Ватикан як миротворець в Україні?
Якщо до цього додати викрадення росіянами українських дітей, зґвалтування, вбивства та інші військові злочини, скоєні російськими військами, і постійні невибіркові російські атаки з використанням ракет та безпілотників по цивільним цілям в Україні, то будь-який серйозний аналіз війни приводитиме до того самого висновку: це не симетричний «конфлікт», у якому можливе посередництво між протиборчими сторонами (як це було в Мозамбіку, де Дзуппі та Спільнота святого Еґідія працювали над припиненням громадянської війни). Це абсолютно асиметрична ситуація, коли агресору, який здійснює геноцид, протистоїть вільний народ, який сповнений рішучості захистити свою націю та її суверенітет.
Простіше кажучи: якщо програє Росія, то вона програє війну. Якщо програє Україна, то вона програє себе як державу.
Не до кінця ясно, чи Святий Престол повністю усвідомив цю фундаментальну асиметрію та її наслідки для післявоєнного миру. Працюючи в Римі на початку цього місяця, до мене долинули відлуння стурбованості Ватикану тим, що вимога президента України Володимира Зеленського вивести всі російські війська з окупованої території України ускладнить врегулювання шляхом переговорів. Цей аналіз, здається, упускає ключовий політичний момент, який полягає в тому, що президент Зеленський, незважаючи на всю свою красномовність, слідує за волею свого народу, а не підштовхує його до необґрунтованих вимог. Подібні відлуння звучали також стосовно занепокоєння Ватикану з причини нібито крайніх позицій, які займають у питанні війни Польща та країни Балтії — нібито не існує розумних побоювань, що будь-яка форма перемоги Росії в Україні поставить ці країни (і Молдову) наступними у списку бажань Володимира Путіна, який воліє переглянути наслідки Холодної війни.
Видається, що певні ватиканські кола також рішуче настроєні підтримувати екуменічні контакти з Російською Православною Церквою, незважаючи на очевидний факт, що керівництво цієї Церкви є у цілковитій владі Кремля. Таким чином створюючи ще одну асиметрію, у якій католицькі церковні достойники «ведуть діалог» з агентами російської державної влади та російської служби безпеки, що постають під виглядом церковних достойників. Це бажання підтримувати контакти поширюється не тільки на Патріарха Московського і всієї Русі Кирила (у молодості він працював оперативником КДБ у штаб-квартирі Всесвітньої Ради Церков у Женеві), а й на його нового «міністра закордонних справ», митрополита Антонія, який є цілковито творінням Кирила. Воно також продовжує поширюватися на попередника Антонія, митрополита Іларіона, який зараз перебуває в Будапешті, і який скористався нагодою свого двадцятихвилинного візиту до Папи Франциска під час його нещодавнього візиту до Угорщини, щоб опублікувати на YouTube відео, яке пропагує непристойні байки про те, що путінська Росія є захисником християнської цивілізації.
Усе це не віщує нічого доброго для ватиканської «миротворчої місії». Це навіть підвищує ймовірність того, що ватиканська дипломатія, за відсутності визнання у цій жорстокій війні основних моральних і політичних асиметрій, може погіршити ситуацію, оскільки неправильно задумана та погано виконана «миротворча місія» сприятиме поширенню брехні стосовно того, що в цьому конфлікті існують дві рівнозначні сторони, яких потрібно звести разом за допомогою «посередництва». Ця фальсифікація реальності, підкріплена, як це дехто сприйматиме, «моральним авторитетом Святого Престолу», може підірвати рішучість Заходу підтримувати потерпілу сторону в цьому конфлікті — Україну — заради досягнення того, що неминуче буде тимчасовим перемир'ям з безсумнівним агресором — Росією.
Якщо цього не станеться, тоді певні кроки з боку Ватикану видаються вкрай необхідними.
По-перше, найвища влада Церкви повинна чітко дати зрозуміти, що вона розуміє екзистенційний характер конфлікту: це не симетричне змагання між морально та політично рівними «дійовими особами». Війна Росії проти України є радше невиправданою, незаконною та геноцидною агресією, проти якої Україна застосовує необхідну та законну самооборону.
По-друге, Ватикан повинен призупинити всі офіційні екуменічні контакти з російським православ’ям до тих пір, поки Московський патріархат не продемонструє, що він є церковним органом, а не інструментом російської державної влади.
Якщо Росія у відповідь на такі роз’яснення (або з будь-якої іншої причини) перешкоджатиме або відмовлятиметься співпрацювати з Ватиканом у його довгоочікуваних гуманітарних зусиллях щодо повернення українських дітей в Україну, тоді сутнісний характер агресії Путіна стане незаперечним. Так само буде і з перспективами «миротворчої місії» Святого Престолу, яка може реально сприяти встановленню миру.
Переклад українською ексклюзивно для РІСУ Тараса Курильця
