У Перемишлі скасували назву вулички, проголошену на честь єпископа Йосафата Коциловського

Сходження останнього сорок сьомого перемишльського владики кир Йосафата (в миру Йосиф) Коциловського на ієрархічну вершину найдавнішої русько-української єпархії зі славною та драматичною історією було звивистим. Навчання на правничому факультеті Львівського університету, де точилися гострі не тільки теоретичні дискусії з москвофілами, в яких здоровий сільський юнак із Сяніччини набував національного гарту, розчарували; не привабила і офіцерська перспектива цісарського артилериста, здобута у школі столиці монархії Відні.

Відтак розпочав у жовтні 1901 року філософсько-теологічні студії Руської колегії у Римі. Клірик Коциловський дякував Богові, що привів його до Вічного міста, в якому розкривався його талант: з легкістю та задоволенням освоював навчальні курси, за що отримував щороку відзнаки й нагороди; опанував латинську, німецьку, італійську й французьку мови; організував «кружок з українським характером», де члени залучалися до наукової та публіцистичної праці; виділявся в культурно-громадській роботі, в тому числі — в хоровому колективі Колегії, потужним басовим голосом. Сучасники вважали, що Й. Коциловський міг би бути співаком високої сцени. Згодом, коли він відростить розкішну бороду, з його візуальними і звуковими ознаками ніхто з кліру не міг конкурувати. 

Величезне виховне значення для питомців Колегії мали контакти з ієрархами Католицької церкви. Частим гостем був митрополит Андрей, власне, він сприяв, аби Коциловський опинився у Римі, взяв його в паломництво 1906 року до Святої Землі, наступного року здійснив першу аудієнцію до Папи Пія Х. 

Студії у Колегії збігли хутко та результативно. 1903 року клірик Коциловський здобув докторат філософії, 1907 року — теології. Перебування у розмаїтому італійсько-ватиканському середовищі викристалізувало в майбутньому єпископі міцне почуття органічного зв’язку з Апостольською столицею, етикет католицької орієнтації і моралі, серед якої хотів бачити і свою Українську церкву. 

Він був бажаним професором новоствореної Духовної семінарії у Станіславові, проте 1911 року відважився на черговий крок свого життєвого покликання — постригся у монахи до чину св. Василія Великого Крехівського монастиря, що під Львовом, а 1913 року склав урочисті обіти, обравши чернече ім’я Йосафат. 

Василіяни — найбільш послідовно відстоювали Берестейську унію (1596 р.), жертвою її фанатичних противників став полоцький єпископ Йосафат — в миру Іван Кунцевич (1623 р.). Майже детективна історія переховування його останків, що, зрештою, опинилися у соборі святого Петра в Римі, певною мірою повториться й з останками Йосафата Коциловського.

Роки Першої світової війни, окупація Галичини російською вояччиною супроводжувалася розрухою, пограбуваннями цінностей, засланням митрополита Шептицького, вкороченням віку перемишльському єпископу Костянтину Чеховичу (1915 р.) тощо. Через рік його місце посів Й.  Коциловський.

Настав період засвідчень релігійних засад та національних почувань. Галицькі владики найближче стояли до свого народу в його боротьбі за державність, були серед тих, які проголосили Західноукраїнську Народну Республіку (1918 р.) преосвященний Коциловський відправив 4 листопада на її честь Службу Божу в Катедральному соборі св. Івана Хрестителя і виголосив палку патріотичну промову. На стіні собору розмістили напис «Боже великий, єдиний, Русь-Україну храни!». 1921 року він очолив у першу неділю після Зелених Свят церковний похід на військові могили вояків УНР та ЗУНР у Пикуличі, що біля Перемишля; походи ставали масовими, традиційними, попри намагання польських екстремістів їх зірвати як тоді, так і тепер.

Поведінка Владики не могла не турбувати польські спецслужби, вони організували стеження за ним. У Державному архіві Львівської області є справа з дотепним заголовком: «Наблюдательное дело за деятельностью Коциловского». Це вже витвір совєтських архівістів, які з приходом у край вивчали, класифікували та чистили архіви. Якогось компромату «наблюдатєлі» не назбирали, українська позиція Владики була очевидною; він, як і тисячі українців, що не визнавали права поляків на українські землі (період «невизнання»), принципово листувався з польськими органами українською мовою, але з дозволом переможців Першої світової війни 1923 року Польщі окупувати західноукраїнські землі змушений був скоритися, до того ж, наступного року панівний режим ухвалив польську мову державною, відновив давній курс на створення моноетнічного польського суспільства.

Єпископ Йосафат мав проблеми і з частиною української інтелігенції. Його звинувачували у непоступливості, відмові співпрацювати з православними, які після воєнної розрухи в Наддніпрянській Україні опинилися тут, у тому числі, тисячі інтернованих вояків. Православ’я московське єпископ категорично не сприймав, він запроваджував елементи латинської обрядовості, зберігаючи національне обличчя української церкви.

Власне, українізація церковного обряду занепокоїла православну митрополію у Польщі, насамперед Московську, яку підтримувала католицька Варшава. Ще наприкінці ХIХ ст. один із польських діячів носився із проєктом «Знищення Руси», в якому стверджував, що «трохи православ’я в Галичині не зашкодить». Був спровокований у кількох селах на Лемківщині «бунт» (так звана «Тилявська схизма»), парафії яких оголосили наприкінці 20-х років про перехід на «російське православ’я», бо «росіяни і русини — єдиний нарід», а греко-католицька церква надто українізована. Проте енергійні дії Владики, обсадження парафій українськими священниками вже на початку 30-х років зупинили «схизму» на Лемківщині, й невдовзі вона стала «українською». 

Такий хід подій не сприймала Варшава. Стараннями її уряду та не без допомоги частини збаламучених лемків, «земляків» з москвофільських структур домоглися згоди від Риму на відокремлення від Перемишльської єпархії 9 деканатів, утворивши Апостольську адміністрацію Лемківщини. «Обґрунтовувалася» ця лукава ухвала «турботою», щоб «уберегти Лемківщину від поширення православ’я» (!), насправді від українізації. До слова, Польська «католицько-демократична» держава блокувала контакти УГКЦ (розповсюдження преси) з православною Волинню з тих же мотивів.

Друга половина 30-х років характеризувалася хвилеподібними відносинами між владою і преосвященним Йосафатом, у сенсі — задовільні чергувалися з поганими. Він віднісся гідно, по-християнськи до смерти Йозефа Пілсудського (1935 р.): надруковано некролог у єпархіяльній газеті, взято участь у поховальній церемонії у Кракові; водночас не забуто, як маршалок, вознесений у ранг національного героя, «кинув» своїх українських союзників після польсько-совєтської війни (1920 р.), інтернував їх у табори, прирікши на голод, хвороби, смерть, практикував пацифікації тощо.

По-своєму сумував Гітлер з приводу кончини польського лідера, яких багато що єднало, з останнього часу — дружній акт між державами. Фюрера на похороні не було, але імітація сцени його прощання з покійним, клякання перед виставленою декоративною труною у Берліні не тільки зворушлива, а й промовиста. Після Мюнхенської змови (1938 р.) Німеччина захопила в Чехословаччини Судетську область, Польща — Тешінську землю, розстрілювала на Верецькому перевалі полонених карпатських січовиків, які захищали Карпатську Україну, зруйнувала сотні храмів православних холмщаків, заганяючи їх у костели. 

Імперські апетити західних режимів повторювали або наснажували східний режим, де сталінщина після геноциду українського народу провела перед війною «Великий терор».

Владики УГКЦ реагували на цей розгул диктаторів, застерігали від найгіршого. Воно не забарилося: напад Німеччини на Польщу, її поділ із СРСР (1939 р.), внаслідок чого Перемишльську єпархію союзники розполовинили по Сян, а кир Йосафат, опинившись, як і велика кількість населення, під совєтами, став, підкреслюю (!), громадянином СРСР, після проголошення Народними зборами Західної України декларації про возз’єдання з УРСР (жовтень, 1939 р.). Він встиг відчути всі принади «червоних освободітєлєй». 

Не забарилися «принади» німецьких «визволителів» із нападом на СРСР (1941 р.) З приводу їх приходу 10 липня у Перемишлі проведено віче, в якому взяли участь греко-католицькі священники, серед них і єпископ Коциловський. Цим вони засвідчили свою лояльність до нової влади, а найперше — сподівалися на відновлення Української держави. Такі акції відбулися і в інших місцях Галичини. 

До слова, німецька адміністрація, на відміну від більшовицької, не втручалася у релігійні справи УГКЦ; гестапо лише двічі потурбувало владику для з’ясування, на якій підставі він користувався послугами лікаря-єврея та наскільки правдиві чутки, що в єпископській палаті переховуються євреї. 

27 липня 1944 року загони Червоної армії увійшли в Перемишль, а за ними прокомуністичні польські сили, споря­джені Москвою. Останні в особі Польського комітету національного визволення та уряду УРСР уклали 9 вересня того ж року Угоду про евакуацію українців із Польщі і польських громадян з України на засадах «добровільності». Протиправність Угоди, як і її злочинна практика, з’ясовані. Невдовзі, 1 листопада, смерть митрополита Андрея, встановлення наступного року польсько-совєтського кордону по лінії Керзона прискорили трагічну долю УГКЦ. Арештовано ієрархів Йосифа Сліпого, Никиту Будку, Миколу Чарнецького, Григорія Хомишина та інших, які відмовилися співпрацювати з Москвою. 

Єдиним діючим єпископом залишився Йосафат Коциловський. Але вже на польському боці. Перебування його тут було небажаним з польсько-совєтських міркувань. На співпрацю він не йшов, агітувати вірних на евакуацію, яка фактично під осінь 1945 року зупинилася, відмовився, тож спецслужби вдались наразі до профілактичного тиску: 21 вересня його та ще майже 15 відомих діячів арештували й відправили в Ряшівську тюрму. Не домігшись бажаного, наприкінці січня наступного року бранців звільнили. 

Вдруге прийшли спецслужбісти до Владики ранесенько 26 червня. Переговори точилися щодо його згоди перейти на православ’я, бо УГКЦ ліквідована, та переїзд в УРСР, але згоди не було; він «не може покинути своїх мирян», йому «розказує Рим» і жодній світській владі не підлягає.

Переговори припинилися, йому дали можливість «подумати». «Подумавши», пише останнє в ранзі своєї посадової компетенції у єпископській палаті послання-листа президентові «Крайової Ради Народової» Болеславу Беруту, в котрому викладено суть ситуації як особистої, так і церковної, суспільної. Поки преосвященний Коциловський писав листа «Ясновельможному панові Президенту», засвідчуючи фахову юридичну правоту й шляхетний християнський етикет та наївно очікуючи на справедливу антидепортаційну ухвалу, вирок на нього був заготовлений. Наприкінці дня трагікомедія «переговорів» закінчилася: знервовані жовніри підхопили владику в пантофлях, домашньому одязі й разом із фотелем винесли на двір та, не дуже панькаючись, закинули у вантажне авто, що подалось на залізничну станцію у Перемишлі, звідти — на прикордонну станцію Медики. Тут його чекав закордонний (совєтський) паспорт і дорога в Київ, у Лук’янівську в’язницю. 

Перебування у в’язниці не було тривале, через хворобу владику помістили в спецсанаторій на околиці с. Чапаєвки (колишня Віта Литовська, тепер міська зона Києва), де восени 1947 року він помер, похований на сільському цвинтарі.

Могила, а передусім пам’ять про нього не розчинилися у вирі перипетій. Шанувальники Владики огородили останнє місце його спочинку, потім накрили її відполірованою гранітною плитою з написом: «Йосафат Коциловський. 3.III. 1876 — 17. ХI.1947». 

Збігло тридцять років. На Янівському цвинтарі у Львові відвідувачі побачили на одній із могил хрест із табличкою такого ж напису, що не могло не викликати цікавості, обрости в детективну історію. З’ясувалося: перевіз сюди останки покійника Василь Каваців — звичайний роботяга, для нього єпископ був ідеалом, непокоївся, що «десь там» прах греко-католика можуть знищити, тут він спромігся на гробівець, у який переніс останки, а також прийняв священничий сан, до якого належав єпископ Коциловський, взяв собі його ім’я — Йосафат (1962 р.).

Нелегальну обрядову діяльність о. Й. Каваціва забороненої церкви фіксували репресивні органи, 1981 року «найгуманніший у світі совєтський суд» оголосив йому п’ять років тюремного ув’язнення із засланням ще на три роки й конфіскацією особистого майна. Цим «майном» у майже безхатченка одинокого Каваціва був гробівець з покійником. Маємо підстави заявити, що його конфіскація з покійником — оказія виняткова навіть для тодішнього аморального режиму.

У квітні 1986 року о. Каваців вийшов на волю, навідався до гробівця, де опинився перед доконаним фактом: кілька днів тому гробівець продали, нова власниця звеліла «забрати попа, бо викине на смітник».

Колишньому власникові «майна» нічого не залишилося, як спакувати кістки у валізу й податися у рідну Яблунівку, що поблизу Стрия, й тайком заховати їх, поруч із батьками, на сільському цвинтарі. Згодом ці поховання о. Каваців як настоятель Благовіщенської церкви у Стрию перетворить у відкритий меморіял-надгробник із портретами батьків, а між ними — єпископа. «Новаторським» захороненням о. Каваціва обурилися односельці, й поховання Преосвященного щезло.

Зринула мова про нього у зв’язку з річницями смерті й народження, проведені товариством «Надсяння», наміром папи Івана Павла II беатифікувати його серед 29 мучеників за Христову Віру, себто, проголосити Блаженним як першу стадію канонізації до лику Святих. 

Наразі останнім притулком посмертної «одіссеї» останків Блаженного Йосафата є згадана Благовіщенська церква, спочатку о. Каваців їх переховував, відмовляючись передати греко-католицькій конфесії у Перемишль, бо там «поляки можуть їх знищити», потім помістив у крипті з бічного престолу Серця Христового у прозорій домовині для загального доступу.

Колишні пристрасті навколо преосвященного Коциловського, що не обходилися без автора цих рядків, відтоді дещо пригасли, поки їх не вихлюпнули на поверхню шовіністичні польські елементи, приписуючи йому «колабораціонізм»: «зрадник своєї батьківщини, що співпрацював з фашистами» тощо. По-перше, не доведено, що він «співпрацював» з ними; по-друге, польська окупаційна влада не була для нього «батьківщиною», не була й совєтська окупація, що прийшла 1939 року і проголосила його «своїм громадянином»; по-третє, його батьківщиною була прадавня українська земля, на якій виростав, працював для своєї людности, й він її ніколи не зраджував.

Наведений матеріал, як й інші численні джерела, переконує: для певного польського та московського імперсько-шовіністичного прошарку українська національна позиція, її постаті були й залишаються неприйнятними, ворогами, «ізмєннікамі». Упродовж багатовікової історії Польська держава різних модифікацій уперто боролася, щоб українці не утворили своєї Держави. 

Володимир БАДЯК, професор (Львів)