Колонка Михайла Черенкова

Український націоналізм та українські Євангельські Церкви

21 травня, 09:10
Український націоналізм та українські Євангельські Церкви - фото 1
Для України та українців тема націоналізму – це питання життя та смерті, це про виживання у тіні агресивної імперії. Для прихильників «русского мира» кожен українець, який не готовий визнати себе «русским» або «малоросом», — «націоналіст» у сенсі «нацист». Оголошена Росією «денацифікація» України означає знищення її як нації. У цих умовах українські євангельські богослови переосмислюють питання про своє розуміння національної ідентичності та свій особливий внесок у її (ре)формування.

Адже «мова йде про тотальне знищення української державності і українського етносу. І саме ця ситуація ставить питання про те, як українським християнам мислити про свою націю – її існування і подальшу розбудову» [1, 117].

Отже, українець, який хоче залишатися українцем, жити у вільній Україні, говорити рідною мовою, дорожити своєю давньою історією та культурою, — націоналіст, кращого слова годі шукати. Українські євангельські віруючі, які складають зі своїм народом одне ціле, страждають разом із ним, не можуть не бути націоналістами. Інше питання – як вони розуміють націоналізм. Спільним для євангельських християн та більшості українців буде розуміння націоналізму як ідейної платформи та громадського руху за формування та захист своєї національної спільності та самобутності. У такому розумінні націоналізм зближається з патріотизмом і не несе в собі жодної агресії проти сусідів чи ідеї зверхності над ними.

За роки війни національна самосвідомість українців зросла та змістовно змінилася. Те саме можна сказати і про Євангельські Церкви. Що можуть запропонувати євангельські віруючі як доповнення чи корективи до того, що думають звичайні українці про свою національну ідентичність? Який особливий внесок вони можуть зробити?

Осмислюючи тему українського націоналізму в контексті агресії з боку Росії, ми звернемо увагу на зміни в суспільних настроях, а потім на рефлексії представників євангельської спільноти щодо цих змін. Іншими словами, нас буде цікавити розвиток суспільства у розумінні своїх національних особливостей, але ще більше – розвиток євангельського богослов'я в осмисленні цих процесів. Адже, як слушно зазначає О. Гейченко, «теологічне осмислення поняття нації необхідно розглядати як вправу у контекстуальній теології, яка враховує соціально-культурний контекст і соціальні зміни в певному суспільстві» [7, 118].

Насамперед треба констатувати, що українському націоналізму не властиве почуття національної зверхності і такі похідні як дискримінація, нетерпимість, ксенофобія. Так, тут заохочується послідовна ідентифікація зі своєю нацією та її інтересами, але не за рахунок виключення чи приниження інших. Йдеться не про піднесення української нації над іншими, а про боротьбу за її незалежність і суверенність, за право бути собою без зовнішніх втручань та нав'язливих впливів. У цьому сенсі націоналізм звернений не на (чи проти) інших, але на себе – на прояснення, утвердження та захист своєї національної ідентичності у мові, культурі, релігії, державності.

Також слід зазначити, що сучасний український націоналізм не є етнічним, а політичним, суспільним, культурним, ідейним. Іншими словами, він знаходить свої основи не в спільності крові та землі, а в загальних цінностях. Суспільство, засноване на цій ідеї, бачить себе відкритим, вільним, демократичним. В Україні почуваються своїми люди різного етнічного походження, різних культур, мов, релігій. Ця мирна і багата різноманітність цілком сумісна з природним прагненням титульної нації зберегти себе. Саме українська Україна, не русифікована до злиття з «братніми» білорусами та росіянами, та не європеїзована до безликості, створює можливості для процвітаючого політичного, культурного та релігійного плюралізму.

Більше того, в умовах постійної агресії з боку Росії український націоналізм частково може розглядатися як постколоніальний, постімперський. Цей націоналізм не є експансивним, не є агресивним, але самозахисним. Під натиском імперії Україна утверджується у своїй особливості та захищає її за будь-яку ціну. Дивно було б вимагати від неї відмовитися від «націоналізму» лише тому, що це слово погано звучить для надто вже толерантних європейців. Вимагати цього від українців означає стати на бік Путіна, який виправдовує розпочату війну необхідністю «денацифікації», тобто деукраїнізації, тобто знищення України як України.

Боротьба українців за право бути собою – це серйозний виклик пропагандистським схемам, розробленим у кремлі. Путін хоче представити СССР як щасливу єдність, братство народів, і, експлуатуючи цю хибну пам'ять, відновити радянську імперію. За радянських часів вчили, що національність, історія, культура, сім'я, традиції втрачають значення, що майбутнє за новим видом людини – homo soveticus. Сьогодні на місце цієї комуністичної наднаціональної ідеї поставили ідею «русского мира». Запеклий опір українців зриває плани імперії та сприймається як приниження для її амбітного вождя. Водночас, загальнонаціональний спротив доводить усім, що українці інші, що вони готові платити кров'ю за свою особливість.

На основі досліджень громадської думки, проведених у травні 2023 року соціологічною службою Центру Разумкова, можна говорити про значне зростання суспільної свідомості українців у розумінні своєї самобутності. Якщо у 2017 р. назвати українців та росіян братніми народами вирішили 27% опитаних, то у 2023 р. лише 4%. За цей час частка тих, які вважають, що українці і росіяни ніколи не були братніми народами, зросла з 16% до 43% [2]. Також ми бачимо, що частка українців, які ідентифікують себе з радянським минулим та Росією як спадкоємицею цього минулого, радикально скоротилася. При цьому зміцнилося розуміння українців як європейців. Це видно за набором типових характеристик, які самі українці вважають своїми особливостями: любов до свободи, працьовитість, патріотизм, гостинність, гордість за свій народ, миролюбність, доброта, любов до життя, щирість, релігійність, незалежність у судженнях та поглядах, чесність, громадський активізм, індивідуалізм, войовничість. Зростання національної самосвідомості очевидне також у повазі до національних символів: «Порівняно з попередніми роками, зросла частка тих, хто пишається державними символами України: прапором України (з 26% у 2017 до 75% у 2023), національним гербом (з 25% до 74%), національним гімном (з 22.5% до 69%). Також зросла частка тих, хто пишається офіційною мовою України – з 32 до 74%» [2].

Ці цифри показують, що військова агресія з боку Росії лише утвердила українців у розумінні своєї національної ідентичності як волелюбних людей, які поділяють європейські цінності, відмінні від цінностей «русского мира». Далі ми звернемо увагу на те, який внесок у розуміння української ідентичності роблять євангельські церкви.

По-перше, українські євангельські віруючі апелюють не так до національних, як до загальнолюдських та загальнохристиянських цінностей. Вони наголошують, що геноцид в Україні є викликом не лише їх нації, а й людству та людяності. З одного боку це геноцид українців, тобто агресія, спрямована на знищення конкретного народу. З іншого, це злочин проти людства (оскільки війна знищує не тільки народи, країни, міжнародний лад, але й моральні, духовні, світоглядні, культурні, політичні основи співіснування людей і народів), і тому не може не торкатися всіх.

Тут я хочу звернути увагу на дві важливі заяви, зроблені від імені більшості українських конфесій. Перший з них висловлює спільну позицію українських Церков і називає війну в Україні «геноцидом»: «Весь світ має зрозуміти, що це не «українська криза», це навіть не «війна Росії проти України», це війна людяності, моральних цінностей, чесноти з концентрованим злом, що має сатанинсько-фашистську природу […]. Жодна держава світу не повинна про це мовчати! Кожна держава має визнати геноцид українського народу, який розпочався під час російського вторгнення у 2022 році, та засудити ідеологію «русского мира» як таку, що виправдовує геноцид народів і знищення цілих держав» [5].

Другий документ адресований світовій християнській спільноті від імені українських богословів та називає підтримку війни російськими віруючими зрадою Христу та Церкви: «Вони [російські євангельські віруючі] проміняли співчутливе єднання з розіп'ятим Тілом Христовим в Україні на особисту безпеку та близькість до політичної еліти імперії. Тому ми закликаємо світову євангельську спільноту засудити мовчання, відстороненість та відкриту підтримку війни з Україною, виявлену російськими християнами» [1].

Обидві заяви висловлюють ту саму важливу думку: «денацифікація» українців, що проводиться Росією, — це виклик усьому цивілізованому світу і єдності вселенської Церкви. Я досі не можу забути слова одного американського професора-богослова, заряджені псевдомиротворчим нейтралітетом: «Це ваші суперечки між росіянами та українцями, не втручайте сюди нас». Ні, кажуть українські Церкви, це не місцева суперечка, це виклик, на який доведеться відповідати кожному – беручи участь у геноциді або зупиняючи його.

По-друге, євангельські голоси акцентують фундаментальну цінність релігійної свободи та різноманіття. Для української національної ідентичності характерна любов до свободи. Церкви кажуть, що правильне розуміння свободи має укорінюватися не лише в культурі, а й у християнському вченні. Пастор Ігор Бандура, головний міжнародний спікер баптистів України, наголошує на особливості України як цивілізації свободи та різноманіття на відміну від рабської ментальності мешканців «русского мира»: “Україна відома у світі своїм високим рівнем релігійної свободи та релігійного плюралізму. Проблеми зі свободою віросповідання є лише на тих територіях, які були окуповані росією у 2014 році, а потім під час її масованої агресії, яка розпочалася 24 лютого 2022 року. У цій ситуації найсумнішим було те, що майже всі лідери основних релігійних конфесій у росії прямо чи опосередковано підтримали війну росії проти України і тим самим схвалили страждання своїх єдиновірців в Україні» [6]. Українського пастора дивує те, що ідея свободи віросповідання виявилася неприйнятною і чужою не лише для російському уряду, а й для релігійних конфесій Росії, які самі страждають від обмежень свободи з боку держави, але при цьому єднаються у дивному альянсі несвобідної церкви і антисвобідної влади.

Ненависть до всього українського поєднується з ненавистю до українських Євангельських Церков. Примітно, що російські окупаційні війська часто спалюють бібліотеки та склади релігійної літератури, особливо українською та англійською мовами, оскільки вважають її знаряддям «ворожої пропаганди». Так було у Донецькому християнському університеті, Таврійському християнському інституті, Ірпінському офісі Mission Eurasia та інших місцях. На території «русского мира» не можна не тільки говорити вільнодумні речі, не можна навіть читати і думати. На тлі цього безумства Євангельські Церкви твердо заявляють: збереження України суверенною та вільною – це необхідна умова для збереження всього релігійного різноманіття цієї найбільшої європейської країни.

По-третє, Євангельські Церкви бачать Україну частиною Європи, але розуміють процес євроінтеграції у християнській, несекулярній перспективі. Вони приймають «секулярну добу» як історичну та культурну реальність, але не капітулюють перед секуляризмом. Вони не відмовляються від своєї християнської ідентичності заради європейської ідентичності. Вони не бачать Європу антихристиянською, а Росію – християнською. Вони моляться про пробудження «секулярної» Європи та справжнє покаяння «християнської» Росії.

Саме так, євангельські місіологи бачать у сучасній постхристиянській Європі набагато більше можливостей для християнського відродження, ніж у псевдохристиянській Росії. Як вірно зауважує британський богослов Джошуа Сьорл, «історія російського православ'я з часів давньої Русі досі ясно показує, що політичне домінування християнської релігії в житті народу не веде до духовного відродження, а лише створює тонкий наліт націоналістичної релігійності серед тих, чиє християнство зводиться формальної приналежності так званої «святої Русі», прихильності до цієї блюзнірської ідеї. Цій ідеї насильницького насадження релігійних цінностей шляхом територіальної експансії «святої Русі» Європа протиставляє принцип релігійної свободи. «Принцип Європи» це принцип співіснування, різноманіття та єдності у різноманітті. Сьогодні з'являється нове покоління українців, яке цінує ці цінності» [3]. За роки війни в українських віруючих значно поменшало ілюзій щодо Європи, але це не призвело до розчарування: зараз Європа бачиться не раєм і не пеклом, а радше спільною справою і відкритим домом.

По-четверте, націоналізм у євангельській перспективі є відкритим, мирним, інклюзивним. Розмірковуючи про те, яким має бути українське суспільство у світлі Євангелія, Роман Соловій бачить у житті та служінні українських євангельських семінарій модель майбутнього для всієї нації. Українські євангельські семінарії сприйняли жахи війни в перспективі своєї місії, і в цій перспективі переосмислили ідею своїх громад як відкритих спільнот: «Ми почали бачити громаду інклюзивною, яка реалізує свою місію у служінні іншим. У цьому процесі наші семінарії стали рефлексивними спільнотами, які осмислювали проблеми церкви та українського суспільства у біблійній перспективі; співчуваючими спільнотами, які приймали нужденних людей — постраждалих від насильства та безпритульних біженців; спільнотами надії, які відмовлялися здаватися навколишній темряві» [4]. Якщо ми запитаємо, як євангельські віруючі розуміють український націоналізм, то для відповіді не обов'язково читати їхні книги, потрібно просто відвідати їхні громади. Війна поставила християнську громаду до центру загальної уваги. Якщо десь є надія на краще, то саме тут. Сьогоднішні євангельські спільноти – це оазиси альтернативного суспільства, про які українські місіологи так довго мріяли.

Отже, українці бачать себе окремою нацією у сім'ї інших європейських народів. «Русский мир» є для них реінкарнацією радянської «імперії зла». Підтримуючи свій народ у боротьбі за свободу та право бути собою, українські євангельські віруючі роблять свій вагомий внесок у розуміння національної ідентичності: вони апелюють до загальнолюдських та загальнохристиянських цінностей, акцентують важливість релігійної свободи та різноманіття, нагадують про християнську спадщину та її актуальність для майбутнього Європи, а також демонструють особливу роль християнської громади у моделюванні майбутнього України. Боятися такого націоналізму немає жодних причин, його треба благословляти.

Доповідь на конференції Таврійського християнського інституту «Етнос, нація, громадянство: богословські, філософські, історичні та соціологічні ракурси» (Київ, 17-18 травня 2024 року)

Бібліографія

  1. Appeal of the Representatives of Ukrainian Evangelical Theological Educational Institutions to the World Evangelical Community Regarding the War of the Russian Federation against Ukraine
  2. Identity of Ukrainian citizens: trends of change (May, 2023)
  3. Joshua Searle. A Theological Case for Ukraine’s European Integration: Deconstructing the Myth of “Holy Russia” vs. “Decadent Europe”
  4. Roman Soloviy. Theological Education in Wartime: Ukrainian Evangelical Seminaries as Communities of Compassion, Reflection, and Hope. InSights Journal, Vol. 8, N. 1. 2023
  5. Statement regarding the facts of the genocide of the Ukrainian people, committed by russian troops in the Kyiv region. Adopted on April 6, 2022 at a meeting of the UCCRO.
  6. Testimony of Rev. Dr. Igor Bandura. Church, State and Rissia’s war on Ukraine. U.S. Government Publishing Office. Washington: 2023. P. 7.
  7. Гейченко О. Біблія, етнос та нація: формування теологічної позиції //Богомисліє, 34:1, 2024. – С. 116-132.

Останні колонки

Останні новини