На основі історико-краєзнавчого нарису о. Богдана Бешлея, ЧНІ „Під опікою Богородиці” (Тернопіль, 2003) підготував Ігор СКЛЕНАР
Його історія розпочалася у 1636 році, коли він був встановлений з дерева. В той час Берестейська унія поширювалася на Поділлі. Коли храм був переданий у власність монахам Чину св. Василія Великого, то він став називатися „Монастирською церквою”. У 1744 році отці василіани через повільний розвиток монастиря передали храм єпархіальним священикам. На жаль, пожежа 1832 року знищила багато дерев’яних будівель Тернополя, у тому числі й церкву. Через чотири роки міщани побудували новий, вже мурований храм у візантійському стилі. Поруч з церквою був так званий старий цвинтар з бароковими плитами, де спочивала вічним сном тернопільська знать та духовенство. Коли в середині XIX ст. заклали новий цвинтар, то на старому вже не було дозволено ховати людей.
На Успенське свято в Монастирській церкві в той період відбувалися великі урочистості.
На прохання митрополита Андрея в 1931 році о. Йосиф де Вохт, редемпторист, прибув до Успенської церкви Тернополя для підписання угоди між митрополитом та отцями-редемптористами. Вони отримали право свобідно використовувати Успенську церкву разом з маєтком — малим домом і старим цвинтарем, „дбати про духовність греко-католицького люду в тій місцевості і сусідніх…”. Так, у вересні вищезгаданого року був заснований монастир отців редемптористів, які були сповнені місіонерського духа та посвяти. На перших порах ігумен о. де Вохт разом з іншими ченцями обгородив цвинтар. Огорожу неодноразово руйнували невдоволені міщани, але потім змирилися з його наявністю. Для відновлення інтер’єру храму були залучені малярі, а дзвони Успенської церкви часто сповіщали про початок Богослужінь.
В перший рік діяльності монахів ЧНІ спостерігалася активізація їхньої душпастирської праці. Окрім частих літургійних практик (щодня три Служби Божі) отці редемптористи подбали і про духовні науки, які на початках проводив о. Йосиф Корба. Ігумен любив чіткий розпорядок і вимагав його від інших членів спільноти та парафіян. Людей він привчав, щоб були присутні на відправах від початку до кінця. Отець де Вохт доступно проповідував, наводив переконливі приклади, які потрясали людей до глибини душі. У монастирі завжди працювало чотири священики. За сприяння бельгійського посла у Варшаві настоятель монастиря і Успенської церкви домігся побудови нової каплички на цвинтарі, хоча цьому противився місцевий воєвода. Велика кількість прихожан Монастирської церкви (на вечірніх бувало до 10 тисяч) не давала змоги проводити там духовні науки, тому вони відбувалися надворі. На закінчення місії приїздив блаж. свщмч. Миколай Чарнецький, тодішній греко-католицький владика на Волині, який цілими годинами приймав покаяння вірних у тайні сповіді.
Після призначення о. де Вохта на інше служіння провід церквою перейняв о. Володимир Породко, інтелектуал і автор книжок. Він зайнявся розбудовою Монастирського храму, невтомні робітники добудували північну і південну частини, і церква стала втричі більшою. Наприкінці 1936 року вона могла вже вміщати біля 2 тисяч людей, після чого її було посвячено. Хоча раніше при Успенській церкві діяло Успенське братство, члени якого ходили на зібрання до польського костелу, новоутворене Братство Матері Божої Неустанної Помочі за сприяння отців редемптористів щонеділі збиралися на науки: в першу неділю — хлопці, в другу — дівчата, в наступну — жінки, потім чоловіки. Всі вони мали свою хоругву і покровителя. Дітей збиралося в рамках такого братства понад 600 осіб.
Авторитет отців редемптористів зростав у Тернополі з року в рік. Дуже величними стали відпустові святкування на свято Успення. Однією з багатолюдних став відпуст в 1938 році, тоді приступило до Причастя біля 15 тисяч вірних. Іншим напрямком активної духовної праці єромонахів стали місії. Отці Тернопільського монастиря проводили їх з десяток в рік. В 30-их роках у села з місіонерською метою серед багатьох інших виїздили о. Володимир Стернюк (майбутній провідник підпільної УГКЦ), о. Василь Величковський, о. Іван Зятик (обидва проголошені блаженними в 2001 році Папою Іваном Павлом II). Після від’їзду в 1939 році о. В. Породка до Львова ігумени Тернопільського монастиря часто змінювалися через прихід більшовиків, а потім через німецьку окупацію. Під час цього періоду у монастирі діяв ще один майбутній блаженний УГКЦ о. Зиновій Ковалик. Незважаючи на нестабільні у політичному плані часи, монахи почали добудову монастирського дому, який потребував ремонту. У цьому їм матеріально допоміг владика Миколай Чарнецький. Цікаво, що у невикористаній цеглі під час війни євреї зробили собі сховок, куди брати-редемптористи приносили їжу.
Останнім ігуменом монастиря був о. Петро Козак. Під час війни єромонахи провели чимало місій і великопосних духовних наук на Тернопільщині. Коли фронт в 1944 році прийшов ближче до Тернополя, брати ховалися у пивниці монастиря. Одного дня, коли монах прибирав у церкві, снаряд розірвався у північній частині храму, пробивши три отвори у стіні, але ікона й престол залишилися неушкодженими. Хоча Тернопіль внаслідок боїв був зруйнований вщент, всі три церкви і костели залишилися цілими. Та прийшло інше лихо до монастирської спільноти: їх „попросили” залишити свою обитель під тиском і погрозами нової влади, тільки пес Амур, вірний сторож обителі, не вийшов за монастирську браму…
До 1960 року Успенську церкву то зачиняли, то дозволяли в ній відправляти православним священикам. Після посиленого атеїстичного наступу в цей період в головах компартійних керманичів зародився злочинний задум зруйнувати один з найвизначніших греко-католицьких храмів столиці Поділля — Успення Матері Божої. Визначний діяч української діаспори в Канаді Богдан Остап’юк, колишній тернопільчанин, опублікував у вільному світі опис-документ руйнування Монастирського храму. У передмові він зазначає: „Для нас, тернопольців, Успенська церква була тим, чим для киян Печерська лавра або для волинян Почаївська лавра”. Злочинний задум розпочали втілювати в життя у травні 1962 року. Каплицю і дзвіницю розібрали в серпні того року. В жовтні храм був замінований. Вісім разів вибухали міни, але церква не завалилася. Після того, як церкву наполовину зруйнували, приходили якісь особи фотографувати для того, щоб продемонструвати, нібито храм був старий і в руйнівному стані. Тому й „необхідно” було його знищити. Нові спроби ліквідації храму розпочалися за місяць після цього. Коли міліція не допускала людей до зруйнованої святині, то вони плакали, „навіть і природа заплакала, співчуваючи з людьми, бо через пів години по вибуху і зруйнуванню впав дощик...” – такі враження написав автор цього унікального свідчення підпільний греко-католицький священик Павло Коваль, колишній парох с. Заруддя на Тернопільщині. Цей документ зберігається в архіві патріарха Йосифа Сліпого в Римі. Та людей не зупинив міліцейський опір і вони продовжували приходити і приїздити для того, щоб на власні очі побачити велику кривду з боку радянських владоможців.
В умовах релігійної свободи і в новій українській дійсності настала благодатна пора для того, щоб відродити зруйновану Монастирську церкву в Тернополі. На її місці було встановлено спочатку хрест і Богородичну статую. В липні 1991 року швидко збудовано капличку, а на свято Успення Матері Божої встановлено наріжний камінь під будову храму, який освятив вже покійний владика Тернопільський УГКЦ Михаїл Сабрига, ЧНІ. Усі витрати на встановлення церкви взяли держава і парафіяни.
Мабуть, глибока віра людей і сильна молитва тернопільчан та її заступництво сприяли тому, що сьогодні подільська столиця пишається своєю Монастирською церквою, яка знову засяла у своїй величі і щороку збирає прочан з різних куточків Галичини.
На основі історико-краєзнавчого нарису о. Богдана Бешлея, ЧНІ „Під опікою Богородиці” (Тернопіль, 2003) підготував Ігор СКЛЕНАР