У МП я завжди мріяв про Українську Церкву, – єпископ Никодим (ПЦУ)

23 вересня, 08:50
У МП я завжди мріяв про Українську Церкву, – єпископ Никодим (ПЦУ) - фото 1
Шляхи перших єпископів ПЦУ (чи єпископів першого періоду ПЦУ) унікальні. Унікальні різноманіттям освіти та професій, яких набули владики у домонашому житті. Унікальні географією роботи та служіння. Бо ж тим, кому за 45, жили в іншій, атеїстичній, державі, а служили і працювали часом по всій території колишнього Союзу. Унікальні досвідом, шляхами, які, зрештою, сходяться в Михайлівському монастирі. Вони – носії ексклюзивних знань про розвиток української релігійності.

Розмова з єпископом Херсонським і Таврійським Никодимом Кулигіним – це і діалоги про те, якою була віра українців навіть у начебто дуже атеїстичних регіонах України, і про те, якими несподіваними шляхами може Бог привести на церковну кар’єрну вершину людину, яка навіть і гадки не мала про те, що прийме колись архієрейський сан.

– Владико Никодиме, Ви зробили карколомну кар’єру в Православній Церкві України. Прийшли сюди наступного місяця після отримання Томосу простим священником із Моспатрірхату, і вже через півтора року Ви – правлячий архієрей. Як це стало можливим?

– Для мене те, що Ви називаєте кар’єрою, не було чимось наперед запланованим. Радше, це було і несподіванкою, і викликом. До останнього моменту я вагався, чи йти саме цим шляхом, адже я розумів серйозну відповідальність, з якою все це пов’язано. Але тепер, озираючись подумки, бачу, що насправді мій шлях був дуже логічним, вивіреним.

Я хотів служити Богові і служив Йому, але мене якось не надихали приклади життя архієреїв із Моспатріархату. Багато років мого служіння пройшли поруч із архієреями. Власне, тут нічого поганого не хочу казати, лише про мої власні відчуття: коли дивився на деяких з них, то моя думка була: “Не приведи Господи, жити ось так. Чур мене чур. Мені й священником непогано”.

– Навіть так?

– Про свою Українську Церкву мріяв завжди. Зрештою, у мене не було упереджень і я спокійно спілкувався із представниками Київського Патріархату. Ми трохи більше чверті століття знайомі із владикою Даміаном у Херсоні, який був колись духівником єпархії в МП і служив в Свято-Духівському кафедральному соборі, коли я там був іподияконом і рукопокладався. Він у 1997 році також перейшов із Московського Патріархату.

Я теж з великою надією очікував на Томос. А потім вже в період отримання Томосу молився Богу: “Господи, пошли нам Томос, і коли це станеться, дай можливість послужити в Помісній Українській Церкві, своїм служінням нести щось добре в ній і для неї”.

І щойно ми отримали Томос, я через місяць перейшов до ПЦУ і почав служити в Херсонській єпархії. А потім відбулися відомі події із наступом на Українську Церкву в Криму. Владика Климент, який тут виконував обов’язки правлячого архієрея, заміщуючи вакансію після того, як за станом здоров’я владика Даміан пішов на спокій, приїжджав до нас із Сімферополя. Але він постійно мусив тримати руку на пульсі там.

Тож постало питання, що в Херсоні потрібен архірей, який би там постійно перебував. Тоді вперше прозвучала пропозиція з моїм іменем на посаду архієрея, мовляв, не одружений, можемо тебе розглянути. А я ж, як вже сказав, для себе набагато раніше вирішив: архієрейство – не мій шлях, це адміністративна робота, в мене інший склад характеру: мені подобалися регулярні богослужіння, седмиці, спілкування з людьми, писати тексти, працювати на комп’ютері з фотошопом та іншими програмами, робити і ретушувати фотографії, щось таке творче. Канцелярська робота теж була знайома і добре давалася, люблю систематизувати. До речі, це все знадобилося мені й згодом, в моєму новому служінні. Пізніше сам зробив сайт єпархії у вигляді довідника, де і наша історія, і оцифрований мною требник, розробив емблему єпархії, графічно напрацював наші бланки і печатки.

– Самі власноруч сайт зробили?

– Так, це наш новий єпархіальний сайт. Нехай це на базі простої WordPress – адмінка з різними корисними плагінами, скрипти сам не писав. Але моя структура – повністю мій дизайн.

– У ПЦУ єпископ – це людина-оркестр, сам собі водій, прессекретар, IT-шник. То що було далі?

– Єпархія провела збори та обрала мене архієреєм. Були й такі думки: ну обрали мене, а далі не факт, що в митрополії в Києві мене затвердять і поставлять на єпархію, то, може, ще не складеться. У душі було дуже багато сумнівів, не знав, як правильно чинити, не готував себе до такого служіння. Зрештою вирішив: якщо і не складеться, моя совість буде чиста. А якщо раптом так мене Господь кличе, то як я можу одночасно і служити Богу, і противитися Йому? До останнього не полишали сумніви, і в цьому я просто поклався на Бога, вірив, що дасть мені правильне розуміння.

А в Києві тим часом кажуть: нехай приїде до нас, подивимося на нього, хто він такий. То я й зрозумів для себе: якщо митрополит Епіфаній вирішить і в Михайлівському приймуть, значить так Господь управляє. Так воно й сталося зрештою. Я поїхав і прожив в Михайлівському монастирі два з половиною місяці. Спочатку мене обрали вікарним архієреєм, а невдовзі після того і правлячим. І це не було для мене кар’єрним тріумфом, прийняв як Божу волю, як послух. Мені ж було комфортно служити священником, і ім’я моє подобалося – Віктор. Але якщо Церква обрала, значить, так Господь хоче. Хай буде так, я довіряюся Богу. Тому й своє монашество сприймаю як послух Церкві через архієрейське служіння, на яке був обраний.

У МП я завжди мріяв про Українську Церкву, – єпископ Никодим (ПЦУ) - фото 79383

– У вашій єпархії збудували «пінопластову» церкву, яку дуже критикувати за пожежонебезпечність.

– Фразу про храм з пінопласту поширили російські медіа, в якості насмішки. Дійсно модулі храму виготовлені з пінополістиролу-120, зовні подібного до пінопласту. Але це не пінопласт, який використовують в коробках для телевізорів. Цей матеріал екологічний, набагато міцніший, він не горить, у нього дуже високі стандарти пожежостійкості. Технологія передбачає, що стіни і дах будівлі ззовні і зсередини будуть покриті кількома армованими шарами цементу, ця споруда буде дуже стійка.

Навіть якщо допустити, що храм з часом почне руйнуватися, його завжди можна буде обкласти цеглою, а фундамент під храм зроблений з величезним запасом міцності. Храм перебуває в процесі будівництва, триває копітка робота, кладуть згадане багатошарове покриття, капронову сітку, потім композитну сітку з цементним розчином. Потім ще одна сітка і шпаклівка. Ну і врешті-решт, фарбування. Все, як у звичайному храмі. Просто не цегла, а ось такий сучасний матеріал і сучасна технологія.

Наші віряни, які ставили подібні недорогі споруди, малі архітектурні форми, шукали, як здешевити будівництво, і мати хоч невеличкий, але храм. Це була їхня ідея. І на сторінці у соцмережі настоятеля храму можна бачити, як віряни в процесі будівництва жертвують, хтось кілька сотень, а хтось кілька тисяч гривень на храм. Це справді таке народне будівництво, яке ведеться без потужних спонсорів.

А щодо пожежостійкості спеціально ролик зняли, на якому видно, що коли підпалюють, воно більше чотирьох секунд не горить, лише трошки плавиться і затухає. Тобто там високий стандарт відповідності, це спеціальний високотехнологічний будівельний матеріал.

– Росіянам смішно, бо для них будівництво храму, як і газогону – шанс для розпилу коштів, які дав Газпром. А що розпилиш на бюджетній технології?

– Критикують ті, хто не розуміється на сучасних технологіях, або просто намагаються ввести людей в оману, виказуючи свою до нас неприязнь. Для нас це пілотний проект: якщо себе виправдає, ця технологія може використовуватися там, де бракує коштів для великого храму, але є можливість побудувати храм, подібний до нашого. В усякому разі, маємо надію, що ця технологія виправдає себе для нашого регіону. Бюджетно з точки зору будівництва і енергоощадності під час експлуатації і в спекотне літо, і в холодну зиму.

– Давайте поговоримо про вас. У вас навіть шкільний доробок великий. Хлопчина родом з Цюрупинська на Херсонщині, який навчається в районній школі в Галичі на Івано-Франківщині, учасник обласних та республіканських олімпіад з математики. Червоний диплом Московського фізтеху та рекомендація в Московську аспірантуру. І замість стати якимось столичним професором у манішці Ви повертаєтеся до Херсона і стаєте іподияконом, бажаючи поступити до семінарії. Де математика, Московський фізтех, а де Цюрюпинськ і Херсон та Церква. Що з вами відбулося? Що за дауншифтінг?

У МП я завжди мріяв про Українську Церкву, – єпископ Никодим (ПЦУ) - фото 79386

– Для початку уточнення. Віра і релігійність – це не завжди синоніми. Як здоров’я і лікарня, це часто не синоніми. Якість віри я б не завжди вимірював релігійною активністю, бо цифри кримінальних злочинів, розлучень, абортів, зрештою, корупційності теж багато про що в цьому плані говорять.

У Бога я вірив завжди. Попри те, що мій батько був військовим офіцером, він також вірив. І мати теж. Я досі переконаний, що роки атеїзму це не витравили з наших людей. Я народився на Херсонщині, потім батько служив на Франківщині. Якщо пам’ятаєте, у Грушеві сталося чудо, об’явлення Божої Матері. Саме тоді я закінчував перший курс інституту, це 1986-87 роки, історія Радянського Союзу вже добігала свого кінця. На Франківщині це об’явлення Божої Матері викликало великий підйом, люди йшли та йшли в те місце до храму, де це сталося.

Моїх батьків, які були учасниками і свідками події, тоді настільки вразили ці хресні ходи і це людське натхнення, що досі неможливо забути. Будучи районним воєнкомом, батько і також мати долали блок-пости, на яких намагалися фіксувати людей і записували номери машин. У той же час батьки почали більш-менш регулярно відвідувати собор в Івано-Франківську, там батька й “застукали”. Як покарання його звільнили передчасно з лав збройних сил, не дослужив до більш високої пенсії.

– Не шкодував тато про таку необережність?

-Але і тут Господь подбав про нас по-іншому. Коли з Івано-Франківська наша сім’я поверталася після звільнення батька до Херсону, він потрапив до останньої хвилі офіцерів, яким вдалося отримати на новому місці житло. Господь явно керував моєю долею. Протягом навчання у мене нерідко були такі ситуації і відповіді на такі прохання, які будь-якій людині здаватимуться неймовірними.

Вже будучи в сані, я не можу сказати, що зараз більше вірю, ніж в дитинстві і студентській юності. Я більше знаю про Бога, і це системні знання. Але знання Бога, досвід особистих стосунків з Ним, знаєте, дитяча віра і любов – вони твої, якими були, такими і залишилися.

Колись, як був ще малою дитиною, це одні з перших спогадів, наснився сон: наче я опинився в храмі. Той самий собор в Івано-Франківську, куди мене якось мама нишком завела, а мені завжди цікаво було, що там в середині, бо часто проходили повз цей величний храм дорогою на ринок. Отже, наче беру скриньку та й несу, як дитина, віддаю Христу. Не знаю, звідки це прийшло у свідомість… А чую наче відповідь, ні-ні, не це нам від тебе потрібно, ти інакше зможеш догодити Богу. Ну, здавалося дитячий сон, але чітко закарбувався в пам’яті. З роками все ясніше розумію, як Господь каже, не ви мене обрали, а я вас обрав.

У МП я завжди мріяв про Українську Церкву, – єпископ Никодим (ПЦУ) - фото 79384

І ще скажу, дуже багато викладачів в інституті не били себе в груди, що вони віруючі, але ж вірували. Як людині, що вірить у Бога, мені важко було це не помітити. Я вам скажу, що серед випускників фізтеху є не так вже й мало священнослужителів. І навіть є, наскільки знаю, в ПЦУ. Коли мені захоплено розповідають, що теорія еволюції заперечує ідею Творіння Богом, чи фізика не сумісна з релігійністю людини, мене це дивує. Вибачте, а… хто ці такі розумні, складні і гармонійні закони створив, щоб, як кажуть оті шестерні так вправно крутилися? Усе містить у собі ідею, яку можна пізнати, і рухається по чітких законах. І де та межа між духовним і матеріальним?

Є одне чудове пояснення, що таке релігія. Людина є абсолютним питанням в цьому світі. Людина усвідомлює, осмислює світ навколо себе. Наприклад, звідки Марс знає, що він є в Сонячній системі? А звідки світ знає, що він існує? Це знаємо ми, ставлячи питання і шукаючи відповідей. А абсолютна відповідь – це Бог. Релігія потрібна для того, щоб абсолютне питання знайшло свою абсолютну відповідь. І знову таки, а які основні питання релігії? Мабуть, ті, які про найважливіше, що ми маємо. Про життя. Про нас самих, про людину. Про сенс життя і сенс людини. Наука, якщо й відповідає, то не на ці питання.

– Ви знайшли, що шукали?
– Релігія давала мені відповіді на ці питання. Тому віра і релігія для мене це не дауншіфтінг. Скоріше – це ліфт у пошуках сенсу життя і самого себе. Наука мене навчила системно мислити, думати, розвинула світогляд та дисципліну мислення. А віра, коли вона є, може зміцнюватися, вона приходить різними шляхами й через різні ситуації.

Ви питали, чому повернувся до Херсона. Бо це мій рідний дім, я тут народився. Тут поховані мої бабця й дідусь, мої родичі. Тут, як кажуть, зарита моя пуповина. У мене й ментальність людини тутешньої, я з Півдня. І погода мені подобається, люблю літо, а не зиму, краще спека, ніж мороз. І я цю прив’язаність до літа, до плаского степового горизонту, до цього чудового краю ніколи не втрачав.

– Ви сказали, що дуже цікавий розвиток Київського Патріархату був саме в Херсоні, що це була окрема історія. Вам належать слова: розвиток автокефалії в Херсоні не подібний ні на що. Що ви мали на увазі?

У МП я завжди мріяв про Українську Церкву, – єпископ Никодим (ПЦУ) - фото 79385

– Доля тоді Київського Патріархату завжди асоціювалася з постатями. Такою помітною постаттю в Херсоні був, наприклад, протоієрей Петро Замараєв, якого потім після переходу парафії, де він служив, і після чернечого постригу з іменем Даміан, висвятили в єпископи, і якому цього року виповнилося 90 років. Владика починав служити в Московському Патріархаті і прослужив більшу частину життя. Він був надзвичайно відомою людиною, духівником цілої нашої єпархії в Московському Патріархаті. Його віра, простота завжди притягували вірних.

Також його син протоієрей Іван Замараєв. Парафія, де він служив, почала запроваджувати і практикувати переклад сучасною російською та українською мовами богослужінь, скорочення посту перед причастям, мікрофони і озвучування, щоби було чути служби, музичний супровід. Поставили для людей в храмі лавки. До цього храму почала приходити молодь, інтелігенція, там був і дух живої віри, здатність бачити проблеми сучасних вірян. І за це в Московському Патріархаті вони потрапили в дуже велику немилість, під заборону.

Сьогодні цим нікого дуже не здивуєш навіть в Моспатріархаті, а тоді це було: “Караул, як ви смієте. Ви обновленці, католики, протестанти!” Усе, що вважали лайливими словами, все було на їхню адресу. Ну прямо скажемо, риторика Моспаріархату могла діяти на не дуже освічених і не дуже усвідомлених людей. Доходило до курйозів. Якось один священник захотів їм опонувати, каже, от апостол Павло пише так і так, а йому кажуть: ви що баптист? Можете собі уявити рівень тієї дискусії?

– Ви служите українською?

– Так. Я завжди, ще до переходу в ПЦУ, хотів нарешті мати вільну можливість служити українською. Мені це є близьким і рідним. Я за те, щоб українська мова нарешті посіла в нашому суспільстві належне їй місце. Але я не вважаю, що варто в нашій Церкві накладати якісь мовні обмеження, і добре, що цього немає. Насправді, нічого поганого, якщо існуватимуть якісні редакції богослужінь різними мовами – будь-якими тими, якими спілкуються різні етнічні групи парафіян.

– Заборонили за спроби реформ та пожвавлення релігійного життя. Давайте тоді вже згадаємо, що єпархією керував і опонентом цих змін був один з найбільш проросійських єпископів УПЦ МП Іларіон Шукало, друг Януковича, який зараз в базі «Миротворця» за співпрацю із окупантами.

– Коли отець Петро перейшов у Київський Патріархат, на відміну від ярих прихильників МП, він перейшов без жодного поганого слова на адресу Московського Патріархату, з усією своєю моральною силою та авторитетом. Знаючи його вагу в області, патріарх Філарет і Священний Синод йому запропонували очолити і розвивати новостворену українську єпархію на Херсонщині. Так і з’явилася єпархія Київського Патріархату на Херсонщині, ще в 1997 році, фундатором якої був найавторитетніший священнослужитель краю.

Було засіяно багато доброго владикою Даміаном, і коли він був у Московському Патріархаті і у Київському. І там, і там є ті, хто у нього сповідався. У Московському Патріархаті і зараз є ті, хто просить його про молитви.

Він за період служіння у єпископському сані відкрив багато парафій. Станом на сьогодні наша єпархія налічує їх близько 70.

– Коли авторитетний пастир, то Церква будується.
– Або ще один цікавий приклад. У нас є ще одна особлива наша парафія в селі Зміївка, де колись першими поселенцями були шведи і де навіть в наші часи побували члени шведської монаршої родини. У селі є три храми – протестантський, греко-католицький і, власне, наш православний на честь Архангела Михаїла. Біля храму споруджено Меморіал борцям за волю України у вигляді сонячного годинника. Так от зміївська громада приєдналася до автокефального руху, вийшовши з-під юрисдикції Російської Православної Церкви, керованої з Москви, ще в 1990 році.

Після Томосу разом із усією нашою єпархією стала частиною ПЦУ. Покійний настоятель священник Олександр Квітка пройшов через неймовірний тиск з боку влади, щоб громада була в Українській Церкві. Але він подолав всі труднощі, зберіг громаду, яка стала активним осередком розбудови української автокефалії на Півдні України, зокрема на Херсонщині. І він дочекався Томосу. Нещодавно, в грудні 2020 року, відійшов у вічність, на півроку переживши свою дружину.

– А чому зараз нема переходів?

– На Херсонщині досить потужним є вплив власника відомих компаній Вадима Новинського. Не буду зараз тут розповідати те, що чув про його матеріальну підтримку церков РПЦвУ зокрема на Херсонщині, це окрема тема. Але скажу, що сам був свідком, як під час великодніх богослужінь він бував у вівтарі, і йому приділяли таку шалену увагу, що було не зрозуміло, чи Великдень святкують, чи те, що він з’явився у вівтарі.

– А це нормально для священника?

Давайте і по-іншому подивимося. У чомусь можна зрозуміти тих священників, які не наважуються перейти через страх судових процесів, які роздмухує МП, маючи на це «звідкись» достатні кошти. Зрештою, і багато вірян ходять туди за звичкою та багаторічною інерцією. Можу сказати, що немало з них ставляться до мене дуже добре, і симпатизують нашій Церкві, підходять під благословення, але при цьому наче виправдовуються: владико, ходимо туди, бо там ближче і звикли вже роками. Думаю, час працює на нас, люди розберуться, де правда, розберуться поступово, впевнено і мирним шляхом. І сьогодні у нас із МП якщо й нема відкритої взаємодії, то на рівні неформального спілкування є прояви певного розуміння.

Херсон – це Україна. Він зовсім інший, ніж багато хто собі уявляє, не поживши тут. Тут є у людей і прагнення свободи, і сприйняття ідеї українства та автокефалії. Ми, може, не дуже демонстративні, але справді проукраїнські. Знаєте, у нас є меморіал, де поховані герої АТО. Звідки ті поховані герої родом і хто вони, які віддали свої життя, захищаючи Україну? Це ж місцеві люди. Це відповідь на всі подібні питання.

Тому, перебуваючи у вірі, живучи в мирі всі разом, ми будуватимемо Церкву і вона розвиватиметься, попри всі перешкоди. Ми будемо єдині заради Господа.