«У мене була ціль — вижити й донести іншим те, що пережив». Пастор Анатолій Волошин 295 днів був у російському полоні
«Ніколи не думав, що на старість потраплю до тюрми, пізнаю життя фільтраційного табору. У Свердловську (місто окуповане з 2014 року, у 2016-му перейменоване на Довжанськ — ред.) на допиті росіянин запитав, ким працюю. Я відповів: “Усе життя на бульдозері”. Він глянув: “Я думав, ви професор”. А російські інспектори в Оленівці називали мене фашистом-інтелігентом. Тому що в окулярах. Смішно. Бо вони самі фашисти. А ми захищаємо свою хату і свій город», — розповідає Анатолій Волошин.
7 березня він повернувся з полону. Був у двох колоніях — в Оленівці на Донеччині та Довжанську на Луганщині. Рідні й близькі думали, що чоловік загинув під час російського удару по Оленівці 29 липня торік. А втім, його імені не було в жодних списках.
Пастор із 27-річним стажем записався в тероборону
Анатолій Волошин записався в Сили територіальної оборони Маріуполя 25 лютого 2022 року. Був командиром відділення контрдиверсійної боротьби. Так написали в документах.
«За штатом я був командиром. Але потрібні були екскаваторники, бульдозеристи, трактористи, електрики. А я на бульдозері з 20 років. Коли 24 лютого почалися обстріли, вирішив іти захищати країну. Для мене як пастора це рішення було непросте. Правильно зробив чи ні — я з Богом вирішуватиму наодинці. Смерті не боявся, але жити хотілося», — розповідає чоловік.
14 березня Анатолія Волошина поранили.
«Над капотом машини розірвалася міна. Водія шкрябнуло по скроні. А мені осколок залетів під ребра — разом із частиною броніка. Ребра були поламані. Розірвало м’язи на руці, пошкодило нерви», — пригадує пастор.
З трубками в животі спускався до підвалу
Анатолія відвезли в госпіталь біля басейну «Нептун», прооперували. Місто росіяни продовжували бомбардувати.
«Під вікном моєї палати вибухнув снаряд. Скло повилітало. Лікарі й санітари сказали перебиратися до підвалу. Довелося зі всіма трубками в животі спускатися туди. Просиділи у підвалі ніч, може, трохи більше. 16 березня лікарів та поранених перевезли до комбінату “Азовсталь”. А цей госпіталь потім розбомбили», — каже Анатолій.
На п'ятьох ділили дві банки скумбрії
З 16 березня по 17 травня Анатолій Федорович разом із сотнями поранених військовослужбовців був на території «Азовсталі».
«У бункерний госпіталь люди щодня прибували. Нас було приблизно 300 — лежачих, прооперованих і тих, кого готували до операції.
Працював генератор. У печах готували їжу — супи, борщі, каші. Але всього потрошку, запаси зменшувалися. Одного разу в їдальню прилетіла бомба. Осколками засипало торби з продуктами. Що змогли — відкопали: рибні консерви, тушкованку. Почали економити. Дві баночки скумбрії ділили на п'ятьох. А потім, розказували, давали по пів пластикового стаканчика їжі й по 200 грамів води.
1 травня мене перевели до іншого бункера. Ходити міг, але рука не працювала, грудна клітка і ребра були поламані. Там було близько сотні людей, двічі на день годували кашею. Нам, пораненим, підкидали на ложку більше. На трьох мали пляшку води.
Я постійно думав про їжу. Дехто втратив до 40 кілограмів ваги. Я за два місяці схуд на 22 кг. Перед виходом з “Азовсталі” важив 56 кілограмів за 178 сантиметрів зросту», — розповідає пастор.
Мріяв залізти у ванну
Щоб не спати на голому бетоні, шукали якісь дошки, двері, стелили одяг.
«Це був адміністративно-побутовий комплекс. Я знайшов куфайки, спецівки. Можна було двоє-троє штанів одягти, щоб тепліше. Але ніхто не хворів. Рани загоювалися. Чи то ми були внутрішньо мобілізовані, чи вибухи повипалювали всі віруси.
Жили в постійному напруженні. Літаки скидали бомби і вдень, і вночі. З моря катери обстрілювали ракетами. Коли прилітало, всі молилися. Я сприймав це як щось таке, що треба пережити.
Не вистачало води. Технічну брали у трубах “Азовсталі”. Але митися однією рукою я не міг. Дуже хотілося полежати у ванні. Погрітися, помитися і з’їсти щось смачне — манної каші з родзинками й цукатами чи з апельсиновою цедрою», — щиро ділиться Анатолій.
Через пил, який стояв усюди, людям не вистачало повітря. У короткі моменти затишшя вони виходили з бункерів.
«Ми були спраглими світла. Так приємно було бачити зелень. Я дивився на траву й думав, що треба жити і мріяти про краще».
Коли літак кидав глибинні бомби, бункер ходив ходуном
Після 16 квітня на «Азовсталі» зник зв’язок.
«Повна невідомість. Тільки штаб полку “Азов” мав контакт із “великою землею”, як ми її називали. Їм приходила інформація про те, що відбувається на фронті.
Від обстрілів з гармат і танків було чутно, як сиплються камінці. А коли літак кидав глибинні бомби, весь бункер ходив ходуном. У госпіталь прилетіла бомба, пробила верхній шар бетону. Кілька людей постраждали, їх покалічило ще більше, один загинув», — пригадує пастор.
Люди по-різному переживали цей час.
«Одні сумували, інші лаялися. Хтось нарікав. Я підтримував їх: “Хлопці, бути песимістами — шкідливо”. Я пастор із 1995 року. Це моя робота — підтримувати людей. Хто хотів — слухав.
17 травня був наказ президента скласти зброю, щоб зберегти життя людей. Ми здалися в полон. Коли виходив, думав: “Якщо Господь дав мені час, я маю вижити й донести іншим те, що пережив”».
В Оленівці помився під дощем
Анатолій Волошин не пригадує, коли саме вони прибули в Оленівку — 17 чи 18 травня. Машини з полоненими зупинялися в дорозі, довго стояли.
«Запам’яталося, що на другий день ішов дощ. З даху лилася вода. Я вперше за два місяці помив голову, обличчя. Стало легше. Люблю дощову погоду — вона надихає розмірковувати про життя».
Пастор потрапив до казарми, де було до 450 полонених. Дошкуляв голод.
«Порція їжі — це черпак каші або юшки, я називав її водою з капустою. І шматочок хліба. На сніданок і вечерю давали чай. Нас там було близько трьох тисяч людей», — розповідає Анатолій.
В Оленівці був табір фільтрування. Звідти полонених розвозили до росії, в інші колонії на Луганщині та Донеччині.
«Це близько до фронту. Ми постійно чули канонаду. росіяни підступно стріляли з-під стін табору. Могло прилетіти у відповідь».
У ніч проти 29 липня в колонії стався вибух. Була знищена будівля, де утримували українських військовополонених.
Але Волошина разом з іншими ще 10 червня перевезли у Довжанськ на Луганщині. Діти пастора про це не знали.
Діти оплакували батька після вибуху в Оленівці
В Анатолія Федоровича троє синів і дочка. Дружина померла позаторік, хворіла. Шість років вони були опікунами ще трьох хлопців.
Рідні понад дев'ять місяців не знали, де Анатолій. Коли з «Азовсталі» вийшли останні захисники Маріуполя, шукали батька за фотографіями в інтернеті. Дізналися, що він у полоні в Оленівці.
Після масового вбивства у тому місці українських полонених діти вирішили, що батько загинув.
«Я на емоціях виставив пост в інстаграмі, — пригадує 35-річний Євген Волошин. — Оплакував батька. Люди писали про співчуття. Через два дні орки опублікували списки тих, хто був в Оленівці у день вибуху. Нашого прізвища там не було. Але не було й упевненості, що ті списки правдиві. Я видалив усі пости в соцмережах. Батько міг бути живий.
Зверталися в різні організації, до Червоного Хреста. Через два місяці вони зателефонували: “У вас є якась інформація про батька?” — “Вибачте, хто повинен мати інформацію — я чи ви?”».
Здивували білі наволочки і простирадла
Свердловську виправну колонію на тимчасово окупованій території Луганської області Анатолій Волошин називає табором.
«Це були фільтраційні табори. Нас допитували: де ми були, що робили, чи стріляли. Брали відбитки пальців. Фотографували. Принижували — десять разів роздягали догола. Перевіряли одяг».
Умови, каже пастор, були трохи кращі.
«Там були ліжка. Ми здивувалися — нам видали білі наволочки і простирадла. Самі їх потім прали, коли нам давали трохи порошку. Милися щосуботи. До бані заводили 50 людей одночасно. З десяти лійок текла маленька цівка води. Мали 5-7 хвилин», — пригадує чоловік.
Полонених поселили на другому поверсі колонії, в казармі на 200 ліжок.
«Під нами жили зеки. Вони різні були. Один, наприклад, сидів за те, що зняв російський прапор і потоптав. Йому дали 8 років. Казали, що анулюють покарання тому, хто піде на фронт. Це був кінець літа чи початок осені. Погодилися 50 засуджених. Через тиждень повернулися двоє — один без ноги, другий побитий осколками. Решта — загинули.
Не можна було розмовляти між собою. Та й нащо — дратувати? Ляпнеш щось, то не лише сам матимеш проблеми, але й ті, хто поруч із тобою. Я спілкувався лише з тими, кому, як вважав, можна довірити», — розповідає Анатолій.
Дивилися Скабєєву
Колонія у Свердловську відзначала 65-річчя. Анатолій Волошин пригадує, як відбувалися культурно-масові заходи.
«Завезли радянську літературу. Але були й класики: Гюго, Жорж Санд. Українською мовою — дитяча Біблія. Я вибрав фантастику та класичну літературу.
Дозволили грати у шахи, доміно, нарди. Поставили телевізор. Ми дивилися програми Скабєєвої, аналізували їх. Коли вона казала “Ну что у нас хорошего, где у нас есть победа?”, ми розуміли, що в них нічого не виходить. Збагнули, що нам надходить допомога з-за кордону. А якщо ми не самі, то переможемо. Я цим жив».
Волошин каже, що на Луганщині вже не відчував такого голоду.
«Годували кашами: перловою, пшеничною, ячмінною. На обід обов’язково був суп вермішелевий чи борщ. Давали хліб і солодкий чай. Я там набрав 15 кілограмів ваги».
Робили для росіян тисячі трун
У Свердловській колонії засуджені працювали. До них приєднувалися полонені, які виконували роботу, щоб отримати сигарети.
«Могли прибрати щось. Змайстрували для нас хороші ліжка з металевими пластинами, які не прогиналися. Для росіян виготовляли труни з ящиків із-під снарядів. Було завдання — тисячу штук на місяць. Я нічого не робив, тому що був поранений. І вже 29 років не курю.
Наглядачами й лікарями працювали місцеві. Казали: “Поводьте себе спокійно, і буде все добре”. Надавали мінімальну лікарську допомогу.
Восени видавали тюремні роби. Чорні, зі світловідбивачами. Щоб було видно, де ідеш чи стоїш. У них було тепліше».
Анатолій Волошин каже, що було непросто. Але він намагався знаходити світлі моменти.
«Коли це було доречно, жартував. Якась глупота спаде на думку — й усі регочуть. Такі вислови казали один одному: майстер з понтом, тричі орденопросець, золотої недали.
Люблю ігри зі словами. Друзів якось запитав: “Якщо людина заснула на богослужінні, то яким сном?” Ніхто не відповів. Кажу: літургічним».
Дехто з полонених був у відчаї, з'являлися думки про суїцид.
«Один хлопець розповів, ще не хоче жити. Не міг змиритися з полоном. Я постійно говорив з ним про те, що його чекають брати і матір, що Господь ще не хоче його забирати. Та все одно бачив його сум і тривогу. Врешті ми разом вийшли з полону. Він дякував», — розповідає пастор.
Поверх шапок очі перемотали скотчем
У лютому 2023 року колонію відвідала якась комісія. Бранців сфотографували.
«Нас якраз вели до штабу, — говорить Анатолій Федорович. — Сказали зупинитися. Жінки зробили фото. Їх потім опублікували в інтернеті, знімок побачили діти.
У штабі старий росіянин сказав: “Ви підете на обмін”. У душі все перевернулося. Відчув і радість, і тугу за хлопців, які залишаються.
Кілька разів мене запитували, чи хочу зостатися. Це такий тиск. Говорили, що моє місце там. Я казав: “Ні, в мене сини, я їду в Україну”. А вони виправляли: “На Україну”.
Обмін відбувся 6 березня. З нашої колонії вийшло 72 людей», — каже Анатолій.
До кордону полонені їхали трохи пригніченими.
«Ми сіли в КамАЗи. Радість розпирала. Але була думка: а що, як цього не станеться, і нас завезуть кудись іще? Зав’язали руки, сказали на очі натягнути шапки. Везли, мабуть, до Таганрога. А звідти — літаком. Поверх шапок очі перемотали скотчем. Перед кордоном зняли. Їхали, нахиливши голови. Не можна було дивитися й розмовляти. На кордоні ми були 7 березня».
Плакав без сліз
Полонені вийшли на кордоні в Сумській області.
«Переповнювали емоції. Мене щось питали, а я не міг говорити, сльози душили. Хоча власне сліз не було. Нам дали телефони й теплі костюми. Найперше хотів дізнатися, що в Україні діється. Уночі нас доправили до реабілітаційного центру в Нових Санжарах на Полтавщині», — пригадує чоловік.
Нині пастор Анатолій Волошин разом із синами живе у Києві. Дочка залишається в Маріуполі. Їхній дім уцілів — там живуть люди, які втратили житло.
«У 40 років я мав два бажання — навчитися їздити на роликах і побувати у відкритому океані під час шторму. На роликах навчився. Хочу втілити в життя другу мрію, якій уже 24 роки».
