УПЦ не виконує власну соціальну доктрину. Це анархія та махновщина
З виступу на тему «Церква в часи війни»
Дивіться, що тут в соціальній доктрині написано: «За всіх епох церква закликала своїх чад любити земну вітчизну і не шкодувати життя для її захисту, якщо їй загрожувала небезпека» (Розділ другий, пункт другий). «Православний християнин покликаний любити свою Батьківщину, що має територіальний вимір. Патріотизм православного християнина має бути дієвим, так. Він проявляється в захисті Вітчизни від ворога, праці на благо Вітчизни, у турботі про влаштування народного життя, в тому числі шляхом участі у справах державного управління» (Розділ другий, п.3).
Тобто документ, не перешкоджає церкві сьогодні чітко і активно однозначно висловити свою позицію до цієї агресії, яка сьогодні є з боку московського війська і московської ідеологічної машини.
Що ж ми маємо у зверненні Предстоятеля УПЦ з нагоди відзначення річниці подій на київському Майдані?
Цитую: «Від імені тисячолітньої православної церкви я закликаю всіх, хто називає себе християнином, негайно припинити вбивати один одного».
Ми послухали цей заклик, ми припинили вбивати зі свого боку. Що ми маємо? Отримали Дебальцевський котел. Ми маємо загрозу знищення 6-8 тисяч особистого складу Української армії.
Для анаології – в умовах Другої світової війни, якби патріарх Московський Сергій закликав своїх співвітчизників не вбивати ворога, я думаю, що самі віруючі винесли б його звідти з патріархії. Церква купляла танки та літаки, допомагала армії чим могла.
Тому оці-от питання повинні бути марковані чітко в церкві. І та ідея, що, мовляв, не важливо, хто там патріарх і де він сидить, не важливо, що говорять ієрархи, а важливо, як священик на місці справляється – це теж тупиковий шлях, це анархія і махновщина.
Тому, як на мене, оце-от питання морального стану церкви і дуже чудово проілюструвала статистика, наведена отцем Андрієм (щодо майже протилежних відповідей на задані питання мирянами та священиками Запорізької єпархії). Ця статистика свідчить той факт, що нині УПЦ віддаляється від народу.
Тепер щодо того, наскільки церква впливає на моральний стан суспільства. Я скажу – колосально впливає. Попри те, що ми говоримо про три-п’ять мільйонів (із 45 мільйонів населення) активних віруючих, які, власне, і є активними у своїх громадах. Ви кажете, що і засновники громад, і люди, які приходять на богослужіння, мають моральний стан приблизно такий, яким він є у кліриків. Але ж церква покликана покращувати цей стан. А чим вона займається?
От я беру одеську газету «Откровение», яка видається з благословення митрополита Одеського і Ізмаїльського Агафангела. Ось що тут пишеться вже на першій сторінці: “Ведь киевская фашистская хунта – это не столько наши идеологические противники, это духовные враги, воюющие со Христом, с Православной Церковью, с русским православным народом".
Розумієте наслідки, коли людина не підготовлена, яка, можливо, не мала часу свого часу історію почитати, і те ж Святе письмо уважно почитати, бере в церкві газету і читає ось це, цитоване мною. Ця канонічна газетка фактично ратує за сепаратизм. Ви розумієте шкоду від видання, яке має високий ступінь довіри у читача?
Ну добре, у Церкві тисячі священиків. Не всі із них ангели. Але коли вже факт виявився, то де чіткі заяви керівництва – від єпархіального архієрея до митрополита Київського – із засудженням? Немає.
Адже є чіткі і неспростовні факти співпраці кліриків із сепаратистами, є свідчення участі владики Іоаникія Кобзєва у «освяченні» керівництва так званої "ЛНР", який прийшов і взяв участь у сепаратистському збіговиську. Є виступи єпископа Банченського Лонгіна Жара та багато інших фактів антидержавної діяльності кліру, які потребують чіткої оцінки, як на мене.
І, власне, нічого ж особливого чи надзвичайного від митрополії не вимагається. Є порушення – дайте оцінку. Церква мовчить. Але, з іншого боку, це мовчання я оцінюю як згоду із сепаратисткою ідеологією.
Згадані речі потребують громадської оцінки, потребують оцінки й експертів, але потребують й оцінки церкви. Коли церква буде давати на це відповідь, то у суспільстві поступово буде створюватися зовсім інша ситуація.
Я п’ятнадцять років читаю українські та російські православні видання – газети й журнали на кшталт «Спасите наши души», «Русь дєржавная» та ін. І бачу, що й історію України, й історію Церкви перекручували та перекручують, і багато інших сумнівних положень висуваються у руслі московських фальсифікацій. Служба безпеки України повинна була б цим займатися. Але що від неї вимагати, коли її двічі очолювали генерали ФСБ, які, навпаки, сприяли, щоб патріотизму в церкві не було.
Що стосується об’єднання та ролі держави. Я свого часу конфліктував із президентом Ющенком, бо як радник вважав, що слід йти знизу, слід створювати у суспільсті запит на помісну церкву. Ющенко казав: та це довго, завтра зберемо всіх ієрархів за одним столом, і всі вони порішають проблемні питання та домовляться про Помісну Церкву. Вийшло те, що вийшло. Але й нині не можна відкидати необхідність залучення влади до участі у вирішенні проблем Помісності. Хоча б тому, що Вселенський патріарх не розглядає це питання, якщо влада не підключена, не проявляє зацікавленості. Я кілька разів спілкувався із святійшим Варфоломієм на цю тему. Там є чітка думка його та інших авторитетних людей – держава повинна проявляти своє зацікавлення. Ми маємо гарний приклад РФ, коли Путін поставив завдання об’єднати РПЦ з РПЦЗ. Через чотири роки після вкладення колосальних коштів це сталося. В один день, просто на черговому богослужінні. Без ніяких умов і навіть без зняття анафем, якими ці церкви щедро обмінювалися.
І, відповідаючи на запитання, коли може бути помісна церква, я скажу - хоч завтра. Коли весь народ встане та скаже: «Ми хочемо». Поки що цього немає. Завдання держави – допомогти сформувати цей запит. Бо це питання її безпеки.
Я не кажу про те, що сьогодні стоїть негайне завдання – створити Помісну православну церкву. Сьогодні стоїть завдання – закрити ідеологічний канал впливу із Москви на наших людей. Бо нині цей вплив формує у прихожан вороже ставлення до нашої держави.
