Про дискусії навколо символіки українського іконостасу
Чим є іконопис у слов’янській духовній культурі? Очевидно, і світоглядом у фарбах, і іконографічним богослов’ям, і теологією в образах. Жодна деталь цієї образотворчої традиції не може бути віднесена до розряду випадковостей. Звернімося на підтвердження цього до розвитку іконостасу в Україні...
Передусім сформулюємо суть проблеми, яка викликає дискусії фахівців. Отже, відомо, що в Україні XIV-XV ст. над царською брамою, над входом у вівтар у перших триярусних іконостасах вивішували ікону із зображенням «Нерукотворного образу Господа Ісуса Христа». Починаючи з XIV ст. поруч з цією іконою в іконостасах уже розміщують ікону «Тайна вечеря», яка за два наступних століття повністю витіснила ікону Спаса Нерукотворного. Чому?
Інше дискутивне питання пов’язане зі стрімким розвитком іконостасу. Триярусний іконостас з’являється в Україні лише наприкінці XIV ст., а вже наприкінці XVII ст. в іконостасах великих храмів налічується до дев’яти ярусів. І це за умови відомого всім консерватизму православних у всьому, що стосується внутрішнього оздоблення храмів та обрядових дійств! І знов — чому?
Багато дослідників наводять лише один аргумент, настільки ж неспростовний, наскільки й непереконливий. Доводять, що з XVI ст. в «Україні будують більш високі та просторі храми, дуже зручні для розміщення багаторядних іконостасів. Але ж в такому храмі цілком могли з’явитися високі вікна з вітражами або грандіозні настінні розписи!
Для відповідей на ці «чому?» ми повинні звернутися до символіки двох згаданих ікон. Ікона «Нерукотворний образ Господа Ісуса Христа» за православною традицією вважається першим іконописним зображенням, яке започаткувало розвиток християнської іконографії. Саме ця ікона першою вінчала вхід до так званих «райських воріт» і знаходилася в центрі новоутвореної іконної стіни. Ікона «Тайна вечеря» у свою чергу вказує на момент першої Євхаристії, причастя тілом і кров’ю Господа нашого Ісуса Христа.
Тобто спочатку центром іконної споруди постає предтеча іконопису, родоначальниця всіх ікон. Іконостас сприймається як збірна композиція розрізнених раніше ікон, згуртованих навколо головної. І, відповідно, іконостас ще не усвідомлюється тісно пов’язаним з головним дійством храму — богослужінням.
«Тайна вечеря» принципово змінює символічне значення іконостасу. Він стає невід’ємною складовою тієї таїни, яка відбувається у вівтарі щоразу під час літургії. І саме ця зміна в осягненні сакрального сенсу іконостасу спричиняється до його бурхливого розвитку.
Відтоді, з другої половини XVI ст., відбуваються й суттєві зміни в усій організації внутрішнього простору православного храму. Зокрема, змінюється його загальна символічна світлова організація, що виявляється в особливому розміщенні носіїв відбитого світла — тобто тла мозаїк, культового начиння тощо. Блиск як результат дії світлового променя здавна вважався одним із символів божественної присутності у храмі. Якщо до появи перших іконостасів головним носієм відбитого світла було золоте тло мозаїк на стінах, що символізувало божественне світло (яскравим прикладом цього є собор святої Софії у Києві, а також храми Візантії), то з XVI ст. цю функцію виконують іконостас, золоте тло та німби ікон. Іконостас оздоблюється позолоченим рослинним орнаментом, що символізує божественне світло. Набуває він і особливого світлового обрамлення — спочатку це стримані золоті рами, а згодом — розкішні позолочені рельєфи періоду бароко. Значення іконостасу підкреслюється, таким чином, головним, світловим акцентом внутрішньої символічної організації православного храму. У той період п’яти-семиярусний іконостас стає звичним явищем навіть для невеликих церков, а його вартість ледве не вдвічі перевищує вартість самої будівлі. Формується й відповідне архітектурне планування храмів; передвівтарний простір збільшується настільки, що в ньому вільно розміщується дев’ятиярусний іконостас. У православній духовній культурі іконостас завжди ототожнювався з розкритою книгою. Але треба знати мову, якою написано цю книгу. Дуже часто новочасні читачі намагаються усвідомити її зміст, послуговуючись лише знайомими їм літерами, і тоді доходять висновку, що в символічній іконографії треба сміливіше виходити за межі релігійного світогляду й церковного змісту. Можливо, це і справедливо. Але спочатку непогано було б краще ознайомитися з цим світоглядом і ліпше зрозуміти цей зміст.
Людина і світ. — 1999. — № 3-4. — С. 35-36