6 жовтня 2011 року відбулася зустріч представників християнських конфесій України і представників міжфракційної депутатської групи «За духовність, моральність і здоров’я України», на якій обговорювались можливості християнського впливу на суспільство, його соціальний та духовний стан. На відміну від регламентованих зустрічей Всеукраїнської Ради Церков і Організацій (ВРЦіО), подібні заходи дають можливість почути голоси представників помісних Церков, священнослужителів всіх рівнів.

Слухаючи виступи учасників, я занотовував деякі свої коментарі, оскільки вважав, що буде доцільно оприлюднити їх заради подальшої дискусії: як з приводу поданих ініціатив, так і в більших, загальноцерковних масштабах.

Зневірене суспільство втратило надію і на владу, і на опозицію. Відверто зазначу, владу уособлюють неморальні люди, з якими можна об’єднуватись у міжфракційну групу скільки завгодно, але духовності та моральності це не зарадить. Врешті-решт, залишається тільки надія на самоорганізацію суспільства, насамперед, християнської спільноти – досі невикористаного активу.

Суспільство деградує, а відтак гине не стільки від наявних проблем, скільки від браку невиявленої солідарності. З огляду на це, християнству варто згадати про свої універсальні виміри, зблизити в собі та із собою різні соціальні групи і політичні позиції.

Було б наївністю перекладати всю відповідальність за моральні вчинки на інших індивідів і не бачити суспільні структури гріха, які провокують індивідуальний гріх, підштовхують до гріха, навчають йому. Відзначу, що структура гріха складається з корупції, зловживань владою, придушення ініціативи тощо, а вже потім виявляється у конкретних аморальних діях пересічних громадян.

Вседозволеність походить зверху, адже збіднілий народ кожного дня бачить зростаючі статки можновладців, бачить розбещеність мажорів та наглість чинуш. Римляни казали: «Quod licet jovi, non licet bovi», українці ж говорять «Quod licet jovi, licet bovi», тобто, якщо наші «юпітери» дозволяють собі все, чому звичайні люди мають дотримуватись моралі й закону?

Гріх ‒ це не тільки духовний феномен, від нього святою водою не позбудишся. Гріх простих людей ‒ форма соціального протесту проти «беспредела» панів «блакитної крові» і безвідповідальної «їх» держави.

Що можна зробити за таких умов? Скільки можна стукати в зачинені двері влади, яка обіцяла «почути кожного»? Церкви служать суспільству щоденною соціальною і духовною допомогою. Держава приймає все, що дають, заохочує давати більше, але при цьому не прислухається до порад Церков, ігнорує їх звернення, не підтримує суспільні ініціативи.

Зважаючи на таку строкату ситуацію, вимальовуються п’ять довгострокових завдань для християнської спільноти України в її суспільно-корисній діяльності.

По-перше, формування цілісної соціальної позиції, у якій братимуться до уваги як наслідки, так і причини моральної і духовної кризи суспільства. Відтак важливо уникати вибіркового підходу в захисті духовності та моралі, коли обираються первинні та вторинні теми, і замовчуються найбільш злободенні проблеми, а до розгляду беруться ті, за які можна отримати купу зайвих проблем. Так можна перекладати всі моральні негаразди на ліберальний Захід, але не можна закривати очі на дебілізацію українців російськомовними медійними продуктами, наприклад, такими як серіали «Школа» чи «Наша Раша».

По-друге, Церквам варто активізувати зворотній зв’язок із суспільством та владою, бачити за круглими столами не тільки голову міжфракційної групи, який прикладає, дійсно, багато зусиль, а її членів, депутатів усіх фракцій. У режимі відвертої розмови буде можливість переконатись у мотивах, подивитись в очі, зблизити позиції. Слід забезпечити пряме спілкування народних обранців з представниками Церков, суспільну взаємну підзвітність. Окрім цього, так варто робити ієрархам Церков – регулярно обговорювати з вірними суспільно важливі питання, доносити задекларовану позицію до низового рівня, до кожного християнина.

По-третє, необхідно створити механізм контролю щодо виконання певних ініціатив, дотримання законів та правил суспільної поведінки. Всім відомо, що паління в публічних місцях заборонено, але я жодного разу не бачив, щоб міліціянти зробили хоча б зауваження тим, хто палить поряд із дітьми. У подібних випадках кожен християнин має проявляти свою громадську позицію, втручаючись у беззаконну ситуацію. Але як можна залучити до цього державні та правові механізми? Закони не працюють, ментальність незмінна. Буває й так, що закон, який писався з благими намірами, починає жити своїм власним життям на інші цілі. Так, нова редакція Закону України «Про захист суспільної моралі» може використовуватись для обмеження конституційних прав та свобод громадян, адже в нас «закон, як дишло» і може обернутись проти тих, хто доносить правдиву інформацію і критичну оцінку. Тоді закон буде захищати не суспільну мораль, а владу від моралі, або владу від суспільства.

По-четверте, всередині церковної спільноти слід плекати солідарність, ініціативність, активізм; варто реагувати у випадках порушення суспільної моралі; робити спільні заяви. Зло, яке назване своїм ім’ям, втрачає силу.

По-п’яте, необхідно передивитись внутрішні церковні позиції, акцентувавши в них соціально корисне служіння на професійній основі, поєднавши фаховий поклик і християнську місію. Якщо Церкви бажають позитивно впливати на нові покоління українців, вони мають вже сьогодні підтримати престижність «неприбуткових» професій вихователів, педагогів, соціальних працівників, спрямувавши на відповідні факультети свою молодь. Майбутнє Церкви не за агресивною проповіддю, війнами за канонічні території чи політичними привілеями, а за м’якими формами впливу на світогляд, за моральністю та духовністю молодих людей.