Вчителі Сковороди. Видатні філософи й теологи Києво-Могилянської академії середини XVIII ст.
Початкову освіту Сковорода здобував у Чорнухах, де він народився. Це було сотенне містечко, в якому існувало три церкви. І при кожній з них була школа-дяківка. В одну з них ходив Сковорода. Схоже, він виявив хист до навчання. Й батьки вирішили віддати його вчитися до Київської академії. Сталося це восени 1734 р. Тоді Сковороді йшов дванадцятий рік. Говорячи про навчання Сковороди в Києво-Могилянській академії, варто відзначити, що його студії припали чи не на найкращий період у житті цього навчального закладу. Майбутньому філософу поталанило з вчителями.
У класі фари, де на той час вчили читати й писати по-латинському, по-польському й по-слов’янському Сковороду навчав єродиякон Веніамін Григорович. У наступних класах (інфімі, граматиці й синтаксимі), де він вчився в 1735-1938 рр., майбутній філософ під керівництвом Амвросія Негребецького студіював етимологію, синтаксис латинської мови, арифметику, катехізис, твори Цицерона й Овідія, стилі латинської ораторської прози та латинську поезію. У 1738-1739 рр. він пройшов клас поетики, де його навчав єродиякон Павло Канючкевич. У цьому класі вчили віршувати, давали знання з античної міфології, географії й біблійної історії. Тоді ж Сковорода починає вивчати грецьку, німецьку й єврейську мови в Симона Тодорського. У 1739-1740 рр. майбутній філософ навчався в класі риторики в Сильвестра Ляскоронського, продовжуючи водночас вивчати мови під керівництвом Тодорського. Останній належав до чудових викладачів-мовознавців.
Михайло (Мануїл) Козачинський
Звісно, навчанням у класі риторики можна було завершити освіти, якби Сковорода планував робити світську кар’єру. Проте, схоже, в нього були інші наміри. Й він продовжив навчання. У 1740-1741 рр. студіював філософію під керівництвом префекта академії Михайла (Мануїла) Козачинського (1699-1755). Останнього можна вважати одним з найкращих києво-могилянських викладачів філософії. Народився він у містечку Ямпіль в збіднілій українській шляхетській родині. Освіту здобував у Києво-Могилянській академії. Студентом багато мандрував, побував у багатьох слов’янських країнах, Німеччині. Спочатку викладав у Києво-Могилянській академії риторику. Був посланий митрополитом Рафаїлом Заборовським до Сербії, де реорганізував у Сремських Карлівцях школу на зразок Києво-Могилянської академії, в якій викладав латину, поетику й риторику, був її префектом та ректором. У Карловецькому шкільному театрі в 1734 р. була поставлена написана ним «Трагедія, сиріч сумна повість про смерть останнього сербського царя Уроша П’ятого і про падіння Сербського царства». Написана староукраїнською мовою, вона була надзвичайно популярною в Сербії та стала важливим моментом у становленні сербського театру.
Повернувшись в Україну, Козачинський у 1739 р. почав викладати філософію в Києво-Могилянській академії, де прочитав три дворічні курси. Якраз тоді в нього й навчався Сковорода. Після закінчення викладання в академії став ченцем, а згодом й ігуменом Гадяцького монастиря, а пізніше – архимандритом Слуцького Троїцького монастиря.
Козачинський був типовим представником просвітництва, зорієнтованим на несхоластичну філософію. Він вважав, що основним рушієм суспільного розвитку є освіта і саме вона допомагає вдосконалювати світ. Вищим суддею в житті й діяльності як окремого індивіда, так і цілого суспільства визнавав розум. Використовуючи його, людина досягає щастя. Подібний «розумний підхід» у пошуках щастя спостерігаємо і в Сковороди.
Також Козачинський відмовлявся від некритичного ставлення до авторитетів, засуджував марновірство й віру у чудеса. Високо цінував самопізнання людини. Сковорода теж акцентував увагу на самопізнанні.
У питаннях гносеології філософ виходив із засади про можливість пізнання світу, який існує об’єктивно, незалежно від людини. Висловлював переконаність у необмеженості властивостей людського розуму як у сфері пізнання, так і віри. Козачинський дотримувався сенсуалістичних поглядів, вважав, що розум людини подібний до «чистої дошки». Відповідно, ніяких вроджених ідей не існує. Вродженими є лише здатність відчувати, уявляти, думати. Все інше формується під впливом зовнішнього світу. Критерієм істинності пізнання вважав «природне світло розуму».
Мислитель стояв на позиціях теорії «подвійної істини», розмежовував філософію й теологію, науку і віру, природне й надприродне. Філософію трактував як сферу розуму, а теологію – як сферу віри. Високо цінував науку, науковий пошук, прихильно ставився до поглядів Миколи Коперника й Галілео Галілея.
Розглядаючи онтологічні питання, Козачинський виявляв прихильність до деїстичних поглядів, розумів Бога як творця природи і зовнішню причину руху й розвитку. Бог, сотворивши світ і наділивши його внутрішньою причиною саморозвитку, руху й вдосконалення, не втручається в хід природних процесів, подій та явищ, а постає лише гарантом стабільності й порядку в природі, охоронцем природних законів.
Тіло, трактоване Козачинським як субстанція, має своїм чинником існування матерію. Вона сприймається з досвіду. Розглядаючи природні речі, їхнє виникнення та руйнування, на думку мислителя, ми приходимо до думки про існування першоматерії. Її не можна побачили, про неї можна лише мислити.
Козачинський наголошував на єдності матерії та форми. З одного боку, матерія прагне до форми; з іншого, форма – до матерії. Матерія й форма – дві необхідні основи (принципи) природного буття, без яких воно не може існувати. Матерія, на його думку, є однотипною в усіх тілах; також немає відмінностей між матерією небесних тіл і земних.
До необхідних властивостей матеріальних тіл Козачинський відносив рух. Розглядав його як зміну, завдячуючи якій річ стає іншою в порівнянні з тим, якою вона була раніше. Нараховував шість видів руху: народження й загибель, збільшення і зменшення, зміна якості і переміщення. Стан спокою розглядав двояко: негативно, коли відсутній рух у тілі, й позитивно, якщо спокій береться як визначення рухомого тіла. З тілом пов’язувався час. Філософ вважав, що коли позбавляємося часу, то позбавляємося й самої природної речі.
Сковорода, наскільки можна судити з його творів, не переймався питаннями онтології. Його більше цікавили питання етики. А Козачинський був одним із професорів Києво-Могилянської академії, який включав до свого філософського курсу етику. Правда, його етичний курс не зводиться виключно до розгляду питань моралі. У ньому Козачинський охоплює широке коло питань практичної філософії, в т. ч. й політики. До останньої в нього, радше, негативне ставлення. Ось, наприклад, як він дає визначення політиків: «Під іменем політиків розуміємо тих, які правдами й неправдами домагаються почестей. Зрозуміло, вони все своє щастя зосереджують у владі, знатності, пошані, похвалі, славі, блиску… Влада тут домінує над усіма почестями». Сковорода ж намагався уникати політичного життя, «втікав від нього».
Важливим моментом етичних та суспільних поглядів Козачинського було волелюбство, що притаманне було й Сковороді. У них Козачинський спиралися на вчення про людину як частину природи, використовуючи з цією метою ренесансну теорію природного права. Виходячи з неї, витлумачував поняття «людська природа» як прагнення людини до самозбереження. А це, на його думку, полягало в підпорядкуванні «природним законам». Найважливішими правами людини мислитель вважав право на життя, свободу совісті, право приватної власності та вибору. Де немає права вибору, вважав він, там не існує й свободи. Природним станом людини, на його думку, є не досуспільний, а стан суспільний (громадянський), який не перешкоджає, а, навпаки, підсилює дію «природного закону». Саме в такому стані природні права людини можуть виявлятися в повному обсязі. Козачинський вважав неприпустимим відчуження природних прав людей на користь державної влади при укладенні суспільного договору. Якщо володар порушує природний закон, то його разом з підданими варто «просвітити» і в такий спосіб підкоритися «природному закону».
У етичному курсі Козачинський чимало уваги приділяв питанням щастя й благ. Блага поділялися ним на природні та штучні. Природні – це все те, що пов’язане із задоволенням природних потреб (їжа, одежа, житло тощо). Штучні ж – це блага, які самі по собі не потрібні для природи людини, однак допомагають їй. Без природних благ людина не може існувати. Однак вони ще не роблять людину щасливою. Щастя – це не чуттєві насолоди, не влада, почесті, слава. Воно полягає у здоров’ї тіла, «добрій долі». До цього людина рухається з допомогою пізнання, почуття любові до інших. Подібний підхід простежується і в Сковороди.
Григорій (Георгій) Кониський
Певний час Сковорода студіював теологію в Києво-Могилянській академії. Хоча цей кінцевий курс у навчанні так і не завершив. Цю дисципліну в нього викладав Григорій (чернече ймення Георгій) Кониський (1717-1795), який теж вважається з найкращих викладачів Києво-Могилянки. Він був майже однолітком Сковороди. Варто кілька слів сказати про цього викладача та його релігійно-філософські погляди. Народився він у заможній міщанській сім’ї в Ніжині. Навчався в Києво-Могилянській академії, де його залишили працювати. Викладав поетику. Зберігся його рукописний лекційний курс «Правила поетичного мистецтва, почерпнуті з авторів, які вивчають сутність поезії, коротко, з найнеобхіднішими спостереженнями, зібрані і на користь студентської молоді викладені й витлумачені у благодатній і православній Могило-Заборівській академії 1746 року». У цьому курсі ввів розділ про український вірш, а також про форми літературних творів; належав до прихильників силабо-тонічної системи віршування. Сковорода теж викладав поетику. Тому цілком могло бути, що міг ознайомитися зі згаданим рукописним лекційним курсом.
Кониський був не лише теоретиком в царині художньо-літературної творчості, а й написав кілька віршів українською книжною мовою, створив драму «Воскресіння мертвих…». Цей твір різнився від поширених тоді «шкільних драм», котрі використовували біблійні сюжети. Головним героєм твору є працьовитий селянин Гіпомен, що зазнає жорстоких переслідувань з боку багатія Діоктита. За жанром «Воскресіння мертвих» – драма-мораліте. Це один з найдосконаліших та найяскравіших творів тогочасної української літератури. Як відомо, Сковорода теж звертався до віршування й художньо-літературної творчості. Не виключено, що тут він міг би й наслідувати Кониського.
Викладав Кониський у Києво-Могилянській академії також філософію й теологію. До нас, зокрема, дійшло два його рукописні філософські курси. Перший з них має назву «Філософія перипатетиків, поділена на чотири відділи, що вміщує логіку, фізику, метафізику й етику, викладена згідно з думкою глави філософів Аристотеля Стагірита у Києві, в благодатній православній Могило-Заборовській академії в 1747 і 1748 рр. професором, преподобним отцем Георгієм Кониським, префектом Київської академії». Другий курс має назву «Загальна філософія, поділена на чотири відділи, в складі логіки, етики, фізики та метафізики, викладена в Київській академії під наглядом найяснішого пана Тимофія Щербацького, щонайщедрішого куратора цієї ж академії, 20 вересня 1749 року».
Якщо перший курс – переважно виклад філософії Аристотеля, то другий помітно ширший. Він охоплював усі розділи філософського знання в системному викладі – логіку Аристотеля з теорією силогізмів у повному обсязі, його етикою, натурфілософією з відомостями про першопочатки Всесвіту, природні тіла й процеси. Також Кониський у цьому курсі пропагував учення Рене Декарта й здобутки тогочасної європейської філософії і науки. У курсі зустрічаємо докази зі сфери природничо-наукових знань. Тут чітко простежується межа між наукою та релігією, вірою та розумом, відстоюється теза про дві істини – богословську й філософську. Розглядаючи питання логіки, етики й натурфілософії, Кониський звертається лише до природних речей та людських проблем, а все надприродне відносив до сфери теології й метафізики. Показово також, що розділ метафізики був скорочений до мінімуму і у ньому розглядалася природа загальних понять.
Після викладання у Києво-Могилянській академії а 1755 р. Кониський став єпископом у Могильові й переїхав у Білорусію. Тут розгорнув боротьбу проти наступу католицизму та унії. З під його пера вийшла низка творів на захист православ’я.
На становищі могильовського єпископа Кониський завершив своє життя. Авторитет цієї людини був дуже великий не лише в середовищі українських інтелектуалів, а й серед представників еліти Російської імперії. Не даремно йому приписували створення «Історії русів», яка стала своєрідною «біблією» українського національного відродження в ХІХ ст. До цього твору часто звертався Тарас Шевченко.
Викладаючи свої філософські погляди, Кониський часто посилався на Декарта. Виявляв прихильність до поглядів Готфріда Вільгельма Лейбніца. Дискутував з Ісааком Ньютоном. Тобто, як бачимо, мислитель непогано орієнтувався в новочасній європейській філософії й використовував її напрацювання. Це знаходило вияв і в його релігійно-філософських поглядах.
Кониський, попри приналежність до духовного стану, вважав, що біблійні уявлення створені були для простолюдинів і їх не варто розуміти буквально. Приблизно те саме зустрічаємо в Сковороди, який трактував Біблію як «символічний світ».
Частиною природи Кониський вважав людину. Водночас трактував її як «вінець творіння». У людині природа досягає найвищої досконалості. Людина в нього стоїть вище всіх створених речей та відображує в собі увесь світ, тобто є мікрокосмосом. Розуміння людини як мікрокосмосу зустрічаємо й у інших мислителів Києво-Могилянки, а потім воно стало елементом філософії Сковороди.
Людина, на думку мислителя, хоча в плані фізичному обділена порівняно з іншими істотами, але має розум і талант. А це найвища цінність. Завдяки розуму людина може пізнати й підкорити природу, проникнути в її таємниці.
Найбільшою ж таємницею, вважав Кониський, є Бог. Якщо людина пізнає скінчені природні речі, то Бог як істота вічна та невмируща, стоїть над природою. Він може бути предметом віри. Бог мислиться людиною як найбільше благо та найбільша досконалість. У такому трактуванні можна зауважити неоплатоністичні моменти. А філософія Сковороди загалом має неоплатоністичний характер.
Кониський належав до небагатьох викладачів Києво-Могилянської академії, який включив до свого філософського курсу етику, трактуючи її дуже широко. Принаймні він розглядаючи в етичному курсі широке коло суспільних проблем. Інтерес Кониського до етичних демонструє і його літературна творчість. Наприклад, згадувана драма «Воскресіння мертвих». А інтерес до етичних проблем, як уже говорилося, притаманний був і для Сковороди.
Мета людського життя, вважав Кониський, — досягнення блаженства та щастя. З одного боку, блаженство – це той стан, який приготував людині Бог у потойбічному житті. Про таке блаженство ведуть мову теологи, які займаються надприродними речами. З іншого боку, етика як практична філософія має вказувати людині досяжну мету в земному житті.
Мислитель намагався визначити це досяжне блаженство. Воно не може зводитися лише до чуттєвих насолод, бо тоді людина наближається до рівня тварин. Також щастя-блаженство не варто зводити до почестей, слави, багатства, матеріальних благ, оскільки ці речі непостійні і скороминучі. Справжнє щастя полягає у розумовій діяльності людини. Подібні погляди зустрічаємо і в Сковороди.
Кониський вважав, що людина в земному житті здатна стати щасливою й повинна шукати своє можливе щастя. Дотримуючись поглядів епікурейців, він проголошує щастя та земні радощі ідеалом і принципом життя. Сковорода теж цінував філософію Епікура, зокрема його етику. Навіть ставив цього мислителя на один рівень з Ісусом Христом.
Загалом можемо констатувати, що Сковорода хоча й начебто «стоїть осторонь» неосхоластичної філософії, що культивувалася в Києво-Могилянській академії, все ж ця філософія мала вплив на нього, як і загалом студіювання в цьому навчальному закладі. Це студіювання значною мірою сформувало «культурний тип» мислителя, зокрема його філософську культуру.
