Українське православ’я: Москва чи Київ?

От і цього разу у відкритті асамблеї візьме участь Голова ВР Володимир Литвин. Зрозуміти високих урядовців можна. УПЦ МП постійно декларує, що саме вона є найбільшою церквою в Україні. Однак чи так це насправді? У суспільстві побутує думка, яка базується на офіційних даних Державного комітету України у справах релігій, що обидві україноцентричні Церкви – УПЦ Київського патріархату та Українська Автокефальна Церква – загалом невеликі і за кількістю парафіян не дотягують і до 50% УПЦ Московського патріархату. Принаймні фахівці мають змогу вільно ознайомитися з даними грунтовних соціологічних досліджень, що проводилися як московськими соціологами, так і вітчизняними. Річ у тім, що статистичні дані Держкому релігій не повністю відображають реальну ситуацію. Уже кілька років вчені говорять про недосконалість існуючої системи підрахунку – на Сході України є парафії, кількісно не більші за необхідну для реєстрації двадцятку. На Заході парафії можуть нараховувати від кількох сотень до кількох тисяч парафіян. Тому 20-30 парафій на Сході України можуть мати менше парафіян, ніж 5-6 на Заході. Але в державній статистиці картина буде протилежною, оскільки “величину” Церкви у нас рахують не за кількістю вірних, а за кількістю парафій. Щоб вивчити реальний стан справ, до Україну з Москви у 1998 р. приїхав «соціологічний» десант. Згідно з його даними (опубліковані у журналі «Полис» 1998, № 4) переважна більшість православних віруючих в Україні вважають себе парафіянами Київського патріархату. Зокрема на Правобережжі до Київського патріархату віднесли себе 29,4 % всього населення. Парафіянами УПЦ МП та безпосередньо Московського патріархату тут визнали себе всього 9 % населення. На Лівобережжі незначну перевагу отримали парафіяни Московського патріархату – 11,9 % проти 10,9 % прихильників УПЦ МП. Московська патріархія тоді зробила відповідні висновки, і вже з другої половини 1998 р. політика РПЦ в Україні стає більш жорсткою і безкомпромісною. Зокрема з цього часу клірикам УПЦ МП було заборонено вживати до назви Церкви додаток “Московського патріархату”. Раніше він був предметом гордості і основою цілої системи доказів “канонічності” УПЦ МП і, відповідно, “неканонічності” УПЦ КП. Дані московських соціологів майже збігаються з більш ґрунтовними і постійними дослідженнями Інституту соціології Академії наук України, які опубліковані у щорічнику “Українське суспільство: моніторинг – 2000. Інформаційно-аналітичні матеріали” (Київ, Ін-т соціології НАН України, 2000.– С. 384.). З 1994 по 2000 рік загальна картина ідентифікації себе з певною Церквою виглядає так:

Не будемо зупинятися на причинах такого стану речей – вони багатоманітні й пов’язані з об’єктивним процесом визволення народу від імперського тиску і ідеології та зростанням національної самосвідомості. Православні ходять до УПЦ Московського патріархату, але думають, що це УПЦ Київського патріархату, оскільки центр Церкви розміщений у Києві... Варто зауважити, що ці соціологічні дослідження дають підстави сподіватися, що в разі створення в Україні єдиної Помісної Православної Церкви за порівняно короткий термін (2-3 роки) вона зможе об’єднати більшість православних парафій. Не слід забувати і той факт, що проблема єдиної Помісної православної Церкви – це і проблема національної безпеки країни. І при всіх своїх симпатіях до певної Церкви, наш нинішній Президент зовсім не випадково із 1999 р. практично у всіх виступах, що стосуються релігії, піднімає проблему єднання православ‘я і утворення Помісної (автокефальної) Церкви. Адже історія (якщо вона когось таки вчить) чітко показує, що країна, яка у своїй історії здобула політичну незалежність, але не виборола духовної, неодмінно втратить політичні здобутки. Проголошена українською владою формула “створимо єдину Помісну православну Церкву” наразі влаштовує всі Церкви-учасниці такого об‘єднання. Адже кожна Церква бачить саме себе в ролі “базової” платформи для майбутньої Єдиної Церкви.