Українська Православна Церква та виклики сучасності

27.03.2012, 21:52

Від редакції. Оскільки в українському суспільстві розгорнулася дискусія щодо ініціативи 1 грудня, редакція Богословского порталу вважає за корисне опублікувати кінцевий, компромісний варіант Ювілейної декларації УПЦ, яка була так і не була прийнята на початку 2009 року через спротив єпископів-русофілів цієї конфесії. Декларація містить оригінальний варіант православного соціального вчення, побудований на православній етиці відповідальності. Цей проект був безпосереднім продовженням вченням Блаженнішого Митрополита Володимира про Християнську Україну, яке було розвинуте ним в цілому ряді програмних доповідей в 2000-ні роки. Але на відміну від первісного варіанту Декларації ця редакція містила більш традиційні формулювання, біблійна основа соціального вчення була виражена не так радикально. Маємо надію, що в майбутньому церкви Київської традиції врахують такого роду напрацювання в області православного соціального вчення.

Зміст

I. Православна Церква та Українська держава

1. Церква і держава

2. Церква і національне питання

3. Церква і проблема східної та західної соціокультурних орбіт України

4. Церква і політична діяльність

5. Справедливість як фундамент добробуту держави та Церкви

6. Свобода і відповідальність людини

7. Актуальні проблеми церковно-державних відносин

ІІ. Православне просвітництво як вимога сьогодення

1. Православне богослов’я сьогодні

2. "Старий" і "новий" секуляризм

3. Православна місія в сучасних умовах

4. Церква, культура та інформаційна сфера

III. Статус Української Православної Церкви та дискусії навколо нього

1. Сучасна Українська Православна Церква як Помісна Православна Церква в Україні

2. Соборність Церкви та внутрішньоцерковні дискусії

3. Проблеми, що пов’язані з можливим удосконаленням існуючого канонічного статусу УПЦ в майбутньому

Преамбула

Українська Православна Церква гідно відзначила світлий Ювілей 1020-річчя Хрещення Київської Русі. Прийняття Православного Християнства не лише просвітило наших предків світлом Христової віри, але й спричинило до виникнення величної національної культури як Русі, так і України. Саме існування української нації стало можливим завдяки збереженню православної віри.

Українська Православна Церква вважає за потрібне засвідчити: саме православна віра може і має бути фундаментом національної свідомості для українського народу; саме православне соціальне вчення може і повинно бути дієвою основою для розбудови українського суспільства. На наше глибоке переконання, православні християнські вчення про націю, державу, політику, культуру, церковно-суспільні відносини можуть стати дороговказом до побудови в Україні цивілізованого розвинутого суспільства. Цією декларацією ми засвідчуємо, що традиційні православні цінності є не лише духовним надбанням історії, але і основою для справедливого і гармонійного суспільства сьогодні і в майбутньому. Ми переконані, що лише прийняття українським суспільством православного соціального вчення, що спирається на Євангеліє та вчення Церкви, може стати початком виходу українського народу на шлях добробуту і спасіння, на шлях державної злагоди і національної єдності, на шлях розвитку і миру. Всі ж спроби покласти в основу національного і державного розвитку неправославні і нехристиянські ідеали призведуть лише до руйнівних наслідків, до наростання анархії, до деградації духовності і культури.

Наша декларація покликана засвідчити, що Святе Православ’я, прийняте більше тисячі років тому нашими предками як державна релігія, може і повинно бути основою національної ідеї для України як європейської держави. Без духовного фундаменту найкращі ідеали залишаться формою без змісту. Розвиток нашої нації та держави без національної ідеї на основі Святого Православ’я так само неможливий, як життя тіла без душі.

Виходячи із зазначених принципів, Українська Православна Церква в цей Ювілейний рік проголошує своє церковне вчення і пропонує для народу та політиків засновувати свої ідеали саме на ньому як на твердому камені християнського православного проповідування.

I. Православна Церква та Українська держава

1. Церква і держава

Українська Православна Церква безумовно сповідує принцип лояльності до Української держави, пам’ятаючи слова апостола Павла: "немає влади, яка не від Бога" (Рим. 13:1). Але це не покора рабів – це лояльність вільних чад Божих, "бо постійного міста не маємо тут, а шукаємо майбутнього" (Євр. 13:14).

Церква Христова принципово може існувати у будь-якій країні з будь-яким державним устроєм та у будь-яких стосунках з державною владою. І хоча є умови більш сприятливі для виконування Церквою своєї спасительної місії і менш сприятливі, Церква визнає державу, на території якої перебуває і громадянами якої є її віряни, – своєю державою. Але навіть за умов максимального сприяння з боку держави або ж так званої "симфонії" у стосунках держави та Церкви слід пам’ятати, що жодне царство від світу цього ніколи не зможе вмістити Царство не від цього світу. Церква покликана благословляти й освячувати цей світ, а отже й державність як найбільш природну форму організації суспільного життя. Але у той самий час місія Церкви у цьому відношенні – також свідчити про межі й обмеженість держави як такої. Мета людського життя – не будівництво на землі "світлого майбутнього", а спасіння душі, єднання з Богом. Щойно держава починає зазіхати на людську душу, щойно людина перетворюється на засіб, а держава та її проекти – на мету, Церква услід за Спасителем здіймає свій голос і застерігає: "Яка користь людині, що здобуде ввесь світ, але душу свою занапастить? Або що дасть людина взамін за душу свою?" (Мф. 16:26).

Ми певні, що Українська держава і Українська Православна Церква мають будувати діалог та співпрацювати, беззастережно визнаючи та шануючи автономію одна одної. Безперечно, що саме таке визнання взаємної автономії – є фундаментом та запорукою плідних, взаємовигідних стосунків. Саме тому, наприклад, наша Церква заборонила своїм священнослужителям балотуватися до органів державної влади, оскільки не справа священства – виробляти складний політичний компроміс, який подеколи лежить за межею морально припустимого з точки зору церковної етики.

Ми виступали і виступаємо проти спроб політиків та можновладців втручатися у справи церковного управління, а також їхніх намагань визначати канонічний статус Церкви, тому що це шлях до обмеження церковної свободи, зазіхання на те, що є компетенцією виключно самої Церкви. Як не справа священства – світська влада над людьми, так само не справа світської влади – керування Христовою Церквою. Рішення про форму управління, місце нашої Церкви в родині Православних Церков і подібне мають прийматися в лоні самої Церкви, а не нав’язуватися політиками.

Ідея "національної" церкви, яка пропагується деякими політиками і навіть вірянами, – це насправді рецидив язичництва в церковній огорожі, порушення християнської перспективи світосприйняття й ієрархії цінностей, визнання за земним статусу божественного. І воднораз це загрозливий симптом для самої нашої національної самосвідомості, яка замість того, аби збагачуватись завдяки черпанню зі скарбниці християнських цінностей, намагається самі ці цінності підмінити.

"Націоналізація" або "одержавлення" Церкви завжди відбуваються коштом її вселенськості та соборності. Церква, яка починає проповідувати спасіння через націоналізм або стає на службу більш державі, ніж Богу, поступово втрачає свій універсальний характер і невідворотно перетворюється з Тіла Христового у напівдержавні "міністерство духовних справ" або "сховище етнічних релігійних традицій". Звичайно, таке перетворення ніколи не відбувається до кінця, оскільки, незважаючи на гріхи християн, Господь ніколи не залишає Своєї Церкви. Але від цього подібна загроза не стає менш реальною та страшною. Ми добре пам’ятаємо, як найбільша православна держава світу за якихось десять-двадцять років перетворилась на осереддя войовничого атеїзму і до яких величезних жертв це призвело.

Ми сповідуємо, що Українська Православна Церква є і завжди буде Святою, Соборною та Апостольською Церквою, невід’ємною частиною світової Православної Церкви. Вона шанує Українську державу, є лояльною до української влади та вважає відновлення української державності промислом Божим, але воднораз залишається вільною і належить тільки Христу, дорогоцінною кров’ю Якого усі ми відкуплені від марноти життя (1 Пет. 1:18-19).

Сьогодні перед нами – велике поле проблем, де сполучення церковних і державних зусиль є природним і має бути плідним. Насамперед це соціальна сфера. Церква має тисячолітній досвід і глибоку мотивацію в служінні скривдженим та знедоленим. Держава має матеріальний ресурс на ці цілі, яким, втім, часто розпоряджається неефективно. По-друге, це царина освіти. Достатньо згадати, що більшість провідних європейських університетів, включаючи Києво-Могилянську Академію, заснувала Церква. Законодавча маргіналізація богословської освіти в сучасній Україні через її виключення із загальнонаціональної освітньої системи є відвертим атавізмом богоборницьких часів, коли атеїзм був зведений у ранг державної псевдорелігії. Перспективи співпраці держави й Церкви у цій сфері величезні й досі фактично нереалізовані. Також природним є об’єднання зусиль з реставрації та використання пам’яток сакральної архітектури та мистецтва, охорони здоров’я, морально-психологічної реабілітації осіб, що позбавлених волі тощо.

Сподіваємося, що українська влада буде поглиблювати плідну співпрацю з Українською Православною Церквою – насамперед задля плекання моральності нашого народу й наповнення етичним змістом його сучасної культури.

2. Церква і національне питання

Історія Давньої Церкви та її устрій свідчать, що, незважаючи на культурну та ментальну відмінність народів, які прийняли світло християнської віри, Церква Христова завжди мала та зберігала поліетнічний та полікультурний характер. Будуючись за територіальною ознакою, Христова Церква завжди була та залишається наднаціональною та універсальною, об’єднуючи у собі усіх християн православної віри незалежно від їх расового, національного або соціального походження.

Оскільки Спаситель сприйняв всю повноту людської природи і у Ньому немає "ні еліна, ані юдея" (Кол. 3:11), Церква як істине Тіло Христове приймає та освячує національні культури усіх людей, що до неї належать, принципово не роблячи жодних винятків. Як свідчить богослов’я свята П’ятидесятниці, Церква засуджує зовсім не національний поділ людства сам по собі, а ізоляцію та ворожнечу, що існують між народами, намагання одних націй бути вищими та володорювати над іншими. Дар мов, яким були наділені апостоли завдяки сходженню на них Святого Духа (Діян. 2:1-21), беззаперечно свідчить для нас, сучасних християн, про те, що християнство не ставить за мету знищити національне в людині, але навпаки – благословляє кожну національну культуру, якої торкнеться проповідь Христового вчення. Християнство не скасовує національне, але наповнює його новим змістом та підпорядковує ідеї вищого порядку – єдності людського роду у Христі.

Місія Церкви – свідчити про Христа, нести Євангеліє усьому людству, кожній нації, кожній людині. Це свідчення може відбуватися у різних формах, і на рівні місії Церкви по відношенню до цілої нації перетворюється на вбрання її культури в християнські шати, коли національна культура стає буквально просякнутою християнським змістом та символізмом.

Втім, серед вірян практично кожної Православної Церкви існувала та існує загроза "церковного націоналізму", коли не національне сприймається у світлі християнського, як то належить робити, але навпаки – виникає спокуса церковне вимірювати насамперед національними категоріями.

Українська Православна Церква категорично засуджує всі прояви ксенофобії, расизму, шовінізму, вважаючи ці ідеологічні напрямки такими, що суперечать християнським цінностям, Євангелію, вченню Отців Церкви. Християнство як Євангеліє любові є закликом до кожної людини відмовитися від будь-яких подібних ідеологій, заснованих на розділенні та ненависті.

Відсутність в сучасній Україні етнічних протистоянь, конфліктів та війн є свідченням ласки Божої до нашого народу. Мир завжди є даром Божим, але він дарується тим, хто прагне його. Тому всі лідери українського народу мають усвідомлювати свою особисту відповідальність за збереження національного та релігійного миру в Україні. Українська Православна Церква наголошує на необхідності зростання патріотичної свідомості народу України, на всебічному розвиткові національної свідомості, духовності, розкритті потенціалу традиційних християнських цінностей української нації. Однією з таких цінностей є толерантність, терпимість до інших народів та їхніх традицій. Дух любові до свого народу у світогляді українців завжди гармонійно поєднується з любов’ю до всіх інших. Таке поєднання є наслідком тисячолітньої традиції виховання нашого народу в дусі християнських цінностей, і збереження цього скарбу є першочерговим завданням у буремному вирі сучасності.

3. Церква і проблема східної та західної соціокультурних орбіт України

Звершуючи спасительне служіння в сучасному суспільстві, Українська Православна Церква зобов’язана враховувати соціокультурні особливості нашої країни. На думку американського соціолога Семюеля Гантінгтона, "Україна – це розколота країна з двома різними культурами". Це твердження є надто категоричним, проте воно відображає певні сучасні проблеми та демонструє, що наша нація потребує більшого єднання. Сьогодні ми змушені говорити про два полюси української культури, дві різні цивілізаційні орбіти – "східну" та "західну".

Східноукраїнський світ, зосереджений переважно на лівобережжі Дніпра, сформувався в результаті творчої взаємодії української та російської культур. Західноукраїнська ж соціокультурна спільнота, яка розташована головним чином на правобережжі Дніпра, навпаки, склалася в результаті взаємодії з польською, австрійською, румунською, литовською та іншими європейськими культурами. Саме тому для Правобережної України характерною є ціннісна орієнтація на Захід. Ці дві спільноти – український Схід і Захід – є різними, але нероздільними. Їх багато що об’єднує. Це і мова, і історія, і культура, але, мабуть, найголовніше – християнство, що має єдине джерело – Хрещення святого князя Володимира.

Місія України аж ніяк не є функцією буферної зони у Європі між Сходом і Заходом. Україна – це власний соціокультурний простір, перед яким стоїть завдання віднайдення внутрішньої цілісності через синтез спадщини Сходу та Заходу. У XVII столітті, у часи святителя Петра Могили, перед українським народом та українською Церквою вже поставало глобальне завдання культурної реформи на основі синтезу західноєвропейської та східнослов’янської культур. Сьогодні Церква також покликана ініціювати створення такого соціокультурного простору, в якому антагонізм західних і східних елементів культури буде творчо переплавлений у синтетичну єдність на засадах православної традиції.

Українська Православна Церква – це єдина церковна структура та одна з кількох суспільних інституцій в Україні, що має сильні позиції як на лівому, так і на правому берегах Дніпра. Виходячи з цього, саме вона може і повинна стати одним з тих центрів, навколо яких об’єднаються "східна" та "західна" ментальні спільноти. Захід і Схід, прихильники європейського вибору та слов’янської інтеграції, всі громадяни України, незалежно від політичних переконань і цивілізаційних орієнтирів, є для нашої Церкви однаково дорогими чадами, що однаково потребують любові, розуміння та духовного окормлення.

Українська Православна Церква вважає великим благом для народу України його духовну християнську єдність. Саме вона як як єдина канонічна і законна спадкоємниця скарбу Володимирового Хрещення має за цю єдність особливу відповідальність. Надзвичайно цінним є скарб нашого духовного єднання з народами інших країн, але якщо ми не маємо повної духовної єдності в середині нашого народу – то ми втрачаємо головне, найцінніше, найпотрібніше. Тому церковна єдність православних християн України не є необхідністю лише для самої Церкви. Вона є важливою і навіть визначальною для подальшої духовної історії народу України, для єдності національної та державної.

4. Церква і політична діяльність

Сучасна людина схильна оцінювати політичну діяльність як сферу, автономну від впливу релігії. Норми про відокремлення Церкви від держави нерідко тлумачаться політиками як такі, що мають своїм наслідком відділення політичної діяльності від сфери релігійних норм. Такою часто є думка навіть тих політиків, що визнають себе людьми віруючими і церковними.

Українська Православна Церква принципово утримується від активності у політичній сфері. Однак, ми вважаємо виправданим завжди нагадувати політикам про їх відповідальність перед Богом, про те, що будь-яка діяльність людини, включно з політичною, підлягає суду Божому. Навіть якщо політик вважає, що джерелом його влади є лише народ і воля Божа не є причиною його суспільного статусу, не можна не визнавати есхатологічної відповідальності перед Суддею всіх. Зазначене аж ніяк не означає, що Церква має керувати політиками чи прямо втручалися в політичну діяльність. Церква має нагадувати політикам, що їх відповідальність за долю народу та держави має не лише земний вимір.

Українська Православна Церква з жалем констатує, що деякі політичні діячі ставляться до Церкви як до суспільної організації, з якою потрібно налагодити лише звичайну в таких випадках вигідну взаємодію. З боку таких політичних діячів підтримка Церкви, захист її прав та свобод обумовлюються бажанням політичної підтримки з боку Церкви. Але Церква є Тілом Христовим і не може брати участі в політичній діяльності, як то звичайно роблять різноманітні суспільні організації. Але можна сказати, що насправді Українська Православна Церква бере участь в політиці більш радикальним способом – нагадуючи усім без винятку політикам про їх відповідальність перед Богом і народом.

Українська Православна Церква нагадує своїм чадам, що про церковність політиків необхідно судити не за зовнішніми ознаками. Слова Спасителя: "по їхніх плодах ви пізнаєте їх" (Мф. 7:16) є критерієм і в даному випадку. Саме християнська моральність та совість політика, втілені в його повсякденній діяльності, мають бути найпершою ознакою його християнської належності. Українська Православна Церква плекає надію, що Бог не залишить Україну без таких християнських політиків, які змінять нашу Вітчизну на краще, дозволять Христолюбному народу України розвинути свої чисельні таланти, плекатимуть традиційні для нашого народу християнські цінності.

Деякі маргінальні політики та громадські діячі записують себе в захисники Православ’я, але при цьому мають замість духу любові Христової – наростаючу ненависть, замість послуху Церкві – бунт проти священноначалія, замість укорінення в церковності – дух світського політиканства. І те, що вони вважають боротьбою за благо Церкви, може мати лише негативні наслідки для канонічного Православ’я в Україні. Засудження Архієрейським Собором УПЦ у грудні 2007 року так званого "політичного православ’я" стосується всіх його можливих різновидів, адже подібне явище може виникати на ґрунті будь-якого націоналізму та політичної ідеології. Церква ж не може бути Церквою лише для "лівих" чи "правих", або ж тільки для росіян чи українців. Всі різновиди "політичного православ’я" як політичні ідеології є чужими повноті Істини, якою є Христос. І Церква Христова береже саме цю Істину, а не людські політичні правди. Політика егоїзму та розділення не може мати відношення до Православної Церкви. Політичні спекуляції на святих для кожного православного поняттях та реальностях принижують саму велич цих християнських ідеалів.

5. Справедливість як фундамент добробуту держави та Церкви

Православна Церква закликає не лише окремих осіб, але й цілі народи та людство взагалі керуватися заповіддю любові до ближнього, що дана нам Спасителем Ісусом Христом. Бог благословляє ті нації та їх лідерів, що встановили справедливий лад, і не благословляє тих, хто примножує беззаконня, корупцію, дозволяючи наживатися на стражданнях простих людей. Церква вчить, що кожна нація має намагатися жити за заповіддю любові. Таке вчення є обов’язком Церкви. Кожне діло любові, здійснене людьми, народом на чолі із його лідерами, є безцінним в очах Господа. Якщо встановлення справедливого порядку дозволяє людям залишатися людьми, то намагання жити по законам любові робить їх "синами Всевишнього".

Православна Церква наполягала і наполягатиме на необхідності встановлення і зміцнення в Україні цивілізації справедливого порядку. Насильство, корупція, відверте нехтування принципами справедливості, політична безпринципність та економічний грабунок суперечать вимогам Бога щодо норм суспільного життя. Ці норми виражені не лише у Святому Письмі, але і написані Господом у серці кожної людини, про що свідчить голос її совісті (Рим. 2: 15).

Православна Церква наполягає на необхідності дієвої любові у суспільних відносинах. Християнська мораль любові може і повинна стати мірилом особистого сумління керівників народу. Ідеали любові необхідно втілювати в житті християнських спільнот, доводити світові, що життя за Євангелієм – це не утопія, а реальність. Кожен, хто вважає себе християнином, мусить жити не лише згідно із веліннями совісті, але і згідно з Євангельскими заповідями. Для такого життя необхідна духовна мудрість, яку можливо надбати лише в досвіді переживання євхаристійного єднання віруючих.

Українська Православна Церква вважає за потрібне нагадати політикам, що згідно із природним та писаним Божими Законами вони відповідальні за збереження життя і здоров’я усіх громадян; за духовну та земну незалежність народу; за дотримання принципів рівності; за забезпечення основних прав і свобод. Українська Православна Церква нагадує, наприклад, що крадіжки та хабарі є гріхами, які суворо засуджуються Богом згідно із ясними словами Святого Письма. Тяжкими гріхами є невиплата заробітної плати, насильство над немічними, вдовами та сиротами. Політики України мають змінити сам стиль політичного життя, якщо хочуть бути і називати себе християнами та сподіватися на спасіння своїх душ. Така реформа мала б стати переворотом політичного світогляду еліти українського суспільства, і таких змін Українська Православна Церква сподівається.

6. Свобода і відповідальність людини

Православна Церква свідчить, що всі люди є однаково вільними, а тому і повністю відповідальними за свої вчинки. За вчення свв. Василія Великого, Діадоха Фотікійського і Максима Сповідника свобода, як і розумність, є суттєвою властивістю людини, належить до рис образу Божого в людині. А саме, свобода і розумність людини як риси її богообразної сутності є талантом, що дарований кожній людині. Тому свобода і розумність є тими властивостями людської сутності, які людина як особистість має реалізувати в праведності і святості. Праведність і святість є богоподібністю, досягнення якої потребує особистих зусиль людини і спів-дії благодаті Божої. Свобода і розумність дані кожній людині без зусиль особистості, а просто в силу створеності людини Богом.

Згідно із вченням про Богообразність та суттєвий характер свободи, всі люди мають однакові права. Ці права люди мають незалежно від рівня власного духовного і морального розвитку, але в силу належності до людського роду. Якщо секулярна концепція прав людини передбачає наявність прав у людини з її народження, Православна Церква нагадує, що людський зародок із самого моменту власної появи містить особисту душу (Максим Сповідник, Григорій Палама), а отже – є людиною і має всі права, в тому числі головне – право на життя.

Оскільки всі люди є однаково вільними, то їм належить і однакова фундаментальна відповідальність. А саме, за час свого земного життя людина вибирає або шлях життя, або шлях смерті (Вчення дванадцяти апостолів, гл. 1), вибирає власну вічну долю. Ця відповідальність є абсолютною, так само як і свобода людини, що своїм земним життя вибирає вічне життя з Богом чи без Бога. За висловом св. Миколая Кавасили Бог зберігає самостійність людини і дозволяє їй вибрати як добро, так і зло. Благодать Божа сприяє вибору добра, але не примушує людину.

Крім фундаментальної свободи і відповідальності, що є однаковими у всіх людей, християни мають власну духовну свободу, що її дарував їм Спаситель. Це особлива можливість стояти в добрі і досягати святості. Ця свобода не дає християнам якихось додаткових прав в соціальному житті. Навпаки, християни як обдаровані благодаттю і звільнені від тягаря першородного гріха в таїнстві хрещення, мають особливу відповідальність перед Богом. А саме, вони зобов’язані своїм життя являти моральний приклад для всього людства, бути живим Божим благовістям про можливість надприродного життя.

7. Актуальні проблеми церковно-державних відносин

Українська Православна Церква свідчить, що відділення Церкви від держави, передбачене 35-ю статтею Конституції України, не означає відсутності можливостей для плідної співпраці. Церква і Держава, при всій власній самостійності та самодостатності, не лише можуть, але і повинні мати різноманітну взаємодію заради сьогодення та майбутнього. До співпраці Церкву і Державу примушує спільна духовна і історична відповідальність перед народом. Витлумачення окремими представниками державного апарату 35-ї статті Конституції як такої, що забороняє співпрацю Церкви і Держави, УПЦ вважає юридично помилковим і політично безвідповідальним.

Українська Православна Церква наголошує, що офіційно просить Верховну Раду України внести необхідні зміни в законодавство з метою надання УПЦ в цілому статусу юридичної особи. Відмова надавати такий статус в дійсності є порушенням 35-ї статті Конституції та права релігійних організацій самостійно визначати свою внутрішню структуру. УПЦ як ціле бажає надання статусу юридичної особи, але держава з огляду на власні інтереси та перестороги, порушуючи принцип відділення Церкви від Держави, не передбачає у законодавстві такої можливості. УПЦ має надію на вирішення цієї проблеми в майбутньому. На наше глибоке переконання надання УПЦ статусу юридичної особи відповідає канонічному влаштуванню Православної Церкви. Визнання прав юридичної особи лише за парафіями та іншими окремими структурами церкви є пережитком тих часів, коли в Уставі РПЦ 1961 року Православній Церкві нав’язувалися невластиві для неї форми життя.

Ми вітаємо той факт, що для наших політиків не є чужими питання духовного відродження українського суспільства, що вони піклуються про його консолідацію та саме в Церкві бачать помічника для вирішення цього завдання. В зв’язку з цим, Українська Держава може віднайти способи для закріплення особливого статусу УПЦ як традиційної для України Церкви. Особлива роль Православ’я в історії культури України, в створенні та збереженні української нації дозволяє УПЦ претендувати на цей особливий статус. Такий статус не означатиме дискримінації нетрадиційних для України релігій чи конфесій. Цей статус означатиме лише необхідність особливої поваги до православного християнства та УПЦ з боку державних і суспільних інститутів. Для самої ж УПЦ такий статус ще раз підкреслить її особливу відповідальність за сьогодення і майбутнє України.

Нас тішить, що українська державна влада переймається проблемою церковного розколу та вважає його подолання одним зі своїх пріоритетних завдань. Разом із тим, активна участь держави може мати катастрофічні наслідки, коли замість старих конфліктів та розколів з’являться нові. Загроза саме такого розвитку ситуації виникає тоді, коли представники державної влади ігнорують позицію найбільшої в Україні Церкви, вдаючись до тих чи інших засобів, нібито спрямованих на подолання розколу, але без відома Церкви, не порадившись із її священноначалієм. Подолання розколу є сферою відповідальності не держави, але Церкви та відколовшихся від неї угруповань.

УПЦ вважає за необхідне розвивати співпрацю із державою в соціальній сфері. Саме служіння священників в містах і селах України є соціальним. Церква задовольняє головну потребу людини – потребу в духовному осмисленні власного життя, потребу в свідомому ставленні до Бога, світу, суспільства. Вже тому в місті та селі священик виконує особливе соціальне служіння. Тим більше соціальним є служіння священика традиційної Церкви в армії, лікарнях, системі виконання покарань.

Століттями Церква сприяє задоволенню потреб різних категорій населення в соціальній допомозі. УПЦ має надію на розвиток співпраці із державою в сферах допомоги бідним, хворим і немічним. Церква повинна розвивати власну систему притулків, центрів по реабілітації наркозалежних, тощо. Українська Православна Церква закликає вірних брати активну участь у ініційованому державним керівництвом усиновленні сирот із будинків дитини та інтернатів.

УПЦ має надію на визнання державою церковних освітніх установ. Реформа системи церковної освіти, що здійснює УПЦ, має полегшити таке визнання. Реформа, зберігаючи православні освітні традиції, повинна наблизити навчальний процес в духовних школах (як за змістом, так і за методикою викладання) до сучасних стандартів вищої освіти. Духовні семінарії повинні, перш за все, випускати освічених православних пастирів, чия освіта була б визнана державою як специфічна гуманітарна (соціальна) спеціальність. Духовні Академії повинні надавати студентам спеціалізацію в галузях біблійних, богословських, церковно-історичних та церковно-практичних наук, готувати вчених дослідників, викладачів духовних семінарій, співробітників Синодальних відділів тощо. УПЦ вітає прогрес в справі визнання державою вчених ступенів у сфері богослов’я.

УПЦ вітає співпрацю між Церквою і державою в справі відновлення та збереження пам’яток сакральної архітектури. Православ’я створило особливу традицію «благовістя в фарбах», співі, архітектурі. Тому для православ’я є характерним трепетне ставлення до збережених пам’яток сакральної архітектури, культу, культури. Збереження пам’яток православної культури для нащадків є обов’язком для Церкви і держави. УПЦ нагадує вірним про необхідність дотримання норм законодавства в сфері збереження історичних пам’яток навіть в тих випадках, коли державні службовці нехтують цими нормами. Священики та вірні покликані явити приклад висококультурної поведінки в цій сфері та довести власну спроможність здійснювати богослужіння в пам’ятниках архітектури, тощо.

ІІ. Православне просвітництво як вимога сьогодення

1. Православне богослов’я сьогодні

Православне богослов’я відіграє особливу роль в духовній історії людства. Для кожного покоління по-новому відкриваються глибини Істини, вираженої у Святому Письмі, Святому Переданні та вчительстві Соборів і єпископату.

Православне богослов’я двадцятого століття здійснило радикальний поворот до творчого переосмислення спадщини Отців Церкви. Хоча створити неопатристичний синтез, про необхідність якого говорив о. Георгій Флоровський, не вдалося, натомість виникло явище, що заслуговує назви неопатристики. Характерним для сучасної православної думки була актуалізація богослов’я Отців із використанням методів філософії двадцятого століття. Великим досягненням для богослов’я стали праці о. Георгія Флоровського, о. Думитру Станілоае, св. Іустина Поповича. Дещо менше відповідають духу і букві вчення Отців теологічні та релігійно-філософські системи православних екзистенціалістів В. Лоського, Х. Яннараса, митр. І. Зізіуласа. Але їх праці сприяють творчому розвиткові православного богослов’я і розкривають важливі аспекти православного світогляду, що раніше не були в центрі уваги теологічної думки. Важливим досягненням православного богослов’я двадцятого століття стало повернення до еклезіології Отців, згідно із якою центром християнського життя є євхаристійне спілкування.

Найбільш ймовірно, що розвиток православного богослов’я в двадцять першому столітті буде ґрунтуватися насамперед на актуалізації духовних скарбів Святого Письма. Сучасна людина, що знаходиться під впливом постмодерного світогляду, може прокинутися від духовного сну лише під впливом Слова Божого і літургійного життя Церкви. Більшість людей сьогоднішнього світу впевнені у відносності всіх теоретичних побудов. Сучасна людина вірить не книжкам, а реальності, до якої може доторкнутися сама. Євхаристія і Біблія – це дві духовні реальності, які ще можуть повернути сучасне людство до спілкування з Богом. Православне богослов’я сьогодення покликане полегшити сучасній людині відкрити світ Біблії, вказати шлях до антропологічного перетворення, до придбання розуму Христового.

Православне богослов’я знову повинно стати таким ж екзегетичним і антропологічно-практичним, яким воно було в епоху Отців Церкви. Прикладом повороту до творчого сповіщення Євангелія в сьогоднішньому світі може слугувати богослов’я митрополита Антонія Сурожського. Розвивають теологію повернення до Святого Письма видатні православні богослови о. Джон Брек, о. Джон Бер, о. Теодор Стиліанопулус. Методологія сучасної наукової та філософської герменевтики сьогодні підтверджує те, що на власному досвіді знали Отці та вчителі Церкви Христової: немає читання текстів чисто теоретичного, відірваного від цілісного життя особистості.

Сучасна православна герменевтика переконливо і науково бездоганно доводить, що дослідження Святого Письма, заповідане апостолами, має перетворювати людину, змінювати людське суспільство. Християни мають розуміти висоту власного покликання, застосовувати до себе вимоги Святого Письма щодо моральності, знань, святості. Церква взагалі та кожна община зокрема мають відповідати ідеалу церковності, що зображений в Святому Письмі Нового Заповіту. Християнське життя можливе лише як виконання заповідей Спасителя, і дослідження Біблії для православних християн повинно завершуватися втіленням Євангельського ідеалу у власному житті. Сучасна теологія довела, що християнський ідеал науковості полягає саме в такій єдності теорії та практики, знання Біблії та життя згідно із Святим Письмом.

2. "Старий" і "новий" секуляризм

Довгий час секулярний світогляд був ворожим до релігії. Але сьогодні ідеали прогресу, розуму, науковості є визначальними лише для небагатьох секулярно-мислячих особистостей. Більшість сучасних секулярних індивідів та спільнот прийняли ідеали релятивізму, гедонізму, суб’єктивізму. Це означає, що як релятивісти сучасні люди не вірять в можливість однієї істини, наполягають на необхідності існування багатьох рівнозначних поглядів на світ, людину, Бога. Як суб’єктивісти сучасні люди вважають істинними лише свої власні погляди і думки, дозволяючи іншим думати інакше чи взагалі не думати. Як гедоністи сучасні люди розуміють щастя лише як повноту земних насолод і досягнення її вважають критерієм успішності власного життя.

Якщо не так давно секулярний світогляд був обов’язково вірою в розум і прогрес, науку і демократію, то сьогодні секуляризм виступає у формі віри у відносність всього. Особливо небезпечними є настрої заперечення існування єдиної Істини, нав’язування суспільству думки про відносність всіх знань та цінностей. Ще не так давно світогляд "світу цього" зваблював людей власними ідеалами, а сьогодні з небаченим ентузіазмом йде руйнація всіх ідеалів та цінностей. Єдиним обмеженням на шляху дефрагментації суспільства стає влада і в деяких країнах – право. Але сама по собі влада і право без власного ідеального виправдання приречені на загибель, і сучасна цивілізація без духовного відродження виявляється під загрозою.

Церква Христова закликає людство, кожен народ і кожну особистість відкрити в християнстві надійну опору. Ісус Христос є тим Каменем, на якому будується не лише сама Церква, але може будуватися і сучасне суспільство. Християнська моральність як ніколи потрібна для виживання людства, націй, особистостей. Християнські ідеали суспільного життя є єдиним можливим засобом для подолання гедоністичного егоїзму. Християнство навчає, що не все є відносним, що абсолютна Істина існує і визнання Її є спасительним для людства, нації, особистості.

Сучасна суспільна думка визнає відносність ідеалів раціоналізму, сцієнтизму, прогресу, демократії. І це визнання мало б полегшити для людства прийняття Христового вчення. Але новий секуляризм, із його відмовою визнавати будь-яку абсолютну істину та будь-які незмінні цінності, виявився ще більшою перепоною на шляху християнізації суспільного життя. Довести істину людям, що прийняли новий секуляризм, можливо не стільки науково, теологічно, апологетично, скільки практично, життєво, молитовно. Як ніколи справедливими виявляються слова Спасителя: "Так да світить світло ваше перед людьми, щоб вони бачили ваші добрі діла і прославляли Отця вашого Небесного" (Мф. 5:16).

Православна Церква визнає право людини на власний світогляд. Але тим більше вона наполягає і на своєму власному праві проповідувати Істину Євангелія. Ця проповідь є для Церкви її прямим обов’язком перед Богом, і від свідчення про існування та спасительність єдиної Істини Церква ніколи не відмовиться. Церква також має обов’язок свідчити про загрозу загибелі для людства та особистості на всіх тих шляхах, на яких вони не приймають єдину вічну Істину.

Особливо небезпечними є ті суспільні ідеології, для яких Християнство і Православ’я є лише засобами для досягнення цілей, визначених секулярним світоглядом. Прикладом такого світогляду є думка про те, що Православне Християнство не є спасительним вченням для всього світу, але є духовним чинником для деяких націй та їх цивілізаційних спільнот. Такий ізоляціонізм небезпечний тим, що зводить абсолютну Істину Православного Християнства на один рівень із людськими ідеологіями різних націй чи цивілізацій. Православне Християнство є Істиною, що стоїть нескінченно високо над як загальнолюдськими, так і над національними та цивілізаційними ідеологіями. Те, що Православне Християнство фактично створило ряд національних та цивілізаційних культур, не надає жодним народам (їх керівникам, політикам та ідеологам) права розпоряджатися Православ’ям як чимось їм належним.

3. Православна місія в сучасних умовах

Місія притаманна самій природі Церкви. Церква не може замкнутися сама на собі і не бути зверненою до зовнішнього світу із словом Благої Звістки. Саме про таку зверненість до світу йдеться, коли Ісус Христос називає Своїх учнів "світлом для світу" (Мф 5:14). Громада, що перестала бути місіонерські зверненою до "зовнішніх", зрікається християнського покликання.

Сучасна місіонерська ситуація в Українській Православній Церкві характеризується насамперед нагальною необхідністю у так званій "внутрішній місії" (тобто євангелізації та воцерковленні тих, хто вже вважає себе християнами через хрещення). Вона має стати також і протидією по відношенню до значної місіонерської активності різноманітних протестантських деномінацій, особливо неохаризматичного толку, та навколохристиянських культів. Особливий контекст сучасного місіонерського поля нашої Церкви створює факт досі не улікованого розколу в українському Православ’ї.

Місіонерська відповідальність Церкви перед світом складається із відповідальності єпископів, священиків та мирян. Єпископ як глава місцевої церкви – єпархії – відповідальний її за місіонерський потенціал. Він має турбуватися про належний стан освіти духовенства, якість єпархіальних видань, належний асортимент літератури у церковних крамницях, присутність Церкви у місцевому інформаційному просторі тощо. Єпископ має знайти шляхи зацікавлення місіонерською активністю кліриків своєї єпархії, і по-перше, сам бути прикладом активної місіонерської позиції. Єпископ має заохочувати кліриків єпархії використовувати усі ефективні форми та методи місіонерської роботи.

Священики як такі клірики, що найбільш заглиблені у повсякденну роботу із людьми, повинні пам’ятати, що краща місія – це проповідь християнства власним життям. Виконуючи церковні треби, священики мають усвідомлювати, що зустрічі із людьми під час здійснення таїнств хрещення та шлюбу чи під час різних треб є унікальною можливістю звернутися до тих, хто вважає себе християнином, але, на жаль, дуже часто знає замало про власне православну віру та практичне життя за заповідями Господніми. Священики повинні мати належну освіту, а також вміння виражати вічні християнські істини мовою, зрозумілою сучасній людині.

Миряни повинні також свідчити про віру у Христа власним життям та бути "готовими до відповіді кожному, хто питає вас про вашу надію" (1 Пет 3:15). Освічені миряни повинні залучатися до спеціальної місіонерської роботи.

Заради успіху місії Церква має звертатися до світу його мовою та відповідати на ті питання, що постають у світі сьогодні. Одну й ту саму вічну Істину Церква проголошує таким чином, щоб вона була зрозумілою сучасникам. Мова Церкви – це не тільки вербальна мова. Церква виражає себе не тільки через слова, а усім своїм буттям. Необхідність чи можливість використання в Церкві сучасної мови не означає зведення високої церковної мови до побутового сленгу чи сприяння проникненню до Церкви різних форм низькопробної поп-культури. Сучасна літературна мова має певні відмінності від мови, що використовується у побуті. Це гарантує збереження певної відмінності української мови богослужіння від побутового мовлення, що створює можливість для української мови бути сакральною мовою церковного богослужіння.

Актуальними формами місіонерської роботи мають бути наступні.

Відродження обов’язкової практики катехизації дорослих, що готуються прийняти Хрещення, та бесіди із хрещеними та батьками у разі хрещення дітей.
Якісна відправа богослужінь із застосуванням, де це потрібно, досвіду служіння "місіонерських літургій", відродження здорового євхаристійного життя.
Налагодження системи духовної просвіти при єпархіальних установах та парафіях. Пошук нових ефективних шляхів та методів поліпшення роботи дитячих недільних шкіл.
Комплексна церковна видавнича програма, направлена на аудиторію із різним рівнем освіти, на усі вікові та соціальні групи.
Активна та гідна присутність Церкви у світському інформаційному просторі та створення якісної мережі церковних ЗМІ.
Присутність Церкви у системі освіти, у організації позакласного виховання та досугу дітей та молоді.
Заохочування місіонерської активності мирян, зокрема, сприяння домашнім "малим групам" з вивчення Святого Письма та основ православного богослов’я.

Окремо слід сказати про такий важливий місіонерський засіб, як використання сучасної мови у богослужінні. Не існує жодних догматичних або канонічних перепон для здійснення богослужіння сучасною національною мовою, і в нашій Українській Православній Церкві вже існує низка парафій (переважно – у Західній Україні), де у богослужінні використовується українська.

Дві найголовніші проблеми, які постають перед нами у цьому відношенні, мають не "теоретичний", а виключно "практичний" характер. По перше, це – відсутність якісного перекладу повного корпусу православних богослужбових книг українською мовою. Слід зазначити, що такий переклад має здійснюватися виключно професіоналами, які мають належну філологічну та богословську освіту, досконало володіють давньогрецькою, церковно-слов’янською та літературною українською мовами, глибоко знають православну догматику, богословську термінологію. Процес створення такого перекладу вже розпочався у стінах Київської Духовної Академії силами її викладачів.

Інша "практична" проблема – це досягнення необхідного "внутрішнього" консенсусу в самій Церкві щодо використання, де це потрібно, сучасної мови у богослужінні. З одного боку, існують віряни – принципові та безкомпромісні супротивники такої ідеї, з іншого – існують настільки ж принципові прихильники обов’язкового переходу на українську. У тих регіонах нашої держави, де є багато симпатиків проведення богослужіння сучасною українською мовою, але й чимало прихильників збереження церковнослов’янської, ця проблема, безумовно, може бути предметом внутрішньоцерковної дискусії, яка повинна відбуватися у дусі братерської любові та взаємоповаги. До того ж "мовне питання" слід розглядати не лише як місіонерський фактор, але також у контексті перспектив подолання розколу в українському Православ’ї, оскільки у двох найбільших схизматичних угруповуваннях – УПЦ-КП та УАПЦ – богослужіння звершується українською.

Втім, учасникам такої "мовної" дискусії слід завжди уникати будь-якого тиску на вірян і враховувати складну соціо-культурну ситуацію у багатьох регіонах нашої держави. Саме питання про застосування сучасної мови у богослужінні має завжди розглядатися виключно у церковній та переважно місіонерській площині і бути позбавленим будь-якого політичного контексту.

4. Церква, культура та інформаційна сфера

Культура – це духовні та матеріальні цінності, створені людством, це знання та пам’ятки людської творчості. Культура – це дім людського існування, бо без цього дому неможливе власне людське життя. Культура за своїм походженням укорінена в Богодарованих розумові, свободі, творчості. Культурна діяльність із самого початку людської історії є благословенною Богом.

Руйнування людської культури, що набуло сьогодні загрозливих масштабів, звужує поле людського в людині, не дозволяє проявлятися людській Богоподібності. В сучасному світі антикультурна діяльність претендує на те, щоб її визнали частиною людської культури. Православна Церква свідчить, що таке визнання суперечило б як природному моральному закону, так і вимогам Святого Письма та Святого Передання. Вищим покликанням культурної творчості є перетворення світу не лише на дім для людини, але і на храм Божий. Сучасна антикультурна стихія перетворює і храм, і дім на пустелю. Церква не може не засуджувати цієї руйнівної діяльності. Церква підтримує всі намагання зберегти культуру як дім людського існування і благословляє всі зусилля з розбудови християнської культури.

Основою для християнської культури повинні стати традиційні духовні цінності народу України. На їх основі мають розвиватися українська педагогіка і мистецтво, філософія і наука. Особливо Православна Церква заохочує розвиток релігійного мистецтва і вітчизняної релігійної філософії. Традиційні для України християнські культурні цінності мають стати основою духовного відродження українського народу.

Сучасний інформаційний простір, у якому живуть віряни та об’єкти місіонерського впливу Української Православної Церкви, є простором секулярним і водночас таким, що жваво цікавиться релігійними феноменами. Релігійна тематика у мас-медіа користується значним попитом, але якість інформаційних повідомлень більшості світських ЗМІ залишає бажати кращого. В той самий час церковні ЗМІ сьогодні ще можуть створювати конкурентоспроможній інформаційний простір, альтернативний світському. Церковним ЗМІ бракує професійності у висвітленні подій, цікавості для пересічного світського реципієнта та відкритості до саморефлексії.

Церкві потрібно забезпечити інформаційну присутність та активну творчу позицію у суспільстві. Голос Церкви замість повчального тону має звучати так, щоб зацікавлювати сучасну людину та приваблювати її красою та глибиною богослов’я, духовного життя та тисячолітньою християнською спадщиною, створювати умови для появи нової, актуальної творчості на базисі православної культури.

Основним принципом комунікації Церкви в інформаційному суспільстві є спільне із паствою визначення точки зору на сучасність та майбутнє, на місце Церкви та її місіонерський ресурс. Діалог із паствою, в тому числі потенційною, – залог успішної комунікації у сучасних умовах.

Робота Церкви у сучасному інформаційному просторі може слідувати наступним напрямкам.

Відкритість до навколишнього світу, професійне створення позитивного іміджу сучасної Церкви у суспільстві.
Своєчасні, компетентні та зрозумілі суспільству відповіді на виклики сучасного світу, зокрема на проблеми етичні, культурні, соціальні тощо.
Співпраця із світськими ЗМІ, створення інформаційних приводів, цікавих суспільству та сприяючих позитивному іміджу Церкви.
Руйнація міфів про Церкву, що панують у суспільстві, розкриття позитивних процесів внутрішнього життя Церкви, її соціальних ініціатив.
Створення дійсно працюючих єпархіальних прес-центрів та їх тісна співпраця із місцевими ЗМІ.
Поліпшення якості церковних ЗМІ, розвиток загальноцерковних, єпархіальних та місцевих видань, радіо і телепередач, Інтернет-сайтів тощо.
Створення школи релігійної журналістики для підготовки кадрів та підвищення їх кваліфікації.
Створення інформаційно-консультаційних центрів при єпархіальних центрах, духовних навчальних закладах чи редакціях провідних церковних ЗМІ для світських журналістів, що пишуть на релігійні теми.
Відкрите обговорення нагальних церковних проблем у церковних ЗМІ із залучанням учасників дискусії з різними точками зору.

III. Статус Української Православної Церкви та дискусії навколо нього

1. Сучасна Українська Православна Церква як Помісна Православна Церква в Україні

В останні роки регулярно лунають заклики окремих політиків до створення в Україні "Помісної Православної Церкви". Зазвичай автори цих закликів цілковито ототожнюють поняття "Помісна Церква" і "Автокефальна Церква". Таке повне ототожнення є помилковим як з історичної точки зору, так і по суті. Хоча вираз "Помісна Церква" в українськомовному та російськомовному середовищах в двадцятому столітті і став неточно використовуватися як синонім поняття "Автокефальна Церква", в дискурсі світового Православ’я взагалі така термінологічна плутанина відсутня.

Вираз "Помісна Церква" означає у грецькій мові (а звідси і в інших, включаючи як сучасні, так і, наприклад, церковно-слов’янську) буквально "місцева Церква", "Церква певної місцевості" та вказує на "територіальний принцип" побудови Православної Церкви. Згідно із цим "принципом помісності" до єдиної Вселенської Православної Церкви належать єпархії (громади, що очолюються єпископами і мають парафії як власні "філіали"); кожна ж єпархіальна громада не лише очолюється лише одним єпископом, але й об’єднує навколо єдиної Чаші всіх без винятку православних християн, що проживають в територіальних межах єпархії. Для зручності керування ще в перші століття існування Церкви був закріплений принцип, згідно із яким кордони єпархій чи об’єднань єпархій по можливості мають співпадати із світськими державними чи адміністративними кордонами.

Єпархії об’єднуються в різноманітні церковні структури – митрополичі округи, екзархати, автономні і автокефальні Церкви. Еклезіологічний принцип помісності (тобто територіальності) сам по собі зовсім не вимагає, аби Церква на території незалежної держави обов’язково очолювалась Патріархом та була автокефальною. На території, наприклад, єдиної Римської імперії існувало декілька патріархатів; з іншого боку, загальна кількість автокефальних Православних Церков завжди в історії була набагато меншою, ніж число незалежних держав, що мали на своїй території православні єпархії. Історична практика лише засвідчує, що як правило автокефальними з часом стають православні Церкви в тих державах, більшість населення яких є православними християнами.

Принцип помісності (прямим наслідком якого є канонічний принцип "одне місто – один єпископ") з точки зору православної еклезіології вимагає, щоб православні єпархії, які знаходяться на території однієї держави (і, безумовно, перебувають в євхаристійному спілкуванні з світовим Православ’ям), були об’єднані в єдину церковну структуру, а не являли собою окремі так звані "паралельні юрисдикції", які насправді не об’єднують, а роз’єднують православних християн однієї території за національним чи іншими ознаками. Форма організації Помісної Церкви, якою б конкретно вона не була – митрополичий округ, автономія чи автокефалія – сама по собі не стосується принципу помісності і тому не може бути його порушенням. Але грубим порушенням цього принципу є штучне створення "паралельних" церковних ієрархій і юрисдикцій (незалежно, знову таки, від форм їх самоорганізації) на території, де вже існує Помісна Церква. Принцип помісності вимагає зовсім не того, аби Помісна Церква на території незалежної держави була автокефальною, – він вимагає насамперед, щоб Помісна Церква була для цієї держави однією та організаційно єдиною, а не складалася з "паралельних" юрисдикцій.

Принцип помісності має своїм прямим наслідком також те, що питання про зміну форми самоорганізації має вирішуватися Помісною Церквою виключно соборно. Будь-які спроби вирішити це питання штучно, шляхом нав’язування меншістю своєї точки зору більшості чи шляхом розкольницьких дій є грубими порушеннями принципу помісності, який сам по собі говорить виключно про основи єдності православних християн однієї території чи держави, а зовсім не про їх розділення.

Сучасна Українська Православна Церква повністю відповідає всім еклезіологічним ознакам помісності:

Українська Православна Церква знаходиться в євхаристійному спілкуванні з усіма без винятку Православними Автокефальними Церквами (а без виконання цієї умови відповідність іншим ознакам не має жодного значення);
Канонічні межі Української Православної Церкви співпадають з державними кордонами України;
Єпархії Української Православної Церкви існують на території всієї України, а її громади – в переважній більшості міст і сіл України;
Адміністративно Українська Православна Церква єдина і має автономну форму управління, максимально наближену до автокефалії: має Предстоятеля, якого самостійно обирає, сама створює нові епархії, поставляє єпископів, проводить Архієрейські собори.

Оскільки наша Українська Православна Церква – і лише вона одна в Україні – відповідає всім критеріям помісності, не підлягає жодному сумніву, що виключно вона і є на сьогодні справжньою Помісною Православною Церквою в Українській державі. Можна вести розмову лише про повернення до цієї Церкви тих, хто відпав від неї у розкол (скоївши таким чином злочин і проти самого принципу "помісності"), але аж ніяким чином не про "створення Помісної Церкви", яка насправді вже існує більше тисячі років – від св. князя Володимира до наших днів.

2. Соборність Церкви та внутрішньоцерковні дискусії

Православна Церква в Символі віри названа "соборною" ("кафоличною") – тобто "всезагальною". Це слово вказує перш за все на універсальний характер Церкви. Як було підкреслено, Церква не ставить спасіння людей в залежність від їх національної приналежності, культури, освітнього рівня, соціального статусу, багатства тощо. Навпаки, Церква як універсальний Боголюдський організм, як єдність вищого, надприродного порядку, знімає подібні розділення між людьми, робить їх "розрізненнями без розділень". Церква звертається із благовістям до всіх без винятку людей і покликана об’єднати їх, зберігаючи при цьому те різноманіття (наприклад, мов, культур), яке не суперечить Її спасительній місії.

Універсальність Церкви має своїм наслідком певні властивості її влаштування. Вона не ділиться, як це декому може здаватися, на дві зовсім різні та окремі частини: клір, наділений повнотою влади, і паству, яка цілковито залежна від кліру. Апостол Павло порівнює Церкву з людським організмом (1 Кор. 12 гл.), в якому кожний член, і вищий, і нижчий, виконує свою особливу функцію, не окремо, не самодостатньо та ізольовано, а у згоді із іншими членами. Потрібно зазначити, що кожен член Церкви – і ієрарх, і простий віруючий – є в першу чергу і в рівній мірі "рабом Божим", і лише в другу чергу займає певну ступінь церковної ієрархії.

Влада Церкви – це влада любові, а не примусу, насилля. Саме тому хоча віряни і не мають самі по собі ієрархічної влади, тим не менше, мають право вільно і разом із ієрархією обговорювати нагальні церковні проблеми. Адже церковні проблеми – це не абстрактні питання, які стоять перед однією ієрархією; це також – проблеми самої пастви, що відомі їй не менше, ніж ієрархії.

Керівним принципом для внутрішньоцерковних дискусій можуть слугувати відомі слова блаж. Августина Іппонійського: "В головному – єдність, в другорядному – свобода, у всьому – любов". Тут "головне" – це церковні догмати і основи християнської моралі. Їх свідоме заперечення автоматично виводить людину за межі Церкви Христової, і діалог з ним перестає бути справою внутрішньоцерковною.

З іншої сторони, ми спостерігаємо в останній час, що деякі питання, які явно відносяться до розряду "другорядного", розглядаються окремими православними вірними – без жодного богословського обґрунтування – як щось рівнозначне догматам чи навіть ще більш важливе. До числа таких питань, які, безумовно, можуть бути дискусійними в наші дні, відносяться, наприклад, канонічний статус Української Православної Церкви, можливість редагування перекладів богослужбових текстів, використання сучасної літературної мови в богослужінні, впровадження місіонерських форм богослужіння тощо. Подібні питання, які не відносяться до церковної догматики, можуть, у випадку актуалізації відповідних проблем, бути предметом для плідної братської внутрішньоцерковної дискусії. Головними принципами останньої, безумовно, мають бути: слідування догматам Церкви і основоположним церковним традиціям; повага до точок зору братів по вірі і щире бажання зрозуміти їх позиції; пошук церковного блага; місіонерський імператив. Сама по собі відсутність єдиної точки зору серед ієрархії та вірян на ті питання, які не стосуються безпосередньо догматів Церкви, не може розглядатися як гріх і зло, що має бути знищеним. Навпаки, необхідно пам’ятати слова ап. Павла: "Бо мусять між вами й поділи бути, щоб відкрились між вами й досвідчені" (1 Кор. 11:19).

Разом з тим як ієрархи, так і миряни повинні бути обережні в своїх публічних висловлюваннях відносно гострих дискусійних проблем – у тому відношенні, щоб не видавати свої погляди за соборний голос всієї Церкви (якщо такий ще не отримав свого вираження). Також безумовно необхідно не допускати екстремізму, нав’язування активною меншістю своєї точки зору більшості, відкритої конфронтації у питаннях, що допускають різноманітні підходи. Церковний мир має бути однією із головних цінностей при рішенні всіх дискусійних питань.

Українська Православна Церква нагадує, що вчення і авторитет окремих духовних осіб, в тому числі тих, що шануються у церковному середовищі як люди духовно досвідчені, старці, не можуть бути вищими за вчення і авторитет самої Церкви. Господь Ісус Христос поставив захисниками істини в Своїй Церкві апостолів та їх наслідників – єпископів. Вчення тих, хто користується у народу церковного авторитетом старця, не може бути вищим за Святе Письмо, Святе Передання і вчительство соборів Православних Церков. Українська Православна Церква нагадує, що всі дискусійні питання, які обговорюються православними вірними, в тому числі і духовно досвідченими, підлягають кінцевому суду соборного розуму Церкви, тобто суду соборів Православної Церкви.

3. Проблеми, що пов’язані з можливим удосконаленням існуючого канонічного статусу УПЦ в майбутньому

Беручи участь у дискусіях навколо поняття автокефалії та майбутнього Православної Церкви в Україні, ми спостерігаємо дві суперечливі позиції.

З одного боку, дехто стверджує, що навіть законна та загальновизнана у світовому Православ’ї автокефалія Української Церкви є руйнівною для церковної єдності і де факто стане "розколом з Російською Православною Церквою". Однак така точка зору фактично означає, що між Православними Церквами, які мають автокефальний статус, не існує церковної єдності, а це докорінно суперечить Православному вченню про Церкву.

З іншого боку, існує думка, що автокефалія – це єдиний і безальтернативний спосіб вирішення української церковної проблеми. Ця позиція – не менш нерозважлива. Автокефалія не може бути знаряддям для досягнення консолідації Церкви – вона може бути лише результатом наявного загальноцерковного консенсусу. До того ж, як свідчить історичний досвід, похаплива автокефалія може спричинити подальші розколи усередині Церкви, які набагато легше породити, ніж потім вилікувати.

Ми вважаємо, по-перше, що обговорення проблеми канонічного статусу має відбуватися виключно у богословській площині, без будь-якої політизації цього внутрішньоцерковного питання. По-друге, ми переконані, що розглядати питання вдосконалення канонічного статусу потрібно лише у контексті дійсного подолання розколу в Українському Православ’ї. По-третє, на нашу думку, проблема вдосконалення канонічного статусу УПЦ та механізм її вирішення має бути погоджена кіріархальною Церквою з Православною Повнотою – іншими світовими Православними Церквами.

* * *

Ця Ювілейна Декларація Архієрейського Собору Української Православної Церкви засвідчує, що православній духовності в Україні належить майбутнє. Прийняття Православ’я як фундаменту національної ідеї для України буде дієвим лише тоді, коли самі православні християни будуть керуватися вченням Церкви. Архієрейський Собор закликає пастирів, монахів та мирян Української Православної Церкви до узгодження своєї діяльності в соціальній, політичній, культурній, інформаційній, освітній сферах із положеннями цієї Декларації. Архієрейський Собор закликає всіх громадян України незалежно від їх національності, мовної та релігійної належності до поваги традиційних для України православних цінностей, запрошує до загальнонаціональної співпраці на основі положень цієї Декларації.

Теги: #Конфесійні документи