У майбутньому все можливо
Про деякі тенденції можливих релігійних змін у світі
Магія 2000 року зачаровує не лише екзальтованих пророків, проповідників скорого кінця світу. Цілком серйозні вчені, обпікаючись на власних же прогнозах, усе-таки не полишають спроб заглянути за обрії нашого тисячоліття. І якщо більшість з них — на відміну від кінця минулого століття — демонструють оптимізм щодо майбутнього релігії, то стосовно того, яким саме воно буде, це майбутнє, висловлюється вражаюча кількість версій. Спробувавши звести всі футурологічні побудови до загального знаменника, отримаємо відповідь, яка знімає з порядку денного питання про вірогідність будь-яких прогнозів. Майбутнє релігії неможливо змоделювати, грунтуючись на вивченні сьогоденних тенденцій; у майбутньому все може статися... Так, або приблизно так виглядатиме ця відповідь.
І все ж таки спробуємо окреслити бодай деякі можливі тенденції розвитку релігії хоча б у порівняно недалекому майбутньому — на початку, скажімо, III тисячоліття. Спробуємо, пам’ятаючи про ненадійність прогнозів, які будувалися шляхом продовження і употужнення висхідних для сучасників процесів і нехтування такими, котрі здавалися низхідними.
Отже, можна припустити, що релігійна ситуація у III міленіумі буде більш плюралістичною, що не виключає взаємодії і навіть взаємопроникнення різних конфесій. Очевидно, старе так чи інакше — мирно або конфліктно — співіснуватиме з новим. Адже всі елементи церковно-богословського комплексу завжди перебувають у процесі оновлення — більш або менш радикального; те, що нині є вкоріненою традицією, свого часу було новацією. Універсалізм і надалі співіснуватиме з виключністю, суворі і прості доктрини фундаменталістів — з всеосяжністю інтелектуальних релігій. Повернення до ісихастських духовних практик не виключає поширення релігії «планетарного мозку», згідно з якою Земля є цілісною живою істотою з власною «кровоносною системою» (ріки і моря), «пульсом» (зміна дня і ночі), «глобальним мозком» (людство), де кожна людина є «нервовою клітиною».
Множинність і розмаїття релігійних систем буде, очевидно, однією з головних тенденцій майбутньої релігійної картини світу. Якщо ж говорити більш конкретно, то, судячи з усього, в майбутньому можлива своєрідна релігійна конвергенція, — звернення дедалі більшої кількості людей, вихованих у християнській традиції (або у християнізованих країнах), до східних релігій і навпаки. Власне, досить сильні паростки цієї тенденції спостерігаються вже з останньої третини XX століття, коли соціологи почали говорити про справжню «орієнталізацію» Заходу, а захоплення східними релігійними вченнями набуло масового поширення серед молоді. Водночас християнство стало завойовувати прихильників серед учнівської і студентської молоді у країнах Сходу. Вже в середині 60-х рр. в Японії склалася досить цікава ситуація: в той час, коли питома вага християн становила лише 0,7% населення, майже половина опитаних віруючих студентів і дві третини студенток вважали себе християнами. Згідно з дослідженнями сингапурських соціологів у 90-х рр., найбільш освічена, мобільна і забезпечена частина сингапурського суспільства, яка прагне високих життєвих стандартів, полишає таосизм та традиційний китайський спосіб життя і приймає християнство. Такі тенденції у масштабі планети здатні посилюватися; вони відбуватимуться поряд з більш масштабними процесами раціоналізації «алогічного Сходу» і прагнення «оздоровлення» Заходу східною духовністю. Вже нині релігійні практики і поняття Сходу впевнено входять у західний культурний і духовний обіг. Спроби західно-східного релігійного синтезу триватимуть і в пострадянських країнах, де багаторічна відсепарованість від релігійної традиції і — як наслідок — поверхове знайомство з нею, продукуватиме й надалі спроби еклектичного «доповнення» християнства східними вченнями і філософськими системами.
Очевидно, не стане меншою й виразна зацікавленість європейських інтелектуалів і «середнього класу» ісламом. Хоча масштаби цього інтересу не слід перебільшувати, але «фізична» присутність мусульман у країнах Європи і Північної Америки внаслідок міграційних хвиль, напевно, й далі буде збільшуватися. В середині 90-х рр. в Європі налічувалося вже 20 млн., а у США — 5 млн. мусульман.
Доволі цікаві тенденції, які проливають світло на можливий майбутній розвиток, супроводжували впродовж XX століття також еволюцію буддизму. Колонізація, а відтак і процеси модернізації в Азії спричинилися до серйозних змін у традиційному способі життя й релігійних віруваннях населення континенту. Деякі буддистські країни (Шрі Ланка, Бірма, Таїланд та ін.) було колонізовано; активність християнських місіонерів подекуди супроводжувалася силовим тиском, руйнацією буддистських храмів і нищенням реліквій. Недаремно буддизм став символом національно-визвольних змагань і відіграв серйозну роль у мобілізації сил на боротьбу з колоніалізмом. Водночас вплив традиційних буддистських інституцій у багатьох східноазіатських країнах було підірвано процесом модернізації, поширенням західної освітянської моделі. Індустріальне суспільство піддало сумніву чернечий ідеал буддизму, а в таких країнах, як Тайвань, Корея і Японія, конфуціанство виявилося більш спроможним адаптуватися до нових соціальних умов, ніж буддизм. В Японії буддизм настільки сфокусувався у ритуально-обрядовій сфері життя соціуму, що його тут часто називають «поховальною релігією».
Однак приблизно з 1870-х рр. стрімко зростає зацікавленість буддизмом на Заході. Інтелектуали, які спочатку бачили в ньому об’єкт наукового дослідження, приймають буддизм як джерело духовного вдосконалення. Японський дослідник буддизму М. Хаяші формулює у зв’язку з цим три положення щодо сучасного стану буддизму у світі: японський буддизм стає «ритуальною індустрією»; південно-східний — знаряддям національного руху; західний — медіативною технікою. Він вважає, що вчення Будди і вийде за межі традиційного дотепер для нього ареалу поширення, приваблюючи західних неофітів більше, ніж буддійських монахів. Популярність «колеса перетворень» на Заході М. Хаяші вважає симптомом майбутніх тенденцій релігійної картини світу.
Слід, однак, зазначити, що буддизм демонструє волю до оновлення і в традиційному для себе регіоні. Однією з тенденцій, яка дає змогу говорити про динамічність цього процесу, є мирянський рух, що наполягає на своїй рівності монахам у служінні Будді.
Водночас взаємопроникнення релігійних традицій здатне употужнювати ізоляціоністсько-фундаменталістські хвилі. Цілком очевидно, що сучасне піднесення ісламського фундаменталізму постає як реакція на наступ вестернізованої цивілізації, спроба застосувати старий захисний механізм у нових соціокультурних умовах. Індуїстський фундаменталізм також має під собою подібне підґрунтя.
Візьмемо до уваги й те, що деякі релігії рішуче відкидають саму можливість навіть елементів взаємопроникнення й беззастережно надають перевагу окремішності перед універсалізмом. Вони ревно оберігають сформований упродовж віків культурний простір, де етнічні й релігійні рамки повністю збігаються, утворюючи самобутній психологічний комплекс, неповторний спосіб життя і мислення. Найпомітнішими серед таких релігій є, мабуть, синтоїзм та іудаїзм.
Особливий інтерес становлять можливі напрямки змін у світовій конфігурації християнських церков і деномінацій. XX століття супроводжувалося активним зміщенням християнства з півночі на південь, у напрямку країн третього світу. Так, в 1900 р. в Європі мешкало 63,1% католиків від їхньої загальної кількості у світі; в Африці — 0,8%, в Латинській Америці — 22,1% . Однак упродовж XX століття конфесійне обличчя дуже багатьох африканських країн принципово змінилося. Якщо, скажімо, в Камеруні на початку століття християни становили 0,4% населення країни, то в 1980 р. — 55,5%; у Конго — відповідно 2,5% і 93%; в Заїрі — 1,4% і 94,5%; в Анголі — 0,6% і 90% тощо. Наприкінці 60-х — на початку 70-х рр. щорічне збільшення кількості християн в Африці (на південь від Сахари) становило 2,8% внаслідок природного зростання населення і 2,2% — внаслідок навернень (в абсолютних цифрах — 7,5 млн.).
Разом з тим питома вага християн у деяких європейських країнах за цей період зменшилась: у Франції з 99,3% до 80,1%; в Італії — з 99,7% до 83,6%; в Нідерландах — з 96,5% до 85,7%.
Враховуючи демографічні, міграційні, етнокультурні та етноконфесійні процеси, фахівці розраховують, що в 2000 р. 45,5% католиків, наприклад, мешкатимуть у Латинській Америці, 13% — в Африці, а в Європі їх питома вага знизиться до 22,1%.
Однак очевидно, що це просування християнства на південь дедалі уповільнюватиметься. Насамперед через те що місіонерська база для його подальшого поширення стала значно вужчою: племенні релігії, які були головним об’єктом місії у країнах третього світу, у 1985 р. охоплювали лише 1,9% населення планети. По-друге, у своєму просуванні на південь християнство неминуче входить у конфлікт з ісламом, драматичне загострення якого посідає одне з центральних місць у дуже багатьох футурологічних схемах.
Ісламські центри наприкінці XX ст. розгорнули масштабну місійну роботу в Західній і Східній Африці. Особливо активні вони в регіонах, які зазнали стихійного лиха, переживають голод і війни. Причому в багатьох таких районах іслам виграє змагання з християнством. Деякі ісламські місіонери водночас вважають, що ісламові загрожує тут не християнство як таке, а поширення західного матеріалізму; не послання Ісуса, а модернізм, не Церква з європейським обличчям, а капіталізм у західній мантії (Є. Мазруї).
І по-третє, хоча пік піднесення націоналізму у країнах третього світу вже позаду, його антихристиянський вектор зберігається. Оцінка Церкви як інституції, що виросла з колоніального тиску, лишається актуальною. Таким чином, майбутнє християнства у цьому величезному регіоні світу вирішальною мірою залежатиме від здатності християнських церков стати органічними для його етнічного й культурного контексту, віднайти відповіді на специфічні запити його населення, внести суттєві зміни в увесь церковно-богословський комплекс, а до того ж «перетравити» елементи традиційних племінних культів. Взагалі ж змінювання християнством свого культурного обличчя, поступова втрата беззастережної европоцентричності означає нову глобальну ситуацію, розвиток якої дуже істотно позначиться на майбутньому релігії загалом.
Елементом цього розвитку дуже ймовірно може стати бурхливе зростання й поширення місцевих незалежних церков, рухів і течій, синкретичних культів, де християнство поєднується з традиційними віруваннями. Власне, посилення цієї тенденції спостерігається з другої половини нашого століття. Стосовно Африки можна говорити про кілька тисяч християнських громад, які умовно називають «Африканськими незалежними церквами» і які відокремились від традиційних церков або деномінацій. На думку деяких дослідників, вже у 2000 р. ці рухи охоплять до 470 племен і близько 30 млн. осіб.
Значного поширення, ймовірно, набувають синкретичні рухи в Латинській Америці, особливо у Бразилії. Цілком можливо, що такі громади зростатимуть за рахунок католиків, які водночас не пориватимуть із своїми парафіями; бразильська ситуація нагадуватиме японську. (В Японії кількість членів релігійних організацій, згідно з офіційною статистикою, перевищує кількість населення, оскільки значне число японців є членами двох і навіть більше громад різних конфесій синто і буддистської, наприклад).
Дуже важким є прогнозування процесів, які відбуватимуться в протестантизмі. Річ у надзвичайній строкатості світового протестантизму. За деякими підрахунками (М.Мартін), 1985 р. у світі налічувалося 21104 угруповання, які могли були визначені як протестантські. Причому їх кількість зростала приблизно на п’ять одиниць щотижня. Між цими спільнотами існують величезні відмінності. Дослідники вирізняють ліберальний, консервативний, євангелічний, фундаменталістський, харизматичний, аскетичний, романтичний та інші різновиди протестантизму. Протестантизм наприкінці нашого століття лишається ціннісним ядром багатьох західних суспільств, і чи не насамперед США. С. Кімбелл, один з провідних дослідників общин у США, зауважив, що в разі, коли б хтось побажав дізнатися все про головні американські цінності, усе що він мав би зробити, — це протягом місяця відвідувати всі заходи Методистської церкви й слухати, про що там ідеться. Водночас фахівці говорять про поширення т.зв. консьюмерського» (від англійськ. «соnsume» — споживати) протестантизму, який експортує разом з релігійною формою північноамериканські життєві стандарти, менталітет і систему цінностей за межі США та Канади, насамперед у Латинську Америку і Африку. Носієм цього нового духу вважаються передусім п’ятидесятницькі церкви, що певною мірою пояснює їх бурхливе зростання у західній півкулі. Прогнозується, що це зростання відбуватиметься і на початку третього тисячоліття. Разом з тим, дехто з протестантських теологів уважає, що майбутнє протестантизму великою мірою залежатиме від його здатності позбутися самовдоволеності, віднайти оптимальну модель присутності Церкви в публічному житті, від налагодження плідного діалогу і взаємообміну з католицизмом і православ’ям.
Окрему проблему майбутнього релігії становить т.зв. «міноризація» християнства, тобто зменшення питомої ваги християн у складі зростаючого населення планети. Хоча в середині 90-х рр., за деякими підрахунками, у світі налічується 1624 млн. християн (а також 860 млн. мусульман, 656 млн. індуїстів, 310 млн. буддистів тощо), але населення світу зростає більшою мірою за рахунок нехристиянських народів. Це означає, що вже в першому столітті третього міленіуму християнство, яке впродовж двох попередніх тисячоліть динамічно, навіть часом агресивно поширювалося по всьому світі, саме може перетворитися на об’єкт прозелітичної активності інших релігій. За цих умов християнство буде вимушене не лише шукати адекватні часу форми діалогу з нехристиянськими релігіями, але й уважніше вдивлятися в них, глибше вивчати — і водночас вимогливіше ставитися до себе. В такій ситуації цілком можлива й більш або менш потужна консервативно-ізоляціоністська хвиля, посилення фундаменталістських елементів та ескалація критики інших релігій. Але навряд чи ця тенденція буде тривалою і всезагальною — найімовірніше вона локалізуватиметься в окремих християнських анклавах.
Разом з тим міноризація християнства й «обезбоження» світу (на порозі XXI століття на планеті, згідно з вірогідними підрахунками, живе 836 млн. невіруючих та агностиків, а також 225 млн. атеїстів) здатні сприяти консолідації християн і розвиткові екуменічної ініціативи. Ця консолідація не може спричинитися до такої форми єдності християнства, яка існувала у I тисячолітті. Очевидно, це буде не адміністративно-церковне поєднання, а визнання наявного плюралізму всесвітньої християнської общини; зняття сакрального табу з найактивнішого спілкування поміж християнами, аж до найвищого вияву єдності — єдності в таїнстві євхаристії.
Найлегше, звичайно, прогнозувати труднощі, які постануть на цьому шляху. Поза сумнівом, вони тяжітимуть над справою християнського зближення, а політичні та етнічні конфлікти щоразу відсуватимуть її у більш далеке майбутнє. Можливо навіть, що початок наступного століття буде супроводжуватися якщо не загостренням, то збереженням протиріч, які набиратимуть релігійного забарвлення. Розв’язання православно-католицького протистояння у країнах посттоталітарної Європи, конфліктів поміж історичними церквами і новітніми релігійними рухами не видається справою найближчого часу.
Та хоч би як там було, врегулювання міжконфесійних негараздів станеться не внаслідок кулуарних змов, рокіровок на ієрархічній вертикалі чи застосування політичних технологій середньовіччя, а через всебічне оновлення Церкви, яке йтиме «знизу». Церква III тисячоліття матиме набагато більш «мирянський», ніж дотепер, характер. Її обличчя визначатиме громада творчих мирян, з’єдинених спільністю віри, релігійних і культурних зацікавлень. Чіткий вододіл між трьома рівнями Церкви — мирянами, священиками і єпископами — розмиватиметься. Очевидно, впливи протестантизму, які зараз викликають роздратування в багатьох ієрархів, «оправославлюватимуться» і стануть органічними рисами історичних церков.
Водночас стрімке й радикальне оновлення не вичерпуватиме уповні палітру змін. Можна собі уявити, що хтось прийматиме причастя у храмі, змодельованому лазерними променями, і сповідатиметься за допомогою пост-електронних технологій. Але так само можна уявити й відродження велелюдних прощ, поширення містичних гуртків і семінарів, розквіт популярності чудотворних ікон тощо.
Соціальна активність історичних Церков посилюватиметься, доходитиме нових обріїв, але не переступатиме їх. Церква не перетвориться на соціальну службу: «вертикальний» її вектор не поступиться «горизонтальному». Вже зараз «горизонталізація» діяльності міжнародних християнських організацій і деяких церков (Англіканської, зокрема) викликає занепокоєння християнської ойкумени. Потреба «молитовної вертикалі» в майбутньому не зникне, а може, й стане ще більш пекучою. Очевидно, історичні церкви зосередяться на цьому більш серйозно, їхня спадщина містить у собі величезні багатства духовних практик, які нині, по суті справи, блоковано формалістичними нашаруваннями. Актуалізація цієї частини спадщини може виявитися могутньою відповіддю церков на виклик новітніх релігійних рухів і надати їм нового дихання. Не виключено, що до духовних практик часів нерозділеного християнства звертатимуться і протестанти, даючи навзаєм православним і католикам власний соціальний динамізм і відкритість світові.
У той час, коли новітні релігійні рухи майже напевно зазнають інституалізації, православ’я і католицизм можуть стати перед лицем зворотного процесу. Церкви не відмовлятимуться від соціальних послуг, але разом з цим вимушені будуть стати менш збюрократизованими і формалістичними, можливо навіть, почнуть практикувати менш стереотипні богослужіння. В усякому разі, дедалі помітніша тенденція, яку англійський соціолог релігії Д. Мартін назвав страхом перед і інституалізацією», не може не позначитися і на історичних церквах, і людина постіндустрійної доби, «вписана» у велику кількість організацій з ролевою структурою, поза сумнівом, потребує «самовизначення душі», спільноти, яка б грунтувалася на цілком вільному, можливо навіть, нераціональному виборі. Церква, у свою чергу, дедалі більше виявлятиме себе у сфері духовних цінностей і символів, а не у близькості чи віддаленості від матеріальних благ або владних структур. Вона стане чутливішою до соціальних змін, хоча збереже власний ригоризм щодо суспільства. Однак видається, що Церква йтиме до «відкритого християнства», «теологія страху» лишатиметься позаду. З «рівня влади» Церква перейде на «рівень любові» (Ж. Делюмо).
Людина і світ. — 1996. — №4. — С. 18-23.
Віктор ЄЛЕНСЬКИЙ
