Сьогодні субота Лазаря, коли Христос кинув виклик смерті як ніхто ніколи перед ним, прийшовши у Витанію, щоб воскресити друга. Зробив це впевнено, одним лише слово, так як і личить Богові. І смерть неохоче вийшла зі свого комфортного логова у всій неприглядності тліну.

У ту суботу, яку ми звемо Лазаревою, ще ніхто не підозрював, що це був щойно пробний тест Христа перед остаточним демаршем смерті. Вже незабаром Ісус возляже у гробі, а потім увійде у всі найпотаємніші апартаменти шеолу, щоб позбавити смерть її найменших претензій бути поглиначкою життя.

Відчути себе живим на сто відсотків можна на кладовищі у будень. Крім птахів і комах там практично не побачиш жодних ознак життя. У царстві мертвих править тиша, що час від часу порушується вдаряннями лопати по землі - то будується чергова обитель новопереставленому або невпевненими кроками випадкового гостя. Ковток води з пластикової пляшки тут набуває особливого сенсу, бо ти ще можеш робити оцей ковток і що в тебе є це живе відчуття спраги. На цвинтарях не ставлять білбордів. Там відсутня реклама. Люди знімають маски, стають справжніми.

Повільно проходячи вздовж алеї з надгробків і хрестів, розумієш, як же хочеться жити. Не тільки зараз, а завжди. Жити незважаючи на війни, хвороби, кризи, обмани, втрати - тільки б жити. Мозок працює у напрямку «але ж ми всі помремо», а серце стискає холодний, ірраціональний страх: бунтується гордовитий ум, оплутаний наївними мріями і планами. В жодній казці з дитинства не написано про поганий кінець – всі завершуються щасливим фіналом. Вмирають тільки баби-яги і злі персонажі. Для мене хороші люди зовсім не вмирають. Смерть не поглинаюча, вона народжуюча. І саме у таку смерть я вірю. У неї не холодні руки, а усміхнене лице, для мене вона переображена світлістю Христа, який одного разу сам увійшовши у неї, намалював незагладну печать своєї світлосяйності.

Хочу жити: молитися, спати, їсти, говорити і слухати, любити морозиво, читати книги й відзначати важливі місця маркетом, пити зі звичайної пляшки і щоб це ніколи не закінчувалося. Ми всі хочемо жити. Ось іду по старому кладовищі. З застиглою увагою на мене зорять особи з надгробків. Вони теж не переставали хотіти. Надгробки різні: вони не урни з попелом. Вигадливі і звичайні, доглянуті і занедбані, зі свіжими квітами чи давно забуті. Могила, як душа: після смерті піклуватися про себе сама не може. Залишається все на милість тих, хто напише епітафію, буде носити квіти або ж забуде на сороковий день. Все в руках живучих. Бо остаточно все у руках Життя.

Кладовище якогось дня стало для мене індикатором правдивості, у моє щоденне життя додалася краплина вічності і день увіковічнився. Додому прийшов втомлений і у призадумі. Не хотілося відповідати на запитання: «Як ваші справи» або «ми дуже хотіли б вас бачити». Заплановані «дуже важливі» речі, зустрічі, турботи до вечора ніби потьмяніли. Поблідли у розкладі дня порожні бажання та надумані проблеми. Я помітив, що не образився на виклик без відповіді. І було про що поговорити з другом по телефону, прокинувся сором, що довго комусь не дзвонив. І справа не у тому, що я вмить став ангелом – просто у шпарину мого життя зазирнула вічність.

Перед моїми очима ще деякий час стояли особи з надгробків - померла дитина, красивий, усміхнений, але вже неживий юнак - вічний біль батьків. Скульптура батька, який тримає на руках немовля - чоловік помер саме у той рік, коли народився син, він ледв

е встиг потримати його на руках. Обличчя жінок, чоловіків - такі різні, з різними усмішками... Смерть безпристрасна, вона вибирає людей, лише коли їй скажуть, забирає всіх, і часто несподівано. Вона некорумпована, їй не даси хабаря. Мати померлої дитини, можливо, інакше читала б казку або без роздратування відповідала на її постійні "чому?», коли б знала, що дитина стоїть на порозі вічності.

Для більшості смерть - це радикальна антитеза життя. Але велич життя включає у себе і смерть. Повинна включати. Вона конче має містити у собі цінний бісер преображеності. Життя у Христі все менше контрастує зі смертю, воно все менш бліде і все більш живоносне. На чорному столі брудна тарілка виглядає особливо брудною і хочеться її вимити. Але у темній кімнаті на столі з включеним монітором ця ж тарілка не буде ні брудною, ні чистою. На тлі смерті життя набуває сенсу. Розкривається у всій повноті барв. Людина, віддалена від думок про власну кончину, розтягується в ілюзорну безсенсовість, ніяк не знаходячи свого місця на землі.