Відійшла у вічність велика людина. Я мав честь знати її особисто. Це новоспочилий старець Олександр Кілар.

Для нас звично називати великими видатних будівничих, політиків, відомих письменників, дослідників, митців, єрархів. Він не належав до жодної з цих категорій. Але він справді був великий! Великий, але не з цієї категорії.

У останні проблизно років він належав до чернечої спільноти Святоуспенської Унівської Лаври. Жив життям затворника фактично ціле своє життя. І тільки у суботи-неділі приймав паломників. І так з місяця у місяць, з року в рік. Десятиліттями. Пригадую січневий день 2008 року, коли я очікував, щоб з ним познайомитись і поспілкуватися особисто. Пам'ятаю, як дві години пролетіли ніби мить. Мене це дуже здивувало, коли я отримував відповіді, але так немов би не від нього. Вони приходили якось природньо, як плід нашої бесіди. Все було якось дуже паритетно. Не було у цій розмові звичної вертикалі, яка зазвичай вимальовується, коли люди спілкуються з видатними людьми. Складалося враження, що якийсь Невидимий Перст був присутній у цій розмові, який вів її хід. Та й, якщо чесно, після знайомства я якось не дуже хотів називати його старцем. Пригадую дивне було відчуття. Порозмовлявши з ним більше години, у мене склалося враження, що він просто мій друг дитинства, що ми знайомі з ним невідомо скільки.

Його життя було життям ченця, але водночас у якомусь дуже особливому, властивому для його особі вислові. Будучи самітником, він був поєднаний з усім братством монастиря нитками особливого духовного зв'язку. Це було відчутно дуже виразно, коли брат Олександр з'являвся в суботу зранку на Службі Божій. Пригадую, коли одного разу ми розпочали Літургію у монастирі і уже минула якась частина богослуження, я враз немов відчув на собі чийсь погляд. Повернувся, а у ризниці стояв брат Олександр. Цього ніколи не забути! Я як остовпів. Його погляд був десь далеко. Але водночас ніби і на мені. У мене було враження, що якийсь великий преподобний з сивої давнини з Єгипту чи Сирії подолав простір-час і прийшов до нас на службу. Обличчя його було просвітлене-бліде, але водночас він не виглядав хворобливо. Це було щось інше!

Нерідко ловив себе на думці, що мені не так важливо було почути його слово, як просто знати, що він є, що він молиться за мене.

При зустрічі мені (і думаю не тільки мені) хотілося до нього просто пригорнутися, зігрітися у теплоті його погляду і лагідної посмішки, постояти, насолодитися особливою атмосферою Божої присутності.

Ніколи не забуду день його 70-річчя. То була якраз субота. Саме цього дня він, як звично, вийшов зі своєї затворницької келії. Один з братів сказав до нього: "Вітаю, Вас, брате!" Брат на хвилю зупинився, і сказав у властивій йому манері із виразним американським акцентом (він народився і виріс у США) відповів: "О, так, справді? То у мене сьогодні сімдесять років? О, а я й не знав". У трапезній монастиря брати почали щиро сміятися!). Хоча ми всі і так відчували що він живе у якомусь іншому вимірі і ритмі, якого ми не зовсім знаємо і розуміємо.

Не раз ловив себе на думці, що якщо б таких людей у Церкві було б більше, то не потрібні були б канони, правила, стратегії і уйму балаканини. Коли б було більше живих носіїв Духу Христа. Була б тільки любов - і вже інше було б не так важливим. Життя таких людей, як старець Олександр, це виклик багатьом із нас. А може навіть і втілений докір вартостям, якими живемо.

Багато з нас пригадують величезні черги, які товпилися в Унівському монастирі особливо на великі свята і прощі, щоб брат помолився і отримати його благословення. Він виглядав для мене немов живе джерело води, яке напуває багатьох. Побути з ним або біля нього - як води напитися!

Такі постаті за своєю суттю - пророчі. Люди-знаки!Люди-орієнтири! Я знав багатьох священників і вірян - православних, римо-католиків, протестантів, які приїжджали до старця. І він ніколи не питав хто вони і до яких конфесій належать. Він не розділяв людей мабуть тому, що у ньому самому не було поділу. Він був цільний і єдиний у Бозі.

Так, до слова, для тих хто не знав його близько, то він не був посвячений у жодну ступінь священства. То був його добровільний вибір, хоча зі слів брата він був близький до прийняття священства. Брат був дуже розумною і цікавою особою. (у молоді роки він дуже швидко зробив успішну кар'єру драматурга у Голівуді).

Під час бесід з ним траплялося (мабуть через втому) коли він ніби засипав. І у мене складалося враження ніби він не слухає. Коли ж я зупинявся говорити, то він враз продовжував: "Так-так, отче, і що ще. Ви сказали, що....". І я починав розуміти, що він зовсім не втрачав ниток розмови. Багато з братів говорили, що він у цей час молився. Було відчуття, що він знає про тебе все навіть без твоїх слів. І це не тільки моя особиста думка.

З ним можна було говорити про все - про музику, про кіно, про природу, про нові біблійні відкриття. Він був цікавим. І то дуже! У його келії було чимало географічних карт і багато фундаментальних англомовних праць особливо на біблійну тематику.

Священство старця полягало у освяченні його особи променями благодаті Святого Духа. І це відчувалося так виразно, що навіть не виникало жодних питань. То розуміли всі, хто бодай раз мав змогу бачити отця або спілкуватися з ним. Це була людина, яка жила цілковитою любов'ю Бога. Була її живим втіленням. Самовидцем Христа. Йому чужими були інтриги, кар'єра, людська слава, підступи, яким так часто сповнене життя людей, на жаль, також в Церкві. Він жив Христом, жив Його любов'ю.

У грудні 2012 року мав честь спілкуватися з ним кілька годин на камеру. Плодом цієї розмови стала ось ця скромна відео-нарізка. Хоча по-суті це було повноцінне інтерв'ю. Коли я робив монтаж, то чомусь мені не захотілося, що там були мої питання. Хотілося, щоб говорив тільки він. А я, як малий щур сидів, слухав, слухав і слухав...

Братику Олександре, щиро дякуємо, що ти був з нами. Що дарував нам світло любові, якої ти був повний!

Моли Христа Бога за нас, брате Олександре!