й агресивний та нетерпимий релігійний фундаменталізм, і фундаменталізм політичний що теж є агресивним і нетерпимим. Це звичайне явище, коли віруючі однієї релігії нічого не знають про іншу. Ті, хто репрезентує владу, часто дуже слабо інформовані про релігію та різні форми її вияву. Навіть там, де обидві сторони дотримуються поміркованої лінії, все ще застосовується гранично критичний підхід як до певних релігійних концепцій і практик, так і до сумісності релігійних виявів з демократичною системою.

Ставлення релігійних організацій одна до одної не завжди є екуменічним. Щира співпраця важко пробиває собі шлях у відносинах між іудаїзмом, християнством й ісламом, ба навіть між різними іудейськими, християнськими й мусульманськими общинами. П’ять століть знадобилося Католицькій церкві, аби попросити вибачення в іудеїв за вигнання їх з Іспанії. П’ять століть знадобилося Ватикану, аби визнати, що необхідно було зробити більше для відвернення холокосту. Шлях від запізнілого каяття до справжнього діалогу, спільних планів і дійсної солідарності релігійних організацій усе ще залишається дуже довгим.

Іншими ризиками, які чатують на демократію, якщо вона не усвідомлює суті релігії, є спрощення та узагальнення останньої. Кожна релігія має серед своїх визнавців тих, хто використовує її задля досягнення влади, і тих, хто сповідує свою віру в ім’я певних духовних цінностей. Люди часто роблять помилку, плутаючи мусульман з фундаменталістами (так само як і звичайні й екстремістські течії в іудаїзмі чи в католицизмі) й забуваючи, що існує поміркований іслам, який бореться з фундаменталізмом і сприймає демократію як суспільну й політичну систему, іслам, який визнає світську природу влади і прагне розвиватися в демократичному суспільстві, пропонує величезні можливості для співпраці, так само як це робить і нефундаменталістський іудаїзм.

Чи є ще якась потреба згадувати про потерпання арабського світу від того, як європейці викривляли його образ, застосовуючи до нього стереотипи, що грунтуються на недооцінці та розділенні? Так, орієнталізм минулого століття, з його підкресленням екзотичного, старомодного й легковажного характеру арабів, призвів до винаходу бельгійським вар’єте у Парижі танцю живота, який згодом увійшов до арабського традиційного фольклору.

Нетерпимість у сучасному світі є також результатом минулого, яке систематично маніпулювало історією, культурою та реальністю кожної людини. Разом з викривленням вигляду тих чи інших суспільств і цивілізацій це яскраво закарбувало в пам’яті людей зловживання та образи, формуючи несприятливе уявлення про європейський політичний та інтелектуальний світ.

Західний світ, який часто ототожнюють з християнством, вважається матеріалістичним, гедоністичним, розбещеним та аморальним з релігійної точки зору, таким, що претендує бути більш духовним і більш правовірним. На вершині цих міркувань приходить звинувачення в егоїзмі, байдужості до третього світу і браку солідарності. Хоча ми і не приймаємо ці спрощені й радикальні заяви, наявність у них певної істини не можна заперечувати.

І все ж слід визнати, що необізнаність та стереотипи, які є її результатом, не завжди вкорінені в бажанні маніпулювати, але у схильності європейців дивитися на інших людей власними очима й оцінювати інші цивілізації у світлі власних цінностей.

Більш серйозним і загрозливим є той факт, що певні стереотипи продовжують існувати в сучасному суспільстві, часто приховуючи за собою справжні проблеми. На колоквіумі в Анталії, наприклад, турецькі учасники пояснювали зміцнення влади ісламської партії Рефах (згодом забороненої Конституційним Судом) не зростанням релігійного фанатизму, а як вияв суспільної недуги. Це був громадський протест проти уряду, який виявився не в змозі приділяти увагу певним проблемам суспільства. Рефах формулював традиційні «соціальні» лівацькі звернення, витримані в релігійних термінах, - тактика, спрямована на включення у світ політики маргинальних прошарків суспільства.

У цьому контексті і справді, як сказав один з учасників, неможливо побороти ісламську партію адміністративними чи політичними методами, а лише шляхом вирішення реальних проблем суспільства. Доказом цього є той факт, що Рефах знову виник під новою назвою того ж самого дня, коли був заборонений Конституційним Судом.

В. Істина та її інтерпретації

Викривлення існують не лише серед чи між релігіями і властями, а й усередині кожної релігії. Хоча у принципі релігія висловлює Боже слово, це слово інтерпретується й розповсюджується людьми, які дуже рідко є байдужими до якихось особистих інтересів або до ризиків того періоду, в якому вони живуть. Ось чому певні релігійні тексти волею випадку виявляються дуже далекі від первісного Слова.

Ісламські екстремісти, які виправдовують свою діяльність висловами з Корану, фактично грунтуються на текстах XIII-XІV століть, що походять від одного з відгалужень ісламу, котре проповідує насилля, а це прямо суперечить толерантності, проголошеній Кораном.

Упереджене витлумачення притчі про Адама і Єву століттями служило виправданням приниженого стану жінки, перетворюючи її лише на частку Адамового тіла, а не на рівноправного й невідокремного партнера.

Слід наголосити, однак, що сучасна наука здатна виправити деякі з помилок людства, що призвели до втрати істинного тлумачення священних текстів, наводячи всі добре відомі нам крайнощі. Люди все ж таки потребують ознайомлення з цими відкриттями. Вони мають бути внесені до шкільних підручників, передусім же прийняті духовенством і включені у проповіді. Ось чому діалог між церквою й наукою у сфері історії релігій також є дуже важливим.

Як недавно сказав про це стосовно ісламу муфтій Марселя Сохейб Беншейх, віруючі мають читати Коран «у світлі знань нашого часу».

Релігія перед лицем сучасності

До останніх десятиліть релігія була проти нових комунікативних технологій, які розвивалися поза межами того, що можна собі уявити. З цього випливають — прямо чи опосередковано — певні тенденції. З одного боку, дедалі менше молодих людей, особливо в індустріальних суспільствах, відвідують релігійні служби, а з іншого — певні релігії у тих частинах світу й суспільствах, які не користають з технічного прогресу, повертаються до духовності і зміцнюються у своїх поглядах. Слід зауважити, що декілька сект значно швидше ніж традиційні релігії адаптувалися до такого розвитку й повернули його собі на користь, — прикладом тут можуть бути телеєвангелісти.

Однак релігія і прогрес не є взаємозаперечуючими й цілком протилежними. У сучасному суспільстві зміни відбуваються з такою швидкістю, що дедалі більше людей дезорієнтуються й не здатні адаптуватися. На індивідуальному рівні ця дезорієнтація призводить до стресів, захворювань, депресій та наркотичної залежності. На суспільному рівні вона дає початок маргиналізації і винятковості, які призводять до фанатизму та релігійного фундаменталізму.

В обох випадках навіть у найбільш розвинутих демократичних суспільствах усе ще не вдалося встановити такі політичні й соціальні системи, які б дали можливість своїм громадянам повернутися обличчям до цих змін, водночас зберігаючи цінності, на яких базується демократичне суспільство.

Тому релігія в її етичному й естетичному вимірах та з її завданням надавати моральний і духовний комфорт необхідна для сучасної людини, навіть якщо ми визнаємо, що одного тільки релігійного бачення не досить. На колективному рівні релігія також могла б бути дійовим партнером демократичної системи. Однак це можливо лише за умови, якщо вона адаптуватиметься до сучасності, а не конфронтуватиме з нею. Та часто справа стоїть не так. Поміркуйте над роллю жінки в певних ісламських й іудейських суспільствах або над позицією Ватикану щодо розлучень, абортів і, особливо, над проблемою контрацепції в еру СНІДу.

Переважна більшість головних релігій знаходять важким пристосовувати свою мову й ритуали до поступу сучасного життя. Це означає, що вони несуть велику частку відповідальності за процвітання сект, які часто бувають спритнішими в наверненні молодих людей (але також і в маніпулюванні ними!).

З іншого боку, релігії не змогли уникнути актів фанатизму й насилля над людьми, які прагнуть бути вірними своїй релігії, — таких як рейди католиків проти абортів, тероризм, здійснюваний ісламськими фундаменталістськими рухами, різанина, що її вчинили в Ізраїлі іудейські екстремісти.

Фундаменталізм і нетерпимість

Проблему фундаменталізму й релігійного радикалізму, яка до останніх років знаходила грунт у політиці, вирішити нелегко. Як уже згадувалося, деякі люди, позбавлені надії і майбутнього, звертаються до релігії, аби віднайти напрям і сенс власного життя. Коли проблема торкається того виміру, в якому існує зараз, то цілком очевидно, що ми стоїмо перед головним конфліктом сучасного суспільства. Релігійний фундаменталізм прагне нав’язати теократію, тоді як політичні радикали бажають вигнання емігрантів. Усі виявляють ту ж саму нетерпимість.

Термін «екстремізм», під яким розуміється доведення релігійних вірувань до крайнощів, не є правильним для визначення екстремістів, оскільки їхні дії і слова ставлять їх поза релігіями, які вони прагнуть захищати, — на позиції, більш близькі до сект. Як інакше можна пояснити взаємні вбивства католиків і протестантів, здійснені в ім’я єдиного Бога?

Екстремізм не є, як стверджують його прихильники, найбільш істинним шляхом, але його перекрученням. Усі релігійні лідери, яких ми чули, наголошували на цьому.

Доцільно процитувати пана Боубакера, настоятеля Паризької мечеті, який сказав, що іслам не був екстремізмом. Він пояснює, що оскільки одним із завдань екстремізму є захоплення влади, він стає забороненим духовно й посланнями пророків. Сам Пророк ісламу боровся проти насилля, нетерпимості й екстремізму серед своїх співвітчизників. Екстремістські крайнощі не мають нічого спільного з ісламським посланням. Нікого й ніколи не просили вбивати людей в ім’я релігії. Навпаки, іслам говорить, що в разі коли хтось забирає одне людське життя, це те саме, що вбити всю людську расу. І якщо хтось зберігає людське життя, це те ж саме, якби він зберіг усе людство в цілому.

Головний рабин Сітрак засудив іудейський екстремізм, говорячи, що вбивця Іцхака Рабина скоїв вбивство двічі: він убив саму людину і її Бога. Немислимо, щоб Бог сказав людині: «Піднеси свою руку, щоб вбити». Тора дозволяє лише самозахист. Не було жодного рабина, хто б сказав, що вбивця Рабина був правий. Він став ганьбою євреїв.

Зараз час визнати очевидне, а саме те, що у великих світових релігіях екстремісти завжди є тільки меншістю. Але ця меншість займає диспропорційне місце у свідомості людей через небезпечність здійснюваних нею акцій (що, власне, і є їхньою метою). На жаль, усі ми надто легко впадаємо у спокусу узагальнення, звинувачуючи релігію в тому, що скоюється в її ім’я окремими особами і в окремих випадках. Це не тільки не дасть змоги вирішити проблему, але внесе напругу у відносини з тими віруючими, більшість яких поважає релігію та громадянські цінності.

Коли відбуваються терористичні акти, ми одностайно згідні, що будь-яке порушення громадського порядку має суворо каратись незалежно від того, здійснюється воно хуліганами, що покинули спортивний майданчик, чи тими, хто розпалює релігійне насилля. Ті, з ким ми обговорювали цю проблему, наголошують на необхідності акцій з попередження екстремізму.

Головний рабин Сітрак також підкреслив, що помірковані релігійні лідери повинні частіше висловлюватися, бо саме вони є справжніми представниками релігій. На жаль, мас-медіа часто звертаються до тих людей, хто робить ефектні декларації або закликає до насильства.

Заключна частина

Бачення релігійного радикалізму може відвернути нашу увагу від питання сумісності релігії і демократії. Це шлях, якого слід уникати. Церква і держава не є несумісними з демократичною системою. Хоча є і трагічні приклади, історія також свідчить, що можливо зберегти розділення між духовною і світською владою, а це є однією з вимог демократії.

Це не означає, що релігійні організації повинні посідати однакове місце незалежно від їхньої позиції у суспільстві. Це було б абсурдом. Демократія віднайшла правильне рішення для цього типу конфліктів, застосовуючи правило більшості і пропорційності. Таким чином, релігійні організації мають визначити свої позиції у суспільстві, виходячи зі своєї діяльності, уряди повинні просто визнати ці позиції і надати їм допомогу у відповідності з їхньою важливістю.

Релігії і релігійні общини є частиною суспільства. Ось чому в інтересах держави забезпечувати їхній громадянський прогрес та культурне й інтелектуальне процвітання. Це є її прямим обов’язком, і за це вона має відповідати. Якщо метою політиків, держави й демократії є робити громадян щасливими (або настільки щасливими, наскільки це можливо), то вони повинні пропонувати всі засоби, аби задовольняти їхні культурні й духовні потреби.

Демократичне суспільство мусить робити більше, ніж просто поважати релігії; воно має зробити так, щоб людям було легко сповідувати свою віру — настільки, наскільки це можливо. Релігія є частиною людської культури і традицій. Держава з її законами, інституціями та звичаями повинна зробити очевидним те, що будь-яке трансцендентальне усвідомлення, все те, що є центральним для суспільства й людської ментальності, може процвітати.

Лише демократія здатна гарантувати сповідання релігій, водночас поважаючи і кожного індивіда, і релігійну общину. Віруючі, зі свого боку, мають усвідомлювати, що жоден релігійний догмат не повинен заперечувати цінностей гуманізму, які є основою правової і соціальної структури демократії.

Держава також має забезпечувати розвиток культурних виявів релігій та гарантувати право релігійних організацій на здійснення соціальної, благодійницької, місіонерської та освітньої діяльності. Вона повинна сприяти здійсненню богослужінь і відзначенню релігійних свят, ідучи назустріч віруючим настільки, наскільки це можливо, в узгодженні їх обов’язків як членів суспільства (робочі дні, вибори, референдуми) з календарями основних релігій.

Держава зобов’язана надавати віруючим та поміркованим релігійним лідерам можливість вільно обирати позиції щодо громадських і політичних подій на грунті їх етичних і релігійних приписів. Вона має пропонувати культурні можливості для теологів, інтелектуалів та філософів, аби вони зустрічалися й дискутували, та сприяти модернізації релігійних організацій.

Власті могли б робити більше для досягнення моральної відповідальності з боку релігійних організацій щодо головних проблем, обговорюваних у суспільстві. Більш регулярні дискусії між демократичними й релігійними інституціями могли б привести до справжньої співпраці у спробі віднайти вирішення головних проблем сучасного суспільства.

Освіта залишається єдиним ефективним способом подолання неуцтва й нетерпимості. Курс порівняльної історії релігій можна було б додати до всіх шкільних та університетських програм. Більш того, могла б викладатися також історія Середземноморського регіону. В університетах вивчення іудейської й ісламської філософії та теології могло б не обмежуватися, як це зазвичай робиться, сходознавчими факультетами. Рада Європи може дати рекомендації країнам-членам стосовно цієї сфери у рамках її проекту «Освіта для демократичних суспільств».

Демократія могла б також допомогти релігійним організаціям у їх філософському розвитку та баченні суспільства, в такій сфері як роль жінки.

Формування світового устрою не є справою релігій. Вони можуть, однак, через свої моральні послання, своє критичне ставлення до властей, освітню діяльність у суспільстві й через свій приклад виконання обов’язку робити внесок у суспільний розвиток та вдосконалення демократії. Релігія не може зайняти місце демократії і не повинна намагатися посісти владні позиції. Відповідно й політичні партії не повинні охоплювати релігійні деномінації. Теократія є не найвищим ступенем демократії, а її запереченням. З іншого боку, релігії можуть стати головними активними захисниками прав людини та громадських етичних і моральних цінностей. І саме цю соціальну й етичну роль слід дозволити відігравати релігійним організаціям.

Демократія, однак, не може прийняти порушення людської гідності та прав людини в ім’я віри. Релігійні організації, які формуються з громадян, мають підкорятися демократичним законам. Усілякі посягання на громадський порядок і демократію мають каратися. Релігійна практика обмежується демократичними законами, тобто — правами людини.

Доповідач — Луіс де Пьюіг

* * *

Моніторинг

Релігія і Церква в Україні: червень
Моніторинг подій релігійного життя здійснює журнал "Людина і світ".

Суспільно-релігійне життя України в середині й кінці літа було порівняно спокійним. Хресна хода східнослов’янськими ріками, зініційована російськими православними братствами, як і передбачалося в попередніх випусках моніторингу, розпочалася й закінчилася в Україні Севастополем. Причому кількість публікацій, заяв, прес-конференцій, присвячених цьому заходові, явно перевищила кількість осіб, що взяли в ньому участь. І якщо вже говорити про якісь події в житті РПЦ, котрі мають певне відношення до України, то доречніше згадати про липневе засідання Священного Синоду, яке відбулося в московському Свято-Даниловому монастирі. Найважливішим його рішенням стала відмова від проведення в 2000 р. Помісного Собору — вищого органу управління Церквою. Це очевидне порушення Статуту РПЦ, ухваленого 1988 р., згідно з яким Помісні собори мають скликатися що п’ять років, і серйозний замах на соборні підвалини Православної церкви. Останній Помісний Собор РПЦ відбувся 1990 р. і був присвячений виборам предстоятеля на вакантний після смерті патріарха Пимена патріарший престол. Відтоді термін проведення Собору неодноразово переносився, причому востаннє — на ювілейний 2000 рік. (Це було пояснено відсутністю належного приміщення для проведення Собору й бажаністю дочекатися побудови храму Христа Спасителя.) Наразі причини відкладення Собору й дату його проведення не оприлюднено; оголошено лише, що замість Помісного відбудеться тільки Архиєрейський Собор, який, зокрема, розгляне питання канонізації царської родини.

Поза тим мотиви, які спонукали Синод відкласти Помісний Собор на невизначену перспективу, якщо не в усьому, то в головному очевидні. Слід визнати, що московське священноначалля не контролює ситуацію в Церкві такою мірою, щоб провести «керований» Собор. Те, що в РПЦ існують сили, які обстоюють радикально відмінні погляди на внутрішню ситуацію в Церкві та її майбутній розвиток, на відносини з інославними й міжнародними християнськими організаціями, на державний устрій і шлях Росії тощо, зрештою нормально. Ненормальним є те, що право говорити від імені Російської церкви дедалі більшою мірою присвоюють найбільш ксенофобськи й навіть чорносотенно налаштовані кола, що ієрархія дедалі більшою мірою підкоряється агресивним маргиналам і найчастіше відбувається мовчанкою у відповідь на їхні відверто антихристиянські вихватки. Ці кола оглядачі дуже помилково визначають як консервативні. Однак з консерватизмом, під яким у даному разі доречно було б розуміти скерованість на відстоювання чистоти Православ’я, вони мають дуже мало спільного. За цих умов неважко спрогнозувати гостру боротьбу, яка розгорнеться вже під час виборів делегатів Собору. Причому рух, який виступає за відновлення соборних засад у Церкві, повернення до рішень Помісного Собору 1917-1918 рр., за відкритість світові, має дуже небагато шансів на гідне представництво на Соборі. Найімовірніше, керівництво патріархії не впевнене, що йому вдасться зберегти на Соборі скільки-небудь помірковану лінію. До того ж Цивільний статут РПЦ не передбачає пожиттєвого обрання патріарха, отже, рішення Помісного Собору можуть виявитися для церковного священноначалля доволі сумними.

Що ж до «українського питання», то воно навряд чи й розглядалося б на відкладеному Соборі. Адже, як вже не раз згадувалося, українські владики на грудневому Архиєрейському соборі 1996 р. зняли питання про автокефалію для Української православної церкви. (Попри, між іншим, пріоритетне для Церкви рішення Помісного Собору УПЦ (червень 1992 р) «канонічними засобами відстоювати повну незалежність і самостійність УПЦ».) У кожному разі, рішення про подальше відкладення Помісного Собору, на який впродовж десятиліття покладалися надії у плані вирішення багатьох гостроактуальних церковних питань, в Україні зустріли досить байдуже.

Релігійно-суспільне життя розвивалося в Україні за звичним алгоритмом. Збільшувалося число релігійних організацій: впродовж липня-серпня статус юридичної особи набули п’ять монастирів і чернечих згромаджень, шість місій і місійних товариств, два братства, два духовних управління та два духовних навчальних заклади — дяківсько-катехитичний коледж Української греко-католицької церкви та іудейська семінарія руху ХаБаД-Любавич.

Освячувалися храми: патріарх Димитрій (Ярема) освятив новозбудовані храми Української автокефальної православної церкви на честь рівноапостольного князя Володимира в селищі Красне й на честь апостолів Петра і Павла в селі Сороки на Львівщині. Єпископ-помічник глави УГКЦ Любомир Гузар освятив церкву рівноапостольних князів Володимира і Ольги у Львові, а архиєпископ Римо-Католицької церкви Мар’ян Яворський освятив у Галичі на Івано-Франківщині костьол святого Іполита і блаженного Якова Стрепа.

Прощі в липні здійснили вірні УАПЦ, які йшли від Львівського кафедрального собору цієї церкви до Святої Гори на Золочівщині; українські римо-католики звершили найбільшу в Україні католицьку прощу до ікони Матері Божої Святого Покрова у Бердичеві. А на Волині у прощі до ікони Божої Матері в селі Тростянець Ківерцівського району взяли спільну участь вірні УПЦ Київський патріархат, греко- та римо-католики.

2 серпня відбувся перший випуск відновленої Львівської богословської академії Української греко-католицької церкви, біля витоків якої стояли митрополит Андрей Шептицький і перший отець-ректор, майбутній кардинал Йосип Сліпий. Восени 1994 р. 5-річне навчання в академії розпочали миряни, члени чернечих спільнот та, за окремою програмою, семінаристи й кандидати до семінарії. Під час іспитів особлива увага приділялась духовному розвиткові конкурсантів, готовності до засвоєння інтенсивної програми академії та їх моральному станові. Оскільки, підкреслювалося в умовах конкурсу, «корупція сьогодні є чи не найбільшою перепоною як для духовного, так і інтелектуального відродження в Україні... списування, користування шпаргалками й будь-яка неетична поведінка, що підриватиме об’єктивність і справедливість конкурсу, буде причиною автоматичного, негайного й безапеляційного виключення з конкурсу. Винятків не буде ні для кого».

Нині на філософсько-богословському факультеті академії вчиться вже близько 400 студентів, а з наступного року тут відкривається аспірантура. В митрополичих палатах Свято-Юрського комплексу перших випускників, які отримали вищу богословську освіту, благословив глава УГКЦ кардинал Мирослав Любачівський; на урочистостях були присутні ректори та духівники католицьких навчальних закладів європейських країн.

20 липня Верховна Рада України внесла зміни до Закону «Про державний реєстр фізичних осіб — платників податків та інших обов’язкових платежів». Ці зміни були не в останню чергу викликані тиском частини найбільш непримиренних православних віруючих УПЦ в єдності з Московським патріархатом, які різко протестували проти практики присвоєння громадянам ідентифікаційних кодів податковими адміністраціями. «ЛіС» неодноразово писав про те, що, попри роз’яснення богословів, ці віруючі, які зорганізували незчисленну кількість пікетів біля президентської адміністрації та Верховної Ради, вперто ототожнюють ідентифікаційні коди з печаткою Антихриста. Очікується, що зміни до Закону, крім іншого, трохи притлумлять пристрасті.

19 серпня у львівській церкві Петра і Павла було відслужено архиєрейську літургію з нагоди 10-ої річниці відродження Української автокефальної православної церкви в Україні. Саме в цей день 1989 р. петропавлівська парафія на чолі зі священиками Володимиром Яремою (нині — патріарх УАПЦ Димитрій) та Іваном Пашулею оголосила про вихід з-під юрисдикції Московського патріархату. Власне це був другий акт драми третього відродження УАПЦ на своїй землі. Першим можна вважати «Звернення ініціативного комітету відновлення Української Православної Церкви», підписане 15 лютого 1989 р. о. Б. Михайлечком, Т. Антонюком,А. Битниченком.М. Будником та Л. Лохвицькою. Третім — Собор УАПЦ 5-6 червня 1990 р. ,який заочно обрав патріархом митрополита Мстислава (Скрипника).

Динамічний розвиток Української греко-католицької церкви й употужнення національно-визвольного руху стали виключно важливими чинниками стрімкого формування відродженої церкви. «Український народ стоїть перед вибором, — писав тоді колишній ієрарх РПЦ Іван (Боднарчук), який приєднався до УАПЦ. — залишитись під керівництвом Русько-Московської православної церкви чи перейти під керівництво Римської, також нерідної нам церкви, чи, можливо, врешті-решт усвідомити те, що час уже самому стати господарем у своєму домі... Одвіку твоєю вірою, Український народе, була віра православна”.

З нагоди ювілею відбулися урочисті літургії, збори духовенства й мирян, святкові академії у Рівному та Львові. У доповіді архиєпископа Харківського і Полтавського Ігоря (Ісіченка) на академії у Львові не було обійдено мовчанкою і найбільш контроверсійні моменти в десятирічній історії відродженої УАПЦ: закулісні інтриги довкола виборів предстоятеля в 1990 р., хвороблива амбітність окремих церковних лідерів, нехтування позицією зарубіжних єпархій, залежність від політичної кон’юнктури, позбавлення архиєреїв сану, перехід їх до інших юрисдикцій, зречення, наклепи, обмови тощо. Дійсно, зауваження Володимира Винниченка про українську історію, яку не можна читати без брому, цілком може бути застосоване до історії УАПЦ. Навіть святкові дні не минули безхмарно. В церкві виникла гостроконфліктна ситуація, пов’язана з тимчасовим відстороненням митрополита Андрія (Абрамчука) від керівництва Івано-Франківською єпархією. В указі патріарха Димитрія відсторонення мотивується невиконанням владикою Андрієм покладених на нього обов’язків, а також посиланням на церковний канон, згідно з яким «...коли єпископ п’яниця — хай буде скинутий».

У липні в Києві відбулася Генеральна Асамблея Всесвітньої Ради християн і євреїв — міжнародної організації, яка розвиває єврейсько-християнський діалог у всьому світі. Минулого року Україна приєдналася до 28 країн, в яких було створено національні комітети цієї організації. Те, що Київ став першою столицею посткомуністичної країни, де зібрався її щорічний форум, свідчить, на думку організаторів й учасників, про визнання міжнародним співтовариством досягнень України у справі захисту національних меншин і забезпечення релігійних свобод.

Історія Всесвітньої Ради християн і євреїв сягає корінням першого року по II Світовій війні. Саме тоді, 1946 р., в Оксфорді зібралися релігійні ієрархи, політичні та громадські діячі, аби проголосити, що «мир і безпека ніколи не прийдуть на Землю доти, доки людина, поза її віросповіданням і кольором шкіри, не зможе ступити на будь-який клаптик земної кулі й засвідчити: «Це мій дім!» Серед учасників конференції були й жертви холокосту, і видатні християнські мислителі, такі як Рейнольд Нібур, чиї міркування про «потенційну доброчесність кожної окремої людини і потенційну ворожість людей загалом» увійшли у скарбницю світової філософії. І саме тоді, коли печі крематоріїв по всій Європі ще не встигли вихолонути, свідомі власної відповідальності священики й рабини, політики й філософи почали надважку працю з віднайдення коренів катастрофи, яка не повинна повторитися.

Наступного, 1947 р., ці люди ухвалили десять пунктів Сілісберга — за назвою села в серці Швейцарської Конфедерації. «Пам’ятай, — проголошувалося в цьому документі, — що один Бог звертається до нас через Старий і Новий Заповіти, що Ісус був народжений єврейською матір’ю, що головна заповідь християнства — любити Господа і свого Ближнього — накладає зобов’язання на християн і євреїв у всіх людських стосунках без жодного винятку.

Більш ніж півстоліття, які минули відтоді, були позначені радикальними змінами у стані іудео-християнського діалогу. За цей час відбувся Другий Ватиканський собор з його рішучим засудженням антисемітизму та антиіудаїзму, з’явилися документи різних християнських церков, глибокі й безжально-відверті праці католицьких, протестантських і православних богословів. За цей час було проведено безліч зустрічей і конференцій. Сама Всесвітня Рада християн і євреїв переїхала з Лондона до Німеччини, і її головний офіс розмістився в будинку, який належав Мартіну Буберу, визначному єврейському філософові, чий внесок в осмислення культури діалогу важко переоцінити. Тепер Рада складається з 29 національних організацій, серед яких віднедавна й Україна. Учасники форуму прагнуть не злиття Іудеїв і християн, а утвердження їхньої самтотожності й намагаються допомогти християнам стати ще кращими християнами, а іудеям відповідно — ще ліпшими іудеями.

З подій релігійно-суспільного життя за кордоном слід відзначити ситуацію в Югославії, де 85-річний патріарх Сербський Павло (Стойчевич) відкрито й рішуче виступив проти режиму С. Милошевича. Патріархові вдалося посадити за стіл переговорів діячів опозиції, які, здавалося б, остаточно пересварилися між собою, і стати символом антимилошевицького руху. Заяви патріарха викликали лють проурядових кіл, проти Сербської церкви зорганізовано наклепницьку кампанію аж до звинувачень в... американськості. Але патріарх не припиняє обстоювати свою точку зору, згідно з якою нинішній режим має полишити політичну сцену й поступитися місцем урядові, який би користувався довірою нації і зумів покласти край тривалій кризі.

З міжнародних релігійних документів цього літа варто, видається, звернути увагу на спільну заяву, підписану президентом Ради Європейської єпископської конференції Римо-Католицької церкви, архиєпископом Праги кардиналом Милославом Влком та президентом Конференції Європейських церков, православним митрополитом Єремією. Документ цей присвячений гідності жінки. «Всі Церкви, — підкреслюється в ньому, — повинні відкрито заявити, що будь-яка форма насильства щодо жінки є гріхом перед Богом».

Людина і світ. — 1999. — №8. — С. 24-35