Адріяна ОГОРЧАК: "Не оминаємо історії, трагедії і не оминаємо місць святих"

Його незмінний керівник -- Адріяна Огорчак, людина неординарна, напрочуд енергійна попри уже немолоді роки, зі всебічними зацікавленнями (зокрема, під псевдонімом п. Клементина публікує нотатки про правила гарного тону). Про діяльніть «Паломника», про враження від поїздок, організованих ним, розповідь -- з її уст.

Спальники у нас із фінської армії

Починали ми із таборів в 90-х роках. Тоді батьки не мали куди віддати дітей на відпочинок. Ми домовилися з отцями Крехівського монастиря й розбили у лісі – там чудесна галявина - наметовий табір. Ми не мали тоді жодного устаткування, діти діставали спальні мішки хто де міг. Тепер у нас дуже гарні намети, куплені за спонсорські гроші, маємо якісні спальні мішки - прийшли до нас списані з Фінляндії, з армії, абсолютно нові. Розпорядок дня чіткий: зарядка, молитва, сніданок, суспільно-корисна праця - треба ж дрова нарубати, води наносити. Є спортивні заняття, є й вільний час. Діти 24 години на повітрі, харчуються за нормативами спортивного туризму.

Монастир завжди дає монаха. Він не провадить катехизації чи лекцій, але є постійно з дітьми, тож все зауважує, щось делікатно підказує. Коли беремо дітей у табір, завжди кажемо, що після табору будуть Сповідь і Причастя; у неділю і свята діти ходять на Літургію. На жаль, іноді наприкінці виникають якісь неприємні моменти зі Сповіддю. Багато з батьків урочисто поведуть дитину до першої Сповіді, а потім роки йдуть - а вона після того ні разу не була у церкві.

Фантазії на тему історії Львова

Тоді ж паралельно ми створили курси екскурсоводів, які діють до сьогодні. На той час зникли потужні «Інтурист» та «Супутник», замість них утворились перші львівські турфірми з ледь перетасованою програмою. Зупинившись біля групи на пл. Ринок чи біля львівського храму, можна було почути дивовижні фантазії на тему нашої історії. Тож треба було творити нову програму вивчення Львова.

Сьогодні у нас працюють висококваліфіковані педагоги. Мабуть, ми єдині зі львівських курсів, де викладається релігієзнавство. Веде предмет Олександра Киричук, довголітній працівник Музею історії релігій. Є мистецтво світське і сакральне у Львові (Н. Семківська). Викладає у нас краєзнавчий ас - Олександр Шишка, великий знавець і шанувальник Львова, автор двотомника «Рідне місто моє», який визнаний посібником із вивчення Львова. Співпрацюємо ми із музеєм Соломії Крушельницької: про «Львів музичний» розповідає керівник наукового відділу музею Данута Білавич.

Тризуб над царськими воротами

Хоча ми назвались «Паломником» (бо не хотіли називатися туристами), наші поїздки не настільки пов’язані з молитвою і прощею, як це є в типових паломницьких центрах. Ми - краєзнавці, але в кожному нашому маршруті є храм: важко по Галичині проїхати 10 км і не натрапити на цікаву церкву. Тож коли їдемо, намагаємось із поїздки взяти максимум.

Ось як, наприклад, виглядає наш маршрут до Зарваниці. Дорогою розказують історію місцевості -- про зцілення князів, про участь Президента Ющенка, який дуже доклався до віднови святині. У Зарваниці даємо людям дві години: багато хто сповідається, причащається, потім ідемо до нової будови - вона справді прекрасна. Далі заїжджаємо у с. Білу, де є меморіальний музей С. Крушельницької і могила батька співачки із дуже гарним надгробком, виготовленим італійськими майстрами на за її замовлення.

Заїжджаємо в Гошів, у давній чоловічий монастир. А вже неподалік - Болехів, де похована письменниця Наталя Кобринська. На цвинтарі - дуже гарний надгробок із зворушливою епітафією: «Серце моє вже не болить».

Розточчя, Яворівщина - прекрасний край. Там є гори, але вони м’які, і майже немає хвойних лісів, лиш мішані. Цим дуже захоплюються закордонні гості: у Європі перед війною повально вирубали ліси, а потім знову насаджували дерева однієї породи у шаховому порядку. І коли вони бачать величезний дуб, а неподалік - ясен, то неабияк чудуються.

Є у нас маршрут Лісок-Бунів-Прилбичі. У Буневі спочатку йдемо до церкви, де править старенький отець, дуже політично заангажований, колишній шістдесятник, один із організаторів відродження УГКЦ. Він збудував церкву, яку його син, що був художником у театрі ім. М. Заньковецької, дуже гарно декорував; на подвір’ї - статуї Христа із хрестом і Матері Божої. Отець сам вишиває хоругви і фелони. Над царськими воротами у церкві в нього тризуб -- такого я більше ніде не бачила. У Буневі працював і загинув від рук кагебістів лікар Юрій Липа, вдячні земляки спорудили йому пам’ятник.

Лісківська чудотворна ікона Богоматері відома ще з довоєнних часів. У Ліску тепер є копія, оригінал - у Яворові, в церкві св. Юрія. Коли був похід з іконою, їхали на возі волами. Й ось біля церкви воли стали на коліна. Люди зрозуміли, що ікона має бути тут. Вона давно визнана Римом як чудотворна. Дуже велике чудо (а їх було багато) відбулося під час Другої світової війни. Один селянин потрапив у концтабір, і якийсь німець його випустив. Чоловік почав бігти до лісу, гадав, що то садистський жарт і зараз пролунає постріл у спину. Біг, падав, оглядався. Вдень заривався в листя, вночі йшов за зірками. Дав обітницю: якщо виживе, мусить якось віддячити Богові. І вирізьбив лежачу постать Ісуса Христа (вона міститься у капличці навпроти церкви). Це надзвичайно тонка, філігранна робота - вирізьблено кожен палець з нігтиком. Усі дивувалися - думали, прийшов до нього великий дар. Якби-то... Зробив це, а далі нічого понад прості яворівські забавки...

Біля Ліска - дуже гарний ліс, де є каплиця і чудотворне джерело. Каплицю за совєтів багато разів руйнували, а люди відновлювали її за одну ніч. Там росте плющ, звисає з дерев на три метри. Його називають Онуфрієві бороди, а джерело - Онуфрієве. Місцеві мешканці вірять, що їхніми землями ходив св. Онуфрій.

Прилбичі, родинне гніздо Шептицьких, залишають по собі болюче враження: парк знищили, територію позабудовували. Збереглась лише каплиця, де поховано багатьох з роду Шептицьких, зокрема, наймолодшого брата митрополита Леона і його жінку - їх застрелили кагебісти на рідному подвірї.

Як ожина врятувала пам’ятник січовому стрільцеві

Один із маршрутів пролягає через Добромиль і Соліну. Кілька літ тому Добромильський монастир був у жалюгідному стані: протікав дах, лилося по стінах. Тільки в одній келії мешкали два хлопці-монахи. І на тій руїні – таблиця: «Тут проходив новіціціат і ввійшов у Греко-Католицьку Церкву Митрополит Андрей Шептицький». Цього року я бачила, що там уже перекрили дах.

У Соліні були соляні шахти (донедавна там діяв курорт астматиків). Туди радянські війська, відступаючи, кидали ще живих покатованих людей. То страшне місце. Над шахтою - металоконструкція: постать людини, що падає. Дуже талановита робота. Скільки не питаю у львівських художників, хто ж автор, так і не дізналась.

Коли їдемо у Потелич (там давня дерев'яна церква - немов писанка, з дуже гарним настінним розписом), відвідуємо Белз - там є каплиця і дуже гарна копія Белзької ікони. Потім заїжджаємо на цвинтар у Раві-Руській. Там стоїть великий, на 4 м, пам’ятник роботи Литвиненка: на колінах - мама, у неї на руках лежить січовий стрілець. Кажуть, що за радянських часів те місце на цвинтарі заросло ожиною, і вона полізла ген на той пам’ятник і його покрила, тому він і зберігся. Люди про нього знали, а влада - ні. Тепер там усе дуже гарно розчистили, з великою любов'ю. Але деколи та народна любов така, що плакати хочеться: взяли і весь той пам’ятник (а був із сірого каменю) помалювали масляною фарбою.

Чуда у Глинянах

Є у нас напрямок на Глиняни. Це чудотворне місце, з двома церквами. Одна - старенька, там навіть одне віконце збереглося - не скляне, а із слюди. Вважають, що ікону із зображенням розп'яття Христа подарував церкві сам Богдан Хмельницький. На ній нічого не було видно, але була в храмі (кажуть, так почорніла, що висіла догори ногами). У 30-х роках минулого століття люди побачили, що горить церква. Вдарили на сполох, а коли збіглися, побачили, що це із церкви б'є світло. То світився образ. Він самооновився, світився чотири дні, й усі довколишні села були свідками цього. Експерти дійшли до висновку, що людського втручання не було, Рим це підтвердив.

Є у Глинянах і новіша церква, якій близько150 років. Її розписав відомий місцевий художник. «Визволителі» зробили там склад, де розводили нутрій. Очевидно, випари сечовини тварин спричинили те, що розписи зникли й пішли углиб штукатурки. Коли ж церкву почали оновлювати, зауважили, що розписи помалу з'являються. Засвідчують, що ніколи ніхто у церкві не ставив риштування, а в самому куполі розписи стають щораз яскравішими. Я їжджу років п'ять і бачу це. Під певним кутом видно сірі тернові вінки, їх є три чи чотири.

Далі по дорозі - український рукотворний Люрд, село Бачів, де народився і похований о. Прийма, людина цікавої і драматичної долі. Кількарічною дитиною його несли на цвинтар у домовині. Чоловік, який ніс, послизнувся, із домовини викотився хлопчик і заплакав. Ще раз він вижив, коли був в УПА і потрапив до рук кагебістів. Покатованого, його кинули на купу мертвих тіл. Вночі очуняв, виповз і повернувся до рідних. Згодом у Римі він скінчив теологію, висвятився і душпастирював у Люрді, де збудував українську церкву і будинок для паломників. У Люрді є навіть Українська вулиця. За кошти отця у Бачеві збудували каплицю над чудотворним джерелом. І вийшов дуже гарний комплекс - внизу басейн, куди стікає вода з джерела, вище, досить круто, каплиця, і ще вище - церква. Згідно із заповітом о. Прийми, поховали його там.

Шедевр у туберкульозній лікарні

Є в нас маршрут, що охоплює Золочів, Броди, Підкамінь. На Золочівській трасі є с. Словіта. Монастирську каплицю там колись розмалював відомий художник Бойчук, характерний модернізованим візантійським стилем. Це єдиний його настінний розпис, що зберігся на сьогодні. У тій каплиці із 1939 р. туберкульозна лікарня. Ми їздили туди лише у вихідні, коли хворі сидять по палатах, а процедур немає: каплиця не надворі, а всередині монастиря, тож треба довго йти коридором. Донедавна про бойчуківський розпис ніхто не знав, аж коли під час ремонту майстер стукнув сильніше, ніж треба, відлетів шматок штукатурки... Головна лікарка сказала майстрам делікатно зняти штукатурку. Вони її так поцокали, що реставратори ще довго там будуть працювати. До того ж, розпис збляк під дією вапна, але всі лінії видно. І реставраторські роботи там зараз неможливі - там же туберкульоз.

Вражає поїздка в Підкамінь - в усіх кров стигне у жилах. Кажуть, що катівня там була найжорстокіша на Галичині. Там дуже гарно розписана церква, каплиця, музей блаженного о. Миколи Цегельського.

У Бродах йдемо на єврейський цвинтар. Він розташований тісними вертикальними рядами: юдеї ховали сидячи. Усі йшли по краю, а я полізла на ті ряди, але вернулася, бо стало моторошно. Місце неприємне, проте унікальне. Кажуть, що там багато покрали. Мене здивувало, що такий страшний цвинтар, а неподалік уже новобудови видніються. Наших людей ніщо не вражає.

Їздили ми у Володимир-Волинський і Зимне - що там надивилися, годі передати. Володимир-Волинський - місто княже, там дуже багато храмів. Мене найбільше вразила одна церква - кругла, невеличка, з оборонними стінами, мала візантійську баню. Тепер храм належить Московському Патріархату. Вони зняли ту баню, вліпили п’ять «цибулин», і церква абсолютно втратила вигляд.

У Зимному є дуже гарний монастирський комплекс, там була літня резиденція волинських князів. Тепер це православний жіночий монастир МП. Одну львівську екскурсію вони взагалі вигнали. Як ми їхали туди, я благала весь автобус: не вступайте в жодні суперечки. Нас, щоправда, пустили. У них там були три бані, а вони поставили п’ять «цибулин». Церква стоїть над різким схилом, і від ваги тих «цибулин» пішли тріщини по стінах. Вони церкву палями попідпирали, але «цибулин» не знімають. Отакі місцеві українці - краще чуже, бо «канонічєскоє»...

Та я вірю, що все буде добре. Бог не вперше дає нам Україну. А коли її втрачаємо - скільки крові невинної ллється. Націю обезголовлювали, та все одно вона виживала. Після Помаранчевої революції здавалося, що все буде. І знов упала кара Божа. Знову мусимо відтерпіти за свої немудрі вчинки.