Мелітопольці часто кликали його “отець Сашко” – таке приятельське звертання, незвичне, скажімо, для галичан, але у ньому весь шарм і дух Півдня, безкрайнього українського Степу.
Олександр Богомаз народився у 1988 році на Херсонщині в с.м.т. Нижні Сірогози, які на той час були районним центром, розташовані неподалік Херсону та Мелітополя.
У його родині переплелися вітки виноробів із Донеччини, примусових переселенців із прикордоння Гуцульщини й Буковини, білорусів й місцевих козаків. Та й у самих Нижніх Сірогозах поряд з місцевими, чимало з яких були винищені комуністичною владою в часи трьох голодоморів, проживали також переселенці з Волині, Галичини, Прикарпаття та інших етнічних регіонів Заходу України, яким совєтська влада заборонила повертатися в рідні домівки після заслання в Сибір. І зовсім невелика частка жителів була із Росії. Тож це невелике мальовниче степове поселення являло собою своєрідну “Україну в мініатюрі”.
Згадуючи власне дитинство, на час якого в його рідному краю настало пробудження різдвяного духу, о. Олександр відзначає, який вирішальний вплив на становлення його української ідентичності мала бабуся з Чернівецької області, що навчила його з братом колядувати. Далі – пряма мова о. Олександра Богомаза.
Вертеп, як театральне дійство, ми не робили. Бачили його по телевізору, мріяли про це. Але коли ми з братом колядували, то вдягалися у шаровари, як козаки, водили також “козу”.
Що я запам'ятав, коли ми співали? По багатьох сім’ях люди закривалися на Різдво, не хотіли впускати інших дітей, які не вміли колядувати, а лиш розказували а-ля віншівки, завчені із дитячої читанки: “Коляд-коляд-колядниця, добра з медом паляниця…”. Але коли ми в них колядували, то в наступні роки вони чекали тільки на нас і завжди плакали. Я не розумів чому, а бабуся мені пояснила, що ми нагадували їм їхнє дитинство.
Вже коли я став греко-католицьким священником, спілкувався з деякими вчителями-пенсіонерами, що були місцевими. І вони розповідали як за своєї молодості, живучи в часі совєтського союзу й будучи комуністами, ходили колядувати одні до одних, хоч це й було заборонено. Їх хтось там викликав, пробував сварити, але це, хоч і районний центр, однак не місто, а невелике селище, де всі один одного знають. Тож хтось там посварився, вони кепкували собі один із одного, нічого не змінилося і вони продовжували колядувати. Будучи вчителями-комуністами… З великою ймовірністю з ними ходив колядувати й голова колгоспу.
Спілкуючись із поколінням місцевих людей, які проживали своє дитинство в часі Другої світової війни, пам’ятали німецьку окупацію й багато інших речей, я багато про що від них дізнався, наприклад, як ще до Другої світової вони пішки ходили на прощу до Києва на Пасху (а це, на хвилинку, 780 км, можливо й більше). А ось про Різдво й вертеп чомусь, на жаль, не додумався запитати.
Очевидно, що щось таке мало би бути, але не знаю точно, чи були в нас повноцінні вертепи до зруйнування у 1961 році православних церков. Якщо, нагадаю, місцеві підпільно колядували, то значить їх хтось навчив.
Колядували українською мовою й російськомовні мелітопольці, дитинство яких припадало на 1950-60-і роки, а це означає, що хтось їх навчив, і це були не галичани, а їхні діди, баби, батьки. Про це мені розповідав один чоловік, якому зараз десь приблизно 85 років. Його батьки з Мелітополя, проживали у приватному секторі неподалік від центру міста. Він згадував, як дітьми вони ходили в тому секторі й колядували “Добрий вечір тобі, пане господарю” та інші колядки українською мовою.
У 1990-х та 2000-х роках в Мелітополі парафіяни православних парафій Київського Патріархату, що часто були за походженням греко-католицькими галичанами або волинянами, які вернулися в Україну із Сибірської каторги, збиралися в гурти, ходили колядувати і організовували перші мінівертепові дійства. Десь по селах та в районі, можливо, вже організовували вертепи, особливо там, де вчителі чи завідувачі будинків культури були родом з Галичини.
У 1991-93-х роках вчителі організовували особливі акції: цілими класами возили дітей десь на Галичину на Різдво, там діти бачили вертеп та інші традиції. Коли вони виросли, у 2020 році розповідали, наскільки це було круто й незабутньо і як вони мріяли, щоб щось таке зробити в Мелітополі.
Перший повноцінний вертеп в Мелітополі організували ми з дітьми, коли я працював у школі в 2009 році вчителем історії. Пам’ятаю, коли ми йшли по вулиці, то нас обматюкали якісь старші люди. Це було таке досить проросійське місто. Однак були й люди, які нас приймали.
Через два роки, коли я поступив у семінарію, ми вже почали кожного року робити вертепи на нашій парафії, виступали на площі міста, робили по селах і так далі. У 2013 році ми ставили вертеп на міській площі, а Іродом у ньому був Янукович. Тоді до нас підходили перелякані люди, казали, що може б ми такого не робили, тому що нам ще треба жити… Пробували нас якось зупиняти.
Роль вертепу дуже цікава, бо це можливість консолідувати активну молодь в місті, навіть якщо вона російськомовна. У 2014 році в часі Майдану приїжджали Дрогобицькі семінаристи з дівчатами із вертепним туром, у 2017 або 2018 – студенти УКУ, це була акція “Різдво разом”. Це було щось як фестиваль вертепів, бо ми робили свій парафіяльний, у них був свій, кликали ще активістів й організовували інші вертепи, ходили по різних локаціях, показували, збирали багато людей. І в наступні роки молодь вже сама активно продовжувала збирастися містом, вертепи організовувалися не тільки на нашій парафії, але скрізь, по школах, університетах, всіх і не пригадаю. З 2018 року Мелітополь почав жити цими вертепами.
Окрім того, вертеп – це потужний євангелізаційний момент. Коли навіть ті, хто називали себе невіруючими, чули колядки, щось у їхній душі прокидалося, вони починали підспівувати. Завдяки Різдву, вертепам, колядкам ми могли знайомитися і дружити з новим колом людей із Мелітополя, які потім брали участь в наступних різних наших акціях.
Це також консолідувало нас із місцевими протестантами, які допомагали організовувати акцію “Різдво разом”. Це було дуже класно. На площі міста, де ми ставили вертеп, зібралася купа молоді, відчувалося велике піднесення. А для Мелітополя це був такий культурний шок, своєрідна культурна революція.
Вертеп покликаний розкрити різдвяну історію про народження Христа, але в українському контексті. Особливо це відчувалося в нашому регіоні. Це щось таке було про українську ідентичність. Молодь, яка була з міста, яка об’єднувалася, вони чітко розуміли, що Вертеп – це щось українське. Тобто, якщо ми беремо в цьому участь, то ми точно українці. Навіть якщо ми російськомовні, у вертепі ми точно говоримо українською.
Зараз наші люди, які залишилися в місті під російською окупацією, їздять, ходять один до одного і колядують. Але вертеп публічно не наважуються робити. Знаєте чому? Української мови не може бути в окупації, вона там заборонена, а людям в голову не прийде, що вертеп може бути російською!...
Публікація вийшла у рамках інформаційної підтримки проєкту "БойкоМандри: Вертеп зберігає Україну", що реалізується за підтримки УКФ.