Великдень по-волинськи. Етнографічні спостереження
Всі шість днів перед Великоднем, Страсний тиждень, присвячені підготовці до Великодня. З одного боку, це, безперечно, суворий піст, з іншого – це підготовка святкового столу, впорядкування господарства тощо. Загальновідомо, що кожен регіон має свої, неповторні, великодні традиції та обряди. Про волинські запитуємо у відомого волинського етнолога, доцента кафедри документознавства і музейної справи Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки, кандидата історичних наук Алли ДМИТРЕНКО, яка й ділиться з нами фактами, зібраними в експедиціях.
На Страсному тижні особливим днем є Страсний четвер, який на Волині ще називають «Жельник» (від жаліти, шкодувати). Цього дня мають бути завершені всі роботи з прибирання житла, садиби, хлівів, клунь. Все листя, яке з осені лежало під шаром снігу, потрібно було згрібти. «У селі Лози Збаразького району (нині – Тернопільщина, але це територія великої, історичної Волині), — розповідає Алла Дмитренко, — вірили, що, якщо не спалити торішнього листя в садку, то ще вдарять морози». Але найважливішим в Чистий четвер було купання. Обов’язково всі милися і вже готувалися до Великодня. Купалися в річках, озерах, або просто обмивалися. Вірили, що ті, хто має шкірні захворювання, після купання в Чистий четвер, матимуть чисту шкіру. Водночас казали, що ворон купає своїх дітей цього дня, томутреба встигнути зробити це вдосвіта.
Дуже цінувалася четвергова сіль. «Господині вставали раненько, замотували грудку солі в полотнинку і кидали в піч. Полотно згорало, тоді сіль діставали і святили у великодньому кошику. Використовували цю сіль як ліки і оберіг. Коли молодого випроводжали з дому до нареченої, в кишеню клали кристалики цієї освяченої солі, клали таку сіль і в колиску до новонародженої дитини».
В церкві у четвер освячують страсну свічку. Це – дуже великий оберіг, який зберігається впродовж усього року, вірять, що вона захищає від усього нечистого. Коли з нею приходять додому, то обносять тричі довкола хати і господарських споруд (на Волині хліви називали «хороми»), таким чином ніби перепиняючи вхід у дім усьому поганому. Цю свічку використовували і як оберіг від гусені. Наприклад, в Луцькому районі, до сходу сонця з нею обходили грядки з капустою.
— Особливо хочу акцентувати на вогнях Страсного четверга, — каже Алла Дмитренко, — адже це явище унікальне. Наприклад, європейськими етнологами зафіксовано явище, що цього дня святили не тільки свічку, але до кінця ХІХ століття біля церков розпалювали й вогнища. Власне, раніше було так: брали головешку напалену, несли додому і розпалювали піч, тобто вірили в новий вогонь, який зароджувався саме в Страсний четвер. Потім ця семантика передалася на свічку і зараз ми використовуємо її як уособлення того живого вогню. Водночас вогні четверга мали в народі й інше значення. Подекуди саме четвер напередодні Великодня вважають «навським», тобто четвергом покійних. Мені в експедиціях доводилось записувати розповіді про те, що люди бачили ввечері у церкві своїх померлих родичів. А зі своїми покійниками можуть прийти і чужі, саме тому й палили багаття біля церков, щоб вогонь захистив від них.
Алла Дмитренко розповідає про дуже колоритний, суто поліський обряд, пов’язаний із чистим четвергом — «сповідь діжі». «Діжа, хлібна діжка, в якій впродовж усього року печуть хліб, очевидно, сповідалася сонцю.Саме в ній замішували і паску. Звісно, що це тісно пов’язано з сонячною символікою, як і сам Великдень, народженням нового сонця, нового дня. Рано вранці у четвер хлібну діжку дуже ретельно мили від усіх залишків, бо її ніколи не мили: коли місили хліб, залишки лишали не тільки по стінках, а й на дні і на них потім заквашували наступний хліб. Діжку чисто-чисто мили, накривали скатертиною, обв’язували червоною крайкою (поясом), зверху клали хлібину, сіль, а іноді і монети. Виставляли на головному стовпі біля воріт – вважалося, що діжа таким чином сповідається. «Діжа Богу сповідається», «Діжа буде торгувати», «Ставимо, щоб Бог її побачив», — казали поліщуки. І вже в оновленій, висповіданій діжі розчиняли паску».
— Паски, бабки пекли в різних селах Волині у різні дні тижня, чітко встановленого дня немає – від четверга до суботи. Наприклад, в селі Усичі Луцького району зафіксована традиція пекти три паски. Першу – Господню. Її клали на черень, тобто на листок від капусти і обкладали маківками, коли маківки згоряли, то це попіл сипали на капусту – щоб гусені не було. Друга називалася бабка. Її розчиняли і пекли в каструлях, пізніше додаючи і родзинки. Третя – мазурка, найсолодша. Її прибирали квітами з тіста, плетінками, пташечками, ружами, завінцями.
Переважно паски пекли у суботу, але в деяких селах була традиція робити це в середу. Наприклад, в селі КомаровоРатнівського району, паску пекли три або чотири рази, починаючи з середи. Першу – житню, а три наступні з білого борошна. В деяких селах є чітке переконання, що пекти паску не можна ні в якому разі в Страсну п’ятницю, втім у селі Гуща Любомльського району, вважали, що цього дня можна робити тільки дві справи: пекти паски і садити капусту. В селі Заріччя Володимир-Волинського району теж пекли паски у п’ятницю, в селі Черче Камінь-Каширського району в п’ятницю пекли «чорну паску», тобто з житньогоборошна, а в суботу – з пшеничного, — розповідає дослідниця.
Великодні обряди – це зустріч нового року, адже наші предки, до прийняття християнства відзначали новий рік навесні і таким чином обряди перемістилися. Випіканню паски в народі надавалось надзвичайно велике значення. Великодній хліб — це землеробський символ, символ нового врожаю. «Про це свідчить, наприклад, те, що в селі Щетинь Любешівського району паску прикрашали серпом, — продовжує Алла Дмитренко. — Ложкою на пасці робили серп, а поруч маківками робили зірочки. Хоча цей серп можна трактувати і як місяць».
Жінка, яка пекла паску, одягала чистий одяг, чистий фартух, звісно, без молитви ця справа не починалася. Розчиняли паску на заквасці, інколи до неї додавали картоплю, яку попередньо варили, товкли, розводили водою, додавали трохи муки, залишали на ніч бродити. В селі Черче Камінь-Каширського району варили дріжджі з хмелю. Коли паску замішували, на діжку обов’язково клали освячену вербу, яка мала сприяти доброму руханню паски. Коли паска випікалася, не стукали дверима, не створювали гамору, дітям забороняли галасувати, щоб паска не впала. Вважалося, наприклад, якщо стукнути дверима – паска трісне, а це погана прикмета.
Намагалися ні в якому разі не пускати і чужих людей до оселі в цей час. Казали, що паска не любить шуму, тому господиня зачинялася в хаті і сиділа на лаві рівно, бо тоді і паски будуть рівні та красиві. В деяких селах вважалося: якщо верх паски западе або вона виявиться порожньою в середині – це до нещастя, а якщо паска смачна і гарна – родина проживе рік в щасті.
В деяких селах, коли господиня садила паски в піч і загнітала їх свяченою вербою, вони одразу зачиняли двері і йшли на город садити капусту: щоб капуста була здорова, як паска. Попіл з печі після паски не викидали, він також вважався цілющим.
Господиня не мала права нічого їсти в день, коли випікала паску, доки не вийме її з печі.
Яйця, тобто крашанки і писанки – другий атрибут Великоднього свята. Переважно на Волині робили крашанки, бо це значно простіше, і, здебільшого, в суботу. В деяких селах у четвер писали писанки, бо це складніше, а крашанки — вже напередодні самого свята. «А от в селі Гуша Любомльського району казали, що робити писанки і крашанки треба в четвер, тоді вони будуть дуже довго зберігатись». Найпоширенішою фарбою був «цибулник», тобто цибулиння, але використовували і молоді пагони тополі, вільху.
У великодній кошик обов’язково клали писанки і паску, ковбаску, шинку чи інший шматок м’яса, сала, щось із молочних продуктів – сир, масло.
— Але клали і багато інших предметів, та й зараз ще ці традиції зберігаються, — каже Алла Дмитрено. — Наприклад, мак. Його святили, бо зі святами пов’язують активізацію недобрих сил, а свячений мак, нібито, відганяє від оселі зло. Пшоно — тому що незабаром будуть з’являтися на світ курчата і якщо їх загодувати цим свяченим пшоном, то вони будуть здоровими. Сіль, мідний хрестик, голку, ножа, пояс – і що тільки не святили! Вірили, наприклад, що освячений ніж дуже помічний. Якщо боліли зуби, то до щоки прикладали такого ножа, вірячи, що він допоможе вгамувати біль. В поліських селах Ворокомле, Грудки Камінь-Каширського району робили спеціальні санчатка, щоб везти в церкву святити порося. Освячення поросяти було виявом найбільшого достатку родини – це зафіксовано і в Володимир-Волинському районі, і в Локачинському, і в Луцькому. А от святити на санчатах – це вже явище унікальне. Використання санчат дає підстави говорити про те, що це дуже давній звичай, бо полізний транспорт передував колісному. «Ой гоп так і все, Макар паску несе, Макариха порося – наджджурилася!».
Кошик обов’язково накривали рушничком, бо він був також освячений у церкві і наділяли його особливими властивосями. «В експедиції до села Грудки Камінь-Каширського району я зайшла до бабусі 1924-го року народження, а у неї на дверях в світлицю висить перекинутий великодній рушничок, бо напередодні була гроза і бабуся повісила, що від її хати цей рушничок її відверне. Наречена в деяких селах, напередодні весілля виходила в садок і обв’язувала цим рушничком молоду яблуньку, щоб не було дощу», — розповідає Алла Дмитренко.
В деяких селах для кожного члена родини святили окреме яйце, але подекуди була й традиція очищати одне і ділити на таку кількість членів родини, яка була за столом. Це символізувало її міць, об’єднання і те, що всю родину згуртувало свято. Вмивалися крашанками, щоб бути «красними», тобто здоровими. Шкарлупки від яєць кидали в піч або на воду, вважаючи, що вода донесе їх до померлих.
Вітрячок, грабелька, сосонка, зірка, павутинка – орнаменти, за якими впізнається волинська традиційна писанка. Здебільшого вона одноколірна, хоча в добірці волинських писанкових орнаментів з альбому Ольги Косач «Український народний орнамент вишивки, тканини, писанки» 1876-го року, колористика більш розмаїта. Цю колекцію з 23 писанок відтворила майстриня з м. Олександрія на Кіровоградщині Ірина Михалевич спеціально для Волинського краєзнавчого музею. Кольорова гама зазначена у виданні, вона лише дібрала природні барвники: морожені чорниці, червоні пелюстки цезальпінії, засушену ромашку.
Насамкінець Алла Дмитренко підкреслює: великодні обряди мають давнє, дохристиянське коріння. Традиції і ритуали переплелись, однак варто пам’ятати, що це велике християнське свято, Великдень, пов’язане із культурою вирощування злаків, а вона зародилась ще в ІVтисячолітті до нашої ери.
