Українська Православна Церква в новому політичному інтер’єрі
Українська православна церква (УПЦ) — наймасовіша серед церковних організацій, що визначають характер процесів у сучасному релігійно-духовному житті республіки. Їі минуле, сучасний стан, основні напрямки діяльності, місце у вселенському православ’ї, громадсько-політичні орієнтації керівництва та віруючих — все це породжує багато питань, без відповіді на які не можна ні зрозуміти причини напруженості в релігійно-церковному середовищі, ні тим більше знайти вихід із ситуації, що склалася. Особливо актуальним, на наш погляд, є розгляд подій, пов’язаних з нинішньою УПЦ та змінами, які нещодавно відбулися в її статусі.
Як відомо, до недавнього часу православні парафії та інші церковні утворення в нашій республіці належали до Українського екзархату Московського патріархату — одного з чотирьох подібних церковних округів, що входили до складу Руської православної церкви (РПЦ). Такий стан речей у церкві цілком відповідав тодішньому державному устрою, який характеризувався насамперед сильним центром з директивними повноваженнями та слухняною периферією. Церква як частина цілого була уніфікована відповідно до стандартів адміністративно-командної системи.
Нинішній шквал критики на адресу УПЦ з боку інших релігійних формувань і представників різних громадсько-політичних організацій саме й базується на твердженні, що ця церква увібрала в себе все негативне з епохи сталінщини й застою і є чи не останньою з твердинь імперського мислення, ворогом національних цінностей. Деякі “активні християни”, що ще донедавна були власниками партійних квитків і навряд чи вміли перехрестити лоба, сьогодні з азартом говорять про “безблагодатність” цієї церкви, пророчать її швидку кончину, оскільки вона, на їхню думку, аж ніяк не може вписатися в духовне життя суверенної України. Гірко дивитися на людей, особливо наділених владою, що вишукують аргументи проти церкви з більш як тисячолітньою історією. Тим більше, що найвагоміші з цих аргументів такого ж гатунку, як і спроби знайти невідповідності в політичних симпатіях декого з сучасних державних діячів на різних відтинках їхнього життєвого шляху.
Сучасний етап нашої історії саме тим і різниться від минулих, що дає всім шанс визначитися, обрати свій шлях. Тому-то набагато важливішим видається нам не пошук аргументів “за” чи “проти” існування котроїсь із церков на Україні, не творення неологізмів, що, на думку їх авторів, найповніше відображають суть їх діяльності, а тверезий аналіз характерних змін у церковному середовищі. Віруючі самі підуть до тієї з них, яка найбільше відповідає їхнім уявленням про Церкву, і немає потреби повертатися до сумнозвісної практики “спущених згори” дороговказів до щастя.
Українська православна церква також визначається, шукає свій шлях у майбутнє, прагнучи зберегти віруючих, добрі відносини з іншими церквами та вірність православним канонам. Необхідно зазначити, що тенденція до всебічного національного відродження та суверенітету республік почала враховуватися церквою, зважаючи на темпи сучасного суспільно-політичного життя, досить давно.
У діяльності Руської православної церкви останніми роками умовно можна виділити кілька етапів еволюції у цьому напрямку. В найзагальніших рисах вона ділиться на зусилля, спрямовані на підтримку та розвиток національних сил у православ’ї за умови збереження статус-кво церковної структури, та наступний етап, для якого характерне саме розшарування церкви заради збереження громадського миру, позицій православ’я і протистояння порушникам церковного права та канонічних засад віри. Для першого етапу були характерні такі заходи, як випуск релігійної літератури національними мовами, збереження національних особливостей у культі, призначення єпископів із середовища місцевих священиків і т. п. При цьому слід пам’ятати, що руське православ’я, як і кожна церква, поза сумнівом, намагаючись скористатися підтримкою чи симпатіями світської влади, існувало в реальному контексті непростого для нього соціального буття. Церква мусила відстоювати свою свободу, свої права, включаючи природні. Тому сьогодні не доводиться говорити про власне церковну лінію в тому чи іншому питанні, оскільки вона нерідко формувалася під тиском зовнішніх обставин. Звідси складність виміру зусиль церкви у справі збереження чи нівелювання національних особливостей православ’я на Україні.
З певністю можна стверджувати лише те, що коли перед РПЦ постала дилема: зберегти свою організаційну структуру чи міцне православ’я з національним забарвленням, то вона була вирішена на користь останнього.
Першим реальним кроком до цього стало прийняття Архієрейським собором РПЦ у січні 1990 року “Положення про Екзархати Московського Патріархату”. Наслідком реформ, започаткованих цим документом, стало скасування трьох закордонних екзархатів РПЦ та утворення, поряд з існуючими Українським, Білоруського екзархату. Закордонні єпархії були безпосередньо підпорядковані Патріархату та Священному Синоду, а зазначені екзархати отримали ще й інші офіційні назви: Українська православна та Білоруська православна церкви.
Попри весь скептицизм, з яким було сприйнято це рішення в певних суспільних колах, включаючи частину православних віруючих, важко не погодитися з положеннями, викладеними в заключних документах Собору. Вони кваліфікували зусилля церкви в цьому напрямку як такі, що “...дадуть віруючому народові можливість самостійно будувати церковне життя відповідно до своїх церковно-національних традицій та сприятимуть розвиткові духовного потенціалу цих Церков” (Журнал Московской патриархии. 1990, № 5, с. 6). Та й саме “Положення...”, яке стало частиною Уставу про управління РПЦ, свідчить, що намагання православних єпископів зовсім не зводились до спроб перевдягнути “російську дівчину в українську спідницю”, як кваліфікували утворення УПЦ прибічники радикальних змін у церковному курсі.
Йшлося не лише про назву. На території республіки ліквідовувались ставропігії (пряме підпорядкування центральним церковним властям певних ланок церковної структури, найчастіше чоловічих монастирів на території тієї чи іншої єпархії). Утворювались колегіальні органи церковного управління — Синоди, що мали вищу законодавчу, виконавчу та судову владу в рамках екзархатів, комісії для координації діяльності в релігійно-церковній і суспільно-важливих сферах тощо. Природно, що цей документ ще не ставив проблему надання повної самостійності УПЦ. Священний Синод залишав за собою право остаточного затвердження або навіть змін чи скасування постанов її Синоду, затвердження правлячих та вікарних архієреїв, інші права, що звужували самостійність УПЦ. За таких змін РПЦ залишалась єдиним організмом, про що найкрасномовніше свідчить механізм формування центрального церковного бюджету: “...за рахунок коштів, що відраховуються Екзархатами, єпархіями, ставропігійними монастирями...” (ЖМП. 1990, № 5, с. 12).
Однак перший крок було зроблено. 8 лютого минулого року в Києві відбулося організаційне засідання Синоду УПЦ, що розглянув, зокрема, проблеми переміщення архієреїв і видання газети “Український православний вісник”. Природно, у малообізнаних з проблемою читачів може сформуватися своє ставлення до темпів і характеру змін у статусі УПЦ. Тут, як і скрізь, є радикали й консерватори. Але, здається, життя повертає нас до віковічної мудрості, яка пропонує завжди сім разів відміряти, перш ніж відрізати.
Помітний прогрес у питанні надання самостійності УПЦ Московською патріархією настав з приходом на патріарший престол митрополита Ленінградського і Новгородського Алексія — патріарха Алексія Другого. Минув усього місяць після його обрання, як на початку серпня 1990 року патріарх приїхав на Україну. Знайомство із непростою ситуацією, що складалася тут, привело до висновку: єдино вірний шлях — надання самостійності УПЦ.
Це рішення не було результатом “вільної гри інтелекту” церковних діячів різних рангів. На той час у республіці все тугіше затягувався вузол міжцерковних протиріч. Інтенсивно проходили інституалізаційні процеси в середовищі прибічників автокефалії православ’я на Україні, наростав тиск з боку греко-католиків. Ці дії підтримувались рядом суспільно-політичних формувань, а подекуди й місцевими органами влади.
У цій ситуації 9 липня 1990 року єпископат УПЦ формулює Звернення до патріарха, Священного Синоду Руської Православної церкви, в якому, спираючись на рішення її останнього Помісного собору і “...прагнучи зберегти єдність нашої Православної Церкви і при цьому не погрішити проти священних канонів...”, пропонує надати новий імпульс подальшому розвитку самостійності УПЦ. Аналіз позицій, викладених у “Зверненні...”, переконує, що вони стосуються ключових проблем церковного життя: утворення єпархій, обрання архієреїв і предстоятеля УПЦ з титулом “Блаженнійший”, відтворення історичних реальностей у релігійному житті України, ліквідації негативних наслідків втручання в нього тощо. Для вирішення питань, поставлених єпископами УПЦ, було утворено комісію. До її складу увійшло по шість єпископів від Росії та України, богослови й церковні працівники, їм належало вивчити весь комплекс проблем, пов’язаних з наданням самостійності УПЦ.
Рішення з цього приводу було прийняте на Архієрейському соборі РПЦ 25— 27 жовтня 1990 року й закріплене патріаршою Грамотою, врученою 28 жовтня в Києві патріархом Алексієм Другим предстоятелю УПЦ митрополиту Київському і всієї України Філарету. В ухвальній її частині дається благословення “...бути віднині Православній Українській Церкві незалежною і самостійною у своєму управлінні...” Такий рівень самостійності перевищує навіть статус автономної церкви, він відповідає тому стану православ’я на землях нинішньої України, коли Київська митрополія знаходилася у формальній юрисдикції Константинопольського патріарха. Будучи самостійною в управлінні, УПЦ зберігає канонічний зв’язок із вселенським православ’ям, а її предстоятель є постійним членом Священного Синоду РПЦ.
На перший погляд може здатися, що це надзвичайно обмежує свободи УПЦ, робить її лише номінальне незалежною. Але реалії церковного життя переконують в іншому. Вже перший собор УПЦ 22— 23 листопада минулого року засвідчив формування власної лінії життєдіяльності церкви. УПЦ активно утворює свої органи управління, щодо фінансів вона стала цілком незалежною від Московської патріархії; взято курс на створення власної господарчої бази, збільшення кількості видань українською мовою тощо. Загальноцерковною стала позиція відносно мови богослужіння та проповіді — вона вільно обирається віруючими людьми та місцевим духовенством. До змін, що відбулися в мовному питанні в духовних навчальних закладах УПЦ, слід долучити новину: найближчим часом планується перетворити єпархіальне училище в Луцьку в семінарію, де викладатимуть українською мовою.
Отож канонічна єдність із вселенським православ’ям, відповідно до тексту “Грамоти”, зобов’язує УПЦ лише до одного: без соборного рішення не змінювати нічого, що торкається догматів віри та канонів; в усіх інших сферах її самостійність не обмежується. Враховуючи, що вірність канонам є гарантом визнання церкви у світовому православному середовищі, слід зазначити, що канонічна єдність УПЦ зі вселенським православ’ям безсумнівно є сильною стороною обраного нею шляху до незалежності.
Сучасний статус УПЦ ставить перед багатьма питання: чому церква не стала автокефальною а зберігає, зв’язки з Москвою? Тут, на наш погляд, нема злих помислів. Слід зважити на реалії, що історично склалися. Незважаючи на свою історичну першість у східнослов’янському світі, православ’я на Україні потрапило в залежність від іншого, значно молодшого духовного центру — Москви. Природно, можна було б вказати на релігійно-політичні маніпуляції, що призвели до такого стану, розірвати цей зв’язок, подавшись за допомогою до Константинополя чи іншої православної твердині. Але чи є нині в цьому необхідність? Це стало б хіба що виразною політичною демонстрацією неприязні до Московської патріархії. Тим більше, що нинішній статус УПЦ не знімає питання про автокефалію і не позбавляє її такої можливості.
Характеристика діяльності сучасної УПЦ, природно, не обмежується розглядом проблем, пов’язаних з її нинішнім статусом. Картина буде далеко не повною, якщо ми не розглянемо тісно пов’язані між собою питання про взаємовідносини УПЦ з греко-католиками та прибічниками автокефалії православ’я на Україні, а окрім того, й більш широку проблему — роль релігійних організацій, у політичному житті суспільства. Здається, звинувачення УПЦ з боку різноманітних політичних угруповань, що нерідко призводять останнім часом до тиску на цю церкву, саме і зводяться до тверджень про її охоронну позицію щодо адміністративно-командної системи та незаконне прилучення віруючих і присвоєння майна Греко-католицької та Української автокефальної православної церков.
Почнемо з останнього, оскільки саме це звинувачення є генератором негативного ставлення до УПЦ. Насамперед — з боку частини віруючих та політичних угруповань, що підтримують церкви з яскравою національною орієнтацією. На нашу думку, є принципова різниця в історичній основі напруженості, що існує між УПЦ та УАПЦ з одного боку, УПЦ і Греко-католицькою церквою — з другого.
Початок 30-х років, позначений насильницьким “саморозпуском” УАПЦ, характеризувався не меншим тиском з боку світської влади і на Руську православну церкву. Тому неправильно було б стверджувати, що в розправі над прихильниками автокефалії є вина руського православ’я. Тут, на наш погляд, подальшу долю названих православних відгалужень вирішувало не їхнє власне бажання та здатність пристосовуватись до нових умов, а кількість віруючих і парафій. Репресивній антирелігійній машині не було діла до віросповідних і культових симпатій віруючих. Кінцевою метою влади було знищення будь-якої релігії й утвердження культу нового “бога”. Але якщо вона досить легко розчавила автокефальні структури, що налічували в кращі часи 1300—1500 парафій, то майже 5 тисяч парафій РПЦ на Україні були більш серйозною перепоною на шляху репресивної системи. До того ж у лоно руського православ’я поверталися й громади віруючих, які раніше підтримували УАПЦ, УПАЦ, УПЦ (Лубенська автокефалія), “Діяльно-христову церкву” та інші православні відгалуження. Тож гнана Руська православна церква якоюсь мірою стала притулком для всього православного люду на Україні.
По-іншому розвивалися події навколо “саморозпуску” Греко-католицької церкви на Львівському та Ужгородському “соборах” 1946 і 1949 років. Іншою була й роль у цих подіях Руської православної церкви. Вже обрана сталінським режимом для зовнішнього представництва та демонстрації “реальної свободи совісті”, РПЦ з готовністю поглинула греко-католицькі структури й тривалий час перешкоджала їх відродженню. При цьому, природно, вона користувалася прихильним ставленням світської влади, хоча це ставлення можна порівняти хіба що з примхливим осіннім сонцем, що, посвітивши, ховається за дощові хмари. Адже антирелігійна кампанія кінця 50-х — початку 60-х років не обминула й руського православ’я.
Розмірковуючи над питанням про місце церкви в політичному житті, з необхідністю прийдемо до висновку, що ще з часів прийняття християнства князем Володимиром церковна організація була в нерозривному зв’язку зі світською владою. Безсторонній аналіз історії переконує в тому, що характерною рисою цього союзу, особливо в моменти, коли співробітництво світських і державних владик сягало апогею, було насильницьке втручання влади в суто релігійно-церковне життя. Тому події, пов’язані, наприклад, з перенесенням митрополичої кафедри з Києва на північ, утвердженням унії в українських землях, придушенням всього, що протистояло русифікаторській позиції РПЦ чи виступало проти церкви, очолюваної патріархом Тихоном,— усі ці події хоч і характеризують різні епохи, але багато в чому зводяться до спільного знаменника. Їх аналіз наводить на думку про те, що спроби будь-якої церкви покладатися у своєму самоствердженні не на вістря духовного меча, а на меч влади не може не завдати шкоди тим людям, які звикли молитися Богові по-іншому. Через те не може бути виправдання РПЦ, з лона якої вийшла й УПЦ, у тому, що вона після достопам’ятних саморозпусків скористалася з обставин і привласнила надбання віруючих інших церков. Але важко виправдати й ті сучасні політичні сили, які, керуючись своїми конфесійними симпатіями, доходять до того, що знущаються над прихильниками УПЦ або намагаються довести, що їх присутність у древніх храмах протизаконна й загрожує загибеллю національного багатства.
Природно, церква, яка тривалий час діяла в умовах авторитарного режиму, не може не стати тією чи іншою мірою його сколком. Вона специфічним чином віддзеркалювала всі вади суспільства, в якому існувала, оскільки була причетною до реалізації внутрішньої й зовнішньої політики держави. Тому справедливість претензій до РПЦ, а отже й до УПЦ з приводу, наприклад, перекручень у національній політиці та пропаганді ідеологізованої миротворчої політики країни на міжнародній арені — поза сумнівом.
Але тим, хто висуває такі претензії, слід пам’ятати і про той контекст, у якому доводилось жити церкві. А також про те, що вона не є політичною організацією, не є генератором ідей, які їй, в силу обставин, доводилося захищати. Тверезий аналіз попередньої діяльності УПЦ переконує в тому, що вона мала антиномічний характер. З одного боку — підтримка держави, бажання скористатися її прихильністю, а з другого — намагання в різних формах протистояти всепроникному суспільному нівелюванню. Хоча б тим, що всі ці тяжкі роки вона проповідувала цінності, віднесені офіційною ідеологією до “родимих плям” та “пережитків” минулих епох.
Природно, що кожна людина незалежна у своїх оцінках історичного минулого та сучасної діяльності УПЦ, як і інших церков. Її можна оцінювати, висловлюючись мовою богословів, з позицій або акривії, або ікономії,— тобто або керуючись правилами строгої визначеності ролі церкви в суспільстві, або, навпаки, з певною поблажливістю. Однак, мабуть, ніхто з найнезалежніших аналітиків не може бути незалежним від суті, яка полягає в тому, підтримують ту чи іншу церкву маси віруючих чи не підтримують.
Сьогодні часто можна зустріти заяви “від імені громадськості республіки”, “від імені віруючих України” про те, що УПЦ не користується підтримкою людей. Дехто з парламентаріїв навіть узяв на себе сміливість заявити, що проведення акту надання незалежності УПЦ “...не є нагальною потребою релігійно-церковного життя України і Києва”. Висновок про протидію цієї церкви досягненню суверенітету республіки, крім усього, робиться ще й з “...негативного ставлення її ієрархів на Україні до НРУ...” Але ж у цьому немає нічого дивного для суспільства, яке написало на своєму прапорі, крім слів “свобода”, “демократія”, “національне відродження”, ще й “плюралізм”. Як же тісно пов’язані між собою думка анонімної “громадськості республіки” й такі знайомі з недалекого минулого “інтереси робітників і селян”, котрими прикривалися всі, хто бажав за будь-яку ціну досягти своєї мети!..
Оцінку всьому, що відбувається в середовищі УПЦ та навколо неї, дадуть віруючий люд та історія. Сьогодні важливо враховувати, що Українська православна церква здолала весь складний шлях вживання в нові соціальні умови буття. Вона знайшла своє місце в суспільстві, в якому проявлялися не лише характерна для всього світу тенденція до секуляризації більшості сфер його життя, а й тоталітарне нав’язуване протистояння релігійним цінностям. При цьому вона зуміла залишитись святинею для сотень тисяч віруючих, що складають Сьогодні понад 4,7 тисячі парафій.
Нормалізація державно-церковних відносин відкрила перед УПЦ можливість більш повного задоволення релігійних потреб віруючих та організації їх суспільне значущої діяльності під егідою церкви. Останніми роками йде інтенсивне відтворення єпархій, що історично існували, поповнюється архієрейський корпус, збільшується кількість монастирів, збагачується парафіяльне життя, створюються паралельні структури, де православні віруючі можуть реалізовувати свої схильності. Центром церковного життя стає парафія. Відбувається переорієнтація всіх зусиль церкви, що дають безпосередню користь суспільству. З глобальних миротворчих акцій, участі в різноманітних фондах вони переорієнтовуються на конкретні вияви милосердя та благодійництва, допомогу окремим групам громадян та пошуки вирішення різноманітних проблем національного рівня. Тобто йдеться про нормальну життєдіяльність величезного церковного організму, що за певних умов може не стати помітним фактором стабілізації суспільно-політичної ситуації в республіці та відродження духу, моралі.
На закінчення хотілось би висловити одне загальне зауваження щодо проблеми “церква і політика”. Будь-яка церква, а отже й Українська православна, може виконувати свою роль у суспільстві лише тоді, коли вона не є об’єктом політичних маніпуляцій та інструментом досягнення політичних цілей. Всі, хто справді прагне розкрити її можливості в царині оздоровлення духовного клімату в суспільстві, мають дати їй можливість залишитись Церквою, а не спрямовувати силу релігійних почуттів у русло конфронтації та політичного протиборства.
Людина і світ. - 1991. - №4. - С. 31-35.
Віктор БОНДАРЕНКО,
оглядач журналу “Людина і світ”, кандидат філософських наук
