У Львові відкрилась виставка про греко-католицьких священиків, яких репресувала радянська влада
В експозиційній залі бараку №2 показані окремі історії священиків, фотографії зі заслання із спецпоселень, спогади самих отців та їхніх рідних, які можна прослухати біля спеціального стенду.
Цього року саме минає вісімдесят років з проведення Львівського псевдособору, який було скликано 8-10 березні 1946 року. Події, які відбувались у архикатедральному соборі святого Юра, і які Патріарх Йосиф Сліпий назве «невдалою імпрезою», ознаменували знищення офіційного статусу УГКЦ та перехід її у підпілля. Собор постановив “недійсною” Берестейську унію 1596 року, “розірвав” відносини з Апостольською Столицею та “возз’єднав” УГКЦ з Російською Православною Церквою.
Після собору священикам висунули ультиматум – перейти в РПЦ. Ті, хто відмовився, були репресовані та вислані на спецпоселення або табори в східні райони Росії та Казахстану.
На виставці зібрано 28 фотографій, які змальовують “новий” побут “спецпереселенців”. Разом з священиками часто виїжджали їхні родини, які також були вимушені призвичаюватись до нових суворих умов, відсутності харчів та важкої праці.
За словами організаторів виставки, спогади, які ці люди залишили, наповнені звичними переживаннями, які вони переносили щодня, проте дають змогу відчути як їм було у засланні.
«Вагони були грузові, товарні вагони. У вагоні кілька нас було: три родини і ще були люди, які не мали родини - поодинокі. От то в однім вагоні везли, — йдеться у спогадах о. Миколи Пристая. — Поїзд дуже поволі йшов, десь коло трьох тижнів. Стане тут, стоїть пів дня. Кричить москаль: "Открой! Взялі две женщіни два ведра і за водой!" Мужчин не пускали ходити. Ну от, поїли щось там: сивуху дали, ну і замкнули, защіпили зверха і всьо.
Дальше чекаєм. Найгірше було - чекання. Як поїзд їде, то якось легше. А от чекати на станції... Деколи чекали не тільки півдня, а цілий день і цілу ніч. Ніч, то ще нічо, бо можна було спати, а вдень що робити?!. І така маса людей, та й тут туалета не було. То всьо на місці. Ну, там пізніше зробили якось там, закрили простирадлом. От і доїхали ми до тої Бади».
Попри важкі умови життя, священики зберігали вірність Греко-Католицькій Церкві, проводили таємні молебні та ритуали, хрестини та освячення великодніх страв. Назва виставки показує, що саме вірність Церкві вартувала репресованим років життя, здоровʼя, а для когось і закінчилась смертю.
Але й саме ця вірність змогла відродити УГКЦ наприкінці століття.
Детальніше про виставку читайте згодом в окремій публікації.
