Українська плащаниця
Без плащаниці великоднє торжество так само немислиме, як без стихирей-піснеспівів, без хресного ходу й багатоголосого «Воістину воскрес!» Плащаниця, або воздух, епітафон — це велике чотирикутне шовкове або оксамитове полотнище з живописним або гаптованим зображенням Ісуса Христа після зняття його з хреста. Воно символізує хресний подвиг Сина Божого в ім’я спасіння людей. У кінці вечірні Великої п’ятниці, свята плащаниця виноситься з вівтаря на середину храму й залишається там для загального поклоніння до початку пасхальної заутрені. Відтак плащаницю вносять у вівтар і кладуть на престол, де вона залишається до віддання Пасхи напередодні свята Вознесіння на ознаменування 40 днів, які Христос після свого воскресіння перебував на Землі.
Покрови, «служебні плати» — це три різновиди покровів, якими накривають дискос і потир для причастя зі святими тайнами тіла і крові Христа. Перший –– це невеликий квадратний покровець, яким вкривають дискос. Другий — хрещатий покровець для потира. Третім, найбільшим квадратним покровом-воздухом (aer) вкривають одночасно потир і дискос. У першій частині літургії — проскомидії відбувається обряд, що символізує Різдво Христове, і жертовник являє собою вертеп. Покрови символізують пелени, якими було оповите новонароджене Богодитя: «Господь воцарився, у красу вдягнувся».
Третій покров «особливо означає воздух, або твердь, і разом плащаницю», як сказано у Новій Скрижалі. Нею Йосиф обгорнув тіло Ісуса для поховання. Назви «воздух» і «плащаниця» тривалий час не розділялись і вживались як тотожні.
У третій частині літургії — «літургії вірних» — святі дари змінюють свій зміст і символізують уже не пелени, а плащаницю (тобто поховальні пелени, якими було оповите мертве тіло Христа) і сударій (хустку), що вкривав у гробі його обличчя. Це обряд великого входу.
Процесія великого входу в церкві означає стражденний шлях Спасителя, його смерть і поховання. Священик і диякон у цей час зображають Йосифа та Никодима, які зняли тіло Христа й поклали його до гробу. Воздух і покрови знаменують поховальні пелени. Ці символи зумовлюють і подальші священнодійства. Ієрей знімає з голови диякона дискос так само, як знімали тіло Христа. Всі дари ставлять на престол, як на плащаницю, промовляючи: «Благообразний Йосиф з хреста зняв пречистеє тіло Твоє, плащаницею чистою обвів і, пахощами покривши, у гробі новім полошив». Священик підносить воздух над святими дарами. Наприкінці літургії покрови вже означають вознесіння й воскресіння, а жертовник символізує верховне місце слави Христа.
Отже, у літургійній практиці плащаниці поступово стали вирізнятись з-поміж воздухів. У Візантії перші шиті плащаниці з’являються на межі ХІІІ-ХІV ст. На Балканах плащаниця стає атрибутом літургії з XIV ст. В Україні з XVI ст. відбувається процес відокремлення власне плащаниць від воздухів, пов’язаних з пасхальними службами. Тоді ж у богослужбовій практиці православних церков узвичаюється винос плащаниці.
На плащаницях вишивали описані в Євангелії від Марка сюжети «Оплакування» й «Покладення до гробу», навколо них — тропар з Великої суботи. Увечері у Велику п’ятницю Йосиф Аримафейський отримав у Пілата дозвіл зняти розіп’яте тіло Христа й разом з Никодимом поклав його на камінь помазання. У цій сцені зображаються також Богородиця, Марія Магдалина та Іван Богослов, обабіч — ангели з рипідами, іноді жони-мироносиці — Марія Якова та Марія Клеопова. Сцена «Оплакування» на плащаницях поступово перетворюється на «Покладення до гробу».
Розвиток сюжету плащаниць ішов двома шляхами: з одного боку — з’являються багатофігурні, складні за композицією сюжети; з XVIII ст. в них часто присутні знаряддя мук Христа — батіг, цвяхи, спис, драбина, губка. З другого боку, в Україні з XVII ст. типовою стає так звана «однолична» плащаниця, на якій зображено лише постать Христа. Саме такою є плащаниця чернігівського єпископа Зосими Прокоповича (1655 р.). Передчуваючи свою близьку смерть, він замовив у Києві плащаницю і, як свідчить напис, подарував її лаврській Успенській церкві. На плащаниці тонким крученим шовком світло-жовтого кольору вишито мертве розпростерте тіло Христа. Застосований тут «шов по формі» якнайкраще давав можливість моделювати форму тіла й обличчя. Саме такий спосіб шитва — «живопис голкою» є найтиповішим при зображенні оголеного тіла Христа і в інших плащаницях: Євпраксії 1703 р., Варлама Ясинського, Зосими Валкевича, плащаниці Івана Гаркуші 1756 р. з Покровської церкви Нікополя, що була вивезена звідти після скасування Запорізької Січі. Але гаптовані плащаниці поступово стали витіснятися живописними, оскільки це був швидший і простіший спосіб їх виготовлення. Прикладом може бути плащаниця, намальована В. Боровиковським, що нині зберігається в Миргородському краєзнавчому музеї, а також численні мальовані плащаниці кінця XVIII — початку XIX ст. з Чернігівського історичного музею. З XVI ст. в Україні були поширені багатофігурні композиції, вишиті на плащаницях молдавського походження (1545, 1561 рр.). Вони помітно вплинули на розвиток гаптування плащаниць та воздухів. Сцени «Оплакування» або «Покладення до гробу», що зображались на них аж до кінця XVII — початку XVIII ст., несуть відгомін цієї іконографії. Лінію розвитку багатофігурних композицій продовжує унікальна плащаниця XV ст. з церкви архангела Михаїла с. Жиравки, що зберігається у Львівському національному музеї. Сюжет «Оплакування» тут трактований лаконічно, виразно, без зайвих деталей. У центрі — мертве тіло Христа в оточенні чотирьох ангелів з рипідами, Івана Богослова та Богородиці, яка тримає на колінах голову Христа, припавши обличчям до його щоки.
З XVIII ст. іконографія плащаниць, як, до речі, й антимінсів, розвивається в напрямку складної багатофігурної композиції. Згадаємо хоча б видатну пам’ятку — срібну плиту, що як антимінс була подарована гетьманом Іваном Мазепою храму Гробу Господнього в Єрусалимі; це був зразок західноєвропейськи зорієнтованої іконографії.
У колекції Чернігівського історичного музею є воздух «Покладення до гробу». Він був створений за зразком антимінса за малюнком видатного гравера І. Щирського, освяченого чернігівським архиєпископом Іваном Максимовичем у 1697 р. Воздух зроблено з малинового атласу, на тлі якого вирізняється гаптована композиція. У центрі, обабіч мертвого тіла Христа, — схилені постаті Йосифа та Никодима. Вони намагаються підняти за пелену тіло Спасителя. Ангели з рипідами вже тримають напоготові плащаницю. Біля підніжжя хреста у відчаї заломила руки Богоматір, її обнімає і втішає Іван Богослов, у смутку схилилась Марія Магдалина. Обабіч у барокових картушах І. Щирський зобразив півфігури євангелістів, спокійні пози й зосереджені обличчя яких підкреслюють відстороненість від того, що відбувається. Адже вони не є свідками події — лише в майбутньому вони опишуть її у своїх євангеліях. Відтоді зображення в картушах євангелістів на плащаницях і воздухах стає типовим. Плащаниця була виконана ігуменею чернігівського П’ятницького монастиря Фотинею Максимовичівною.
Обов’язковим атрибутом плащаниць були зображення місяця й сонця у вигляді царя й цариці в коронах, що не дають світла, — адже в цю скорботну хвилину все завмерло й занурилось у темряву. Ці алегорії поступово втрачали свою символіку, часто перетворюючись на шестикрильця або звичайну зірку.
У 40—60-х рр., особливо за часів ігумені Олени (1741-1754 рр.) розквітають гаптарські осередки Києво-Флорівського монастиря. Саме їй було замовлено плащаницю для Михайлівського Золотоверхого монастиря, яка в описі 1843 р. значиться як «страсна». Зелений колір оксамитового тла плащаниці чудово виявляє й підкреслює красу шитих золотом і сріблом зображень. На ній вигаптовано сюжет «Покладення до гробу»: в центрі тіло Ісуса Христа, у тузі стиснув руки і схилився Іван Богослов, у сумних позах завмерли Божа Матір та Марія Магдалина. У сюжет введено головних патронів Золотоверхого монастиря — архистратига Михаїла та св. Варвару, які тримають покривало, щоб покласти до гробу тіло Спасителя.
Серед видатних пам’яток гаптування — плащаниця Іосафа Горленка, фото якої зберігається в архіві, а місцезнаходження невідоме. Плащаницю було створено 1754 р на замовлення його батька Андрія, про що свідчить напис. Очевидно, її виконала в Ладинському Покровському монастирі, що знаходився у володіннях родини Горленків, черниця Анастасія, тітка Іосафа Горленка. У сюжетному втіленні бачимо намагання відійти від традиційної теми «Оплакування», або «Покладення до гробу». Це спроба конкретно й реально відтворити сюжет, описаний в Євангелії Марка. На тлі будівель Єрусалима шляхом, що веде до печери, йдуть жони-мироносиці, одна з них тримає глек. У печері на ложі — Спаситель. Плащаниця облямована чудовим орнаментом, у який вдало закомпоновано герб Іосафа Горленка.
У XIX ст. гаптовані плащаниці витісняються мальованими олійними фарбами. Але це вже предмет іншого дослідження.
Людина і світ. — 1997. — №4. — С. 14—16.
Тетяна Кара-Васильєва,
доктор мистецтвознавства
