Українська Греко-Католицька Церква. Історія (Кінець 80-х років ХХ століття – до наших днів)

Вихід із підпілля

У 80-х роках ХХ століття держава знову посилила переслідування всіх дисидентів, у тому числі й релігійних. Було вбито трьох підпільних священиків та ще кількох заарештовано. У вересні 1982 року в Західній Україні було утворено «Ініціативну групу для захисту прав віруючих і Церкви», на чолі якої став Йосип Тереля. Після його арешту того ж року групу очолив Василь Кобрин, якого арештували у 1984 році. Група випускала підпільний бюлетень «Хроніки Католицької Церкви в Україні». Однак діяльність цієї групи не сприймалась підпільним єпископатом УГКЦ, головним чином через незгоду з поглядами Йосипа Терелі.

На початку 80-х років у греко-католицькому підпіллі почала наростати криза в зв’язку зі старінням духовенства, частковим відходом людей, які відвідували храми РПЦ і звикали до цього. Помирали єпископи. Тому владики Софрон (Дмитерко) і Володимир (Стернюк) таємно висвятили кількох нових єпископів. А 7 вересня 1984 року в Римі помер Патрарх Йосиф (Сліпий), Глава УГКЦ. Наступником став Мирослав-Іван (Любачівський).

1985 року генеральним секретарем ЦК КПРС став Михайло Горбачов. Під впливом його реформаторської лінії в багатьох сферах життя радянської держави стали відчутні послаблення режиму. Зокрема з тюрем було звільнено багато політв’язнів. В 1987 році один зі звільнених, правозахисник, дисидент Іван Гель очолив Комітет захисту Української Греко-Католицької Церкви. В тому ж році група монахів та монахинь, священиків на чолі з єпископами Павлом (Василиком) і Іваном (Семедієм) з Мукачівської єпархії заявили про свій вихід з підпілля у зверненні до Папи Івана Павла ІІ зі словами: «Ми, єпископи, священики, монахи, монахині і вірні Католицької Церкви в Україні, що нижче підписалися, заявляємо, що, у зв’язку з перебудовою в СРСР і більш сприятливими умовами, що склалися, а також у зв’язку з ювілеєм 1000-ліття хрещення України, уважаємо за недоцільне продовжувати перебувати у підпіллі, а тому просимо Вашої Святости сприяти всіма можливими способами правній легалізації Української Католицької Церкви в СРСР. Однозначно звертаємося через Вашу Святість до уряду СССР з нашою заявою про вихід певної частини Української Католицької Церкви з підпілля».

Комітет захисту УГКЦ організовував публічні богослужіння з нагоди пам’ятних дат. Зокрема богослужіння на Лисій горі, біля Золочева, з нагоди ювілею Маркіяна Шашкевича зібрало близько 50 тисяч людей. 

У 1988 році, під час святкування 1000-ліття хрещення Русі, кардинали Казароллі й Віллебрандс, які прибули на святкування в Москві, зустрілися з єпископами Филимоном( Курчабою) та Павлом (Василиком). Єпископи поінформували кардиналів про те, що Греко-Католицька Церква існує і прагне свого правового визнання і реабілітації в СРСР. Тоді ж у Римі також відбувались святкування 1000-літнього ювілею хрещення за участю Папи Івана Павла ІІ та українських єпископів і паломників зі всього світу. З нагоди свята Папа звернувся з посланням, у якому згадав переслідуваних братів греко-католиків у СРСР, що викликало значне обурення у церковної і державної верхівки в Радянському Союзі. А 10 вересня 1988 року 1000-ліття хрещення Русі відзначили греко-католики Польщі.

16 травня 1989 року вірні УГКЦ на чолі зі священиками Григорієм Сімкайлом та Миколаєм Сімкайлом (нині єпископ Коломийсько-Чернівецький), Володимиром Війтишиним (нині єпископ Івано-Франківський), Ігорем Возьняком (тепер Архиєпископ Львівський) і єпископами Филимоном (Курчабою), Софроном (Дмитерком), Павлом (Василиком) розпочали ланцюгове голодування на Арбаті в Москві. Єпископи намагались передати  звернення у справі легалізації УГКЦ до голови Президії Верховної Ради СРСР Михайла Горбачова, однак його не було в столиці, а у зустрічі з заступником Лук‘яновим їм було відмовлено. 25 травня 30 голодувальників прибули у готель «Москва», де перебували депутати, які прибули на з’їзд народних депутатів усіх рівнів СРСР. Загалом голодування протривало до 14 жовтня, під час мирних акції єпископи УГКЦ, а також голова Комітету захисту УГКЦ Іван Гель змогли дати інтерв’ю кільком світовим інформаційним агенціям, що значною мірою перешкодило використанню фізичної сили з боку правоохоронних органів. На захист переслідуваної Церкви виступили академік Андрій Сахаров та професор  Сергій Авєрінцев.

У той сам час глава Українського екзархату РПЦ митрополит Філарет (Денисенко) і далі заявляв, що ніякої проблеми щодо греко-католиків в Україні не існує і щодо них ніколи не було жодних репресій.

17 вересня 1989 року у Львові відбулась багатотисячна демонстрація греко-католиків із вимогою легалізації Церкви. А 29 жовтня під час служби в Преображенському соборі Львова священик Ярослав Чухній пом‘янув Папу Івана Павла ІІ замість Патріарха Московського і заявив про перехід в УГКЦ. Після цих подій відбулось багато переходів парафій РПЦ в УГКЦ і в інших містах Галичини.

Після зустрічі Михайла Горбачова і Папи Івана Павла ІІ в Римі 1 грудня 1989 року, на якій ішлося про встановлення дипломатичних зв’язків між СРСР і Ватиканом, в Радянському Союзі дозволили реєструвати греко-католицькі парафії. Однак у Московському Патріархаті заявили, що в Галичині більшість населення є православною, а Патріарх Пімен закликав Горбачова захищати православних вірних в Західній Україні. В багатьох містах і селах Галичини за підтримки влади почалась швидка реєстрація православних громад, навіть там, де їх раніше не було, щоб перешкодити реєстрації греко-католицьких громад. Часто активістами, які реєстрували ці православні громади, ставали представники комуністичної номенклатури, які діяли за наказом вищої влади.

Робота чотиристоронньої комісії

Унаслідок загострення міжконфесійної ситуації в Галичині була сформована чотиристороння комісія (рішення про її утворення було прийняте на зустрічі представників РКЦ і РПЦ в Даниловому монастирі у Москві 16 січня 1990 р.) за участю представників: Московської Патріархії, Римської курії, Українського екзархату РПЦ і УГКЦ, яка провела кілька засідань у Києві та Львові (6 –13 березня 1990 р.). Мирослав-Іван (Любачівський) звернувся до Конгрегації Східних Церков про залучення в склад Комісії о. Івана Дацька, який повинен бути присутнім на всіх засіданнях, де обговорюватимуться питання, пов’язані з УГКЦ. Проте Курія відмовила, мотивуючи це тим, що участь можуть брати тільки єпископи (хоча Ватикан представляв священик Сальваторе Скрібано, так само з боку Московського Патріархату були священики, а не тільки єпископи). У Ватикані вирішили делегувати для участі в роботі Комісії митрополита Стефана (Сулика) з США і архиєпископа Мирослава Марусина (від Римської Курії, секретар Конгрегації Східних Церков). З України участь в переговорах повинні були взяти митрополит Володимир (Стернюк) і єпископ Івано-Франківський Софроній (Дмитерко). Від Московського Патріархату  участь у Комісії взяли митрополит Воронезький і Липецький Мефодій, єпископ Хмельницький і Кам’янець-Подільський Теодосій, делеговані Москвою, та єпископ Львівський Іриней і священик Олександр Швець від колишнього екзархату РПЦ в Києві, перейменованого на УПЦ.

Глава УГКЦ Мирослав-Іван (Любачівський) передав телефонном у Львів 15 пунктів, на яких УГКЦ мала наполягати під час роботи Комісії. Він також мав коротку зустріч з митрополитом Степаном (Суликом) перед його відбуттям в СРСР. Митрополит Стефан і архиєпископ Мирослав спершу відбули до Москви, а потім приїхали до Києва. З Києва, телеграмою через православного єпископа Львівського Іринея, вони запросили на зустріч єпископів УГКЦ Володимира і Софронія. Це було в останній день перед початком (Митрополит Володимир отримав запрошення о 16:00 і через дві години вже сів на потяг до Києва).

Засідання Комісії відбувались в приміщеннях Московського Патріархату в Києві. Однією з головних умов  полагодження ситуації православна сторона оголосила повернення всіх храмів, які були захоплені греко-католиками. Тільки після цього, на їхню думку, можна вирішувати на підставі статистики, який храм кому повинен належати.

Під час дискусії представник Римської Курії архиєпископ Мирослав Марусин не давав Митрополитові Володимиру можливості висловлюватись, цілковито поклавшись на представника Московського Патріархату – секретаря архимандрита Нестора. Греко-католикам не дозволили мати свого секретаря. Двері, де відбувалось засідання, були постійно відчинені, в сусідній кімнаті, де перебували працівники митрополії, було все чути. Працівники також час від часу приносили і клали перед представниками Московського Патріархату нові повідомлення.

Загалом Комісія працювала без будь-якого погодженого порядку денного. Наприкінці засідання 7 березня було оприлюднене для преси «Повідомлення чотиристоронньої Комісії із врегулювання стосунків між православними і католиками східного обряду в Західній Україні», однак цього документа не підписали Митрополит Володимир (Стернюк) та єпископ Софроній (Дмитерко), натомість підписали митрополит Стефан (Сулик) і архиєпископ Мирослав (Марусин).

Представники УГКЦ мали низку зауважень, щодо документа: там була зневажлива термінологія щодо УГКЦ, дуже розмиті формулювання щодо церковних споруд.  Комісія не вирішила питання про повернення кафедральних соборів УГКЦ у Львові та Ужгороді. Греко-католики також не погоджувалися з тим, що РПЦ не визнавало УГКЦ Церквою, а тільки як групу греко-католиків. Таким чином виходило, що на майно може претендувати тільки певна група вірних, де їх буде більшість, а не Церква - спадкоємиця УГКЦ до 1946 року.

8 березня члени Комісії прибули до Львова, де їх урочисто зустріли понад 2000 львів‘ян на чолі з двома греко-католицькими єпископами. Багато людей вітало гостей по дорозі до Преображенського храму.

Через неузгодженість ініціатив представників Ватикану і греко-католицьких єпископів з України між ними виникли значні непорозуміння. Представники Комісії також уникали розмов з людьми, які виходили їм на зустріч. З цією метою для православної делегації кілька разів було змінено маршрут візитів. Пізніше єпископи Володимир і Софроній звинуватили митрополита Сулика і архиєпископа Марусина в тому, що вони виконують побажання Московського Патріархату, а не людей. Водночас православна делегація під маркою роботи Комісії намагалась переконати місцевих політиків в необхідності перешкоджати переходам парафій із РПЦ в УГКЦ.

Після того, як Митрополит Володимир поставив питання про повернення греко-католикам кафедрального собору святого Юра, представники Московської Патріархії пригрозили, що вони покинуть роботу в Комісії. Архиєпископ Мирослав Марусин звелів Митрополитові припинити розмови на цю тему.

11 березня в Преображенській церкві за участі Митрополита Володимира, єпископів Филимона (Курчаби), Юліана (Вороновського), Михайла (Сабриги), Софронія (Дмитерка) та архиєпископа Мирослава Марусина і митрополита Стефана Сулика була відслужена Літургія. До стін собору прийшло близько 30 000 львів’ян. Мирослав Марусин закликав вірних мати довіру до Святого Престолу і Комісії. Однак у середовищі активних мирян (серед них були депутат Верховної Ради Ірина Калинець і голова Комітету оборони Греко-Католицької Церкви Іван Гель) поширились критичні настрої щодо її роботи. Пізніше представники Ватикану мали зустріч із 10-ма єпископами УГКЦ, на якій останні заначили, що Комісія уникає вирішення суттєвих питань.

13 березня відбулося останнє засідання чотиристоронньої Комісії. Митрополит Володимир і єпископ Софроній висловили негативну оцінку роботи Комісії та представили 14 вимог з боку УГКЦ, які були вироблені спільно з главою УГКЦ. Після чого покинули засідання, відмовившись надалі брати участь в роботі й підписувати будь-які документи.

Митрополит Стефан Сулик та архиєпископ Мирослав Марусин покинули Україну. Митрополит Володимир порадив їм більше не повертатись. У своїх спогадах про ці події митрополит Стефан Сулик називає головною причиною незадовільної праці Комісії неузгодженість дій між ватиканською делегацією і українськими катакомбними владиками. А також неможливість підготуватись до роботи Комісії з боку греко-католиків, які не мали відповідних кадрів і структур, з допомогою яких могли б зібрати відповідні дані для аргументації своєї позиції перед православними. 

22 березня єпископи УГКЦ в Україні за участю єпископа-помічника Мукачівської єпархії Івана Маргітича підписали у Львові спільну декларацію, в якій заявили про неправосильність для УГКЦ будь-яких рішень Чотиристоронньої комісії. Головними причинами протесту проти легітимності Комісії стали такі пункти: жоден документ не був підписаний Митрополитом Володимиром; відмова з боку Московського Патріархату визнавати УГКЦ як Церкву, як юридично-канонічну структуру, а не як групу вірних; неможливість організації роботи такої Комісії доти, поки не будуть вирішені фундаментальні проблеми; УГКЦ має повне моральне і юридичне право вимагати повернення майна, яке було насильно забрано у 1946 році радянською владою. УГКЦ також вимагала від РПЦ визнати не легітимність «Львівського собору» 1946 року».

Позицію Московського Патріархату під час переговорів Митрополит Стернюк згодом охарактеризував латинським прислів‘ям «melior est positio possidentis» (позиція власника краща, оскільки він не повинен доводити право на власність) . 

Водночас ситуація ускладнювалась через виникнення в Галичині Української Автокефальної Православної Церкви. 19 серпня 1989 року два священики РПЦ - Володимир Ярема та Іван Пашуля,  заявили про свій вихід з підпілля та перехід під омофор Митрополита УАПЦ в США Мстислава (Скрипника). Під впливом подій на Західній Україні, Український екзархат РПЦ було перейменовано в Українську Православну Церкву, щоб надати українській частині Російської Церкви національного характеру. Таким чином, на початку 1990 року в Галичині у протистояння було втягнуто відразу  три Церкви: УГКЦ, РПЦ (УПЦ (МП)) і УАПЦ.

Робота Чотиристоронньої комісії  не мала жодного позитивного результату також з тієї причини, що в її роботі не брали участь представники православних, які не бажали бути в юрисдикції Московського Патріархату. На Західній Україні більшість з тих, хто справді не бажав переходити в УГКЦ, переходили в автокефальну юрисдикцію - УАПЦ.

Після фіаско Чотиристоронньої комісії греко-католики продовжили вимагати повернення своєї власності, перш за все центрального храму УГКЦ – собору святого Юра у Львові. 9 квітня 1990 р. міська рада Львова прийняла рішення повернути собор греко-католикам до 12 квітня. Однак Московський Патріархат відмовився виконувати це рішення. Тоді члени соборового хору заявили, що вони є греко-католиками, і відмовились співати під час богослужінь.

Навесні та влітку Західну Україну відвідали канцлер Глави УГКЦ о. Іван Дацько та Марко Томашек із організації «Церква в потребі». Після вивчення ситуації вони надіслали звіт про стан Церкви, який викликав значне зацікавлення у Папи Івана Павла ІІ. В цей час Україну відвідало також багато західних журналістів. На зустрічі з Миколою Колесником, головою комісії у справах релігій Верховної Ради УРСР, на запитання журналістів про греко-католиків він відповів, що греко-католики добровільно віддали свої храми у 1946 році, бо бажали відправляти служби на відкритому повітрі. Ця заява викликала сміх серед представників західних ЗМІ.

18 травня, після візиту в Москву, Львів відвідав нунцій в СРСР монс. Франческо Коласуонно. Він передав єпископам УГКЦ запрошення в Рим для зустрічі з Папою. 19 травня він служив Літургію у Преображенській церкві разом із Митрополитом Володимиром і єпископом зі Стемфорда Василієм Лостеном, що прибув в Україну за спеціальним дорученням Глави УГКЦ.

25-27 червня всі єпископи УГКЦ прибули на надзвичайний Синод до Рима. Це був перший Синод греко-католицьких єпископів всього світу після ліквідації Церкви у 1946 році. Про стан УГКЦ в Україні доповідав Митрополит Володимир (Стернюк), місцеблюститель Львівського престолу. Митрополит розповів, що на момент виходу з підпілля: Церквою опікувались архиєпископ і шість єпископів (ще три єпископи діяли на території Мукачівської єпархії), 456 священиків, 258 з яких перейшли з РПЦ. Кількість вірних становила приблизно 1,5 -1,8 мільйонів вірних. Зареєстровано понад 100 церков, хоча реально діяло 803 храми.  Митрополит також порушив перед Папою питання унормування життя єпархій УГКЦ в Україні та по всій території СРСР та визнання Патріархату.

На Синоді в Римі єпископи УГКЦ звернулись до Папи з проханням офіційно визнати єпископські хіротонії катакомбних єпископів з України. Синод також визначив канонічні призначення українських єпископів: Володимира (Стернюка) - містоблюстителем Львівського Верховного архиєпископства; Филимона (Курчабу) - Львівським єпископом-помічником; Юліяна (Вороновського) - Львівським єпископом-помічником; Михайла (Сабригу) - Львівським єпископом-помічником; Софрона (Дмитерка) - Івано-Франківським єпархом; Павла (Василика) - Івано-Франківським єпископом- коад’ютором; Іринея (Білика) - Івано-Франківським єпископом-помічником; Івана (Семеді) - Мукачівсько-Ужгородським єпархом; Івана (Марґітича) - Мукачівсько-Ужгородським єпископом- помічником; Йосифа (Головача) - Мукачівсько-Ужгородським єпископом- помічником .

У Львові місцева влада вкотре вимагала від представників Московського Патріархату звільнення собору святого Юра. Але єпископ Андрій (Горак) відмовлявся це зробити. Місцева рада кілька разів переносила дату останнього терміну звільнення. Греко-католики неодноразово приходили під стіни собору масовою ходою, але уникали насильного захоплення храму.

Московський Патріарх Алексій ІІ прислав листа владі Львова і Митрополитові Володимиру про неприпустимість проведення в соборі греко-католицьких богослужінь, оскільки це зруйнує екуменічний діалог між православними і католиками.

Собор святого Юра остаточно повернули греко-католикам 19 серпня 1990 року. На свято Преображення відбувся масовий хід від Преображенської церкви до собору за участю 300 000 вірних. Це була найбільша релігійна подія за всю історію міста.

На наступному Синоді УГКЦ, який відбувся 3-10 лю¬того 1991 року в Римі, єпископам з України було доручено поміркувати над новим розділенням єпархій в Україні та узгодити їхні межі на наступному Синоді .

Унормування церковного життя в 1992 - 1997 рр.

31 березня 1991 року в Україну прибув Глава УГКЦ Мирослав-Іван (Любачівський). Відразу після свого приїзду Глава Церкви починає відвідувати вірних УГКЦ.  А 23 квітня Верховна Рада УРСР прийняла Закон «Про свободу совісті та релігійні організації», який зняв  заборону щодо релігії та церковних організацій і.  Громадянам республіки гарантувались права на свободу совісті і віросповідання .

У травні 1992 року  у Львові відбувся Синод єпископів УГКЦ, на якому був присутній перший нунцій в Україні Антоніо Франко. Синод прийняв рішення утворити Патріаршу курію і постійний Синод. Членами  Постійного Синоду стали: вл. Софрон (Дмитерко) - Івано-Франківський єпарх, вл. Михайло (Гринчишин) - екзарх Франції, Бенілюксу і Швейцарії, вл. Іван (Мартиняк) - Перемишльський єпарх, вл. Іван (Марґітич) - Мукачівський вікарій. Члени- заступники Постійного Синоду: вл. Михайло (Сабрига) - Тернопільський єпарх, вл. Василь (Лостен) - Стемфордський єпарх, вл. Михайло (Кучмяк) - екзарх Великобританії і вл. Филимон (Курчаба) - Львівський вікарій.

За підсумками роботу Синоду Папі Римському було передано проект нового поділу єпархій в Україні:  Львівська архиєпархія,  Івано-Франківська єпархія, Мукачівська єпархія, Тернопільська єпархія, Коломийсько-Чернівецька єпархія, Самбірсько-Дрогобицька єпархія, Чернігівсько-Вишгородська єпархія. Синод також просив затвердити створення другої єпархії в Аргентині, митрополії в Бразилії та митрополії в Польщі  (25 січня 1991 року папською буллою було відновлено Перемишльську єпархію, яку очолив єпископ Іван (Мартиняк), який був рукоположений у 1989 році ). Було утворено синодальні комісії: богословську, екуменічну, ювілеїв, християнського подружжя і сім'ї, літургічну, семінарій і покликань, чернечого життя.

На Синоді вперше за всю історію був присутній єпископ Православної Церкви – Всеволод (Майданський), єпископ Скопельський Константинопольського Патріархату, який звернувся до учасників засідання з промовою.

Синод 1992 року також ухвалив наступне рішення: «Вислати окремого листа до Святішого Отця, щоб Апостольська Столиця пригадала монашим чинам латинського обряду, які хочуть працювати в Україні, щоб вони засновували доми і навіть провінції східного обряду згідно з постановою Другого Ватиканського Собору» .

Синод виступив за повернення Перемишльської єпархії в склад Галицької митрополії, а також офіційного підпорядкування Мукачівської єпархії (єпископ-помічник Мукачівський став членом Постійного Синоду) . (Мукачівська єпархія однак через внутрішні протиріччя етно-політичного характеру з початку 90-х перебуває в тимчасовому статусі sui juris. 27 серпня 1992 року з Рима до Львова було перенесено прах Патріарха Йосипа (Сліпого). Його тіло було перепоховане в крипті собору святого Юра.

20 квітня 1993 року було затверджено формування нових єпархій: Коломийсько-Чернівецької, Тернопільсько-Зборівської і Самбірсько-Дрогобицької.

Синод Церкви, який відбувався 20-27 лютого 1994 року, прийняв рішення просити Папу про поширення влади Глави УГКЦ на територію всієї України. Пропонував поділити Мукачівську єпархію на дві частини і таким чином утворити Мукачівську митрополію (для збереження власних традицій), яка б увійшла в склад УГКЦ. Те саме пропонувалось зробити і в Польщі через створення ще однієї єпархії. В Росії Синод запропонував створити екзархат для вірних греко-католиків.

У 1992 році з благословення Глави УГКЦ Верховного Архиєпископа Мирослава Івана Кардинала (Любачівського) була створена комісія у справі відновлення Богословської Академії. У 1994 році Львівський Синод єпископів проголосував за відновлення ЛБА. У вересні цього ж року Академія була офіційно відкрита. У 1998 році ЛБА здобула визнання Конгрегації католицької освіти.

У 1995 році за підтримки Апостольського нунція в Україні Антоніо Франко розпочався процес утворення Мукачівської митрополії, однак через значний спротив частини духовенства процес було призупинено .

Синод 1995 року затвердив «Статут Синоду єпископів УГКЦ»,  реформував старі і створив нові Комісії: літургічну, богословську, канонічну (партикулярного права), екуменічну, беатифікації і канонізації, подружжя і сім'ї, євангелізації й пасторального планування, катехизації, монашого життя, покликання і священицької освіти, бюджету і фінансів, ювілеїв привернення церковної єдності, підготовки Собору, молоді.

У 1996 році через погіршення стану здоров‘я Блаженнішого Мирослава-Івана (Любачівського) Синод призначив його помічником єпископа Любомира (Гузара). В тому ж році було утворено Києво-Вишгородський екзархат для центральної і східної України, а також відбулась перша сесія Патріаршого Собору УГКЦ, яка зосередилась на новій євангелізації.

У 1996 році було утворено митрополію УГКЦ в Польщі, яка складається з двох єпархій -  Перемишльської і Вроцлавсько-Гданської. Очолює її митрополит Перемишльсько-Варшавський Іван (Мартиняк).

В 1998 році відбулась ІІ сесія Патріаршого Собору, присвячена темі «Роль і місце мирян  у Церкві».

УГКЦ у ІІІ тисячолітті

14 грудня 2000 року у Львові помер Глава УГКЦ Мирослав-Іван (Любачівський). 25 січня 2001 року на надзвичайному Синоді єпископів УГКЦ Главою Церкви було обрано єпископа Любомира (Гузара). В тому ж році вперше за всю історію в Україну прибув Папа Римський – Іван Павло ІІ (23-27 червня 2001 року ). Богослужіня, у яких брав участь Святіший Отець, відбувались за участі величезної кількості вірних. Загалом відбулось дві Літургії в Києві (візантійського і латинського обряду), зустріч у Львові з молоддю та дві Літургії на львівському іподромі. На візантійській Літургії у Львові були присутні понад мільйон вірних зі всіх куточків України. Папа Іван Павло ІІ проголосив блаженними 28 мучеників ХХ століття: єпископів, священиків,ченців і черниць УГКЦ та одного мирянина, які загинули мученицькою смертю за віру. 

Згідно з рішенням Синоду Єпископів УГКЦ, що відбувся у Львові 1-5 липня 2001 року відбувся поділ Києво-Вишгородського Екзархату, зокрема виділено Донецько-Харківський екзархат на Сході України. Рішення, котре благословив Папа Римський Іван Павло ІІ, було оприлюднене 11 січня 2002 р. Екзархом став єпископ Степан (Меньок). У 2002 році було утворено також Одесько-Кримський екзархат, екзархом в 2003 році став Василь (Івасюк).

28 червня 2002 року Львівську Богословську Академію було реорганізовано в Український католицький університет у Львові.

Від 30 червня по 4 липня 2002 року у Львові відбувалась III сесія Патріаршого Собору на тему «Ісус Христос – джерело відродження українського народу». Метою Собору було визначено відродження українського народу через освячення Святими Тайнами, які Церква дарує людям доброї волі і які призводять до самоаналізу та формування християнської відповіді на конкретні соціальні проблеми.

1 жовтня 2003 року на Синоді єпископів УГКЦ  єпископи висловились, що «вважають проголошення Патріархату нашої Церкви доленосним кроком для дальшої її діяльності. Взявши до уваги пропозицію представників нашої Церкви з усіх усюд, єпископи під час Синоду визнали, що Патріархат є природним етапом у розвитку нашої Церкви та відповідає постановам Другого Ватиканського Собору, і одноголосно звернулися до Святішого Отця, щоби він своїм авторитетом затвердив це рішення. У намірі проголосити Патріархат важко переоцінити одностайність єпископату, духовенства мирян, яка стала свідченням особливого натхнення Святого Духа, що у єдності і мирі звертається до всіх вірних нашої Церкви. Попри існування опозиції звідусюди, ми впевнені, що виконуємо Божу волю, висловлену і підтверджену на Другому Ватиканському Соборі, та сподіваємося на позитивне вирішення цієї справи...»

На підставі рішення Блаженнішого Любомира (Гузара), Глави Української Греко-Католицької Церкви, яке благословив Святіший Отець Іван Павло ІІ, та згідно із каноном 57 Кодексу канонів Східних Церков, після затвердження Синоду єпископів УГКЦ, що відбувся у Києві 5-12 жовтня 2004 року, осідок Глави УГКЦ від 21 серпня 2005 року міститься у Києві, столиці України. Від цього дня змінився також титул Глави УГКЦ із  «Верховний Архиєпископ Львівський» на «Верховний Архиєпископ Києво-Галицький». Перенесення центру УГКЦ зі Львова до Києва викликало значну критику з боку представників Московського Патріархату в Україні та Росії, а також публічні виступи деяких навколо православних політичних груп. Автокефальні Православні Церкви в Україні – УАПЦ і УПЦ КП - не виступали проти такого перенесення.

А 6 вересня 2004 року Блаженніший Любомир проголосив послання «Про утвердження Патріаршого устрою УГКЦ», в якому обґрунтував справедливість прагнення українських греко-католиків мати патріаршу структуру в Церкві.

У 2007 році в Києві відбулась IV сесія Патріаршого Собору на тему «Молодь у Церкві ІІІ тисячоліття». Основними пунктами, на яких зосередились учасники Собору, були: аналіз актуального стану молоді в Церкві та суспільстві, накреслення можливих шляхів вирішення наявних проблем, пропозиція нових форм і методів євангелізації молоді у ІІІ тисячолітті, опрацювання програми молодіжного апостоляту Української Греко-Католицької Церкви.

На початку 2011 року, 10 лютого, Блаженніший Любомир (Гузар), Глава Церкви з 2001 року, пішов на спочинок, через поважний вік і поганий стан здоров‘я (зокрема зору). На надзвичайному Синоді, який проходив у Брюховичах з 21 по 24 березня, новим Главою УГКЦ було обрано єпископа Святослава (Шевчука), який до цього опікувався єпархією в Аргентині. Інтронізація відбулась 27 березня в Патріаршому соборі Воскресіння Христового в Києві. На інтронізації були присутні представники всіх Православних Церков в Україні:  - УПЦ, УПЦ КП і УАПЦ, а також Глави помісних Східних Католицьких Церков.

Від 31 серпня до 4 вересня 2011 р. у місті Прудентополісі (Бразилія) проходила V сесія Патріаршого Собору.  Метою,її було розглянути, яким є монаше життя в Церкві, яким воно повинно бути та чого сьогодні Церква очікує від богопосвячених осіб.

[1] Serge Keleher “Passion and resurrection – The Greek-Catholic Church in Soviet Ukraine 1939-1989”, Lviv “Stauropegion” 1993 p.166

[2] The Ukrainian Weekly 1990-14 // http://www.scribd.com/doc/16292831/The-Ukrainian-Weekly-199014

[3] Serge Keleher “Passion and resurrection – The Greek-Catholic Church in Soviet Ukraine 1939-1989”, Lviv “Stauropegion” 1993 p.169

[4] Там само.

[5] Стефан Сулик «Як Стефан став митрополитом», Львів 2001 с. 456-479

[6] Телефакс ОВЦС Московского Патриархата. 12.4.1990 // http://krotov.info/acts/20/1990/shtric_20.htm

[7] Програмова промова владики Володимира Стернюка // http://risu.org.ua/ua/index/resourses/church_doc/ugcc_doc/33829/

[8] Serge Keleher “Passion and resurrection – The Greek-Catholic Church in Soviet Ukraine 1939-1989”, Lviv “Stauropegion” 1993 p.169

[9] Рішення і постанови Надзвичайного Синоду Української Греко-Католицької Церкви, що відбувся у Ватикані в днях з 25 і 26 червня 1990 р. Б. // http://risu.org.ua/ua/index/resourses/church_doc/ugcc_doc/44197/

[10] Рішення і постанови Надзвичайного Синоду Української Греко-Католицької Церкви, що відбувся у Ватикані в днях 3-10 лютого 1991 р. Б. // http://risu.org.ua/ua/index/resourses/church_doc/ugcc_doc/44199/

[11] Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації» // Відомості Ради УРСР. — 1991. — No 25. — С. 656—666.

[12] Рішення і постанови, Схвалені Синодом Єпископів Української Греко-Католицької Церкви, що відбувся у Львові в днях 16-31 травня 1992 р. Б.  // http://risu.org.ua/ua/index/resourses/church_doc/ugcc_doc/44200/

[13] Serhii Plokhy «Between Moscow and Rome: Struggle for the Greek Catholic Patriarchate in Ukraine» Journal of Church and State, XXXVII, 4 (Waco, Tex., 1995) pp. 849-868

[14] Белей Любомир «Закарпатський казус із Мукачівською греко-католицькою єпархією»// http://ua-reporter.com/novosti/83823