Українське православ'я і сучасний стан національної єдності України
Сьогодні, як ніколи, Україна потребує самоідентифікації себе не тільки в межах суто територіального характеру, а насамперед визначення себе у просторі інших держав як нація. Цьому аспекту є суттєве пояснення.
В умовах сучасного загальносвітового простору Україна, як ми бачимо, ще й досі не мислиться у свідомості багатьох її громадян цілковито як своя Батьківщина, яку потрібно не тільки цінувати, а ще й любити. Безперечно, ми маємо закони, Конституцію, механізми керування та ін., але, на превеликий жаль, не маємо тієї єдності, до якої прагнуть усі ті закони і статути. Статут – одне, а суспільство – інше, хоча і суспільство без закону не може бути таким за своїм значенням.
Якщо декілька десятиріч тому ми бачили загальне бажання незалежності, то сьогодні можемо констатувати іншу картину, коли не без впливу політичної ситуації іноді на поверхню української ідеї виступають, наприклад, федеративні настрої. Чому перед нами постає така проблема, звідки її початки, в чому шукати причину? Часи, коли боролися за ідею Шевченко, Франко, Леся Українка – вже минули. Різниця в тому, що тоді не було самостійної держави, та було прагнення духу, патріотизм, а сьогодні держава територіально означена. Напевно, ця проблема повинна розглядатися в іншому ракурсі.
Якщо порівняти з минулим, сучасне покоління живе у глобалізаційному та інтерактивному просторі, а тому як культура, так і людство в цілому опинилися в зовсім нових умовах життя. Більшість соціологів, а також політичних аналітиків визнає, що людство вступає у принципово нову епоху так званого постіндустріального суспільства. Це явище також має назву «епохи постмодерну».
Таке становище може оцінюватися неоднозначно, є свої плюси та мінуси, проте перед Україною постає головне питання: яким чином зберегти самосвідомість українця, не дати йому розчинитись у загальносвітовій американізації та європеїзації, не втратити цілісність та свій особливий менталітет, не допустити зміни психології на загальносоціальному рівні? Для цього існує єдиний вихід – відчути себе нацією. Та що ж воно таке – нація, звідки вона бере свої корені, яким чином ми можемо позначити її межі, якими принципами вона керується. На всі ці питання відповіді потрібно шукати, як не дивно, в Хрещенні Русі.
Прийняття християнства від Візантії залучило Київську Русь до самого центру світової цивілізації того часу. Духовний і культурний зв’язок із державою, яка зберігала у своїх надрах плоди античної цивілізації, надав давньоруському суспільству багате джерело знань та просвіти. Кардинально змінилося навіть саме поняття про право та його коріння. По-новому стало визначатися положення державної та релігійної влади. Іншими словами, з прийняттям Руссю християнства відкрилася нова сторінка в культурному, громадському та релігійному житті давньоруського народу. Київська Русь тривалий час заскорузла в язичницькому невігластві й культурній відсталості, вийшла на широкий простір світової історії. Залучена княжою владою до співпраці в громадянському законодавстві та «устрої землі Руської», Церква внесла в життя всі ті облагороджуючі тенденції, котрі й дотепер є беззаперечним доказом здійснення нею свого громадянського покликання.
Якщо молодь ростиме не в цінностях православної культури, то, перебуваючи під впливом загальнодоступної інформації, вона легко втратить зв’язок і з рідною культурою, і з Батьківщиною. Культура в контексті історії творилася не однією людиною. Вона є надбанням багатьох людей, духовно поєднаних між собою. Кожні двоє друзів установлюють у своєму спілкуванні певний культурний рівень і створюють певний культурний зміст. Так ведеться і в кожній сім’ї, в кожному суспільстві й у кожного народу. Люди не випадково об’єднуються одне з одним, їх вабить одне до одного схожість матеріальних і духовних інтересів, з цієї схожості виникає спілкування; тривале спілкування збільшує взаємну подібність, і якщо спілкування має творчий характер, то зростає і взаємний потяг, міцніє зв’язок. Цей зв’язок закріплюється традицією, що передається з покоління в покоління. Так поступово виникає єдина і загальна культура.
Саме таким чином виникла та формувалась на основі православної віри наша культура. Найглибше єднання людей виникає з їхньої духовної однорідності, з початкового душевно-духовного устрою, зі схожої любові до єдиного загального, з єдиної долі, яка пов’язує людей у житті і смерті, з однакової системи поглядів, з єдиної мови, з однорідної віри і з суспільної молитви. Саме таке національне єднання людей. Національне відчуття не тільки не суперечить християнству, але одержує від нього своє вище значення і підставу; бо воно створює єднання людей в духові й любові і прилучає серця до найвищого на землі – до дарів Святого Духа, дарованих кожному народу і по-своєму втілюваним кожним із них в історії і в культурній творчості. Ось чому християнська культура здійснюється на землі саме як культура національна, ця мета нескінченно перевершує найвідчайдушніші мріяння світської культури і є для неї абсолютним мірилом і орієнтиром.
Християнство, зокрема Православ’я, було в центрі культурного й суспільного життя українців протягом усіх наступних століть. Варто відзначити роль Православної Церкви у розвитку освіти в Україні в XIV–XVII ст., роль у визвольних рухах українського суспільства XVII–XVIII ст., відродженні державності у 1918–1921 рр. Православна Церква була також противагою покатоличення, полонізації та мадяризації українців як у середні віки, так і в першій половині ХХ століття.
Звершуючи спасительне служіння в сучасному суспільстві, Українська Православна Церква зобов’язана враховувати соціокультурні особливості нашої країни. На думку американського вченого Семюеля Гантінгтона, «Україна — це розколота країна з двома різними культурами». Можливо, це твердження є надто категоричним, проте воно значною мірою відображає сучасні реалії. Сьогодні ми змушені говорити про два полюси української культури, дві різні цивілізаційні орбіти — «східну» та «західну».
Східноукраїнський світ, зосереджений переважно на лівобережжі Дніпра, сформувався в результаті творчої взаємодії української та російської культур. Західноукраїнська соціокультурна спільнота, розташована головним чином на правобережжі Дніпра, навпаки, склалася в результаті взаємодії з польською, австрійською, румунською, литовською та іншими європейськими культурами. Саме тому для Правобережної України характерною є ціннісна орієнтація на Захід. Ці дві спільноти — український Схід і Захід — є різними, але нероздільними. Їх багато що об’єднує. Це і мова, й історія, і культура, але, мабуть, найголовніше — християнство, що має єдине джерело — Хрещення святого князя Володимира.
Місія України аж ніяк не вичерпується функцією буферної зони між Сходом і Заходом. Україна — це самодостатній соціокультурний простір, перед яким стоїть завдання віднайдення власної внутрішньої цілісності через синтез спадщини Сходу та Заходу. У XVII столітті, за часів святителя Петра Могили, перед українським народом та українською Церквою вже поставало глобальне завдання культурної реформи на основі синтезу західноєвропейської та східнослов’янської культур. Сьогодні Церква також покликана ініціювати народження соціокультурного простору, в якому антагонізм західних і східних елементів культури буде творчо переплавлений у синтетичну єдність на засадах православної традиції.
Українська Православна Церква — це єдина церковна структура та одна з кількох суспільних інституцій в Україні, що має сильні позиції як на лівому, так і на правому берегах Дніпра. Виходячи з цього, саме вона може і повинна стати тим центром, навколо якого об’єднаються «східна» та «західна» ментальні спільноти. Захід і Схід, прихильники європейського вибору та слов’янської інтеграції, всі громадяни України, незалежно від політичних переконань і цивілізаційних орієнтирів, є для нашої Церкви однаково дорогими чадами, що однаково потребують любові, розуміння та духовного окормлення. Тому Українська Православна Церква робить усе можливе, щоб відсторонитися (звільнитися) від політичного та ідеологічного контексту.
Тепер ми спостерігаємо нову загрозу фрагментації Православ’я в Україні за лініями водорозділу цивілізаційно-культурних спільнот усередині нашої країни. До цього явища причетні окремі політичні сили як усередині, так і за межами України. Зараз Церква в Україні розділена на кілька православних юрисдикцій. Церковного миру це Україні не приносить і не врятує її від розколів. Навпаки, таке явище є згубним для єдності Церкви в Україні; воно неминуче породжує нові поділи та протистояння, які до того ж, можуть негативно вплинути на загальноправославну єдність.
Людина, що втратила зв’язок із Церквою, неминуче перетворюється на зосередженого на споживанні егоїста. Секуляризоване суспільство пропагує ідеологію споживання. Полишивши сакральний простір Церкви, людина намагається за допомогою речей, товару вибудувати свої відносини з іншими індивідами.
Яким чином Церква може допомогти суспільству у процесі протистояння новим спокусам? Залучаючи людину до благодаті спасіння, Церква вказує їй тринітарний спосіб буття, для якого егоїзм чужий. Завдяки цьому спокуси втрачають силу впливу на людину, викриваються примарність та ілюзорність тієї мети, до якої людину штовхає гріх. Церква не може і не повинна обмежувати свободу особи, нав’язуючи їй ті або інші рішення. Але ми можемо і повинні повернути людині гостроту зору, вказавши їй на ті небезпеки, які притаманні руйнівній ідеології споживання.
На тлі цих викликів, які сьогодні є найбільш серйозною загрозою для Церкви і, в кінцевому підсумку, для суспільства, особливо актуальним є питання зцілення церковних розколів в Україні. Вже майже двадцять років вони розділяють наше суспільство, оскільки є джерелом перманентних конфліктів. Церковні розколи надзвичайно послабляють Церкву, перешкоджаючи її суспільній місії. На тлі розколів серед православних процвітають харизматичні рухи в Україні, люди відвертаються від Церкви і йдуть у секти. Більше того, з кожним роком стіна, що розділяє православних, стає вище й потужніше, отже незабаром суспільство сприйматиме наявність в Україні кількох православних церков як норму. Ми також не можемо забувати про наших братів і сестер, що залишаються по той бік цієї стіни. Якщо до юрисдикції Української Православної Церкви сьогодні належить близько одинадцяти тисяч парафій, то загальне число парафій, що перебувають поза спілкуванням із Всесвітнім Православ’ям, становить близько чотирьох тисяч. Ці цифри означають, що мільйони православних в Україні перебувають поза лоном канонічної Церкви. Вони позбавлені благодаті Таїнств, їх вічне спасіння під загрозою. Тому наша пастирська відповідальність вимагає вжиття рішучих кроків, спрямованих на ліквідацію розколу.
Для подолання розколу необхідно враховувати всі причини та передумови. Українська Православна Церква прагне максимально дистанціюватися від будь-яких політичних та ідеологічних платформ, оскільки в українських реаліях вони не поєднують, а розділяють людей.
В найближчому майбутньому слід очікувати повне утвердження УПЦ, зростання її ролі в українському суспільстві та ефективного розв'язання ситуації розколу, до чого на сьогодні тенденція вже існує. Українська Православна Церква у своєму новому канонічному статусі та з новим законно і вільно обраним Предстоятелем — Блаженнійшим Митрополитом Володимиром не тільки відроджується сама, але і допомагає в дусі заповідей Христових відродитися всій Україні та всім її громадянам.
Протоєрей Євгеній Шелевій
