Про суспільну солідарність, приватне донорство, систему соціального захисту базовану на принципах Соціального вчення Католицької Церкви та багато іншого у розмові з Андрієм Васьковичем – президентом Карітасу України (2001-2021), членом правління Карітасу Європи (2007-2015), та віце-президентом Карітасу Європи (2011-2014).
Нещодавно Андрій Васькович склав повноваження президента Міжнародного благодійного фонду Карітас України. За двадцять років під його керівництвом Карітас більше ніж вдвічі розширив мережу осередків, реалізував понад сотні проектів та надав необхідну матеріальну, соціальну, психологічну та юридичну допомогу мільйонам осіб. Робота Карітасу України за той час відзначена численними нагородами – він є незмінним лідером Національного рейтингу благодійників України, 4 рази ставав переможцем Національного конкурсу «Благодійна Україна», а у 2019 році став першим благодійним фондом, що отримав Почесну відзнаку імені Богдана та Варвари Ханенків.
— У фільмах і новинах ми часто бачимо вишукані вечірки, де люди в красивому одязі, під живу музику, запиваючи ікру шампанським, виписують чеки з багатьма нулями на благодійність. А як це роблять українці? Як виглядає українська благодійність?
— В нас таку картину доволі складно уявити. В Україні благодійність дуже сегментована. Однин з проявів благодійності — це люди, які створили власні іменні фонди, і скеровані вони в першу чергу на реалізацію іміджевих цілей – створити певний позитивний образ і, мабуть, теж робити і щось корисне. Але ім’я засновника в таких фондах є ключовим. Будемо відвертими, багаті люди, насправді, часто не завжди радо діляться. Я завжди думаю про це, коли мова заходить за іменні фонди: часто – це люди які збагачувались в час становлення Незалежності. Наскільки вони сприяли тому, що люди мали те, що їм належить? Чи можливо вони забрали в людей, те що їм належить, присвоївши собі чуже, а тепер надають «лепту» благодійності і тим «заспокоюють своє сумління»?
В енцикліці «Deus Caritas est» Папа Бенедикт XVI ставить питання, чи людина є забезпечена найнеобхіднішим. І коли йде мова про благодійність, то постає дилема: віддати людині щось, з повноти свого, чи забезпечити тим, що їй справді належить? І в нашій, цілком олігархічній, системі координат постає питання: чи не було в людини спочатку забрано, до того як їй кинули «кістки зі столу»? Без сумніву, проблема притаманна не лише для України - це питання базової справедливості.
Невелика частка благодійних фондів в Україні, зокрема, як-от Карітас, працюють заради ідеї допомоги тим, хто відчуває в цьому потребу. Це - люди чи структури, які об’єднані заради допомоги іншим, та мають на меті висвітлювати певні суспільні проблеми і шукати рішення цих проблем. Це - структури, які працюють на основі певної ідеології, певних принципів та переконань, де є згуртовані люди, які живуть цими принципами і хочуть допомагати іншим. В Карітасі, зокрема, це - люди, інспіровані Святим Письмом і Соціальним вченням Католицької Церкви.
Ще один з проявів благодійності – це щоденна, побутова благодійність, про яку ми мало говоримо в контексті безпосередньо класичного розуміння цього терміну. Йдеться тут про солідарність в намаганні допомагати тим, кому це потрібно. Саме таку благодійність ми бачили через призму всіх великих суспільних змін – чи то був час становлення української державності після розпаду Радянського Союзу і проголошення Незалежності, чи то в під час Помаранчевої революції і Революції Гідності, де люди допомагали одне одному, проявляючи небачену солідарність.
Після окупації Криму, коли з’явились перші переселенці, які були змушені виїхати з Криму і їхати, зокрема, на Західну Україну, ми стали свідками того, як люди допомагали їм стати на ноги, забезпечували всім необхідним. Ми бачили це на Сході, коли люди виїжджали з зони бойових дій і потребували буквально всього. Йшлось про десятки, сотні тисяч людей, які змушені були виїхати. Жодна держава, жодна організація не могли б справитись з такою кількістю нужденних, але на рівні побутової благодійності, побутової солідарності це можливо було зробити, свідками чого ми і стали.
— Ми всі мали нагоду спостерігати сплеск благодійної активності у 2014-2015 році. Але з часом ця хвиля такої громадянської активності згасла. Чи можна було ці ініціативи спрямувати в системне русло?
— Справді наші Майдани, зокрема другий, був просто неймовірним каталізатором розвитку солідарності. Люди під час Революції Гідності створили прототипи правильної, ефективної суспільної взаємодії. Я б це назвав повноцінним «місцевим самоврядування», і воно було створене за принципами Соціального вчення Католицької Церкви.
Принцип солідарності – люди ділились тим, що мають – забезпечували інших житлом, медичними послугами, харчуванням – всім, що людина потребує. І всі ці «послуги» були організовані за другим принципом Вчення – принцип субсидіарності. Все було організовано знизу, але якщо низ потребував допомоги, то вона приходила з «верхньої» ланки. Третій принцип – загальне добро. Якщо ти приходив на Майдан в той час, то бачив, як всі працюють заради вищої ідеї, при чому - незважаючи на власні потреби, лише, щоб загальна ідея була успішною і всі зусилля були скеровані на загальне добре: там, на місці, це було дуже добре видно. Четвертий принцип – персоналізм. Попри загальне добре, в центрі уваги завжди знаходилась людина. Я був захоплений тим, як всі спілкувались між собою, навіть не беручи до уваги загальної порядності. Люди були готові жертвувати собою, заради загального добра. Я бачив, як дорослі чоловіки роздавали канапки; в Україні, це - не дуже «чоловіче» завдання – нагодувати людей, але вони це робили, бо знали, що роблять це для всіх. Люди ставились одне до одного з величезною увагою та повагою, вислуховували інших.
Дивлячись на історію впливу першого і другого Майданів, я цілком впевнений, що всі ці речі не зникли. Вони глибоко закорінені в суспільстві. Дух, який був на Майдані, — це дух українського народу і він формувався впродовж тисячоліття, зокрема «тисячоліття християнського». Пошана до ближнього, як створіння Божого, готовність до порозуміння, готовність ділитися, — це все християнські принципи, які притаманні нашому народу століттями. Вони виринули після довгого періоду радянської влади, коли ті риси і властивості були силою пригнічені, коли люди не могли виявляти цю християнську любов, це розуміння, взаємодопомогу та підтримку.
На сьогодні стоїть питання організації та скерованості цієї активності та солідарності, залученості людей до добрих справ. Потрібна лише платформа, де цю солідарність і активність можна буде виявити. Нам всім потрібно працювати над тим, щоб зробити можливість долучитись до добрих справ більш доступною, прозорою і зрозумілою. Люди готові ділитися, жертвувати, якщо вони бачать ціль і кінцеву мету, куди ця пожертва буде спрямована. Готові робити свій вклад в якусь добру справу, результати якої можна буде ідентифікувати з часом.
Інше питання - якими є цілі благодійності, як ті цілі сформульовані і як вони відлунюють в свідомості людини. Люди хочуть отримати фідбек, який вони очікують. Моє переконання: люди готові жертвувати, ми просто часто не вміємо з ними говорити.
— Попри значний розвиток приватних пожертв в останні роки, на сьогодні «приватне донорство» залишається на дуже примітивному рівні. Що потрібно було б змінити в суспільстві, щоб зробити процедуру пожертв більш зручною та максимально зацікавити українців проявляти милосердя?
— Я впевнений, що заохочення людей до благодійності через податкові пільги — це дуже потрібна річ. Людина, яку робить пожертву на благодійні цілі, визнані і перевірені, має мати можливість списати ці кошти зі своїх податків. Це - популярна практика в багатьох країнах і вона дійсно допомагає мотивувати ріст приватного донорства, створювати атмосферу готовності та відкритості до благодійності.
Інше важливе питання, що в нас часто благодійні організації перебирають на себе функції держави. І це перша зміна, якої ми потребуємо. Держава повинна виконувати всі ті зобов’язання, які вона взяла на себе, зокрема в соціальній сфері. Тут мова про опіку над літніми людьми, опіку над дітьми з кризових родин. І це не означає, що потрібно створювати якісь окремі інституції, — вони існують, але вони дуже часто просто не виконують своїх прямих функцій, професійно і ефективно.
Я є прихильником моделі соціального захисту, яка є в Німеччині, де держава організовує процедуру та вимоги до соціальних послуг, але надають їх не державні структури. Якщо ми забезпечимо таку систему, тоді благодійність у соціальній сфері матиме можливість йти по новому шляху, розвивати інноваційні підходи в наданні соціальних послуг, на допомогу певним категоріям людей, яким держава не достатньо допомагає. І тоді благодійність, зокрема приватна, стане лише додатковим елементом допомоги і підтримки.
Якщо ми подивимось, які кошти надходять у благодійність, і порівняємо це з сумами на подолання соціальних негараздів з боку держави, то це величезна диспропорція, навіть в країнах, де величезні кошти йдуть через благодійність, як то в Штатах. Американський бюджет на соціальні програми є в кілька десятків разів більший, аніж бюджет благодійних організацій. Якщо в такий спосіб нам вдасться структурувати діяльність держави у соціальній сфері, тоді мотивація підтримувати благодійність буде більшою, бо тоді мова йтиме про вирішення специфічних завдань, жертвувати на які кошти буде більше мотивації.
— Чи не є українська благодійність таким собі «гасінням пожеж»? Замість того, щоб «інвестувати» кошти в ранню діагностику, ми збираємо гроші на лікування захворювань на пізніх стадіях. Замість того, щоб впроваджувати соціальний супровід родин, ми долаємо наслідки поганого поводження з дітьми чи старенькими…
— Починати потрібно з соціальної політики, яка теж включає медичну сферу, бо охорона здоров’я є одним з аспектів соціального захисту. Ситуація, насправді, є дуже трагічною: люди збирають кошти, щоб відправити хвору людину за кордон, на лікування чи операцію, і мова йде про космічні суми, якими ми по суті фінансуємо розбудову медичних установ закордоном, мова йде про мільйони і мільйони доларів, які йдуть за кордон. І система працює так, що люди, які не можуть собі дозволити таких витрат, ці кошти збирають через благодійні фонди і організації. І на сьогодні це єдиний спосіб отримати необхідне лікування. Хоча, я впевнений, що можливості такого лікування є і в Україні, часто навіть в державних лікарнях. І це, дійсно, питання для дискусії: в який спосіб ми збираємо гроші, як ми їх витрачаємо, і як ми розбудовуємо чи не розбудовуємо нашу медичну чи соціальну інфраструктуру. Замість того, щоб відправляти ці гроші за кордон, ми мали б інвестувати їх в Україні, в медичні установи, навчання персоналу, оновлення технічної бази. Але це політичне рішення, яке потребує дискусії і пошуку підходів для ефективного впровадження.
Ми бачимо приклади, коли приватні клініки, які виконують операції на високому рівні, і туди звертаються люди. Але чому це приватні клініки? Чому держава не може створити ту систему, в якій державні клініки зможуть надавати якісні послуги? Ми йдемо до того, але на мою думку, надто повільно. І постійний «витік» коштів закордон, замість вкладення в розвиток, зовсім не сприяє тим позитивним змінами, яких ми всі прагнемо.
Для мене завжди дуже цікава тема - це модель, за якою ми хочемо розвивати соціальні послуги в Україні. Я все запитую: за якими принципами ми хочемо розбудовувати нашу соціальну сферу? На сьогодні ми дуже тяжіємо до американської системи, де головний принцип – кожен дбає сам за себе і самостійно має вирішувати власні проблеми, де багаті можуть купити собі медичне забезпечення чи лікування, догляд за літніми чи дітьми. В Україні ситуація стає дуже схожою – багаті люди можуть забезпечити собі необхідні «соціальні послуги». А як же решта? Решта може отримати лише ті послуги, часто не досить якісні та ефективні, які надає держава. Але чи нас це влаштовує?
В Європі існують інші моделі соціального забезпечення – зокрема скандинавська модель, в якій кошти для забезпечення соціальних послуг надходять з державного бюджету, заради цього люди платять дуже високі податки, щоб отримувати послуги на відповідному рівні. Є інша – німецька «солідарна» модель, запроваджена 1881 року Отто фон Бісмарком, як відповідь на соціальні протести. В кінці ХІХ століття в Німеччині почали набувати сили соціалістичні рухи і Бісмарк розумів, що для «заспокоєння» робітників потрібно надати їм соціальні гарантії. Ця «солідарна» система страхування, в якій людина має сплачувати свій «внесок» і може ціле життя нею не скористатись, але в разі якщо виникає потреба, то з цієї страхівки буде покрито всі витрати. Всі вкладають, а отримують потребуючі. На сьогодні ця система теж є доволі переобтяжена, виникають труднощі як і в медичній сфері, так і в інших. Саме в тому і полягає питання, як запровадити систему, яка не переобтяжує суспільство, але забезпечує людину всіма необхідними послугами. Людина в Німеччині, незалежно від соціального статусу, почувається забезпеченою і захищеною, вона не живе в страху, що може трапитись ситуація, в якій вона не дасть собі ради, залишиться сам на сам зі своїми проблемами, навіть захворівши на важку хворобу, вона отримає всю необхідну допомогу. Навіть на найнижчому щаблі «соціальної драбини» людина може почуватись впевнено.
В Україні, якщо людина втрачає роботу, виплати з боку держави є мізерні, за них просто неможливо жити. Саме це спонукає людей їхати закордон і шукати заробіток, який дасть можливість відчувати «впевненість» в завтрашньому дні. В разі хвороби людина мусить продавати останнє, позичати чи збирати гроші через благодійні фонди. Чи ми хочемо так далі жити? Чи можливо потрібно змінювати систему?
Без сумніву і скандинавська, і німецька модель соціального захисту є коштовними і виникає питання, чи ми як суспільство готові вкладати кошти в таку систему? Ми маємо величезні проблеми зі сплатою податків, суспільство з усіх сил намагається уникати податків, бо ми вважаємо, що держава є неефективною. То чи готові ми інвестувати в власний «соціальний захист» додаткові кошти, щоб в разі потреби отримати необхідну допомогу? Це питання, які потрібно відкрито дискутувати. Ми маємо визначитись чого хочемо в Україні?
Не менш важливим в цій дискусії є питання гідності людини, як ми бачимо потребу забезпечити життя в гідності. Ми знову повертаємось до християнського підходу в цінності людини. Україна, як християнська держава, має давню традицію такого підходу, але досі його не реалізувала і навіть не розпочала дискусію з цих питань. На сьогодні в Україні про це ніхто не говорить, на жаль. Ми надто сильно зайняті питаннями щоденного «виживання», щоб нарешті зайнятись принциповими речами.
— Як змінилась українська благодійність за 20 років – від 90 і до сьогодні? З якими викликами Карітасу довелось стикатись на початку своєї діяльності в Україні і в останні роки?
— Історія Карітасу в Україні розпочалась з ініціативи окремих людей, які в 90-х роках, закордоном, зокрема в Німеччині та Австрії, побачили місцеві Карітаси, які надавали допомогу найбільш потребуючим. Тоді ж з-за кордону почали привозити «гуманітарну допомогу» — одяг, продукти харчування — та найчастіше через парафії роздавали потребуючим. Тоді і було створено перші осередки Карітасу для більшої систематизації та структурування цієї допомоги. Пізніше постав Карітас України, який став членом Карітасу Інтернаціоналісу, Карітасу Європи. Першими завданнями Карітасу були благодійні їдальні для потребуючих, роздача одягу, взуття та продуктів харчування — так тривало до кінця 90-х років. Пізніше ми почали більш системно підходити до робити, розпочав свою роботу проект «Домашня опіка», яку ми змогли розвинути через значну пожертву Німецького фармацевтичного концерну. Ще одним «новим» напрямком роботи стала допомога дітям та молоді в складних життєвих обставинах, в той час це також були «діти вулиці». Це все відбувалось під керівництвом на той час отця Кена Новаківського, тепер єпископа Лондонської єпархії.
Коли я став президентом Карітасу, одним з моїх перших кроків були збори директорів місцевих осередків (на той час їх працювало вже близько 10), де ми обговорили, що ми, як Карітас, хочемо робити. Ми розуміли, що для підвищення рівня професійності та покращення видимості нашої роботи нам потрібно сконцентруватись на кількох напрямках роботи – це, зокрема, "Домашня опіка", робота з молоддю та проблеми міграції – тут серед іншого йшлося про роботу з дітьми, які залишились без батьківської опіки через виїзд батьків на заробітки, та роботу з батьками трудових мігрантів, які так само залишись без опіки. Це ті напрямки роботи, де ми хотіли підвищувати професійність наших фахівців, набувати експертизу і де нас почали впізнавати. Четвертим напрямком роботи стала робота з людьми з інвалідністю.
Восени 2013 року в нас була велика нарада з локальними директорами Карітасу, де ми розпочали стратегічне планування подальшої роботи. Це була дуже якісна сесія, де ми обговорили наші завдання та плани, наш розвиток… А тоді 21 листопада 2013 року розпочався Майдан, Революція Гідності, - де Карітас надавав допомогу пораненим, родинам загиблих.
Подальша анексія Криму та окупація Донецької і Луганської областей дали нам дуже чітко зрозуміти, що всі наші стратегічні розробки більше не мають жодного значення. Коли почались відкритті воєнні дії, коли тисячі вимушених переселенців покинули свої домівки, а кількість загиблих та поранених вимірювалась вже десятками, сотнями, я говорив нашим співробітникам, що Карітас вже ніколи не повернеться до того формату роботи, яким він був до 2013 року.
Побувавши у військових госпіталях, я бачив молодих людей без рук і без ніг, і вже тоді я розумів, що це люди, які будуть потребувати допомоги ціле своє життя. Війна змінила все, зокрема і нашу роботу – ми почали надавати гуманітарну допомогу вже не в «старому» розумінні – як ми її сприймали в 90-х роках, а в інтерпретації, яку визначають структури ООН, — « забезпечення базових потреб людей, щоб вони могли вижити». Тоді з’явились нові осередки Карітасу вздовж лінії розмежування – в Харкові, Краматорську, Запоріжжі, пізніше в Маріуполі, Кам’янському, Полтаві, Волновасі. До того працював лише Карітас Донецького екзархату, який після початку бойових дій якийсь час залишався на місці, потім його евакуювали до Івано-Франківська, а згодом «повернули» до Дніпра. Саме ці Карітаси надавали допомогу вимушеним переселенцям та мешканцям буферної зони. Кожен з етапів роботи Карітасу мав свої виклики і труднощі, але ми завжди мали на меті в першу чергу допомагати тим, хто цього дійсно потребує.
— Які проекти Карітасу, на Вашу думку, найбільше вплинули на українське суспільство в цілому?
— Підходи, які ми розробили від 90-х років і до 2013 року в сфері "Домашньої опіки", без сумніву, мали колосальний вплив – на сьогодні вони зафіксовані у законодавстві. Держава перебрала наші стандарти праці в догляді за людьми похилого віку. Як на мене, це значний вплив, навіть якщо він не видимий для суспільства в цілому, навіть якщо не кожен знає, що це стандарти і принципи роботи Карітасу, вони ними залишаються. На жаль,тепер немає єдиної системи догляду старших людей, бо це питання до суспільства чи готове воно фінансувати таку систему, яка попри те, що є недешевою все ж залишається дешевшою ніж госпіталізація чи утримання їх в спеціальних інституціях.
Впливовою була наша робота з мігрантами, зокрема у висвітленні проблеми, її осмисленні. Наша робоча група провела дослідження про українську трудову міграцію в 6 країнах Європейського Союзу і це була одна з перших фундаментальних праць щодо вивчення тенденцій української міграції.
За останні сім роки, очевидно, найбільш впливовою була наша робота в гуманітарній сфері. Карітас є визнаним гравцем у цій сфері і впродовж тих семи років ми мали можливість надавати допомогу сотням тисяч людей, які опинились в надзвичайній ситуації. Ми навчились працювати в умовах надзвичайної ситуації, ми створили необхідні структури, вишколювали наших співробітників, щоб успішно реалізовувати кожен з наших проектів на Сході. Ця робота теж зробила Карітас впізнаваним серед політиків, представників влади, міжнародних структур – нам вдалось залучити на допомогу людям постраждалим внаслідок війни понад 40 мільйонів євро. Ці кошти надавались, зокрема, урядами інших країн, саме тому, що Карітас був спроможний ті кошти використати за призначенням та адресувати допомогу справді найбільш потребуючим. Ми знали, як це зробити ефективно та прозоро. Також це було унікальним свідченням того, що структура Католицької Церкви діє по всій Україні і допомагає всім, хто потрапив в біду.
Якщо ми говоримо про соціальне вчення Католицької Церкви та мандат, який ми маємо зі Святого Письма, це не те, що десь діє краще, а десь гірше, — це камертон нашої діяльності, те, що конденсує наші підходи та принципи нашої роботи. У вже згадуваній енцикліці Deus Caritas est Папа Бенедикт XVI писав: основне для структур Церкви, які працюють у сфері благодійності, і це, зокрема, стосується Карітасу, бути високопрофесійними та не забувати про формацію серця. Він каже: «Ви мусите в двох напрямках формувати людей – що вони роблять, як вони це роблять, але також чому вони це роблять, — вони не є звичайними соціальними працівниками, вони мають розуміти мотивацію до цієї роботи і тоді змінюється якість цих послуг». Дуже часто фідбек, який ми отримуємо від наших проектів є саме такий – в Карітасі люди, які надають допомогу, надають соціальні послуги, надають їх в дещо інший спосіб, ніж люди, які працюють в інших структурах і виконують свою роботу лише професійно.
— Як, на Вашу думку, буде розвиватись благодійність в Україні в найближчі десятиліття?
— Тут питання швидше в тому, якою ми хочемо бачити благодійність в Україні, що треба зробити, щоб сектор благодійності з одного боку і політичні рішення, з іншого, які будуть формувати соціальну політику, базувались на розумних підходах та чітких принципах. Принципи соціального вчення Католицької Церкви — це не лише церковні принципи. Церква, яка пройшла 2000-літній шлях розвитку, як інституція мала можливість приглядатись до того, як суспільство може добре функціонувати. Власне, з цих спостережень і були сформульовані ці принципи – це принципи здорового глузду, як має бути побудоване суспільство, щоб воно правильно розвивалось. Ми часто говоримо, що післявоєнна Німеччина створила соціально-економічну систему, яка базувалась на соціальному вченні Католицької Церкви. Наслідки Першої світової війни і зубожіння значної частини людей, загальна безперспективність довели країну до тоталітаризму. Люди стали легкою здобиччю ідеології, яка вела у прірву. І після Другої світової війни стало зрозуміло, що потрібно шукати для людей нову перспективу, зокрема, соціальну. Принципи соціального вчення Католицької Церкви були переглянуті з надією застосувати їх в модерній державі. Саме так була створена соціальна ринкова економіка, капіталізм, який регулюється державою, щоб забезпечити всі прошарки суспільства і нікого не залишити без уваги.
Людина не може безконечно збагачуватись без того, щоб добробут суспільства зростав пропорційно. Україна має почати застановлятися над своєю соціальною системою, до того ж — дати відповіді на питання, яку державу ми будуємо в економічному відношенні, соціальному відношенні та ідейному відношенні.